Близькі і… різні? Релігійність / безрелігійність у Чехії, Словаччині, Польщі

Цифри і смисли

1993 року вони мирно усамостійнилися, хоч доти тривало жили в одній державі. Жили без імперськості одна щодо другої, хоч і у спільній несвободі комуністичного авторитаризму.

Чехія та Словаччина – близькі сусідки, справді етнічні та культурні родички. А попри це – гляньте, яка різниця нині в аспекті релігійної віри! Цьому й присвячу дальший виклад, мимохідь залучивши і певну інформацію щодо Польщі та України.

І в Чехії, й у Словаччині у 2021 році відбулися офіційні переписи населення. Ось їхні дані щодо релігійної віри / невір'я.

Чехія

Інформацію Чеського статистичного управління:

• Загальне число населення: 10 524167 (100%).
• Без релігійної віри: 48%.
• Віряни, належні до певної Церкви, релігійної спільноти чи руху – 13%.
• Віряни, не належні до певної Церкви, релігійної спільноти чи напрямку: 9%.
• Не зазначили відповіді: 30%!

Припущу: можливо, значна частина із цієї категорії – це діти, за яких батьки не стали вписувати їхню релігійну належність, вважаючи, що вони самі вирішуватимуть, сповіщати їм про неї чи не сповіщати, коли матимуть відповідний вік. Адже за дітей до 15 років заповнюють анкети батьки.

Але цікавий нюанс: крім пункту «без релігійної віри» (як окремої графи, поза списком релігійних напрямків), у самому переліку конфесій і течій було окремо зазначено «атеїзм». І якщо «без релігійної віри», як я вже зазначив, обрали 48% громадян, то «атеїзм», – лише 555 осіб, тобто 5 тисячних від одного відсотка, що мізерно мало.

Так чи так, якщо просумувати тих, хто обрав варіанти «без релігійної віри» і «віруючі не належні до жодної Церкви, релігійної спільноти і руху» виходить аж 57%. Отже, більшість населення Чехії – поза культовою релігійністю.

• Найбільша конфесія – римо-католики – налічує лише 9% громадян.
• Друге і третє місця посідають конфесії, що мають кожна менше, ніж пів відсотка громадян: православ'я (0,4%) та Чесько-Братська Євангелістська Церква – спадкоємиця чеської реформації (0,3%).

До Чехії ще повернуся, а наразі – що ж у сусідки? Отже...

Словаччина

Дані з офіційного сайту Міністерства культури цієї країни:

• Загальне число населення: 5 449 270.
• Віруючі: 70%.
• Найбільша конфесія – римо-католики, до них віднесли себе 57% населення.
• Друге і третє місця – лютерани (5%) і греко-католики (4%).
• Без віровизнання: 24%.
• Не зазначили відповіді на питання про віровизнання чи його відсутність 6%.

Тож переважна більшість громадян – конфесійні віруючі. І число тих, хто прямо заявляє, що відносить себе до конкретної релігії / віровизнання, тут у понад 5 разів перевищує відсоток такої категорії у Чехії. Це якоюсь мірою співвідносно, до речі, із відмінностями Заходу і Сходу України: на Сході заявляють, що не відносять себе до жодного з віросповідань майже 30%, а на Заході – лише 9%. Про це свідчать дані найновішого (2024 р.) дослідження Центру Разумкова (на яке я посилатимуся й далі, говорячи про Україну).

Ну, і киньмо погляд на ще одну сусідку. І нашу, і Чехії та Словаччини.

Польща

Там теж відбувався 2021 р. перепис населення.

Офіційні цифри Головного статистичного управління країни:

• Загальне число населення: 38036118.
• Відповіли на питання про віровизнання: 79%.
• Ствердили, що належать до певного віросповідання: 73%.
• Найбільша конфесія – римо-католицизм: 71% від загального числа населення (і аж 98,26 від тих, хто належить до певного віросповідання).
• Друге і третє місця: православні (0,4%) і свідки Єгови (0,3%).

