Архієпископ Сава (Тутунов): як різдвяне інтерв’ю перетворило “місіонера” РПЦ на архітектора імперської реставрації

Різдвяні інтерв’ю в Росії давно перестали бути про Різдво Христове. Вони стали про владу. Про те, як війна отримує сакральне прикриття, а реваншизм — теологічну ліцензію. 07.01.2026 архієпископ Зеленоградський Сава (Тутунов), голова Синодального місіонерського відділу та заступник керуючого справами Московської патріархії, в інтерв’ю “Российская газета” — офіційному друкованому органу уряду Російської Федерації, яке одночасно було опубліковано на ресурсі Московської патріархії — фактично зафіксував не духовний меседж, а політичний курс: Росія претендує на роль центру “правильного світу”, тоді як незалежність сусідів — це не норма, а історична катастрофа, наслідок “збочення” цивілізаційної траєкторії. На цьому тлі розпорядження патріарха Московського Кирила (Гундяєва) від 29.12.2025 про призначення Сави керуючим Північно-Західним вікаріатством Москви виглядає не як рутинний послух, а як інституційне підсилення людини, яка одночасно тримає в руках ядро, апарат і доступ до ресурсів столиці. У системі, де Москва є центром кадрових погоджень, фінансових потоків і політичної синхронізації, таких посад не додають “для галочки”. Їх додають тим, кого готують до ролі диспетчера.

Саме інтерв’ю архієпископа Сави є ключем до розуміння того, чому він стрімко перетворюється із медійного архієрея на одного з операторів патріархальної вертикалі. Це інтерв’ю організоване як класичний жанр “богослов’я як геополітика”: розмову про духовні сенси використано для того, щоб утвердити цивілізаційну винятковість РФ і створити моральну оболонку для війни. Сава починає своє інтерв’ювання з універсальної тези: “Человеческая вселенная идет куда-то не туда. Куда-то в сторону от Бога”, тобто людський всесвіт деградує. Але далі він робить те, що важливо для режиму: протиставляє Росію занедбаному світу, проголошуючи, що “Россия избрала путь вечных истин и идеалов или, по крайней мере, склоняется к этому выбору”. У цьому протиставленні ховається центральна політична претензія: Росія подається як носій правильного порядка, де “главная истина — это единство с Богом”, а отже отримує моральне право оцінювати та коригувати політичну реальність навколо себе. Це — не богословська думка і не пастирське повчання. Це — формула цивілізаційної ієрархії. Вона має виразну прикладну функцію: якщо РФ — хранитель істини, то вона не просто має право воювати, тиснути чи повертати своє, а мусить це робити, бо інакше світ остаточно впаде у темряву.

Другий, значно небезпечніший рівень інтерв’ю — конструювання “универсальности христианства” як ідеологічного мосту між православ’ям та імперією. Сава говорить про універсальність християнства так, щоб вона виглядала нейтрально й гуманістично, але практичний висновок перетворює цю нейтральність на інструмент ієрархії: різноманіття допускається, однак лише у межах домінуючого цивілізаційного стрижня. Саме тому він атакує багатокультурність і полірелігійність через риторику “безрелигиозности и безэтничности”, які буцімто маскуються під захист різноманіття. У цьому наративі релігійна лексика працює як політичний фільтр: дозволено те, що не загрожує центру; все інше оголошується духовною деградацією. Це і є теологія імперського порядку: не заборона різноманіття як такого, а підпорядкування різноманіття метрополії, яка виступає носієм вищої істини.

Далі Сава запускає головний ідеологічний механізм — тезу про “стержневой характер Русского Православия для России”. Він описує, як до “русского православного народа” протягом історії “присоединялись другие народности, племена с самыми разными верованиями”, а приєднавшись, “сохраняя своё, частично воспринимали и нашу культуру, наши идеалы и истины”. У цих формулюваннях закладена не історична пам’ять, а виправдання асиміляції. Реальні механізми імперського розширення — війни, примус, русифікація — редукуються до природного приєднання. Паралельно він закріплює норму домінування центру: “в основе нашей культуры — русская культура”, а велич Росії прив’язує до російського ядра. Це класична імперська логіка: центр — джерело істини; периферія — лише похідна. Тут важливо розуміти: йдеться не про погляд на історію. Йдеться про політичну програму, замасковану під богослов’я. Якщо імперське розширення оголошується органічним і природним, то будь-який опір цьому розширенню автоматично стає не політичним спротивом, а гріхом і відступництвом.

