У 20—30-ті роки XX ст. у Православній громаді Польщі розгорнувся потужний рух, спрямований на демократизацію та українізацію церковно-релігійного життя, утвердження в ньому засад соборноправності. Центром цього руху стала Волинь, а одним з історичних діячів — лікар і літератор Арсен Річинський.
Він народився 1892 р. у Кременецькому повіті у священицькій родині, здобув класичну й духовну освіту, а згодом закінчив медичний факультет Варшавського університету і розпочав медичну практику на Волині, у старовинному й славному Володимир-Волинську. За міжвоєнних часів саме тут зосередились сили, які найпослідовніше виступали за українізацію Церкви.
У жовтні 1921 р. Волинські єпархіальні збори ухвалюють радикальну резолюцію «Про українізацію Служби Божої». «Жива віра вимагає й живої мови в молитвах і Службі Божій, — підкреслювалося в ній, — через те треба перейти від церковнослов’янської до народної живої мови української». Тут же, проте, зазначалося, що перехід до української мови має відбуватися поступово, в міру того, як перекладатимуться і затверджуватимуться церковною владою відповідні богослужбові книги. Водночас містилася вимога негайно приступити до богослужінь церковноcлов’янською мовою з українською вимовою.
Однак у справи українізації були не лише прихильники, але й противники. За їх волі протоієрея А. Абрамовича, який головував на єпархіальному зібранні, а потім відправив показове богослужіння українською мовою, невдовзі заточили в Дерманському монастирі за «церковну несубординацію» і звільнили тільки 1931 р., коли вже й монастирі охопив рух за українізацію богослужіння.
Значна частина ієрархії займала проросійські позиції, а польська влада, яка спочатку боролася з русифікацією церкви, швидко перебудувалась на протидію її українізації і за всяку ціну намагалась полонізувати православні громади.
Саме тоді при Володимир-Волинській «Просвіті» утворюється церковна рада, яка поставила за мету українізацію богослужінь, а з 1924 р. до цієї справи активно підключається часопис «На Варті», який редагував Арсен Річинський. Вітаючи створення часопису, популярна тоді газета «Діло» звернула увагу на те, що «двотижневик «На Варті» є першим на українських землях у межах Польщі виданням, що поклало собі за завдання систематичну боротьбу за розмосковлення Православної церкви на українських етнографічних землях, проти московської церковної православної ієрархії в Польщі та проти політики департаменту віросповідань у Варшаві. «На Варті» бореться за принципи, поставлені в основу Української Православної Автокефальної Церкви на Наддніпрянській Україні».
Часопис «На Варті» очолив разом з активістами «Просвіти» рух за українізацію богослужінь на Волині, Поліссі й Підляшші. Під тиском цієї акції митрополит Діонісій вимушений був піти на деякі поступки і дозволив проведення у Володимир-Волинському соборі літургій українською мовою, застерігши, однак, щоб у недільні та святкові дні «звершалися з рівною урочистістю дві літургії — рання церковнослов’янська та пізня — українською мовою».
Між тим противники українізації консолідувалися, їхнім рупором став церковно-громадський журнал «Свет истины», що різко виступив проти соборноправності церкви. Виборність у церкві означатиме, писав журнал, що «православні єпископи обиратимуться тими чи іншими українськими партіями і стануть іграшкою в руках впливових ундовців, сільробів та ін». «Свет истины» повів фронтальну атаку проти часопису «На Варті», його редактора А.Річинський, намагаючись переконати громадськість, що течія у православ’ї, яка виступає за українізацію відправ та демократизацію церковного життя, не є церковною, а політичною, сепаратистською».
Боротьба загострювалась, крапки над «і» мав поставити церковний з’їзд, провести який планувалося в Луцьку влітку 1927 року.
Готуючись до нього, редакція «На Варті» надіслала митрополитові Діонісію прохання благословити скликання «українського Православного Церковного з’їзду духовенства та мирян» і взяти участь у його роботі. Але Синод не лише заборонив проведення з’їзду, а й пригрозив канонічною відповідальністю тим духовним особам, які сприятимуть його скликанню.