Як бачимо, тут явне домінування римо-католицизму та мізерна кількісна представленість у релігійній мережі країни вірян інших конфесій.

Але загалом щодо відсотка конфесійних віруючих проти тих, які відкидають належність до віросповідання або не заявляють про нього, – ситуація мало відмінна від словацької: майже три чверті населення.

І це доволі близько до українських реалій, де, згідно зі згаданим дослідженням Центру Разумкова (яке охопило, щоправда, лише контрольовані нині українською владою терени нашої держави), декларують, що:

• Є віруючими 68% респондентів.
• Невіруючими – трохи більше 11% (сюди входять і ті, хто промаркував себе просто як «невіруючого» і ті, хто назвався «переконаним атеїстом»).
• Решта майже 21% обирають проміжкові відповіді: 1) вагаються між вірою і невір'ям, 2) їм це байдуже або 3) важко відповісти.
• Не відносять себе до жодних віросповідань 18,4% респондентів.
• Більшість респондентів (68%) ідентифікують себе із Церквами візантійського обряду (православ’ям, 55% та греко-католицизмом, 12%).

До тих чи інших релігій себе відносять не тільки ті, які відповіли ствердно, що вони віруючі, а й частина тих, котрі вагаються між вірою і невір'ям. Або, можливо, і тих, хто вважає себе невіруючим. Бо сума відсотків тих, хто відніс себе до тих чи інших релігій (81%), істотно перевищує відсоток тих, що ствердно назвали себе віруючими (68%).

Це, вочевидь, та ситуація, коли деякі люди кажуть: не певен, чи вірю в Бога, не певен, чи він і потойбічний світ є, але все ж за традицією я належу до такої і такої релігії / конфесії.

Зважаючи на те, що і в Польщі, й у Словаччині є громадяни, котрі не відповіли на питання про релігійну належність, можна припустити, що і серед них є сегмент тих, хто її за собою визнає, хоч і не афішує.

Тож це збільшує цифру релігійно / конфесійно належних можливо, десь до 80%.

Звісно, слід розуміти, що й у Польщі та Словаччині (як і в Україні) далеко не всі з тих, хто позиціює себе релігійно / конфесійно, на практиці є послідовними, регулярними, обізнаними із засадами віри учасниками церковного життя.

Наприклад, в Україні лише чверть – явна меншість від усіх опитаних – погоджуються, що вони є членами певної, тобто конкретної, релігійної громади (парафії).

Це означає, що більшість громадян держави не живе регулярним, постійним, сталим релігійно-культовим, релігійно-комунікативним життя. Адже воно здебільшого передбачає й залученість, так би мовити, в життєві ритми конкретної локальної спільноти, конкретної громади.

А втім, можна припустити, що в містах ця кореляція не завжди достеменна. Деякі люди можуть відвідувати богослужіння не так рідко, однак не прив'язувати себе до одного храму.

Але все ж найчастіше послідовний конфесійний вірянин таки знає своє місце в конкретній парафії.

Таких серед громадян – меншість.

Польські реалії не надто різняться в цьому плані від українських: лише 38% там заявляють, що бодай раз на місяць (або частіше) відвідують храми.

Про це свідчить дослідження «Глобальна релігія 2023», здійснене під егідою IPSOS.

І знову – Чехія

Але все ж Чехія істотно відрізняється тим, що навіть на рівні просто декларування зв'язку із релігійною традицією (хай і без послідовної залученості в релігійне життя, у практику культу) – більшість відмовляється і від цього.

Звернімо увагу на міркування деяких чеських інтелектуалів, які містяться в матеріалі на сайті телеканалу ČT24 – «Чехи, нація атеїстів?» Саме з цього матеріалу будуть усі подальші цитати.

Літературознавець Ярослав Мендем звертає увагу на вжитий католицьким богословом і священником Томашем Галіком термін «něcismus». Це від чеського слова «něco», котре означає «щось», «дещо». Термін доволі влучно відображає масову налаштованість чехів у питаннях віри. «Люди просто вірять у «щось», але чомусь не хочуть це артикулювати інституційно. Вони хочуть мати про це своє уявлення – обирають ліс замість храму і т.д. Це означає, що є скептицизм до церков, який має глибоке історичне коріння».