Кульмінаційна частина інтерв’ю — пряме політичне твердження, яке знімає будь-які дискусії про суто духовний характер сказаного — “когда забывают о стержневом характере русского православного народа, собиравшего вокруг себя другие народы, у нас настает беда”. Сава називає “катастрофою” не лише 1917 рік, а й розвал “отечества” в 1990-х, трактуючи це як наслідок “нивелировання русской православной универсальности”. У логіці такого світорозуміння незалежність пострадянських держав — не закономірність історії, а збій. І якщо це збій, то його можна й потрібно виправляти.

В іншій подачі цієї ж думки вона з’являється ще прямолінійніше: незалежність сусідніх держав від Росії трактується як катастрофа. Так релігійна розмова остаточно перетворюється на стратегічну декларацію, яка легітимує ревізіонізм, а отже — готує цивілізаційне виправдання для наступних етапів війни. Особливо критично те, що цей наратив оформлюється не в маргінальних Z-каналах, а в офіційних рамках державної релігії. Під ними стоїть підпис людини, яка одночасно є головним місіонером РПЦ, ключовим управлінцем патріархійної адміністрації та оператором дисциплінарної вертикалі. Це означає: РПЦ не просто пояснює війну — вона формує ідеологію наступної ревізії кордонів, де незалежність сусідів є тимчасовою аномалією.

Логічним фіналом інтерв’ю стає блок про війну, в якому пастирський тон остаточно перетворюється на теологізовану пропаганду. Сава прямо формулює головне побажання російським військовим: “вернуться с победой”, а далі — додає ключовий штрих, що виводить мову із моралі у сферу сакралізації насильства: тим, “кому не дано будет вернуться”, він бажає прийняти смерть “безболезненно и мирно… беззлобно, в мире с Богом”. Смерть солдата у війні тут подається не як трагедія і не як ціна агресії, а як прийнятний — майже нормативний — духовний сценарій. Це перший елемент теологічної легітимації війни: не лише вбивство стає допустимим, але й смерть стає правильним завершенням місії, якщо вона відбувається у стані миру з Богом.

Далі Сава робить ще більш радикальний крок: він проговорює те, що більшість пропагандистів зазвичай приховують за евфемізмами. Він визнає, що війна “предполагает убиение врага”, і вводить богословське виправдання вбивства через апеляцію до святих вчителів Церкви: “убийство на войне не подлежит осуждению”. Для нього це не гріх, а “не то убийство”, яке засуджується Десятослов’ям, оскільки заповідь “не убей” він намагається звузити до вбивства із “жестокости, алчности, эгоистических соображений”. У результаті виникає небезпечна конструкція: війна стає простором, де вбивство виводиться за межі морального суду і перетворюється на форму правильної дії, підкріпленої церковним авторитетом. Водночас Савва демонструє тонкий психологічний прийом: він ніби визнає внутрішнє протиріччя — що “убивать другого человека — не заложено в человеческую природу”. Але це не критика війни. Це лише інструкція, як подолати природний моральний бар’єр: через Христа в сердце і через переконання, що солдатський труд “ограждает нас и наше Отечество буквально от гибели”. Таким чином РПЦ пропонує духовну технологію десенсибілізації: якщо вбивство викликає внутрішній спротив — треба не зупинятися, а випрямити сумління правильним богословським поясненням.

Кульмінація цього блоку — формування прямої цивілізаційної ставки. Сава заявляє: якщо Росію “одолеют”, тоді “просто не будет православной России и нас, русских”, і додає ще один імперський маркер: “нам не дадут быть самими собой, как это уже пытались сделать в 1990-х”. Тобто війна обґрунтовується як екзистенційна оборона ідентичності, а по суті — як війна за право на імперську суб’єктність. Це класична мобілізаційна логіка кремлівського режиму, де агресія маскується під захист від знищення.

