Богородиця Десятинна — матір церков руських

«Створив Володимир церкву святої Богородиці — владичицю нашу Богородицю в Києві», — так писав Нестор про Десятинну церкву у своєму «Читанні» про Бориса і Гліба. Та не збереглася давня святиня, що її наші пращури ототожнювали із самою Божою Матір’ю, загинула під час Батиєвого нашестя на Русь. Знаємо час народження й загибелі храму: 989 р. — 6 грудня 1240 р. А свій «день ангела» Десятинна церква щорічно відзначала 12 (25) травня, адже саме цього дня у 996 р. її було освячено. Тож проіснувала церква два з половиною століття. Хоч і невеликий то час для кам’яного храму, але залишила Богородиця Десятинна по собі вічну пам’ять у народі. І не тільки через те, що була справжнім кам’яним дивом на берегах Дніпра, — вона першою провістила народу спасіння, відкрила дорогу у вічність.

Сьогодні на Старокиївській горі на місці церкви бачимо лише обриси її фундаментів, викладені вже за нашої доби червоним кварцитом. Століття, що відділяють нас від часу загибелі церкви, поглинули її образ, і ми не можемо вірогідно відтворити його. Але як не згасає пієтет до храму, так не вщухають і дискусії навколо нього. Про цей храм писали дуже багато, знов і знов звертаючись до тих скупих свідчень, що їх залишили нам давні джерела. Звичайно, при реконструкції храму та його функцій послуговувалися даними археологічних досліджень, що дали загальне уявлення про план будівлі та її оздоблення. Але є ще одне вагоме джерело інформації — так би мовити, «живий свідок», сучасниця Десятинної церкви, яка зберігає в собі образ своєї попередниці. Йдеться про Софію Київську, До монументального комплексу Софії практично не зверталися з метою відтворення образу зруйнованого храму. Однак уже те, що Софія була створена майстрами, що зводили Десятинну церкву, дає підстави вбачати в цих храмах ідейно-художню спорідненість. Спільна доба, що їх породила, спільний замовник, що втілив у них свій задум, спільні святині, що послужили для них підмурком, — усе це доносить до нас живе дихання матері руських церков, коли дивишся на її найстаршу дочку — Софію Київську. Під час освячення Софії хресний хід ніс до неї у спеціальних релікваріях частки мощей святих з Десятинної церкви, адже за церковною традицією нові храми переймали християнську святиню від сусідніх давніших храмів. Так Соломон освятив Єрусалимський храм, внісши в нього ковчег Завіту.

Образ Богородиці Десятинної виразно постає у княжому портреті, що був написаний на трьох стінах центрального нефа Софії і зображав її освячення родиною хрестителя Русі Володимира. Щоправда, центральна частина портрета не збереглася, отож маємо послуговуватися зарисовкою фрески, виконаною 1651 р. голландським художником А. ван Вестерфельдом. Виявляється, в центрі портрета був зображений Володимир з храмоподібним Єрусалимом — релікварієм, що являв собою модель Десятинної церкви, матері церков руських. (Див. нашу публікацію в «ЛіС», 1995, №3). Як же виглядала Десятинна церква на малюнку голландського художника? На моделі показано три фасади — східний, західний і північний, тобто глядач бачив церкву майже зусібіч. Це характерний прийом, до якого вдавалися середньовічні живописці. Художник ретельно відтворив головні риси споруди — прототипу моделі, адже у свідомості тогочасних людей зображення уподібнювалося до відбитку печатки, воно мало бути точною копією оригіналу. На малюнку ван Вестерфельда церква увінчана п’ятьма куполами, вздовж її бічних фасадів простягається відкрита галерея з високими арками. Звернений до князя східний фасад завершується трьома вівтарними апсидами; сюди ж, на схід, зміщено купольну композицію храму. На західному фасаді можна розрізнити двоє дверей — великі центральні і праворуч від них маленькі, що, ймовірно, вели у хрестильню.

Отже, Десятинна церква була п’ятикупольним храмом, фланкованим відкритою галереєю, арки якої піднімалися на всю висоту фасадів. Церква мала місткий, з великими дверима нартекс, перекритий напівсферичним склепінням. У південно-західному куті була розміщена хрестильня з окремим входом. На відміну від Софії Київської, тут не було сходових веж, на другий поверх, імовірно, потрапляли сходами, заглибленими в товщу стіни. Цікаво, що архітектурні риси моделі цілком узгоджуються з планом Десятинної церкви, складеним за рештками її фундаментів, які були грунтовно досліджені відомим археологом М. Каргером у 1936— 39 рр.

Те, що будівля мала розвинену західну частину (нартекс і, можливо, екзонартекс), пояснювалось місіонерською функцією цього першого загальнодержавного храму: тут мало бути просторе приміщення для численних неофітів, які готувалися до хрещення. На моделі виділяється вівтарне півколо північно-східного фасаду, де, можливо, існувала княжа усипальня. М. Каргер помітив, що східне членування північної галереї мало міцну перемичку, що свідчить про існування тут якогось приміщення.

