Богородице, сталося диво?
Коли в засобах масової інформації з’явилося повідомлення про судовий вирок Pussy Riot за акцію в храмі Христа-спасителя «Борогодице, Путіна прожени», я знаходився в Кременці, привізши своїх гостей із Києва до музею Юліуша Словацького. Опинилися ми там в обідню перерву. Екскурсовод затримувалася. Тому довелося почати імпровізовану екскурсію. Розповідаючи про великого польського поета-романтика, я пригадав, що фактично слава до нього прийшла після написання поезії «Борогодице, сталося диво!», створеної за зразком давньої рицарської пісні «Богородиця». Ця поезія Словацького більш відома під назвою «Гімн». Справді, вона стала гімном польських повстанців, які 1830 року піднялися проти російського самодержавства. Пригадавши слова «Гімну», я зі здивуванням подумав, що вони сьогодні не втратили своєї актуальності. Навіть у чомусь співзвучні зі згаданою акцією Pussy Riot. Ось початок цієї поезії в перекладі Дмитра Павличка:
Богородице, сталося диво!
Слухай нас — то не сниться,
То пісня наших батьків.
Палахкоче свободи зірниця,
Опадає пиха з корон,
Свободи росте посів.
Богородице Діво!
Народу вільного спів
Занеси перед Божий трон.
Лицарі, вгору голоси й корогви!
Хай лунають пеани свободи,
Хай здригнуться вежі Москви;
Піснею волі я зрушу
Студені граніти Неви,
Бо ж і там є люди,
і там мають душу...
І все ж як різняться «Гімн» Словацького, котрий виконували польські повстанці, та акція Pussy Riot! Хотілось би поговорити про цю різницю. У ній добре проглядається відмінність релігійних культур Заходу й Сходу, а також ставлення релігії до влади, як, зрештою, влади — до релігії.
ЦЕРКВА, ВІДОКРЕМЛЕНА ВІД СУСПІЛЬСТВА?
Почну здалеку. Ще в радянські часи мене вразив такий випадок. Довелося зустрітися з одним католицьким священиком, який приїхав із Польщі. Тоді в нас якраз буяла перебудова, інтенсифікувалися контакти із зарубіжжям. Я ж тільки захистив свою кандидатську, принаймні мав право іменуватися кандидатом філософських наук. Ксьондз, почувши, що маю відношення до філософії, зрадів і запитав, яка лінія в європейській філософській традиції мені більше до смаку — лінія Платона чи Аристотеля.
А тепер замисліться, чи здатні наші батюшки й інші пастирі духовні так само ставити питання й говорити на теми філософські. Як, зрештою, й на теми теологічні. Радше ні, аніж так. Хоча, здавалося б, вивчаючи теологію, вони мали б ґрунтовно вивчати філософію.
Та маємо зовсім іншу картину. «Теологізування» наших пастирів часто носить примітивний характер. Наприклад, зараз багато хто з них переймається тим, щоб довести істинність креаціонізму та засудити еволюційну теорію. І не відають ці «блаженні» та «вбогі духом», що це навіть не вчорашній, а позавчорашній день. У католицькій теології вже давно були зроблені спроби поєднати креаціонізм з еволюціонізмом. Наприклад, це бачимо в тейярдизмі, який, до речі, багато ідей запозичив у нашого українського вченого Володимира Вернадського.
Але не чіпатимемо високі філософські матерії. До них нашим пастирям рости й рости. Поговоримо про більш «низьку» культуру. Буваючи за кордоном, у країнах Західної й Центральної Європи, я не раз дивувався, наскільки там церкви, принаймні традиційні, інтегровані в суспільство. Храм — це не лише місце, де моляться люди. При храмах, як правило, існують інституції, які займаються тим, що в нас гучно іменується соціальною роботою. Храм — це й осередок культури, де, наприклад, відбуваються концерти. Зрештою, це й осередок патріотичного виховання. Так, у сусідній Польщі ви, як правило, побачите біля католицьких костелів поряд зі штандартами Ватикану польські державні прапори. Тут же стоять пам’ятники борцям за волю Польщі.
А тепер уявіть, щоб біля православного храму самого «канонічного патріархату» повісили український прапор. Та ще й поставили пам’ятний знак хоча б загиблим воякам УНР. Це щось зі сфери фантастики. Чи не так?
