• Головна
  • Моніторинг
  • Батюшка з УПЦ МП казав мені, що краще поїде в Москву, ніж перейде в ПЦУ, – отець Микола...

Батюшка з УПЦ МП казав мені, що краще поїде в Москву, ніж перейде в ПЦУ, – отець Микола

29 квітня, 13:35
Батюшка з УПЦ МП казав мені, що краще поїде в Москву, ніж перейде в ПЦУ, – отець Микола - фото 1
Отець Микола Ковалик – перший священник, який виборюючи право громади на самовизначення, дійшов до Верховного Суду, створивши прецедент для інших громад, які прагнуть змінити підлеглість.

Напередодні Благовіщення Велика Палата Верховного Суду визнала законною зміну релігійною громадою с. Сутківці Хмельницької області свого підпорядкування – виходу з юрисдикції Російської Православної Церкви в Україні (яка іменує себе УПЦ) та входження до Православної Церкви України.

Найвища судова інстанція України вперше з початку активного процесу переходів релігійних громад України з Російської Православної Церкви в Україні до Православної Церкви України ухвалила рішення, яке підтвердило можливість та законність таких переходів і відхилило заперечення РПЦ в Україні проти цього.

«Релігійна правда» поговорила з отцем Миколою про цей судовий процес.

– Отче Миколо, як починався шлях громади до зміни підлеглості?

– 21 рік тому я прийшов у Ярмолинці, був наймолодшим благочинним на Хмельниччині, а, може, й в усій Україні. Побудував храм, зробив усе, як кажуть, як Бог наказав.

Вивчаючи історію Ярмолинецького району, я відвідав село Сутківці і побачив унікальну старовинну козацьку церкву. І я поставив сам собі запитання: а чому, якщо це козацька церква, у ній має молитися Московський Патріархат? Я тоді почав спілкуватися з людьми, чи справді вони хочуть бути вірянами Московської Церкви? Але тоді перемагали ті, хто казав, що, мовляв, є Українська православна канонічна церква, а є розкольники такі-сякі, тож люди мали певний страх.

А до мене в Ярмолинці приїжджали з села Сутківців на службу віряни, які не могли молитися в храмах Московського Патріархату. Тоді одна із жінок каже, отче, у нас неординарна ситуація. Ми обійшли село з поясненням, що є можливість перейти до вже визнаної автокефальної церкви і не лишатися в Московському Патріархаті. І більшість села, понад 700 людей підписалися за перехід у Православну Церкву України. Для того, щоб підтвердити підписи, ми зібрали схід села. Відбувся схід села і більшістю люди підтвердили свої підписи. І після цього священник Московського Патріархату послав своїх людей збирати підписи, щоб все село підписалося, що вони залишаються в УПЦ МП, бо це, мовляв, єдина українська правильна церква.

І після цього, маючи підтримку голови сільської ради, священник почав подавати судові позови, щоби визнати недійсним наше зібрання. Два роки тягнулися ці суди. І все-таки, як кажуть нам наші старці, Бог в правді, а не в силі. Бачите, Верхня Палата Верховного Суду підтвердила, що наші дії є правомірними.

– А в час судової тяганини в храмі продовжувалася служба?

– Так, там певний час служив священник Московського Патріархату. Я кілька разів зустрічався і просив, отче, бачите, Україна є незалежною державою. Росія – агресор, давайте разом будемо будувати Помісну Православну Церкву, щоб був спокій, щоб був мир, злагода. Нам треба, щоби була єдність серед людей, а не розбрат. Він сказав, що краще поїде в Москву, ніж перейде в ПЦУ. Але за перехід проголосувало понад 80 відсотків жителів.

– Вам вдалося уникнути протистоянь?

– У Моспатріархаті є так званий юридичний відділ, де вони, крім кількох юристів при Хмельницькій єпархії, мають таких собі козачків московського напрямку, і вони їх кругом із собою возять. І в те село під час сходу та зібрань вони також завозили багато священників Московського Патріархату і тих козачків.

На початку сходу села відбулася штурханина. Але найбільш авторитетні люди і ми також попросили, щоб наші віряни не встрявали, не піддавалися на провокації, і наші люди відійшли вбік. Ми не дали шансу звинуватити нас у чомусь. Слава Богу, під’їхала поліція, вони в той день вчинили дуже правильно, грамотно і не дали, щоб відбулася ескалація. А Моспатріархат був на це налаштований. Потім віряни мої казали, що ті щось із храму вивозили. Я на це вже не зважав.

Але мене завжди обурювало, наскільки недбайливо Моспатріархат ставився до самого храму. Це ж унікальний взірець оборонного будівництва Поділля, нині є діючим храмом і музеєм, який відвідують численні українські й іноземні туристи. Він є одним із найдавніших в Україні оборонних храмів і єдиним середньовічним оборонним храмом. Вони не стараються привести до належного стану хоча б подвір’я. Я розумію, що це пам’ятник історії, що до будівлі не мають права без дозволу навіть пальцем торкатися. Але все-таки благоустрій зробити, прибрати, поскладати, це можна зробити? Зараз церква є закритою, після рішення Верховного суду я поспілкувався з керівництвом нашої ОТГ, і мені пообіцяли, що після збору керівників різних підрозділів будемо думати, як правильно це зробити.

