Архієпископ Ігор Ісіченко: «Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування»
Ольга Петренко-Цеунова
Сьогодні Харків знову обстрілювали, як і майже щодня за минулі місяці. У Києві теж почастішали повітряні тривоги. Я хвилювалася, щоб наше інтерв’ю вдалося, і подумки готувалася до того, що розмову доведеться зупинити з міркувань безпеки для когось із нас. Через п’ять хвилин після початку екран Владики сильно здригнувся, і він квапливо промовив: «Можемо перерватися на п’ять хвилин?». Я поглянула на карту повітряних тривог, на ній, на щастя, було все спокійно. Незабаром Владика повернувся, і я почула його схвильований голос:
– Вдалося вивезти сестру з окупації.
– Слава Богу!
Духовний сенс сучасної війни
– Ваше Високопреосвященство, востаннє ми спілкувалися з Вами онлайн після Покрови, 15 жовтня 2021 року, на конференції, присвяченій мотивам стихійних лих і катастроф в онтології українських книжників ХІ–ХVIII століть. І от тепер лихо й катастрофа увійшли в наше життя як щоденна реальність. Утім, святий Павло каже, що Бог «не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете» (1 Кор. 10:13). У чому, на Вашу думку, полягає духовний сенс випробування війною для нас як для нації, для нашого покоління і для кожного зокрема?
– Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування. Ми мали такого гарту протягом століть чимало. Але, можливо, цей драматичний період у нашій новітній історії потрібен, щоб ми відкрили в собі те, що було причаєним, непомітним у мирні часи. Ще рік тому ми не могли уявити, що світ, який із такою байдужістю, а часом із відразою позирав на Україну, відкриє в українцях нездоланних воїнів, відкриє народ, спроможний дати опір силі, що здавалася донедавна найзагрозливішою для світової цивілізації. Це дуже відповідальне відкриття, яке змушує нас жити далі зі свідомістю своєї важливості в історії світу – не тільки в історії України чи Центрально-Східної Європи, а й усього світу, я б сказав навіть, в есхатологічній перспективі.
Бог поклав на нас велику відповідальність, і ми вже частково здійснили своє завдання, коли відкрили світові хисткість путінського режиму, відкрили потворну підоснову того, що донедавна вважалося «великою російською культурою», спростували багато пов’язаних із цим міфів. Ми виконали частину нашого – незбагненного досі для нас – історичного призначення. Загалом же наше призначення значно відповідальніше, і воно пов’язане з усією світовою цивілізацією, яка переживала впродовж останніх років небезпечні трансформації, що загрожували духовною кризою людства. Необхідність протистояння силі силою, необхідність твердої духовної постави, вірності своїй традиції – все це є складниками тієї місії, яку ми всі маємо виконувати, кожен на своєму місці.
– Як українцям усвідомити необхідність проходження цього шляху, одним із неуникних складників якого є розподібнення з росіянами? Шостого серпня церква вшановувала святих мучеників Бориса і Гліба. Я чекала на зупинці транспорт, поруч сиділи дві жінки в хустинках, судячи з усього, вони щойно вийшли з храму УПЦ МП і, вочевидь, обговорювали почуте на проповіді, що Борис і Гліб були вбиті рідним братом. Вони порівнювали це із сучасними подіями, кажучи, що треба молитися за припинення братовбивчої війни. І їх цілком задовольняє таке пояснення. Війна оприявнила цивілізаційний розлам між українцями й росіянами — принаймні сьогодні наявність такого розламу широко визнана. Чи згодні Ви із цим твердженням? Якщо так, то в чому полягає духовний вимір цього розламу?
– Війна є найменш сподіваною для людей, які лишались у вимірах міфологеми «русского мира» і частково продовжують у ній перебувати сьогодні. Але з будь-якого сну рано чи пізно треба прокинутися. Очевидно, ті жіночки, що мешкають подалі від лінії фронту, дивляться на нинішні події інакше, ніж мої земляки з харківської Салтівки. Минулої суботи я був у себе в районі (а мій район, вулиця Наталі Ужвій, найбільш уражений російськими обстрілами), і чув, з якою люттю й ненавистю мої російськомовні сусідки згадують про тих, хто обстрілює нас щодня. Це для них вороги.