Найбільш важливим для України є те, як Сава описує український простір. Він говорить не про політичний конфлікт і не про відповідальність за війну, а переводить Україну в категорію демонології. Він прямо називає те, що відбувається, “дьявольским ожесточением” і навіть “беснованием против Церкви на Украине”, а українців — “некогда русских людей, сегодня отторгнутых от своей русской идентичности”. Тут фіксується надзвичайно небезпечна теза: українська ідентичність не визнається як легітимна, а подається як наслідок відторгнення, викривлення, штучного відлучення від істинного — російського. Саме в цей момент війна остаточно стає не політичним актом, а сакральним протистоянням: Сава заявляє, що “против нас действуют силы тьмы”, а бої російських військових — у “предельном значении” — це війна за апостолом Павлом “против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесной” (Еф. 6:12). Це вже не риторика — це богословська модель, яка прямо переводить конфлікт у площину духовної війни, де одна сторона є Христом у серці, а інша — темрявою і біснуванням.

У підсумку Сава формує завершений механізм теологічної амністії насильства. По-перше, вбивство ворога оголошується таким, що не підлягає осуду. По-друге, смерть своїх солдатів нормалізується як духовно прийнятна. По-третє, Україна описується як простір темряви й антицерковної агресії, що робить будь-які дії проти неї морально виправданими. Саме так суто кремлівська пастирська мова стає інструментом сакралізації агресії — і саме так РПЦ перетворюється на інститут, який не стримує державу, а видає їй духовну ліцензію на війну.

Утім особливу увагу привертає інший, не менш показовий пласт інтерв’ю — особистісний ідентифікаційний жест Сави, який виводить його за межі ролі функціонера і демонструє психологічний тип ідеолога. Архієпископ фактично описує власну біографію як траєкторію повернення з вигнання до справжньої батьківщини, підкреслюючи, що виріс у Франції в родині російських емігрантів, однак внутрішньо ніколи не прийняв Захід як свій дім: “Для меня Отечеством, страной моих отцов, всегда была Россия”. Він згадує, що ще “с раннего отрочества” повісив у кімнаті російський триколор і зберігав його як маркер належності до справжнього, незахідного світу.

Цей біографічний сюжет може виглядати приватним. Але саме він пояснює глибинну мотивацію: для Сави Європа — не простір свободи, а простір тимчасового перебування; Франція — не країна, яка врятувала еміграцію, а “страна изгнания, где временно жил”. І особливо симптоматично, що він демонстративно відмовляється від вдячності державі, яка дала притулок його предкам. Він прямо говорить: колись був вдячний Франції за те, що “она приютила моих предков”, але тепер її поведінка така, що “благодарности у меня к ней не осталось”. У цій формулі — ключ до імперського типу мислення: вдячність не є моральною категорією; вдячність — це політична функція, яка може бути анульована, якщо країна-притулок перестає діяти відповідно до правильного порядку. Саме тут проявляється не просто антизахідність, а ксенофобна концепція цивілізаційної зверхності. Сава відверто заявляє, що “нападки на Рождество в Европе” для нього “безразличны” і мають значення лише як “антиобразец”. Тобто Європа в його логіці — не партнер, не цивілізаційно рівний простір і навіть не опонент, а негативний приклад, який потрібен виключно для мобілізації власного табору. Це й є технологія дегуманізації: Захід зводиться до функції прикладу, як не треба.

Важливо й те, як Сава переносить цей принцип у внутрішню політику РФ. Він апелює до концепції монолітності держави й фактично виписує модель соціального контракту, де християнська традиція визначається як безальтернативна рамка суспільного життя: “в нашей стране христианская традиция — основополагающая, именно так мы живем и будем жить”. Далі звучить особливо тривожний маркер: “жить по-другому можно там, где принято жить по-другому. У нас — не принято”. Це вже не про релігію й не про культуру. Це імперська формула виключення, яка легітимує дискримінацію і витіснення іншого як норми державного мислення. Саме такий тип особистісної ксенофобії пояснює, чому богословський дискурс Сави так легко переходить у політичний ревізіонізм: Захід для нього — не цінність і не моральна система, а простір падіння, зразок деградації; “Отечество” — не географія, а імперський проект. А там, де “Отечество” мислиться як метафізична норма, незалежність сусідів і суверенітет інших культур автоматично перетворюються на відхилення, які треба виправляти.

