«Східна легеня» першої енцикліки Папи Лева
Інес Анжелі Мурзаку
Як широко зазначалося в коментарях, найочевиднішою рамкою спадкоємності для Magnifica Humanitas є Rerum Novarum (1891). Святий Престол представив енцикліку Папи Лева XIV як документ про «захист людської особи в епоху штучного інтелекту», підписаний 15 травня 2026 року — у 135-ту річницю енцикліки Папи Лева XIII Rerum Novarum. Ця дата має значення. Так само як Лев XIII звертався до «нових речей» своєї доби — зокрема до індустріального капіталізму, найманої праці, класових конфліктів і модерної політичної економії, — Лев XIV у своїй новій енцикліці, народженій із уважного слухання, як це робив і Лев XIII, звертається до «нових речей» нашого часу: штучного інтелекту, алгоритмів, автоматизованого ухвалення рішень, соціальних мереж, вилучення даних і технологічного панування.
Ця спадкоємність є не лише хронологічною. Якщо Rerum Novarum захищала працівника від зведення до трудового ресурсу, то Magnifica Humanitas захищає особу від зведення до даних.
Orientalium Dignitas
Однак заслуговує на увагу й друга лінія спадкоємності Лева XIII: Orientalium Dignitas (1894) — апостольський лист, присвячений «збереженню властивої дисципліні Східних Церков цілісності», опублікований через три роки після Rerum Novarum.
Цей документ не є просто адміністративним текстом про Східні Церкви. Він захищає Східні Католицькі Церкви, які не є ані декоративними пережитками минулого, ані латинським католицизмом з іншими літургіями. Ці Церкви несуть законну й шановану спадщину: літургію, дисципліну, духовність, канонічне право, богослов’я та пам’ять.
Сам Папа Лев XIV нагадав про цю спадщину Папи Лева ХІІІ у зверненні до учасників Ювілею Східних Церков 14 травня 2025 року, зазначивши, що Лев XIII наполягав на гідності Сходу та на законному різноманітті східної літургії й дисципліни.
Якщо розглядати Rerum Novarum і Orientalium Dignitas поруч, вони пропонують важливу перспективу для читання Magnifica Humanitas. Криза штучного інтелекту — це не лише економічна криза, а й криза людської гідності, пам’яті, мови, тілесності, уяви та сопричастя. Небезпека полягає не лише в тому, що машини можуть забрати людську працю. Вона полягає в тому, що технології можуть забути, ким є людська особа; вони можуть зрівняти все різноманіття й трактувати кожну відмінність як проблему, яку потрібно усунути.
У цьому сенсі Orientalium Dignitas не є антивавилонським документом у прямому чи історичному значенні; вона є антивавилонською за аналогією. Вона навчає Церкву чинити опір фальшивій єдності, нав’язаній одноманітності та зведенню законного різноманіття до адміністративної незручності. Саме така богословська інтуїція потрібна в епоху ШІ, спокушену універсальним рейтингуванням, універсальним профілюванням, універсальним перекладом, універсальним наглядом і універсальним прогнозуванням.
Східнокатолицька перспектива
Герменевтична рамка, запозичена з Orientalium Dignitas, не означає читання Magnifica Humanitas як східної енцикліки. Це не так; її архітектура залишається римською. Але східнокатолицький підхід ставить питання: що зробить ШІ з пам’яттю, тілесністю, літургією, символічним життям, молитвою, увагою та сопричастям?
Небезпека полягає не лише в тому, що машини можуть замінити людську працю. Вона полягає в тому, що технологічна культура може навчити людей ставати схожими на машини: оптимізованими, оціненими, передбачуваними, візуалізованими та керованими, але не преображеними.
Східне католицьке богослов’я привносить власну антропологічну глибину та наголос. Воно нагадує нам, що людська особа не вичерпується працею, правами, автономією, продуктивністю чи раціональними здібностями. Людська особа є іконою, літургійною істотою, єдністю тіла й душі, створінням, сотвореним Богом і покликаним до божественного життя та обоження, а також членом сопричастя, яке неможливо імітувати мережевим підключенням.
ІІ Ватиканський Собор у декреті Orientalium Ecclesiarum навчає, що установи, літургійні обряди, церковні традиції та дисципліна Східних Церков належать до неподільної спадщини Вселенської Церкви (пп. 1 і 5). Апостольський лист Івана Павла ІІ Orientale Lumen додатково наголошує, що Захід повинен пізнати й прийняти світло Сходу, якщо Церква хоче дихати обома своїми легенями (Ut Unum Sint).