Але узалежнення від ненависті також небезпечне. Для захисту від цієї небезпеки необхідно звільнитися не тільки від міфу про «братні народи», а й від комплексу ображеного родича, якого зрадив старший брат. Відкриття свого минулого, неповторності власної культурної спадщини – це є першочерговим завданням українців. Не йдеться про нагнітання антиросійської істерії – саме це й було б черговим виявом меншовартості. Необхідне чітке усвідомлення власної ідентичності. А разом із тим – цілковитої інакшості російської культури. Русистика на території України не стане непотрібною після перемоги в цій війні. Навпаки. Адже ж був запит на совєтологію в навчальних закладах НАТО часів «холодної війни»? Нам буде необхідне вивчення психології агресивного сусіда, який виріс як державне утворення зі східного ординського поля світової цивілізації. Воєнне протистояння дає змогу радикально змінити погляд на українсько-російські стосунки. Бо ж сама реальність руйнує стереотипні уявлення про тих, хто вдерся в Україну під машкарою «освободителів», – навіть у тих районах нашої [Харківської. – Ред.] області, де доти, на жаль, були поширені проросійські настрої. Ця війна відкрила з усією гостротою необхідність національної ідеології, що формується на ґрунті здорового усвідомлення історичного минулого і прийняття відповідальності за своє майбутнє.
Вірити в Бога, в себе і в Україну
– Сьогодні так тяжко дається виборсування з «обійм імперії», з таким скрипом відбуваються перейменування вулиць, перегляд шкільної програми. Багатьом українцям досі складно помислити себе не в координатах російської літератури, музики, живопису тощо, а у власній системі цінностей, усвідомити свою культуру самодостатньою і співмірною з іншими світовими культурами. Як довго може тривати ця інерція? Для мене тут показовим є приклад Лазаря Барановича: з 1659 року в Чернігові вже стояла московська залога. Але він продовжував жити в орбіті Речі Посполитої, писав польською вірші, сповідував цінності сарматизму і помер 1693 року із цими переконаннями. Московії тоді знадобилося багато часу, аби насадити свій вплив в Україні, а наскільки тривалим може бути цей російський шлейф у нашій культурі?
– Лазар Баранович був сформований як інтелектуал в атмосфері «сарматської» Речі Посполитої, великої центральноєвропейської держави, в якій руський, тобто український, народ відчував себе паритетним партнером багатоетнічної поліконфесійної політичної нації Речі Посполитої, об’єднаної спільними ідеалами і спільною християнською вірою. Він і лишався в тому цивілізаційному вимірі. Лазар Баранович мріяв про відновлення польсько-литовсько-української єдності та спільну війну проти справжніх ворогів. Водночас він присвячував вірші московському цареві. У цьому драма багатовекторності того часу. Намагання всидіти на двох стільцях дається взнаки тоді, коли бракує справжньої віри в себе. Відтак з’являється спокуса упокорення сильнішому, що зрештою спричиняє ставання «тяглом у поїздах їх бистроїзних», як писав Іван Франко у пролозі до поеми «Мойсей».
Гарт війною потрібен насамперед для людей, що відчували свою слабкість, нездатність протистояти ворожій силі, нездатність бути собою. Адже велика частина нашого суспільства, включаючи успішних політиків і високопосадовців, протягом минулих тридцяти років не уявляла собі життя поза орбітою впливу Росії, вважала, що тільки між двома світовими потугами – Росією і Сполученими Штатами – дозволено «меншим братам» обирати собі місце. І тоді вже, на їхню думку, краще бути ближче до Росії, бо кому ще ми потрібні? Покоління з такою позицією зазнало фіаско. Сьогодні відповідальність за долю України прийняло значно молодше покоління. Попри невиразність його ідеології, воно вже не настільки узалежнене від москвоцентричного світогляду, не замкнене в лещатах єдиної російської мови. Власне, це покоління формується тут і тепер. Воно переживає болючу, але необхідну трансформацію світогляду. А найголовніше – здобуває дар віри.