Організатори з’їзду дійсно порушили деякі церковні правила щодо підготовки та проведення зібрань духовенства й мирян; до того ж вони виявили неприпустимі, з точки зору тодішнього церковного керівництва, радикалізм і активність. Але чи не найголовнішою причиною категоричної заборони стало те, що ініціатива Луцького з’їзду виходила від редакції «На Варті». А цей журнал, на думку церковного керівництва, «зарекомендував себе ворожістю тону по відношенню до Церковної Православної ієрархії та явною пристрастю до самочинної ієрархії «самосвятів-липківців», що зовсім не обіцяє обміркування й вирішення релігійних питань у православно-церковному дусі».
Але з’їзд, який визнав себе «з’їздом мирян-українців у церковних справах», все-таки відбувся. В ньому взяли участь 565 делегатів з усіх повітів Волині, Полісся, Підляшшя й Холмщини. Запрошено було також близько 200 гостей, з них 8 депутатів Сенату й Сейму Польщі. Головував на з’їзді історик Іван Власовський, Арсена Річинського було обрано до президії. Він же зробив дві ключові доповіді: «Сучасний стан церковно-релігійного життя українського православного населення Польщі» та «Справа канонічного устрою Православної Церкви в Польщі».
На з’їзді відразу означились дві течії (хоча обидві були опозиційними тогочасній ієрархії Православної Церкви в Польщі). Радикально налаштована меншість наполягала на негайному й рішучому розриві з промосковською ієрархією і на запрошенні делегації Української автокефальної православної церкви з Києва для висвячення єпископів на західні українські землі. Обраний з’їздом «Православно-Церковний Виконавчий Комітет у Річі Посполитій Польській», до якого увійшов А. Річинський, мав порозумітися з вищою церковною владою Православної церкви в Польщі, щоб «поступово довести до українізації церковного життя в тих парафіях, де більшість складали українці, які бажали служити Богові на своїй рідній мові». Коли б на протязі двох місяців, як зазначалося в проекті резолюції з’їзду, Виконавчий Комітет прийшов до переконання, що церковна влада й надалі вороже ставиться до вимог української православної людності, то він має від з’їзду повноваження «вжити відповідних заходів до утворення та легалізації Української митрополії, незалежної від нинішньої російської, і, не зволікаючи, починати перші кроки до відокремлення».
Однак більшість учасників з’їзду цю резолюцію не підтримала, і її навіть не поставили на голосування. Це було пов’язане з тим, що «питання розриву з вищою владою Православної церкви в Польщі і про звернення до влади іншої Православної церкви поза територією Польщі зовсім не намічено програмою з’їзду». Завданням з’їзду, як заявив І. Власовський, було «направити життя цієї церкви по шляху здобуття нею внутрішньої автокефалії».
Оскільки головну причину «занепаду в церковно-громадському житті Православної церкви в Польщі» з’їзд вбачав у «ігноруванні засади соборності та в усуненні мирян від участі в церковних справах», резолюції з’їзду накреслили програму запровадження засад соборноправності. В ній містилися вимоги щодо задоволення заяв парафіян про відправу богослужінь українською мовою, призначення на терени з переважно українським населенням правлячих єпископів-українців, реорганізації духовних консисторій та повітових протоієратів, які залишалися провідниками русифікації. З’їзд зобов’язав делегатів і всіх свідомих українців «...подвоїти виховну роботу серед населення, у братствах та інших культурно-національних організаціях ... на боротьбу за права українського народу в Церкві, а разом з тим розкривати заміри російської чорної сотні».
Рішення Луцького церковного з’їзду були беззастережно засуджені Волинським єпархіальним зібранням (жовтень 1927 р.) за участю митрополита Діонісія. Повітові протоієреї вимагали від церковного керівництва, щоб богослужбовою мовою була визнана виключно церковнослов’янська, а від митрополита Діонісія — щоб він висловив своє бажання про повне припинення українських церковних богослужінь. Гостро критикувався й польський уряд, бо дозволив проведення забороненого церковною владою з’їзду. Але зваживши всі обставини, митрополит Діонісій все ж не зайняв радикальної антиукраїнської позиції.
Взагалі з кінця літа 1927 р. противники українізації церкви значно активізувались. Серед них були відверті російські шовіністи, але були й ті, що вбачали в радикалізмі українізаторів загрозу існуванню Православної церкви в Польщі. Ця категорія була не стільки проти українізації церкви як такої, скільки проти методів і темпів її реалізації, запропонованих Луцьким з’їздом.