Показовим є те, як Сава вибудовує власне історичне бачення навколо двох постатей, які для РПЦ завжди були маркерами державного насильства — Леніна і Сталіна. На перший погляд, він визнає очевидне: більшовицький режим здійснював варварські репресії проти церкви. Але в його трактуванні ці репресії не є головним критерієм моральної оцінки. Вирішальним критерієм стає імперська функція.

Саме тому Ленін в його інтерпретації — не просто гонитель віри, а стратегічний руйнівник “русской православной универсальности”: людина, яка свідомо “нивелировала” цивілізаційний стрижень Росії й, у ширшій логіці, розбазарила історичний простір імперії — фактично “потеряла русские земли”. Сава не приховує ненависті до цієї постаті: ленінський проєкт для нього — насамперед катастрофа імперської державності, а вже потім катастрофа церкви. Війна з Леніним у цьому наративі — це війна за право Росії знову бути цілісною.

На цьому тлі майже шокуюче звучить те, як Сава переосмислює Сталіна. Попри те, що саме сталінська доба стала піком системного знищення духовенства, Сава фактично надає диктаторові статус державного виправником історії, підкреслюючи його імперську місію як “собирателя всех русских земель Российской империи”. Він прямо зазначає: “Сталин во время Великой Отечественной войны как будто бы стал выпрямлять эту кривизну…”, а в сталінському тості на банкеті Перемоги, за Савою, навіть звучить формула про “русский народ как руководящий народ нашей страны”. Таким чином Сталін з’являється як фігура, яка нібито повертає Росію у правильну — імперську — траєкторію. Ключове ж — не тільки геополітична, а й релігійно-мобілізаційна функція. Сава визнає, що Сталін “немного повернулся к Церкви во время войны, понимая, что вера — один из фундаментов, собирающих и мобилизующих наш народ”. Тобто віра в його трактуванні — не моральний обмежувач державного насильства, а ресурс і технологія національної мобілізації. РПЦ тут постає не як інституція, що протистоїть тиранії, а як інструмент, який держава може увімкнути тоді, коли їй потрібна додаткова дисципліна та керованість. Водночас Сава залишає у тексті запобіжник: він нагадує, що Сталін — “жесточайший гонитель Церкви”, а гоніння 1930-х рр. можна назвати навіть “геноцидом православных”. Але саме у цьому й полягає його справжній світоглядний вибір: “геноцид православных” у нього не анулює сталінську велич як збирача земель і мобілізатора імперії, а лише додає морально-риторичну обережність, формальну рівновагу. Навіть більше — Сава спеціально підкреслює, що після війни “произошёл откат”, і вже з 1948 року гоніння “возобновились”, що фактично закріплює думку: реабілітація церкви була для Сталіна не духовним прозрінням, а холодною державною технологією.

Цей фрагмент інтерв’ю є одним із найважливіших, бо демонструє, як саме РПЦ нині переписує моральну архітектуру історії. Її ключовим критерієм стає не право, не гуманізм і не цінність людського життя, а імперська функціональність. Ленін — зло, бо розірвав універсальність і роздав землі. Сталін — майже велич, бо збирав і мобілізував. Ця логіка небезпечна тим, що знімає моральні запобіжники із державного насильства: якщо насильство служить імперії, його можна трактувати як історичну необхідність.

Втім справжня сила Сави полягає не лише у тому, що він ідеолог. Його ефективність як гаранта керованості визначається тим, що він фактично виконує роль оператора широкого спектру рішень у патріархії — від кадрових погоджень до внутрішньої логістики впливу. На відміну від багатьох ієрархів РПЦ, які є або публічними символами, або локальними адміністраторами, Сава має привілейований доступ до центру: патріарх Московський Кирило (Гундяєв) йому довіряє і спілкується із ним напряму. Саме ця безпосередня комунікація із предстоятелем перетворює Саву на вхідну браму до патріаршої волі: рішення можуть виглядати колегіальними або синодальними, однак їхня реалізація часто проходить через апаратні контури, якими він володіє.

У такій конфігурації майже неминуче формується регулярний канал його комунікації із державною владою. Якщо у 2022-2026 рр. РПЦ стала не просто моральним прикриттям війни, а інституційною опорою внутрішньої мобілізації, то такі оператори, як Сава, є природними точками стику між церковним апаратом і державними структурами. Він — не медійний оратор, якого можна винести за дужки як пропагандиста, а практичний адміністратор, здатний забезпечити дисципліну, керованість і потрібну швидкість виконання рішень. Саме тому його вплив необхідно оцінювати як системний: через нього проходить не лише ідеологічний продукт РПЦ, а й сама апаратна функціональність патріархійної машини.