Зате від адептів цього самого патріархату можете почути зело мудрі розмірковування, що ніякої України немає — зате є свята єдина Русь.
Але не завжди таке діялося. В часи минулі Православна церква в Україні була так само інтегрована в суспільство, як і Католицька на Заході. Знайдіть і прочитайте хоча б таку пам’ятку давньої української літератури, як «Заповіт» Василя Загоровського. З цього документа випливає, що в ХVI ст. православні храми в нас виступали осередками культури — при них переписували книжки і вчили дітей, прищеплювали в них почуття патріотизму, любові до своєї землі, також при храмах функціонували шпиталі, де опікувалися бідними й хворими. Тепер цього немає. І в православних церквах України запанував, за словами Тараса Шевченка, «візантійський Саваоф».
Наші батюшки й пастирі часто далекі від народу. Якщо хтось думає, ніби це спадок радянських часів, той помиляється. Так, у радянські часи влада свідомо ізолювала церкву від суспільства. Але ж і за царських часів, починаючи від Петра І, церква формувалася як інституція, що була частиною влади, відокремленою від широких народних верств, більше того — навіть протистояла їм. І ці навички «ізоляціонізму» нікуди не зникли, вони дають знати себе й нині.
Пригадайте, хоч колись виступили в нас церкви, особливо це стосується православних, із серйозними соціальними ініціативами й чи спробували їх реалізувати. Натомість бачимо, що князі церкви часто живуть у розкошах і не бояться це демонструвати — їздять на дорогих авто, носять годинники, які коштують тисячі доларів, і т. ін. Те саме можна сказати й про культурні ініціативи наших церков. Ви щось чули про них? Зате можна зустрітися з численними фактами варварського ставлення деяких духовних отців до пам’яток культури — коли перебудовуються, а то й знищуються старовинні церкви, «зникають» давні ікони, церковні книги тощо. Щоб не бути голослівним, наведу лише один приклад, який мене просто шокував. Минулого року віруючі Московського патріархату в селі Розваж (це неподалік мого Острога) під керівництвом місцевого «канонічного» батюшки спалили унікальну церкву ХVIII ст. разом зі старовинними іконами, щоб на її місці побудувати нову. Вони навіть відмовилися перенести храм на нове місце — хоча такі пропозиції були. На жаль, це далеко не виняток. Церква замість того, щоб зберігати пам’ятки старовини, зокрема старовини церковної, й формувати відповідне ставлення до них людей, часто робить все навпаки. Тому в нас пам’ятки старовини зникають. А ми бідкаємося, що їх у нас так мало — зате на Заході багато. Так, на Заході будують нові храми, але зберігають старі, консервують їх. Не раз мені доводилося спостерігати таку картину в Польщі: стоїть у селі новозбудований храм, а біля нього старий, дерев’яний. У останньому, як правило, богослужінь немає. Зате сюди приводять гостей, туристів і з гордістю показують цю пам’ятку старовини: мовляв, дивіться, яка історія в нас за плечима.
А що вже говорити про ознайомлення наших духовних пастирів із сучасною культурою... Якось мав розмову з одним православним батюшкою. Відзначу, що на тлі інших отців він відзначався освіченістю, відносно широким кругозором. І тут мені нагадали, що скоро до нас має приїхати Юрій Андрухович. «А хто це такий?» — поцікавився батюшка. Звісно, можна по-різному ставитися до Юрія Андруховича, але принаймні варто знати, що то за письменник. І ось діаметрально протилежний приклад. Сергій Жадан розповідав мені — якось у Німеччині він був у лютеранській кірсі й слухав проповідь, у якій пастор зупинився на характеристиці резонансного роману однієї молодої письменниці. А тепер уявіть, що якийсь «канонічний» батюшка із Центральної України в проповіді говорить про роман Василя Шкляра «Чорний ворон», мовляв, це, православні, наша історія, в творі розповідається про те, як наші предки боролися проти безбожної радянської влади. Важко уявити. Чи не так?
ЦЕРКВА, БІЗНЕС, ВЛАДА
Щоправда, це не означає, що церковні організації в нас асоціальні. Вони вписані в український соціум, але не так, як на Заході. Зокрема, кидається в очі специфічна релігійність наших бізнесменів. Можна наводити численні приклади, як вони виявляють «ревність у вірі», щедро жертвують на будівництво храмів. У нас вже доброю традицією стало й освячення офісів і автомобілів... Причому спостерігається така закономірність: чим більше в бізнесмена рильце в пушку, тим, як правило, більший градус його набожності.