Мендем констатує: в ХІХ ст. в Чехії жило переконання, що Католицька Церква налаштована античеськи, і серед великих чи провідних діячів національно-культурного відродження не було типажа: «католицький поет». Він називає цілу низку тогочасних чеських діячів культури, мистецтва і каже, що вони витіснили релігійний, метафізичний аспект за межі своїх обріїв. Релігійне асоціювалося з католицизмом, католицизм – із австрійською монархією, одіозною для чеського національного відродження.

Наприклад, наголошує цей експерт, Томаш Масарик (філософ, що згодом став першим президентом незалежної Чехословаччини) називав Першу світову війну боротьбою між теократією і демократією: ряд європейських країн після неї стали вільні від імперій.

А історик Іржі Гануш акцентує: певні нації (наприклад, ті ж таки словаки, поляки, ірландці) мають доволі міцний зв’язок між національним рухом і релігійністю. Натомість у Чехії (і передусім в її регіоні Богемії) склалося інакше.

Тому й для комуністичної антирелігійності чеський соціальний і культурний ґрунт виявився набагато сприятливішим, ніж в інших країнах.

Філософ Еразим Когак висловлювався так: «У цій країні ми пройшли кілька нормалізацій як у політиці, так і в релігії. Знову і знову зміст нашої віри, політичної чи релігійної, змінювався відповідно до вказівок з вищого рівня. Настав 1620 рік і раптом чорне стало білим. [Ідеться про болісну поразку чеських (богемських) протестантів у битві на Білій Горі проти габсбурзького католицького війська, наслідком чого стало винищення національної шляхти, германізація вищих верств, всеохопне примусове окатоличення]. Настав 1918 рік і раптом чорне стало червоним, синім і білим. Настав 1939 рік, і все знову змінилося. А потім переможний лютий, чехословацька весна. Щоразу, коли силоміць змінюють певну віру, чи то релігійну, після Білої гори, чи політичну, у сучасну епоху, – стару віру таки вдається викорінити. Але потім дуже важко будувати нову віру. Якщо нова віра має бути не марновірством, а живою вірою, її не нав’яжеш, вона має виростати в людях. А постійні перестановки до цього не призводять».

Томаш Галік додає: «Люди втратили безпосередній досвід спілкування з Церквою. Вона так цілковито витіснена з публічного простору, що, чуючи слово «Церква», люди згадують кадри з історичних фільмів, бачать огрядних прелатів, які із задоволенням дивляться на багаття, де гине народний артист Зденек Штепанек [виконавець ролі Яна Гуса в однойменній стрічці 1954 р.] Сьогодні такі образи набувають нових барв у таблоїдах про скандали в Церкві, тож люди мало стикаються зі справжньою Церквою. Зрештою, це також має певну перевагу для Церкви, бо коли люди знайомляться з нею зблизька, вони шоковані тим, що вона зовсім не така, як вони гадали. Звичайний католицький священик сьогодні набирає бали просто тому, що люди дізнаються, що він нормальна людина».

І завершу огляд, навівши міркування соціолога Зденека Нешпора: «У більшості європейських країн Церкви зберегли певну функцію гаранта цінностей або чогось такого. Їм не треба пояснювати своє існування. Нам же [чехам] незрозуміло, до чого тут Церкви, – чим вони відрізняються від садівничого товариства... Мене вражає одне: ми вважаємо, що це прояв якоїсь модернізації, раціоналізації, що ми мислимо науковіше тощо. Але це, власне, теж функціонує як певна імпліцитна релігія: ми переходимо від стовідсотково релігійної доби (сумнівно, чи вона колись була) до епохи, коли будемо стовідсотково науковими. Ми керуємося гороскопами, щоденними ритуалами, амулетами. Чи справді ми настільки раціональніші?»

Цим риторично-іронічним запитанням Зденека Нешпора поставмо ж три крапки…