Але ми до рішення суду і не наполягали, щоб туди заходити. Ми на своїй землі мусимо бути толерантними, вихованими, мусимо вчити наших дітей, що не можна через силу. Бо Бог, знову ж таки, в правді, а не в силі.

– А як віряни сприйняли цю новину?

– Люди тішаться. Тішаться, бо бачать промисел Божий. Якщо чесно, то на суди не дуже надіються. Ми бачили, які в нас бувають рішення. Але тут люди радіють, кажуть, що без Божого втручання не обійшлося. Ще й рішення оприлюднено в переддень Благовіщення. Для нас це дуже символічний знак.

– Опишіть цей шлях у судах.

– Вони спочатку подали в Господарський суд. Мовляв, неправдиво відбулися збори, неправдиво збирали підписи шляхом обману. Який міг бути обман? Якщо відбувся собор, ми заявили, що ми є Православна Церква України, яка відродилася від початку оцього собору. Вона молода, але з корінням старої церкви. Ми людям казали правду. Але вони до суду зібрали кількох крикунів, і суди, я не можу зрозуміти чому, їх підтримали.

– А у вас не було відчаю, коли ви програли в Господарському суді?

– У мене четверо синів. Один військовий, з 2014-го пішов на фронт добровольцем, до сьогодні в армії, поступив в інститут, служить зараз в Києві в Генеральному штабі. І коли твоя дитина пішла захищати Батьківщину, а тут бігають такі самі його віку і підтримують Московську Церкву, от тоді на душі неприємно. Ну що зробимо? Мусимо все пережити. Христос терпів і ми мусимо терпіти.

Але у мене було відчуття, що переможемо. Бо ж понад 80% жителів хочуть бути в Українській Церкві. Під самим храмом були підвали, де було виявлено багато людських останків, кістки в мішках. Можливо, козаків, можливо українських героїв визвольного руху або селян, які померли в Голодомор.

Але ми планували розвивати громаду в Сутківцях і навіть без прив’язки до храмової споруди. Я на Йордан після Томосу 19 січня поставив хрест в Сутківцях, ми планували будувати каплицю. Я думаю так, якщо не вдасться, щоб громада пішла з храмом, будемо самі будувати. У нас в райцентрі в Ярмолинцях є організація – «Молодіжна Подільська Січ», де діти збираються, мають своїх керівників. Мій старший син капеланом у них, і вони проводять патріотичні виховні зібрання, вивчають історію. І ми захотіли, щоб на базі Сутковець розширити та побудувати цю «Подільську Січ».

– Такий табір молодіжний?

– Так, щоб діти могли займатися спортом, патріотичним вихованням, щоб могли мати живе спілкування між собою. Але слава Богу, що є рішення суду, зараз ми будемо це розбудовувати на базі церкви. Громада там є. У них таке трактування, ми живемо на своїй землі, наші прародичі побудували цей храм, чому тут має молитися російський священник, чому він має пропагувати тут «русскій мір»? Нам цього не треба, робімо щось. Вони говорили в такому дусі і мене підтримували.

– Одна з тез Моспатріархату, що за перехід до автокефальної Церкви голосують ті, хто взагалі до церкви не ходить. А тут виявляється, що вони не просто ходять – вони в Ярмолинці їздять.

– Москва шукає різні фейки і їх стараються людям вкласти у вуха. Якщо людина байдужа до церкви, їй яка різниця, хто там молиться. Навпаки, наші віряни постійно відвідували цей храм. Вони прийшли до мене і кажуть: «Наш священник нас обманює, ми знаємо, що він у Московській Церкві, бо він не був на помісному соборі, але збирає підписи, для чого він це робить?» А для того, щоб зробити перереєстрацію і показати, що в цьому селі люди 100% хочуть лишитися в Українській Православній Церкві Московського Патріархату. Він же не казав, що Московського Патріархату, він казав: у нас Українська Церква, лише митрополія, у нас патріархату немає, ми ні до якого патріархату не належимо.

– А Кирила поминає, як господина і отця?

– Поминає звичайно. Мене зачепило, що він обманює людей. І віряни, які весь час ходили до храму, його підтримували, утримували, а він їм бреше. Ось тоді я сказав, якщо ви справді хочете мати в Сутківцях справжню церкву, давайте будемо працювати, будемо добиватися, щоб відбувся перехід. Так воно почалося. Тобто, ці люди не просто віруючі, це люди, які відвідували постійно храм.

– Ви сказали, що ви благочинний, що у вас є кілька парафій у вашому віданні?

– Так. Це був Ярмолинецький район, а на сьогодні це Ярмолинецьке ОТГ.

– А як розвивалася Церква на Хмельниччині? Це не схід, тут напевно було більше сприяння влади? Як у вас?