Недавно довелося мати розмову з приводу цієї специфічної релігійності з одним відомим представником української діаспори в Канаді. На своєму віку цей чоловік багато що бачив, побував у різних країнах. Я в розмові висловив думку, що така бізнес-релігійність характерна для пострадянського простору, на Заході такої немає. Мій співрозмовник, усміхнувшись, дав зрозуміти, що я помиляюсь; на Заході є щось подібне, але... серед італійських мафіозі. Що тут скажеш?
Водночас наші духовні пастирі, часто наслідуючи своїх бізнесменів-благодійників, тягнуться до багатих людей, намагаючись комерціоналізувати релігійну діяльність. Завітайте хоча б до Києво-Печерської лаври або до Почаївської — і ви це побачите на власні очі. Дехто навіть жартує, що ці обителі перетворилися на торгово-туристичні центри. Звісно, Церква живе не лише духом єдиним. І про тлінне подбати треба. Але міру треба знати. Й пам’ятати, що Ісус Христос вигнав із храму людей, які займалися там бізнесом. А то наші «канонічні» батюшки про це чомусь забувають. Зате ревно слідкують, щоб, не дай Боже, якась жінка не зайшла на територію монастиря чи храму без хусточки.
У цьому маємо просто вражаючий контраст із храмами та монастирями Заходу, де ви й близько не побачите такої комерціоналізації. Наприклад, на території головної святині Польщі, Ченстоховському монастирі, ніхто нічим не торгує. Лише за межами цієї обителі стоїть скромний кіоск, де паломникам пропонують придбати книжки й брошури про обитель, зображення ікони Ченстоховської Богоматері тощо. І ніхто не переймається тим, що жінка до монастиря зайде без хусточки на голові або в брюках.
Ще один момент, притаманний нашим духовним пастирям, — це «ходіння у владу». На Заході так історично склалося, що світська й церковна влади розділені. Хоча, здавалося б, реформаційний рух вніс тут деякі корективи. Але навіть ті протестантські церкви, які визнали першість світської влади, все ж зберегли значну автономію, зокрема в сфері духовній та культурній. У царській Росії, особливо з часів Петра І, церковні інституції опинились підпорядковані світській владі. Тому на Заході Церкви, попри різні нюанси, реагуючи на настрої широких верств населення, здатні опинятися в опозиції до влади, піддати цю владу критиці, а то й відкрито виступити проти неї. Так, антикомуністичний рух «Солідарність» у Польщі спирався на підтримку Католицької церкви. Революційний рух, що привів до повалення комуністичного режиму в Східній Німеччині (НДР), розпочався з масових молитов у лютеранській Ніколай-кірхе в Лейпцигу. На пострадянському просторі, де панує дух російського православ’я, щось подібне майже нереальне. Церковні організації прагнуть тут знайти симфонію з владою. А то й прямо йдуть у владу. Бо ж у нас вже стало звичною практикою, коли пастирі балотуються в депутати, беруть активну участь у виборчих кампаніях і т.д.
Натомість влада, попри деклароване відокремлення Церкви від держави, шукає свою симфонію з Церквою. Звідси надання церковним організаціям з боку державних структур різноманітної допомоги, зокрема матеріальної, а також демонстративне відвідування представниками влади богослужінь під час великих релігійних свят. Звісно, кожен має право задовольняти свої релігійні потреби, в тому числі й можновладці. Інша річ, що задоволення релігійних потреб можновладцями (якщо воно є таким) часто перетворюється в піар-акцію й широко висвітлюється мас-медіа. Подібних речей ви не побачите на Заході. Там усе-таки виходять із того, що релігія є приватною справою.
Загалом становище церковних організацій в Україні, їхня діяльність далека від європейських зразків. Звісно, всі ці організації не можна стригти під один гребінець. Римо-католицька, Греко-католицька, Протестантські й навіть деякі Православні церкви (Київський патріархат та різні течії автокефалістів) схильні приймати європейський досвід — хто в більшій, хто в меншій мірі. Однак не вони є домінуючими в Україні, а Московський патріархат. Саме він реалізовує ту модель відносин між Церквою та суспільством, яка склалася ще в царській Росії й фактично є середньовічно-візантійською. Закономірно, що ця модель впливає й на інші Церкви.