Пригадаймо, як батько хлопця-епілептика, почувши від Христа: «все можливе віруючому», в сльозах благав: «Вірю! Допоможи моєму невірству!» (Мк. 8, 9, 24). Віра – це дар, про який ми мусимо просити. Треба плекати в собі віру – віру в Бога, у свою Батьківщину, віру в себе самих, у свою здатність бути креативними, впливовими, активними, самостійними гравцями на світовій арені. Ось той урок, який ми маємо здобути. Ну, а як ще не здобули – значить, на жаль, ця війна не закінчиться найближчим часом.
Наші земляки з-під Харкова, які встигли побувати під російською окупацією, коли приїздили сюди, до церкви [Свято-Дмитрівська церква УГКЦ у Харкові. – Ред.], зізнавалися, що, зіштовхнувшись віч-на-віч із реальними російськими солдатами, відчували до них радше не ненависть, а відразу, як до чогось ущербного. Для нашого українського селянина обідране, обшарпане єство, що не вміє послуговуватися жодною мовою, крім кількох ненормативних слів, і краде все, що бачить, – видається важко хворою людиною. Те, що насправді гордо називає себе «русскім міром», виявляється при зустрічі з ним потворною хворобою на тілі планети, і цю хворобу треба лікувати спільно. Усвідомлення цього є викликом не тільки для українців – для всього світу. Адже впоратися із цим завданням нам буде самотужки важко. А от спільними зусиллями, дасть Бог, ми зможемо допомогти хворим стати на шлях зцілення.
– Ви говорили про потребу пізнати себе як націю. Спадає на думку людина, яка своєю творчістю і способом життя пропагувала самопізнання, – Григорій Сковорода. У четвертій пісні зі збірки «Сад божественних пісень» він пише: «Дух свободи внутр нас родить». Сковорода застав часи тотального погрому українських інституцій – гетьманства, Запорозької Січі. І попри все йому вдалося зберегти дух свободи й не дати світові піймати себе. Але якщо подивитися на це під іншим кутом зору: чи не було це такою собі вежею зі слонової кістки, намаганням вибудовувати свій світ духовності, перебуваючи поза суспільними викликами? Чи реагував Сковорода на політичні події, що відбувалися довкола нього? Як сучасному митцеві та інтелектуалові взоруватися на нього? Часом лунає гасло про мистецтво поза політикою – чи був би з ним солідарний Сковорода?
– У нас поширена практика ідеалізації видатних постатей, зокрема Сковороди, і це шкодить нашому сприйняттю та адекватному прочитанню їхньої спадщини. Сковорода насправді був доволі складною постаттю, і його стосунки зі світом тієї доби ми часто спрощуємо. Якщо вже й порівнювати життєву позицію Сковороди з інтелектуалами ХХ століття, то, можливо, краще не з модерністами початку століття, а з шістдесятниками, які так само мусили дистанціюватися від суспільства несправедливості й ненависті. Сковорода намагався зберегти власний світ. І він був не самотній у цьому. Не можна розглядати Сковороду поза химерним світом «мандрованих дяків», бо по суті він був одним із них, – безперечно, більш талановитим і вільним від їхніх слабкостей. Але Сковорода також відчував «поклик простору», властивий добі зрілого Бароко.