Митрополит Православної церкви в Польщі Діонісій та її вища ієрархія, з одного боку, і активісти-українізатори — з другого доклали багато зусиль до того, щоб порозумітися з питань подальшої демократизації церкви та її українізації. Проте їхні переговори та зустрічі не мали успіху. А 4 грудня 1928 р. А. Річинський, який на той час став одним із визнаних лідерів процесу, оприлюднив заяву про розрив із церковним керівництвом. Звичайно, часопис «На Варті» лишався непримиренним і безкомпромісним щодо питань церковної демократизації, соборноправності й українізації.
У відповідь Синод Православної церкви в Польщі 15 квітня 1929 р. «відлучив від церкви лікаря Арсена Річинського», а 21 квітня в соборному храмі Володимира-Волинського йому було виголошено анафему.
Українська громадськість на західноукраїнських землях сприйняла цю акцію церковного керівництва як «акт оборони старомосковських традицій». Зібрання інтелігенції у містах, парафіяльні сходи оприлюднювали свою незгоду з синодальним рішенням і вимагали не визнавати його.
Обраний Луцьким з’їздом Український церковний комітет на чолі з А. Річинським продовжував діяти. Він не міг спиратися на духовенство, але відчував підтримку культурних, освітніх, кооперативних українських організацій, насамперед осередків «Просвіти», які були наймасовішими самодіяльними організаціями українського населення в міжвоєнній Польщі. Досить зазначити, що в Ковельському повіті в кінці 20-х років функціонувало 107 філій «Просвіти», на Рівненщині — 108, на Володимирщині — 74, у Кременецькому повіті діяло 112 читалень «Просвіти», у Луцькому повіті — 160 її філій.
Літо 1929 р. стало часом суворого випробування для Православної церкви в Польщі. Римо-католицькі єпископи звернулися до судів у Луцьку, Рівному, Пінську, Бресті, Білостоку, Гродно, Вільно й Новогрудку з вимогою повернення їм 724-х православних храмів та ряду монастирів. Протистояти тискові з боку польського католицького єпископату, який докладав зусиль для впровадження в цьому православному регіоні неоунії, тобто «нової унії в східнослов’янському обряді», можна було лише за умови єдності Православної церкви. Саме це спонукало А. Річинського 20 лютого 1930 р. звернутися до Синоду Православної церкви в Польщі з проханням прилучити його до церкви, яке через місяць було задовільнене.
Неоунійна акція несла серйозну загрозу Православній церкві в Польщі. Це примушувало її ієрархію маневрувати і йти на компроміси. 10 травня 1933 р. було зроблено спробу «унормування справи вживання в межах Волинської єпархії української, російської, церковнослов’янської мов у церковному проповідуванні, шкільному навчанні Закону Божого і Службах Божих». Рекомендувалося «в церковному проповідуванні та шкільному навчанні Закону Божого не керуватися своїми особистими симпатіями до тієї чи іншої мови чи будь-якими національно-політичними тенденціями... а достосовуватись до дійсної потреби та законного бажання парафіян, якщо вони висловлюють бажання, щоб церковне проповідництво та шкільне навчання Закону Божого провадилося в українській мові». Водночас перехід на українську мову богослужіння відкладався «до вирішення цього питання на майбутньому Помісному Соборі Святої Автокефальної Православної Церкви в Польщі».
Однією з найбільш резонансних акцій радикально налаштованих діячів із табору українізаторів церкви того часу була Почаївська маніфестація 10 вересня 1933 р. Того дня у Почаївській лаврі зібралося до 20 тисяч осіб, приїхали делегації з інших єпархій, прибуло до 250 хресних ходів з вимогами призначення на українські землі єпископів-українців та широкої українізації церкви. Після цього відбулося «посольське віче», в якому взяли участь депутати-українці. Ухвалено резолюцію, яка вимагала реформування церкви в напрямку її дерусифікації. Спеціальна делегація передала її митрополиту. Зрештою 2 березня 1934 р. постановою Синоду було прийнято до відома зречення митрополитом Діонісієм кафедри Волинського архіпастирства і призначення на неї архиєпископа Гродненського і Новогрудського Олексія (Громадського).
