Балансуючи між ангелом і звіром
Яким буде моральний вибір сучасності?
Ми живемо у найдраматичнішу і найвідповідальнішу з усіх попередніх епох, — тому хоча б, що саме в цю епоху постало питання про виживання людства. Жодна інша епоха не заглядала так глибоко в безодні зла — з’явилося навіть поняття абсолютного зла, цілком позбавленого позитивного змісту, зла, пов’язаного з перспективою знищення людства. Усе це змушує під новим кутом зору поглянути на цілий ряд канонічних богословських
питань.
Свого часу Шпенглер звернув увагу на таку обставину: вся європейська історія, як і історія багатьох інших народів, проходила під знаком страху не стільки перед катом, скільки перед пеклом. Але коли після Французької революції в європейській свідомості стався розрив «юридичного договору» з Богом і згадане релігійне обмеження було знято, розпочалося нестримне виверження зла з глибин людської психіки. Виник феномен свого роду імперіалізму зла; це явище набуло нині небаченого розмаху (соціологи навіть говорять про пандемію зла, про хворобу, що охопила всю планету). Так, на Заході з’явився ряд досліджень, автори яких обстоюють думку про те, що злочини нацистів були не чим іншим, як свідомою провокацією Бога, що мала на меті з’ясувати, до яких меж можна порушувати Декалог. Це був, так би мовити, відвертий виклик Небесам. Подібне явище існувало і в іншій тоталітарній системі, сучасній гітлерівській, — у сталінській імперії. Тут, як відомо, атеїзм набрав таких патологічних форм, що мимоволі закрадається думка: а може, оте ревне, істеричне заперечення Бога було пов’язане з небажанням мати свідка усіх тих злочинів, що їх породив сталінізм? Промовиста паралель: добре відомою є фраза Гітлера про те, що він звільняє людей від совісті; з нею перегукуються слова Сталіна, наведені у хрущовських мемуарах: совість — це буржуазний забобон, якого належить позбутися.
Якщо совість — забобон, то що казати про речі не настільки глобальні: скажімо, про те, що в соціальній сфері в наш час перестав діяти т. зв. закон виключеного третього. Згідно з ним кожна людина є або добра, або погана, чинить або правильно, або неправильно. З’ясувалося, що людина, яка є середньостатистичним пересічним обивателем і яка начебто не наділена рисами монстра, цілком може бути, скажімо, прихильником геноциду і т. ін.
Отож, як ми вже зазначали, багато канонічних богословських проблем постають нині у цілком новому контексті. Так, ряд релігійних діячів (щоправда, лише в рамках протестантської традиції) вважають, що найбільшої актуальності набуває сьогодні не Євангеліє, а книга Йова, де вперше порушено питання про безвинне страждання. Адже з канонічної точки зору щастя — це винагорода за праведні, а нещастя — покарання за неправедні вчинки. Проте з’ясувалося, що існує особливий вид безневинного страждання, яке наближає людину до Бога, — й саме ці питання відбиває книга Йова. Надзвичайно актуалізувалася також проблема буттєвих підстав зла. Але перш ніж удатись до аналізу цих вельми непростих проблем, спробуємо дати деякі визначення.
Образно кажучи, під злом ми розуміємо всяке порушення Божих настанов, усе те, що суперечить принципам милосердя, любові, справедливості. Що ж до конкретнішого, більш практичного тлумачення, то злом є все те, що обмежує повноту життя. При цьому повноту життя слід оцінювати не лише з погляду сьогоднішнього дня, але й з точки зору минулого і майбутнього. Скажімо, хірург, ампутуючи хворому ногу, порушує повноту його життя в окремому і водночас відновлює її в цілому. Зло як обмеження повноти життя може виступати у вигляді катастрофи, стихійного лиха (наприклад, землетрус); існує й моральне зло, тобто гріх. Що стосується гріха, то, як зазначав іще Сократ, добровільно ми прагнемо лише добра, а гріхом ми спокушаємося, у гріх не з власної волі владаємо. Втім, це справедливо лише до певної міри: адже існує й умисний гріх, що його Кант називав радикальним злом. Ось у цьому діапазоні між моральним злом (або гріхом) і радикальним злом (або умисним гріхом) ми й вестимем розмову.
На кожному кроці ми переконуємось у тому, що зло ніколи не виступає в чистому вигляді, завжди прикриваючись добром. На це звернув увагу ще Шекспір у «Макбеті», де всі негідники розводяться про мораль, а всі порядні люди мовчать. Ситуація вельми скидається на нинішню, коли ті, хто найбільше погрузнув у гріху та злі, заклопотані не каяттям, а балачками про мораль (а втім, абсолютизуючи згаданий принцип, до великих грішників довелося б апріорі залучити й автора цієї статті).
Для канонічного богослов’я зло протизаконне і тому — поза буттям. Зло — це не просто перешкода, уповільнення на шляху до благодаті; це крадіж. Крадіж, так би мовити, людської сутності, людських якостей у прямому розумінні цього слова.