Якщо Rerum Novarum навчає Церкву оцінювати ШІ через призму праці, справедливості та спільного блага, то Orientalium Dignitas навчає оцінювати його ще й за іншим критерієм: чи зберігає він людяність, яка є тілесною, літургійною, плюралістичною та носієм традиції.
Обоження, а не оптимізація
Першим інструментом є теозис, або обоження. Magnifica Humanitas критикує трансгуманістичне й постгуманістичне «футуристичне бачення» (115–116), яке уявляє людство таким, що стає «більшим за людину» через технічне вдосконалення, гібридизацію або втечу від тілесних обмежень.
Східне богослов’я загострює цей аргумент: трансгуманізм не є надто амбітним — він недостатньо трансцендентний. Він шукає вдосконалення без благодаті, сили без сопричастя і трансцендентності без Воплочення.
Отці Церкви ніколи не боялися твердження, що людина покликана вийти за власні межі. Святий Іриней Ліонський навчає, що Син Божий став Сином Людським, щоб людство, прийняте у Слово і отримавши усиновлення, могло стати дітьми Божими. Святий Атанасій Великий висловив це класичною формулою: «Він став людиною, щоб ми стали богами» (Про Воплочення Слова, 54, 3). Катехизм Католицької Церкви приймає це свідчення Отців, навчаючи, що Слово стало тілом, щоб зробити нас «учасниками Божої природи» (п. 460).
Отці навчають, що це сходження до Бога приймається як благодать, а не створюється шляхом технічного контролю. Тому відповідь Церкви на ШІ — це не просто «залишатися природними». Вона полягає в тому, щоб не плутати технічне посилення можливостей із освяченням.
Людина може стати швидшою, поінформованішою, більш пов’язаною та продуктивнішою, не стаючи водночас мудрішою, вільнішою чи святішою. Вдосконалення збільшує можливості; обоження преображає сопричастя. Вдосконалення питає, що людина може робити; обоження питає, ким вона покликана стати у Христі.
Обоження, а не оптимізація, є християнською відповіддю на машинну мрію про самоспасіння.
Воплочення: Слово стало тілом, а не алгоритмом
Другим інструментом є Воплочення, прочитане через іринеївське вчення про «рекапітуляцію» (відновлення всього у Христі).
ШІ часто спонукає до безтілесного уявлення про людину: інтелект без тіла, голос без особи, образ без присутності, мова без пережитої пам’яті, рішення без відповідальності.
Вчення Іринея про рекапітуляцію та навчання ІІ Ватиканського Собору про те, що Христос відкриває людині її саму, нагадують: Бог не спасає людство, обходячи тілесність, історію чи вразливість. Слово стало тілом і зібрало, підсумувало та відновило в Собі всю людську історію.
Саме тут Magnifica Humanitas формулює свою найсильнішу антропологічну тезу. Проблема не в тому, що ШІ генерує тексти чи зображення. Проблема в тому, що культура може навчитися цінувати мову без відповідальності та образи без осіб, які стоять за ними.
Згенероване обличчя — це не ікона. Синтетичний голос — це не мати, не вчитель, не науковець і не свідок. Слово стало людським тілом, а не даними чи алгоритмом.
Ікона закликає до почитання
Третім інструментом є ікона. Енцикліка Папи Лева наголошує, що якість цивілізації вимірюється не потужністю її засобів, а турботою, яку вона здатна дарувати, її здатністю бачити в іншому справжнє обличчя, а не лише функцію (114).
Східне богослов’я ікон поглиблює це вчення. Святий Василій Великий навчав, що честь, віддана образу, переходить до первообразу. Святий Іван Дамаскин захищав святі ікони, а Другий Нікейський Собор підтвердив їхню правомірність.
Оскільки Бог став видимим, видиме не є другорядним. Оскільки Христос має людське обличчя, людське обличчя не можна звести до функції, профілю, показника чи об’єкта маніпуляції.
Це потужний спосіб критично оцінювати певні застосування ШІ, не відкидаючи саму технологію. ШІ стає антиіконічним тоді, коли трактує обличчя не як прояв особи перед Богом, а як поверхню для захоплення, класифікації, симуляції, монетизації чи маніпуляції.