Можливо, найбільш знаковою постаттю для того часу був навіть не Григорій Сковорода, а Паїсій Величковський. Сучасник Сковороди, він так само шукав власне місце у світі, тікав від «казарменного» православ’я, яке стало для нього відразливим ще в часи навчання в Києво-Могилянській академії: ще тоді, юнаком, Величковський уже дав обітницю не приймати постриг у великих і багатих монастирях. Він шукає свій ідеал – на Мошногір’ї [сучасна Черкаська область. – Ред.], у румунських монастирях, на Афоні, і зрештою усвідомлює: сучасний йому світ позбувся цього ідеалу. Але Величковський не капітулює, а гуртує довкола себе однодумців, створює осередок, якого не було у Сковороди (хоча ми можемо говорити про «сковородинівців» як середовище симпатиків філософа, що згодом стало ґрунтом для заснування університету в Харкові). Паїсій Величковський творить спільноту книжників, котрі перекладають Отців Церкви, упорядковують «Добротолюбіє», розробляють правила монашого співжиття, повертаючись до його витоків. Це стає початком духовного руху, який вплинув на весь Схід Європи. А започаткував це все Паїсій Величковський. Ще згадаймо Василя Григоровича-Барського і його мандри світом. Це була тенденція того часу: «странництво» – не тільки як побожна подорож, а й дистанціювання, відсторонення від закостенілого, казарменного, бюрократичного світу.
Прагнення зберегти себе від руйнівного впливу цього світу було базовим для покоління Сковороди. І не тільки для нього. Українці в Російській імперії та в СРСР навчилися маскуватися, робити внутрішній світ і своє життєве середовище непомітними для оточення.
Тут виявляються тенденції, яких, на щастя, не врахували російські політтехнологи, що готували ідеологічну підоснову вторгнення. Українцям властиве інше усвідомлення своєї індивідуальної самоцінності, свого дому, ніж росіянам. Це абсолютно чуже народам, що виросли з кочового минулого, з великого степу, зокрема Московському царству як одному з його відломів. Кочові народи не будували міст, не створювали цивілізаційних осередків. Вони рухалися вперед і вперед, шляхом експансії в довколишній простір. Стадо виїло траву – плем’я рушає далі. Плем’я захопило й пограбувало чергове місто – і вирушило завойовувати наступне місто. Ця кочова психологія втілилася в популярній пісні часів моєї молодості: «Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз». Жахлива ідея, але в той час пісня лунала позірно оптимістично, бо ж закликала рухатися вперед, не бути прив’язаним до свого життєвого простору.
Завойовники, які прийшли до нас і дивуються нашим затишним домівкам, не позбавлені сентименту до власного дому. Чужий комфорт розлючує їх і збурює руйнівні інстинкти. На місцях, де пройшли бої, не тільки сіл немає – там навіть земля змішана із залізом. Те, що робиться з Харковом щодня і щоночі, – це теж вихлюп руйнівних інстинктів, відображених ще в тексті російської версії більшовицького гімну: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья». Його альтернатива - фраза, яка об’єднує європейців: «Мій дім – моя фортеця». Мій дім – це насамперед дім мого «я», мого сумління, в яке ніхто не має права втручатися. Ця засада певною мірою виразила дух європейської демократії, чужої деспотичному Сходу.
Ми з вами – по той бік вододілу, протилежний від росіян. Сьогодні це з усією жорстокістю доводиться усвідомити багатьом, на жаль – досі не всім. Мені найбільше шкода наших земляків, які ніяк не можуть розірвати павутиння, що пов’язувало їх із «русским міром», – воно виявляється в мові спілкування, у наспівуваних мелодіях, у геополітичних уявленнях. Необхідно проходити болісний шлях трансформацій, але народження ніколи не минає без болю. Для нас цей період розпочався ще з визвольними змаганнями початку ХХ століття, а вивершенням його стала Революція гідності. Та Революція гідності, що розпочалася на Майдані і триває досі.
Для Росії Революція гідності стала найбільшою небезпекою за останнє сторіччя. Обнадійливо, що частина російського суспільства, бодай невеличкий відсоток, не вписалася в путінський дискурс і мусила емігрувати, не бажаючи інтегруватися в цю систему. Систему, що приречена на стагнацію, бо наразі там відсутні духовні сили, здатні протистояти Путіну.
– А як щодо інтелекту російських генералів? У ніч проти 7 травня росіяни запустили ракету по музею Григорія Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині. Є версія, що по музею били навмисне. Якщо це дійсно так, то навіщо? Чому Сковорода виявився таким незручним для «русского міра»? Чи, можливо, ми переоцінюємо інтелектуальні можливості росіян, і це лише черговий прояв їхньої сліпої жаги нищення?