«КОМПЛЕКС ФОРТЕЦІ»
У нинішніх умовах ця модель орієнтує церковні організації на ізоляціонізм. Тобто церкви особливо не переймаються суспільними проблемами, живуть самі по собі, намагаються не реагувати на те, що відбувається в суспільстві. Це в свою чергу породжує в їхньому середовищі консервативні, фундаменталістські тенденції. Особливо це добре видно на прикладі Московського патріархату. Його священики зациклені на обрядодійстві. Для них виявом благочестя є те, щоб прихожанки приходили в храми з покритими головами, у довгих спідницях, хрестилися й били поклони, щоб у храмах лунала церковнослов’янська мова (насправді — русифікований варіант цієї мови) тощо.
Цей ізоляціонізм, оснований на консерватизмі й фундаменталізмі, породжує «комплекс фортеці». Наприклад, якщо ви приїдете в Почаївську лавру, то майже на кожному кроці зустрінете охоронців, наглядачів. Вас можуть запитати, звідки ви приїхали. І якщо довідаються, що, наприклад, із Галичини або якогось неправославного регіону, то можуть не впустити. Навіть у нашого найближчого західного сусіда, Польщі, ви такого й близько не побачите, хоча поляки серед інших європейських народів вирізняються високою релігійністю. Ви не зустрінете охоронців в уніформі ні в Ченстоховському монастирі, ні в монастирі Святого Хреста на Лисій горі (вважайте, це друга католицька святиня Польщі). І ніхто не звертатиме уваги, як ви хреститесь — правою чи лівою рукою, п’ятірнею чи трьома пальцями. Якщо прийшли до храму, отже, вам треба. Біля згадуваної Ніколай-кірхе в Лейпцигу я побачив промовистий напис: «Ніколай-кірхе відкрита для всіх». Чи з’являться колись такі слова біля Почаївської і Києво-Печерської лавр?..
У зв’язку з цим пригадується такий випадок. Кілька років тому в нас, в Острозі, побувала відома італійська україністка, професор Інституту славістики Міланського університету Джованна Броджі. Із Острога вона їхала до Львова й дорогою виявила бажання побачити Почаївську лавру. Коли ми підійшли до воріт цієї обителі, нас зустрів здоровань в уніформі охоронця і, побачивши, що пані Броджі без хустинки та ще й (о горе!) у штанах, не захотів впускати її, почав вимагати, щоб вона вдягнулася «по формі». Для нашої італійської гості це було немислимо. І вона відмовилася це робити. А ще диким було те, що охоронець із Джованною Броджі, яка розмовляла з ним чистою українською мовою, уперто спілкувався «общєпонятною» (і це на землі, де люди споконвіків розмовляють українською, у монастирі, який ще до появи «Енеїди» Котляревського першим почав друкувати книжки розмовною українською мовою!).
СИМВОЛІЗМ РЕЛІГІЙНИХ АКЦІЙ ФЕМІНІСТОК
Але повернімося до акції «Богородице, Путіна прожени». Без сумніву, це була антивладна акція. Її можна трактувати як наслідок і продовження масових акцій протесту, які прокотилися Росією.
Тут мимоволі напрошуються деякі паралелі з мирною революцією в Східній Німеччині 1989 р. Як уже було сказано, вона почалася з масових молебнів у лейпцизькій Ніколай-кірхе. Протестувальників, які вийшли під простим, але справді глибоким лозунгом «Ми є народ», підтримало духовенство.
У сучасній Росії духовенство ж демонстративно відсторонилося від цих акцій, зберігаючи солідарність із владою. Реакцією на це й став панк-молебень «Богородице, Путіна прожени».
Порівняйте фото із Ніколай-кірхе осені 1989 року з кадрами акції Pussy Riot у московському храмі Христа Спасителя. У першому випадку — велелюддя в церкві, як і біля неї. На обличчях у людей — рішучість. І — слід свободи. Дехто тримає таблички з написами «Ми є народ».
Зовсім інше бачимо у храмі Христа Спасителя. Майже порожнє приміщення. На амвоні — кілька дівчат, у яких закриті обличчя. Вони то падають на коліна й розмашисто хрестяться, то витанцьовують, розмахуючи ногами.