Кілька років тому у Відні вийшла книга відомого психіатра Бетельхайма «Просвічене серце». Автор, який свого часу побував у фашистському концтаборі, пише про те, що гітлерівці, здійснюючи планомірні масові вбивства, намагалися при цьому ще й реалізувати т. зв. «теорію ідеального в’язня». Це мав бути в’язень, цілковито покірний зовнішнім наказам і позбавлений бодай натяку на власну волю. Цікаво, що ті, кого вдавалося перетворити на такого зразкового «в’язня-автомата», гинули раніше від інших: очевидно, людина, позбавлена морального вибору, прагнення добра, приречена. Цей висновок підтверджують блокадні спогади Граніна й Адамовича: хоч як це парадоксально, але у блокадному Ленінграді виживали саме ті, хто ділився хлібом з іншими.
Сумної пам’яті 68-й рік: тоді одного дуже талановитого київського математика (певна річ, ні в чому не винного) було вигнано з Інституту кібернетики, і його шеф нічого не зробив, аби захистити його. Згодом, коли йому дорікнули за це, начальник — людина, поза сумнівом, інтелігентна — відказав: «Вішати вас, інтелігентів, треба; для вас моральний комфорт найважливіший за все». І стало зрозуміло, що втрачений моральний комфорт був для нього самого найбільшою цінністю. У цьому контексті прагнення добра, боротьба з гріхом підвищують життєздатність людини, підносять шанси повноти буття.
Ми вже згадували про важливу біблійну тему спокушання: змій спокушає Адама і Єву не лише вкусити від древа пізнання добра і зла, але й — від древа життя. Для змія — тварі, що не має душі, вічність тіла є найвищою цінністю. Але уявімо, що сталося б, якби, маючи грішну душу, людина була б наділена безсмертям? Адже зло накопичується, акумулюється, отож вічний стан гріха перетворив би людину на диявола, а життя — на пекло. Поява смерті виявилась у цій ситуації способом припинення вічності зла.
Гріх — це стан вибору. Тому-то й існує зло: людина мусить свідомо випробувати всі можливості — усі можливі повороти історії, практично зжити їх шляхом власного досвіду і вільного вибору. Власне, через те історія й почалася з самого гріха. В цьому розумінні гріх — це дитя свободи. Останнє твердження видається парадоксальним: свобода така чудова річ, а її намагаються пов’язати з гріхом. А проте слід зробити суто філософське застереження: усі щонайпрекрасніші речі є воднораз надзвичайно небезпечними — включаючи любов, свободу, науку, демократію, ту ж таки атомну енергію. У нас чомусь до демократії звикли ставитись однозначно як до блага, забуваючи про те, що вона завжди несе в собі небезпеку зловживання волею більшості (свого часу іще Платон запитував: а що як у меншості опиниться мудрець?). Один із засновників теорії демократії, Руссо, аналізуючи це поняття, зрештою дійшов висновку, що демократія розрахована скоріше на богів, аніж на простих смертних; у людському ж суспільстві вона практично нездійсненна. Слід усвідомлювати реальні суперечності, пов’язані з нею, знати про небезпеки, що чатують на всяку демократію, і передусім про її здатність легко вироджуватись у деспотію. Отож, перефразовуючи К’єркегора, який називав гріх «непритомністю свободи», можна сказати, що гріх існує лише тоді, коли існує свобода. Справді: тварини не знають гріха, оскільки вони не знають стану вільного вибору між добром і злом. До речі, такої свободи вибору не знає і диявол: він — одновимірний, він — втілення зла, для нього вибір уже зроблено. Лише людина наділена свободою вибору між добром і злом, і в цьому полягає не лише її слабкість, але і її величезна перевага.
Розрізняють два види гріха: гріх-каузу і гріх-кульпу. Гріх-кауза виникає тоді, коли людина грішить, посилаючись при цьому на об’єктивні причини: мовляв, я краду через те, що голодний. Що ж до гріха-кульпи, то це гріх у власному розумінні слова, результат вільного вибору людини. Диявол завжди віддає перевагу гріху-каузі, тобто причиновому поясненню гріха. Адже насправді таке пояснення — лише видимість, позаяк людина завжди має свободу волі. Навіть за гратами, навіть на дибі людина має цю свободу розпоряджатися своєю людською природою — й вона може уподібнити себе образові Божому, а може й ні. До речі, образ Божий дається не всякому, це право ще треба заслужити. Пошлемося на чудову максиму бл. Августина, яка так по-сучасному звучить сьогодні. На запитання, чи володіє людина свободою волі (між іншим, це питання не вирішене філософією й донині), Августин відповів так: людина абсолютно вільна чинити зло. А от свободи чинити добро людина не має, — тут потрібна благодать. Це положення згодом не раз перефразовувалось і доповнювалось іншими філософами. Так, Ніцше порівнював людину з канатоходцем на дроті, натягнутому між ангелом і звіром. Саме цю двополюсність людської природи й використовує диявол (якого тут можна розуміти як метафору; в даному разі це суттєвого значення не має).