– Думаю, що так і є. Водночас, з огляду на цьогорічний ювілей Сковороди, болючіше вдарити – це заповідь будь-якого хижака, якого веде руйнівний інстинкт. За пів року, що триває повномасштабна війна, ми могли переконатися, що Росія йде не завойовувати, не підкорювати, а нищити – все, що складає будь-який елемент української ідентичності. Очевидно, попри присвоєння Григорія Сковороди російською історією філософії та літератури, його інакшість росіяни не могли не відчувати. Їхні «квасні патріоти» взагалі дуже болісно ставилися до тієї цивілізаційної хвилі, що прийшла з України у XVIII столітті й по суті переінакшила російську культуру після «Домостроя» і Олексія Михайловича. Дмитро Сергійович Лихачов [радянський і російський філолог, дослідник спадщини Русі. – Ред.], якого ніяк не можна звинуватити у браку російського патріотизму, говорив, що Петро І прорубав вікно в Європу не в Петербурзі, а в Києві. Український чинник домінував у російській культурі XVIII століття й лишався дуже значущим у ХІХ столітті. Це викликало в шовіністичної частини російського суспільства страх і ворожість. Подібно й сучасні соціологічні дослідження засвідчили, що росіяни відчувають ненависть не лише до українців, а до всього західного світу, водночас живлячись його технологіями.
– Чому росіянам це вдається – попри руйнівну зненависть і відсутність креативного начала, мімікрувати під бастіон духовності і традиції, вводячи в оману половину світу?
– Це вже питання до тієї частини західного світу, яка із цілковитою серйозністю ставиться до промов Путіна, абсолютно не співміряючи їх із дійсністю. Христос у Євангелії здебільшого викривав не язичників. Головними його опонентами були фарисеї, юдейські святенники, що доводили до цинічної відразливості ідеї, які вони голосять, і зрештою постали противниками Месії, прихід якого мали б готувати. Нинішня позиція окремих правих радикалів на Заході дуже подібна.
Але є й інша позиція. Невдовзі після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну група християнських богословів з усього світу дала дуже критичну оцінку ідеології «русского міра» [13 березня 2022 року, коли церква нагадує про осуд давніх єресей, богослови з академії у Салоніках та інших духовних шкіл засудили як небезпечну єресь «православний етно-філетистський релігійний фундаменталізм, тоталітарний за своїм характером, який називається “русский мир”». – Ред.].
Місія церкви й місія кожного з нас
– Як протистояти вивертам фарисейської риторики, коли українцям, котрі ведуть оборонну війну проти загарбника, починають казати, що не все так однозначно?
– Під час активної фази агресії саме той, хто закликає не противитися злу, і є поплічником агресії. Він теж убиває. Бо вбивцею є той, хто паралізує сили захисника, не дає йому оборонятися. Звіт «Amnesty International» з 4 серпня є наслідком постмодерної пастки: релятивістського трактування істини. Мовляв, з погляду українців істина одна, а в росіян теж є своя істина, якою вони керуються. У такий спосіб людина чи організація усувається від відповідальності. Приклад такої релятивності для християнина не важко знайти – Понтій Пілат.
– Люди в церкві шукають не лише розради, а й відповідей на виклики часу. У тому, що українська церква в усьому своєму конфесійному різноманітті готова розраджувати і допомагати, немає сумніву. А чи готова церква дати теологічне пояснення тому, що відбувається нині?
– Напевно, не було українця, який би за цей час не критикував виступи папи Франциска. Ми не хочемо зрозуміти, що він відчуває себе подібно до батька великої родини, частина якої розсварена, частина судиться з братами й сестрами за спадщину, не чекаючи, доки батько помре. Родини бувають різними, і християнська родина – так само. Ми можемо говорити про конфесії, а можемо говорити й про Церкву з великої літери. І коли говорити саме про Церкву з великої літери, то її голос закликає нас не жити війною, пам’ятати про творення миру. Для цього не треба опускатися до банального пацифізму. Йдеться про утвердження миру у своєму серці. Війна ж бо виростає з наших сердець, із нашої взаємної ненависті. Пригадаймо хвилі ненависті, які вихлюпувалися в соцмережах прихильниками одного чи другого кандидата в президенти під час останніх виборів, – це вже війна в метафізичному сенсі. Будь-яка війна починається з війни наших свідомостей, наших переконань.