Ікона запрошує до почитання; профіль запрошує до вилучення даних. Ікона відкриває присутність; алгоритм часто перетворює присутність на інформацію.
Аскетизм на службі справжній свободі
Четвертим інструментом є аскетизм. У своєму зверненні до східних католиків 14 травня 2025 року Лев XIV високо оцінив притаманні християнському Сходу почуття таїнства, містагогії, заступництва, покути, посту та пентосу — плачу покаяння за власні гріхи та гріхи людства.
Це не архаїчні практики. Це ліки для цифрової епохи.
Культура ШІ часто обіцяє безперешкодність: жодного очікування, жодної плутанини, нудьги, обмежень чи звичайних зусиль. Але свобода потребує дисципліни.
Східний аскетизм навчає, що людина не стає вільною, просто ефективніше задовольняючи кожен свій імпульс. Вона стає вільною, коли береже серце, дисциплінує пристрасті, приймає обмеження та навчається бажати в сопричасті з Богом.
Регулювання може обмежити те, що технології можуть робити з нами або що ми можемо робити за їх допомогою. Аскетична формація навчає нас, чого ми самі не повинні робити із собою.
Тому Церква, сформована духом Orientalium Dignitas, тлумачила б Magnifica Humanitas не лише як заклик до регулювання, але й як заклик до аскетичної педагогіки. Школи, парафії, семінарії, університети та сім’ї повинні навчати цифрового посту, мовчання, уваги, молитви перед використанням технологій та практик, що відновлюють людську здатність до споглядання.
Мета полягає не у страху перед ШІ. Мета — свобода від технологічного примусу.
Сопричастя, а не Вавилон
Найглибша небезпека штучного інтелекту полягає не в тому, що машини можуть стати людьми. Вона полягає в тому, що люди можуть стати схожими на машини: оптимізованими, але не преображеними; з’єднаними, але не в сопричасті; видимими, але не по-справжньому побаченими; поінформованими, але не мудрими; ефективними, але не святими.
Magnifica Humanitas дає Церкві новий соціальний текст для нової технологічної епохи. Через Rerum Novarum вона навчає оцінювати ШІ за гідністю праці, справедливістю та спільним благом. Через Orientalium Dignitas вона також навчає оцінювати його за тим, чи цифрова влада шанує людяність, що є тілесною, літургійною, різноманітною та носієм традиції.
Таке східне прочитання відкриває також екуменічний шлях. Інструменти, найбільш потрібні для осмислення ШІ — обоження, ікона, літургія, аскетизм і святість тілесного сопричастя — не є виключно східнокатолицьким надбанням. Вони належать до спільної патристичної спадщини католиків і православних.
Тому внесок Східних Католицьких Церков не є маргінальним чи декоративним. Він дає енцикліці її найкрасивішу відповідь: людство не спасається, стаючи постлюдським, безшовним, безтілесним чи оптимізованим. Людство досягає своєї повноти, стаючи по-справжньому людським у Христі, а отже — здатним прийняти Боже життя та обоження.
ШІ є новим соціальним питанням, але він також є новим антропологічним і духовним питанням. Щоб відповісти на нього, Церкві потрібна не лише соціальна традиція Rerum Novarum Лева ХІІІ, а й «східна легеня», захищена Orientalium Dignitas.
Про авторку: Інес Анжелі Мурзаку (academic.shu.edu/orientalia/) — професорка церковної історії в Університеті Сетон-Холл у Нью-Джерсі, директорка Програми католицьких студій та засновниця й завідувачка кафедри католицьких студій Університету Сетон-Холл. Вона отримала ступінь доктора наук у Папському Східному інституті в Римі, що входить до складу Консорціуму Папського Грегоріанського університету, та обіймала посади гостьового викладача в університетах Болоньї та Калабрії в Італії та в університеті Мюнстера в Німеччині. Вона регулярно коментує релігійні питання для різних засобів масової інформації. Вона працювала або співпрацювала з Associated Press, CNN, Catholic World Report, National Catholic Register, Voice of America, Relevant Radio, The Catholic Thing, Crux, The Record, The Stream, Vatican Radio (Ватикан) та EWTN (Рим). Інес Анжелі Мурзаку написала книгу про святу Матір Терезу під назвою «Матір Тереза: свята периферії», яка була опублікована видавництвом Paulist Press у 2021 році.