Не знаю, як для кого, але для мене цей панк-молебень має глибоко символічне значення. Порожній велетенський храм — це ніби декларування примарної християнської величі Росії. За рівнем так званої релігійної насиченості (кількості людей на одну культову споруду) Росія, наприклад, значно поступається Україні, не кажучи вже про країни Центральної й Західної Європи. Та й відвідування цих храмів незначне. Не даремно Віссаріон Бєлінський, дискутуючи з Миколою Гоголем, говорив про слабку християнську релігійність російського народу. І мав рацію. У релігійності росіянина є чимало дохристиянського, язичницького. Сам же панк-молебень Pussy Riot був не просто блюзнірським, чимось він нагадував язичницьку молитву. І водночас це безсилий протест проти влади і пов’язаного з нею російського православ’я. Але при цьому Pussy Riot розраховували на певну підтримку в російському суспільстві. І вони її знайшли.
Сумніваюся, що така акція була б можливою в Україні. Хоча з Росією ми маємо чимало спільного, але все таки Україна — не Росія. Християнська традиція в нас закорінена глибше. Тому такий панк-молебень не дав би в нас необхідного медійного ефекту.
Та все ж була «українська відповідь» на ці події. Інша річ, чи була вона українською. Маю на увазі те, що дівчата зі скандально відомої FEMEN спиляли хрест жертвам політичних репресій у центрі Києва. Тим самим вони ніби солідаризувалися з Pussy Riot. Хоча останні відкинули таку солідарність.
Щоправда, уже тепер неозброєним оком видно, що FEMEN — не якісь ідейні феміністки, котрі діють самостійно. Це дорогий політтехнологічний проект, за яким, можливо, стоять люди навіть не з київських кабінетів. Задумаймося хоча б над тим, звідки дівчата беруть гроші, щоб кататися всім світом, влаштовуючи свої акції, або хто їм допомагає відкривати візи в країни, куди не так то просто потрапити з пострадянських теренів. Як на мене, головна мета FEMEN — компрометація України, представлення її в образі такої собі неадекватної повії. Хоча, звісно, учасниць використовують на «підтанцьовках» до інших політтехнологічних проектів, зокрема у випадку з Pussy Riot. Чомусь FEMENки не пішли протестувати до посольства Росії чи до якогось храму Московського патріархату. Вони спиляли хреста, котрий, як зазначалося, був поставлений жертвам політичних репресій. Це плювок українській спільноті, яка не раз потерпала від репресій, і водночас компрометація Pussy Riot. Гадаю, адекватні люди як в Україні, так і в Росії сприйняли акцію FEMEN негативно. І цей негатив мимоволі переносився на Pussy Riot.
Акція FEMEN зі спиляння хреста — теж символічна. Вона показує, як цинічно в Україні можна зневажати українців. І як цинічно маніпулювати ними.
Та не будемо про сумне. Хотілося б завершити свої міркування на оптимістичній ноті. Минулого року, влітку, я вдруге опинився в лейпцизькій Томас-кірхе. Це церква, де проповідував Мартін Лютер, де виконував свої музичні твори Йоганн Себастьян Бах. Як і першого разу, коли я тут побував, біля церкви серед кількох туристичних автобусів був також автобус із України. Цікава закономірність. Молоді українці (звісно, одягнуті не по формі) у шортах, дівчата без хусточок на голові ввійшли в цю релігійну й культурну святиню німців. Ніхто їх не запитував, звідки вони і до якого патріархату належать. Бо ж Томас-кірхе, як і Ніколай-кірхе, — відкрита для всіх. Молодь України з якимось щирим захопленням розглядала храм.
Я ж тим часом вийшов і, пройшовши кілька сотень метрів, опинився біля лейпцизького музею Штазі (хто не знає, це аналог КДБ у Німецькій Демократичній Республіці). Там якраз була виставка, присвячена революції 1989 року, власне, подіям, пов’язаним із виступами в Ніколай-кірхе. Чомусь у мене потяглася рука до книжки відгуків. Розгорнувши її, серед записів німецькою побачив (о, диво!) запис і українською. Зважаючи на підписи, лишили їх дві молоді дівчини. У своєму відгуку вони дякували працівникам музею. А ще додали приблизно таке: мовляв, як багато спільного в історії Німеччини й України. Я гірко усміхнувся. На жаль, не так уже й багато. Однак цей запис наштовхнув на думку: певно, у нас ще не все втрачено, коли маємо таких представників молодого покоління. Бо ж не єдиними FEMENками живе Україна.
Петро КРАЛЮК