Українська греко-католицька церква і її предстоятель патріарх Святослав із першого дня протистояння дали дуже чітку оцінку подій, що відбуваються. Позиція церкви полягає в тому, що мир потребує захисту, збройного опору руйнівникам цього миру. Але водночас ми маємо думати не лише про сьогодні, а і про завтра – якими ми вийдемо із цієї війни. Для мене найбільш небезпечною є ілюзія, що ми можемо повернутися в 23 лютого 2022 року, жити й по війні достоту так, як жили до війни. Але ми мусимо вийти із цієї війни іншими. У цьому й полягає відповідь на питання про виховний, гартівний зміст війни для кожного з нас. Це допомагає нам замислитися над тим, як ми жили, що там було не гаразд, від чого ми повинні звільнитися.
Це вже допомогло багатьом. Коли наш харківський мер лишився в місті, ба більше, виступає з патріотичними закликами до харків’ян і являє собою взірець господаря, який дбає про майбутнє міста, – для більшості, я думаю, навіть із числа його виборців, це було несподіванкою. У цьому випадку війна все поставила на своє місце, і таких випадків є багато.
Звісно, не можна уявляти, що війна робить нас кращими, більш побожними. Ні в якому разі! Це ілюзія, буцімто війна формує у людей здорову релігійність. Навпаки, війна – хворобливе явище, цілком суперечне християнській системі вартостей. Але перемогти у війні і прийти до гідного, надійного миру ми здатні, стаючи духовно сильними. Знайти джерела цієї духовної сили й відкрити їх для загалу – ось покликання Церкви в цей час.
Ми в Харкові розуміємо місію Церкви в тому, щоб просто бути на своєму місці: продовжувати молитися, гуртувати людей, не думати про іміджеві речі, просто допомагати землякам без розрахунку на віддяку, роздавати продукти, розвозити допомогу в різні села… А в селах потребують не стільки й не тільки продовольчої допомоги. Їм потрібна увага. Один з останніх прикладів: наші волонтери привезли харчі в село, яке ще перебуває під обстрілами, самі ледве не потрапили під ворожий вогонь, а тамтешні селяни понаносили їм з городів огірки, помідори, ще щось з овочів, і волонтери привезли це до церкви – розчулені, знічені. Мовляв, що ж виходить, ми хотіли допомогти, а це вже допомагають нам? А людям потрібне було відчуття братньої підтримки, підтвердження, що вони не залишені. І ще необхідно зберегти почуття гідності: мовляв, ми ж не жебраки якісь, самі можемо бути корисними для загальної справи!
Нині нам усім потрібно пам’ятати, що саме це необхідно людям, які перебувають у найгіршій ситуації – під окупацією. Їх постійно отруюють інформацією на кшталт: «Україна вас зрадила, ви Україні не потрібні, ви тепер громадяни Російської Федерації, пишайтеся цим, беріть рублі й живіть у нових умовах. Якщо ви станете справжніми росіянами – то, може, ми і залишимо вас жити тут, у цьому місті». Цим людям ми маємо допомагати всіма можливими способами, бо росіяни намагаються відрізати їх від України. Маємо підтримувати цих людей, не ставитися до них вороже, не думати, що всі вони – зрадники й колаборанти. Це дуже важливо для нашого майбутнього.
– Владико, щиро дякую за розмову, за Ваше служіння і за Вашу позицію. Дякую за те, що тримаєте стрій в українському Харкові!
-------------
Архієпископ-емерит Ігор (Ісіченко) – український церковний та громадський діяч, доктор філологічних наук, дослідник середньовічної і ранньомодерної української літератури, письменник, член українського ПЕН, професор Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія», ректор Колеґії Патріярха Мстислава, доктор Honoris Causa Українського католицького університету.