Це поступово створює ситуацію, коли єпископи, які хочуть вирішити свої питання у Московській патріархії — кадрові, дисциплінарні, фінансові, репутаційні або юрисдикційні — змушені йти насамперед не до формальних керівників напрямів, а до Сави як до неформального розпорядника доступу до патріаршого центру. Якщо у традиційній церковній культурі апеляція до патріарха мала характер виняткового акту, то в умовах сучасної РПЦ апарат замінив собою соборність, а вплив на рішення став окремим видом влади. Сава у цій системі набув ролі фактичного комутатора: він здатен або пришвидшити процес, або заморозити його, або перевести у дисциплінарний формат. Це робить його ключовою фігурою не лише в адміністрації, а й у психології єпископату, який дедалі більше орієнтується не на канонічну логіку, а на апаратні траєкторії виживання.

На практиці це означає ще глибшу персоніфікацію влади у РПЦ: дисциплінарна вертикаль, що спирається на формальні інститути, дедалі більше перетворюється на режим погодження через Саву. Це вже не просто апаратна незамінність; це механізм, за якого на рівні церковного корпусу формується залежність від однієї людини як від центру доступу до рішення, санкції або прощення. У довгій перспективі така модель робить Саву не менш важливим, ніж патріарх, оскільки патріарх визначає стратегічну волю, а Сава — реальну архітектуру того, як ця воля імплементується.

Окремо слід наголосити: цей тип влади тримається не лише на довірі й дисциплінарних важелях, а й на міцному фінансовому фундаменті. Сава давно належить до тих церковних управлінців, чий вплив забезпечений ресурсами: парафіяльним, патріархальним, благодійним, корпоративно-спонсорським. Його позиція першого заступника керуючого справами — це не лише бюрократичний кабінет, а контроль над потоками: логістикою проєктів, доступом до апаратних сервісів, кураторством церковних ініціатив, що мають матеріальний вимір. У російській церковній системі ресурс завжди є частиною владного статусу, а фінансова автономія — одним із головних механізмів непублічної стійкості.

У такій системі будь-яке нове призначення Сави має читатися не лише як посилення кадрами, а як апаратне інвестування в ресурс і лояльність — надання йому окремого, добре монетизованого та адміністративно керованого сегмента столиці. Призначення архієпископа Сави керуючим Північно-Західним вікаріатством м. Москви слід трактувати як надання йому “хлібного шматка”: фактично — виділення частини Москви як церковно-управлінської території впливу, де поєднуються кадрові важелі, парафіяльно-фінансові потоки, контроль над соціально-церковним активом і можливості прихованого ресурсного накопичення. Йдеться про типову для сучасної РПЦ модель внутрішньої винагороди: не посадою першої особи, яка підвищує публічну вразливість, а керованим доменом, який водночас зміцнює позицію та розширює ресурсну базу.

З огляду на характер патріарха Московського Кирила (Гундяєва), Сава діє у своєрідній півтіні — максимально обмежуючи публічну видимість власного впливу, але водночас акумулюючи контроль над ключовими рішеннями. Саме завдяки такій тактиці він посідає унікальну позицію: його непублічний вплив на процеси часто переважає роль значної частини офіційних, публічно видимих фігур РПЦ. У сукупності це робить Саву не просто адміністратором патріаршої системи, а гарантом дисциплінарної доктрини та стабільності апаратної вертикалі РПЦ, чия функціональна незамінність формує довгостроковий ризиковий потенціал у разі транзиту влади або зміни керівного центру.

Саме ця тріада — прямий доступ до Кирила, перехоплення потоку внутрішніх рішень у патріархії та посилений фінансовий фундамент — робить Саву не просто теологом війни, а системним оператором імперської церковної державності. У такій ролі він стає не тільки ретранслятором кремлівських ідей, а одним із архітекторів того, як вони інституційно закріплюються в церковному корпусі, дисципліні та ресурсах. І в цьому сенсі Кирило — прапор. Сава — механізм. А механізми, на відміну від прапорів, працюють безперервно — і саме вони рухають машину.