Антоній Ангелович – перший греко-католицький митрополит Галицький (1808-1814)
Антоній Ангелович народився в сім’ї пароха с. Гринів (тепер – Пустомитівського району Львівської обл.) 14 квітня 1756 р. Навчався у львівській єзуїтській колегії, а проживав у шляхетському конвікті. Єпископ Лев Шептицький звернув увагу на здібного до науки юнака та залучив його до праці в своїй канцелярії. Після окупації Галичини Австрією єпископ Л.Шептицький делегував юнака на навчання до Відня в Барбареум – елітний освітній заклад, який Антоній закінчив з відзнакою, склав докторат з богослов’я (1775-1780), після чого повернувся до Львова, де висвятився. Так юнак став першим доктором богослов’я візантійського обряду в Галичині. Не дивно, що Антоній істотно відрізнявся серед тодішнього неосвіченого духовенства, яке згодом називатимуть «псалтирниками» (antique educationis).
«Псалтирники» іноді були добрими пастирями, але зовсім не надавалися для просвіти своїх вірних у дусі епохи, що наступала. Тож коли 30 червня 1783 р. Йосиф II оголосив про відкриття генеральної семінарії для католиків східного обряду у Львові, він призначив її ректором двадцятисемилітнього Ангеловича (1783-1784, 1787-1795). Наступного року молодий отець став професором догматики Львівського університету, водночас входив до складу комісії ліквідованих Короною монастирів, був відзначений титулами крилошанина та радника двору, з 1795р. – єпископ Перемиський. Керував жорстко, згодом духовенство стверджувало, ніби період Ангеловича був найважчим за весь період існування Перемиської єпархії. Він дбав передовсім про впорядкування і раціоналізацію занедбаного господарства єпархії (що парафіяльне духовенство згодом також вважало за недолік), а здебільшого мешкав в с. Стратевичі за 8 км від Самбора. Провадив там велику господарку та заснував папірню.
Ще єпископ Лев Шептицький (1749-1779) прохав імператрицю Марію Терезію про відновлення митрополичого престолу у Львові. 11 вересня 1806 р. Франц I надав єпископові Антонієві титул митрополита, 17 квітня 1807р. з’явилася булла папи Пія VII, 11 серпня 1808р. – диплом відновлення галицької митрополії, а 25 вересня того ж року відбулася інтронізація митрополита. На митрополичому престолі Ангелович продовжував займатися самоосвітою, поповнював власну бібліотеку, регулярно читав австрійську та французьку пресу. Зацікавившись міжнародними відносинами, він опублікував три брошури: «Kto jest powodem do wojny, Austria czy Francja?», «Kto jest strona zaczepiająca, Austria czy Francja?» (1805), «Uwagi patryoty austryackiego nad niektórymi artykułami gazet zagranicznych» (1809). Остання брошура дуже сподобалася віденським урядникам і вони подбали про її переклад німецькою та французькою. Крім того, «Gazeta Lwowska» 1813 р. опублікувала опис битви під Ляйпціґом авторства Ангеловича.
У травні 1809 р. війська Наполеона Бонапарта вступили до Галичини. 27 травня Львів захопили 16 вояків на чолі з поручником Старжинським. Графиня Потоцька, дружина воєводи Белзького, навіть поцілувала та пов’язала коня Старжинського своєю шаллю. Ввечері львів’яни влаштували ілюмінацію, тости за здоров’я Наполеона не вгавали до ранку. Наступного дня 350 вояків на чолі з генералами Рожнецьким та Каменським розбили свій табір просто на Святоюрській площі.