Успіхи діяльності реформаторів, провідна роль у якій належала А. Річинському, були закріплені на Волинському єпархіальному зібранні 29—30 січня 1935 р. В ньому взяли участь представники від деканатів, монастирів, православних депутатів, сенаторів та різних церковних товариств. Рішення Волинського єпархіального зібрання відзначалися толерантністю, виваженістю, демократизмом і водночас чіткою спрямованістю на копітку щоденну роботу з українізації всіх сфер церковно-релігійного життя. В ухвалі зібрання зазначалося: «...скрізь, де, згідно з умовами церковного життя й на бажання парафіян, Служба Божа має відправлятися по-українськи, панотці-настоятелі повинні йти назустріч своїм парафіянам, але не можна необережно проводити українізацію Служби Божої там, де нема згоди серед віруючих».
Успіхи церковних демократів викликали жорстку протидію польської влади. Вона була зацікавлена в дерусифікації церковного життя, оскільки це сприяло полонізації населення, але, звичайно, не в українізації церкви і консолідації національно-патріотичних сил. Не здавали свої позиції і проросійські церковні кола. 27 лютого 1937 р. Синод у Варшаві під тиском російських православних ієрархів і духовенства змінив свої попередні постанови про вживання живої мови в богослужінні, що, природно, викликало масові протести православних українців у всій Польщі. Проте на цей час у богослужіннях 415 із 689 церков Волинської єпархії вживалася українська мова, і цей процес вже не можна було зупинити.
9 червня 1938 р. у Почаївській лаврі відбулася нарада у справі оборони православ’я перед наступом польської католицької акції на так званих східних кресах, тобто східних теренах, заселених українцями й білорусами. 16 липня 1938 р. у Варшаві відбувся Собор православних єпископів, який на знак протесту проти руйнування православних церков оголосив триденну голодівку, видав спеціальне послання та опрацював меморандум до польського уряду. У серпні—жовтні 1938 р. в містах і багатьох селах Волині урочисто відзначено 950-річчя хрещення Русі-України. Організацією святкувань займався Виконавчий комітет, до керівного складу якого входив і А. Річинський. Найбільші урочистості відбулися в його рідному Володимирі-Волинському.
Процес українізації православ’я на Волині того часу відзначався глибинністю й цілеспрямованістю: перекладалися українською мовою богослужбова література, підручники з основ православного віровчення; досліджувалися й популяризувалися через українські часописи та календарі маловідомі переважній частині православних мирян, та й декому з духовенства, сторінки історії Православної церкви в Україні від княжих часів. І в цій справі теж бачимо особистий вклад Арсена Річинського. Крім статей у журналі «На Варті», А. Річинській писав і власним коштом видавав фундаментальні історіософські праці, які й сьогодні не втратили актуальності. Це монографічне дослідження «Проблеми української релігійної свідомості»; велика збірка статей, присвячених засадовим проблемам українського церковно-національного життя, — «На манівцях» (1932 р.) У видавництві, організованому при часописі «На Варті», А. Річинський надрукував наукову працю «Походження єпископату». Автор не вказаний. Характерно, що під цим же заголовком вона була вміщена в журналі Всеукраїнської православної ради в Києві «Церква і життя» (1927, №1). Замість прізвища автора там стояв псевдонім «Волинський».
...А. Річинського було заарештовано 20 жовтня 1939 р., через місяць після приходу Червоної Армії. Його звинуватили в керівництві українським автокефальним рухом, просвітницькій діяльності (зокрема, було згадано книгу «Проблеми української релігійної свідомості») та у зв’язках з українськими науковими, культурно-освітніми та громадськими організаціями за кордоном. Арсен Річинський, який не належав до жодної політичної партії (саме тому слідство велося аж три роки — щоб «назбирати» докази про його «политическую антисоветскую деятельность»), був засуджений 5 травня 1942 р. «особливою нарадою» НКВС СРСР на 10 років «виправних таборів». Відразу ж після його арешту вивезено на заслання до Казахстану його дружину Ніну Павлівну із двома доньками (меншій було лише три місяці).
Арсена Річинського було звільнено в 1949 р. На Волинь повертатися не дозволили. Працював лікарем на спецпоселенні в Казахстані, де й помер 13 квітня 1956 р. і був похований на кладовищі станції Джусали Кзил-Ординської області. Повідомлення з Москви про реабілітацію запізнилося на два тижні...
Людина і світ. — 1998. — №2. — С. 33—37.
кандидат історичних наук