– Коли я прийшов, тут ще комуністична влада була, сприяння ніякого не було. Прийшли молоді священники, яким було по 20-23 роки, всі ентузіасти, які хотіли щось побудувати, щось залишити після себе. Кожен із нас побудував в своєму районному центрі чи в селі храми. У нас всі нові храми – на Хмельниччині десь 200 храмів побудовано.

– А де ви брали гроші?

– Ходили до людей, до фермерів, до підприємців, пояснювали, що треба Україні будувати Українську Церкву. Бо Церква, це не просто будівля, де моляться, а один із фундаментів суспільства. І на цьому фундаменті має бути міцна будівля. Нехай зі 100, двоє-троє нам вірили і йшли з нами, допомагали і будували.

– А у вас не було відчуття, що в МП гроші й там завжди Церква була багатша?

– Мені пропонували переходити в Моспатріархат – парафію, мовляв, дадуть, хату, будеш жити, буде в тебе все гаразд. Але я з Тернопільщини, коли людина народилася в тому краї, де завжди боролися за свою державу, за свою Церкву, за свою родину, є певна межа, якої людина віруюча не може переступити.

Приблизно три місяці тому один чоловік, який займається дослідженням поховань воїнів УПА, віднайшов у Карпатах могилу рідного брата моєї покійної бабусі Володимира. Коли закінчиться цей локдаун, хочу туди поїхати. Це єдина могила, яку я ще не віднайшов. Двох моїх родичів спалили в стодолі живцем. З бабою спалили.

– За те, що вони підтримували підпілля?

– Так. А батько мій з Лемківщини. Той дух в генах закладений. Але Хмельниччина зараз навіть більш патріотична. От щиро вам кажу. Скільки хлопців-добровольців пішли до війська. І щодо розвитку Православної Церкви України мені імпонує більше Хмельниччина. Хмельниччина – непростий регіон, це був той залізний пояс, який відділяв Захід від цілої Росії. Раніше найбільше ядерних боєголовок було в Ярмолинецькому районі. Тут переважно були такі керівники, яких з Росії присилали сюди.

Але сьогодні я можу твердо сказати, Хмельниччина – одна із найпатріотичніших областей в Україні. А священники, на жаль, лишилися з тим з московським духом. Їх переконати важко. От розмовляю зі священником, ніби він тебе розуміє. Переконую: «Отче, переходьте, вас ніхто не буде ображати, ви лишаєтеся на своїй парафії, ми вам це гарантуємо». На другий день радикально думка в нього міняється, ви не такі, ви сякі, ви не правильні, тільки в єдності з Москвою все має бути.

– Поговорив, напевно, з єпископом…

– Так. Серед них є такі, що і докладають єпископу, що якийсь священник мав розмову з якимось священником чи благочинним з Православної Церкви України. Вони одне одного контролюють. Така ситуація у нас на Хмельниччині. Ми розвиваємося, храми будуємо, головне, щоб ніхто нам не заважав. А далі ми побудуємо. Все буде добре у нас.

– А який вік вірян Московського Патріархату на Хмельниччині?

– Наші парафіяни – переважно молодь. Московський Патріархат в більшості – це люди похилого віку. Хоча є села, де різні, але молодь більш прогресивна, думаюча в ПЦУ. Буває, люди, які ходили в Московську, припинили туди ходити, але ще не прийшли до нас.

– А ви бачите ознаки фінансової підтримки Моспатріархату?

– Розмови є різні. Але на сьогодні у їхніх священників у районі, дивлюся, з’явилися машини нові. Спілкуюся зі священниками, розказують, що дають фінансову підтримку, щоб вони не переходили в Православну Церкву України. От недавно спілкувався зі священником, який перейшов з Московського Патріархату. То каже, що його приятель відкрито йому сказав, раз дали дві тисячі доларів і другий раз якось дали дві тисячі доларів за то лишень, що він не перейшов, що він утримав парафію.

– Здатен священник прожити, не маючи зарплати і підтримки?

– Якщо людина добре працює, вона добре заробляє. Якщо священник щиро виконує свої обов’язки, люди не дадуть пропасти, повірте мені. Найдуться ті, які підставлять завжди плече, якщо вони бачать вашу щирість і правду. То в мене є такі друзі, які допомагають, дай їм Боже здоров’я, фермери і підприємці.

– У вас буде особливий Великдень. Пасха після того, як у найвищому людському суді ви відстояли земну справедливість. Чи не так?

– Я завжди згадую свою першу сповідь, причастя, це перед самим Великоднем. Коли покійна мама сказала, що на Великдень людина має бути чистою і душею й тілом, і треба піти посповідатися. Сповідався у Великодний четвер, а в суботу священник причащав. То я, коли йшов до церкви приймати причастя, під ноги дивився, щоб навіть мурашку не задавити.

Тому я вважаю, що ми всі до Великодня повинні настільки підготуватися, як до зустрічі з самим Христом, якомога менше мати гріховного тягара з собою. Для мене той Великдень після першої сповіді й причастя був, напевно, найсвятішим, найчистішим у житті. Це був перший усвідомлений Великдень. Тож нехай кожен Великдень для нас буде, як перший.