Наголосимо ще раз на тому, як інтенсивно експлуатується цей прийом — вбирати зло у шати добра. На це звертає увагу Достоєвський у легенді про Великого Інквізитора. Диявол виступає тут мало не гуманістом, дорікаючи Христу за те, що його релігія не співмірна з можливостями слабкої людини. Релігія Христа змушує людину пізнати кошмар свободи. Адже людина звикла діяти відповідно до закону, який було встановлено для неї за давніх часів і який належить виконувати без роздумів. Релігія Христа вимагає від людини вибору, а це надто тяжко й болісно для неї, твердить диявол. І далі він говорить: що ж дає людям Христос? Він дає їм хліб небесний. Та чи може слабка, вічно невдоволена, вічно невдячна й грішна людина прийняти цей дар, віддавши перевагу хлібу небесному перед хлібом земним? На це здатна хіба що купка подвижників духу, а що робити мільйонам? Виходить, мільйони тих, хто через свою слабкість не зможуть обрати хліб небесний, приречені на загибель заради спасіння небагатьох обраних? Ні, говорить він, ця релігія не для людей; я, диявол, ціную слабких. Показовий приклад того, як вправно інколи зло прибирає подобу добра.
Християнству ми завдячуємо, серед іншого, тим, що воно вперше розмежувало поняття грішника і грішного світу. Світ, що у гріху лежить, заслуговує на осуд, тим часом як грішна людина потребує каяття і милосердя (часом навіть безмежного). Адже людина може бути вбивцею і при цьому не відати гріха гордині, брехні чи перелюбу. І може, будучи абсолютно моральною, разом з тим виявитись винною в гріхові гордині. Безгрішність — це ще не є моральність. Христос, як відомо, засудив фарисея, котрий не мав ніяких гріхів. Він засудив його за те, що той не поділяє відповідальності за гріхи інших людей. Кант свого часу висунув геніальну формулу: чиста совість — винахід диявола. Ми живемо у грішному світі й на кожному кроці змушені вдаватися до компромісів. Більше того, компроміс нині — це, певно, єдиний ефективний спосіб досягти порозуміння між людьми. Й гадати, що той, хто іде на компроміс, хай і з щонайблагородніших міркувань, залишається при цьому людиною з кришталево чистою совістю, — це означає закривати очі на ті реальні проблеми, що виникають на кожному кроці. До речі, в автобіографічній книзі Гейзенберга «Частина і ціле» є такий промовистий епізод. У 1933 році, після приходу нацистів до влади, автор, тоді ще молодий фізик, потрапив на прийом до президента Пруської академії наук Макса Планка і звернувся до нього за порадою: як йому бути — їхати з Німеччини чи залишатися? Планк відповів: «Юначе, хоч би як ви вчинили — однаково програєте. Якщо поїдете — втратите зв’язок з німецькою культурою, з німецькою інтелігенцією; якщо залишитесь — будете змушені йти на тяжкі компроміси. Вирішуйте самі — однозначної відповіді тут бути не може».
Гріх призводить до такого надзвичайно небезпечного стану, як втрата моральної орієнтації (ignoratio), що завжди вважалося найтяжчим покаранням для людини. Свого часу цю ситуацію було обіграно в «Парсифалі»: лицар Парсифаль потрапляє до замку, де мешкає вічний страждалець карлик Анфантас; страждання його припиняться лише тоді, коли хтось поспівчуває йому. Проте Парсифаль, дотримуючись правил лицарської етики, не вимовляє слів співчуття; тим самим він чинить гріх, за який карається нездатністю розрізняти добро і зло. Психологи твердять, що люди, які перебувають на межі самогубства (і тим самим винні в одному з найтяжчих гріхів), втрачають моральну орієнтацію, здатність відрізняти добро від зла. Цікаво, що у Толстого в «Анні Кареніній» головна героїня в останні хвилини свого життя переживає стан, подібний до цього. До речі, сучасні психологи довели, що саме таким станом морального потьмарення звичайно бувають охоплені юрби на вулицях під час революційних потрясінь.
Толстой змальовує такий епізод з історії Французької революції. Розлючений натовп на паризькій вулиці накинувся на аристократа. Але маленький хлопчик, якого той тримав за руку, закричав: «Не чіпайте його, це мій тато!» І юрба відсахнулася. Люди, які сьогодні виходять на демонстрацію з портретами Сталіна, також переживають подібний стан морального потьмарення. Вони потребують каяття як засобу повернутися до людської адекватності. У каятті з’ясовується, що людина має право на вищий суд і що мораль на цьому вищому суді виступає не лише обвинувачем, але й захисником. Адже мораль здатна створити дуже серйозні противаги тій людській неспроможності, символом якої є катастрофи XX століття. Бо в моралі, говорячи словами Хемінгуея, є сила трави, що навесні пробиває асфальт.
Людина і світ. — 1996. — №5. — С. 22-25
Сергій КРИМСЬКИЙ,
доктор філософських наук, професор