В цій ситуації митрополит ентузіазму не виявляв. Рожнецькому він пояснив, що зобов’язаний Габсбурґам усім, тому не може молитися за Наполеона. Невдовзі постава митрополита трансформувалася в плітки, ніби-то він готує заколот. 1 червня озброєні львівські міщани здійснили обшук у митрополичих палатах. І хоча вони не виявили жодних слідів змови, військова адміністрація конфіскувала збіжжя, худобу і реквізувала касу консисторії. Згодом революціонери ще й пригрозили Антіну Ангеловичу трибуналом, якщо він не звелить духовенству оголошувати накази цісаря Франції. Крім того, на Святий Юр надійшли звістки про ув’язнення в Люблінській фортеці двох священиків грецького обряду. В цій ситуації митрополит вирішив залишити Львів і повернутися в свою давню резиденцію Стратевичі. Нова влада відмовила йому в дозволі на виїзд, тоді митрополит зі своїм найближчим помічником крилошанинином Михайлом Гарасевичем пішки вирушили в Винники, звідти – до отця Григорія Жизневського в Лісневичі, де видав пастирський лист про розв’язання консисторії. Тим часом революціонери призначили винагороду за затримання митрополита. А.Ангеловича та М.Гарасевича заарештували селяни карпатського села Сенечола (тепер – с. Сеничів Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) під час спроби перейти угорський кордон (угорські землі для Наполеона були недосяжними). Варто зауважити, що селяни – зарівно українські, так польські – вітали революційні війська з ентузіазмом: адже всюди, де з’являлися солдати армії імператора Франції, скасовувалася панщина. Тож не дивно, що війт Сенеголи Костела Джулович, вгадавши в мандрівниках великих панів, арештував їх, а селянин Маланчук навіть пригрозив, що як будуть опиратися, то дістануть вилами («Ви нашу кров п’єте, то тя вилами проб’ю!»). Проте староста Стрийський Казимир Старжинський особисто відвіз вельмож до Львова, який уже зайняло австрійське військо. Згодом, за вірність Франц I нагородив А.Ангеловича та М.Гарасевича орденами св. Леопольда, а останнього – ще й титулом барона Нойштерна. Самбірський суд покарав Джуловича й Маланчука однорічним ув’язненням, Маланчук там і помер, а Джулович – невдовзі після звільнення.
У свої останні роки життя митрополит страждав на якусь нервову недугу, уникав людей, а врешті виїхав до Крилоса (село, що розташоване на місці літописного Галича; властиво, там і знаходилася перша резиденція митрополитів галицьких). 6 липня 1814 р. митрополит закликав до Крилоса свою капітулу з метою скласти передсмертну сповідь. Невдовзі в нього проявилася скарлатина, лікарі не зарадили і 9 серпня митрополит відійшов у вічність. Був похований на Городецькому цвинтарі.
Антоній Ангелович був типовим представником світу, заснованого на засадах патримоніалізму. Він не був позбавлений гріхів вищого духовенства своєї доби, яке не надто дбало про благочестя, а водночас не було позбавлене потягу до світських розваг. Схоже, власне тому єпископ Перемиський мешкав не в своїй резиденції, а в селі – подалі від очей. Про схильність тодішнього вищого духовенства до жіночого товариства свідчить такий анекдот про Ангеловича. Ніби-то одного разу латинський єпископ Перемишля, їдучи до нього в гості, по дорозі зустрів селянина. «Чи є владика вдома?» – запитав він. «Є, ясний пане». «А чи владичиця є?» «Нема її вдома, бо поїхала на хрестини до польського біскупа до Перемишля». З іншого боку,Антоній Ангелович був високоосвіченою людиною свого часу, який мав великі заслуги на полі реформування системи освіти греко-католицького духовенства та трансформації єпархії в митрополію. Зрештою, він назавжди залишиться в історії як перший львівський митрополит.
Джерела і література
- Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. – Ф.167. – Оп. ІІ («Словник І.Левицького»). – Спр.37 (Антоній Ангелович). – 132 арк.
- І.Левицький. Прикарпатська Русь в ХІХ віці в біографіях і портретах єї діятелей с увзглядненєм замічательних людей, котрий 1772р. застав при жизни. – Т.1. – Львів, 1898. – С.1-46.
- М.Гайковський, І.Паславський. Антоній Ангелович. Його епоха і діяльність. – Львів, 2006.