З давньоруських джерел відомо, що в Десятинній церкві протягом XI ст. було здійснено сім княжих поховань: Ольги (1007?), Анни (1011), Володимира (1015), Олега і Ярополка Святославичів (1044), Ізяслава Ярославича (1078) і онука Ізяслава — Ростислава Мстиславича (1093). Жодних відомостей про інші поховання в Десятинній церкві після 1093 р. немає. Сучасник Володимира Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці під 1018 р. повідомляє, що гробниці Володимира і його дружини Анни стояли відкритими посередині церкви св. Климента. Науковці давно дійшли висновку, що так називався вівтар Десятинної церкви, де були поховані її фундатори. Проте добре відомо, що у Візантії і на Русі всередині храму могли відкритими стояти лише раки з мощами святих. Звичайно, німецький хроніст-єпископ, добре обізнаний з церковною обрядовістю, не міг припуститися помилки. Очевидно, бічний північний вівтар церкви разом із суміжним членуванням східної частини північної галереї утворював окрему каплицю, на зразок того, як пізніше це було зроблено Ярославом у Софії Київській. Мабуть, у вівтарі св. Климента стояла рака з його мощами, а поруч, у суміжному приміщенні, мармурові гробниці фундаторів церкви. Такі невеликі церкви (паракліси) були призначені для заупокійних відправ над похованими. Під підлогою параклісів знаходилися підвали (на Русі їх називали «голубцями» або «голбцями»), які нагадували римські колумбарії, де спочивали останки небіжчиків.

Князі надавали особливого значення влаштуванню своїх усипалень, де вони приймали єлеосвячення й навіть ще за життя замовляли співати за себе сорокоуст, — цей дивний звичай, коли людина сама себе поминала, прийшов на Русь з Візантії. Ця функція Десятинної церкви нагадує призначення храму св. Апостолів у Константинополі, що слугував царською усипальнею й був другим за значенням храмом після Софії Константинопольської. Подібно до патріаршої Софії, котра вважалася «матір’ю імперії» і ніколи не була усипальнею, митрополича Київська Софія теж не повинна була виконувати цю роль. Проте коли Ярослав посів київський стіл, він вбудував у зведену Володимиром «митрополію руську» власну усипальню, прикрасивши її відповідним розписом, — це добре простежується в архітектурно-стінописному комплексі Софії. Для виправдання цього вчинку князь, імовірно, скористався Студійським ктиторським статутом, що дійшов до нас у редакції патріарха Олексія Студита (1025-1043). За цим статутом, що, звісна річ, не був нововведенням Олексія, а відбивав давню традицію, візантійської церкви, ктитор мав право завчасно приготувати собі усипальню там, де її не можна було влаштовувати іншим, і, таким чином, був винятком із загального правила. Ось чому після смерті Ярослава в Софії майже 40 років нікого не ховали, і лише Всеволод Ярославич зважився на цей крок (помер 1093 р.). Найближчі ж спадкоємці Ярослава — його сини Ізяслав і Святослав були поховані відповідно в Десятинній церкві і Чернігівському Спасі, де, як і годиться, приготували собі усипальні, коли посіли княжі столи в Києві та Чернігові.

Можна в загальних рисах реконструювати й розпис Десятинної церкви, адже перші руські храми декорувалися згідно з візантійським іконографічним каноном, якого суворо дотримувалася православна Церква. Загалом розпис храму мав символізувати ідею Церкви вічної, що об’єднувала у собі всіх святих, розміщених згідно з небесною ієрархією. Центральні персонажі християнської історії були зображені в головному куполі та вівтарі й, згідно з найдавнішою київською традицією, виділені за допомогою мозаїки. Купольна композиція відтворювала біблійний образ престолу Вседержителя, тому в найвищій точці храму було зображено Христа Пантократора (Вседержителя), оточеного небесною вартою — чотирма архангелами. На купольному барабані, між вікнами, було розміщено постаті 12 апостолів з євангеліями в руках — це означало просвітлення народів Божественною істиною. Нижче, на чотирьох парусах, над купольними стовпами, були зображені євангелісти — «стовпи євангельського вчення». На чотирьох підпружних арках у медальйонах були образи 40 севастійських мучеників, які вважалися опорою Церкви і на чиїх кістках та крові вона зводилася. У підкупольному просторі розгортався христологічний цикл, сцени якого розповідали про творення Церкви Христом. Розпис головного вівтаря увінчувала велична постать Богоматері Оранти, — символ Церкви земної, що пробуває у вічній молитві перед Церквою небесною. Під Орантою розміщувалася «Євхаристія» — сцена причащання апостолів, що змальовувала Божественну літургію, під час якої було укладено Новий Завіт людини з Богом, сакральне поєднання небесної і земної церков. Нижній ярус вівтарних мозаїк складав «Святительський чин», де були представлені безпосередні наступники апостолів — Отці Церкви. Відповідно до того, що богослужіння символізувало собою спасіння роду людського в Новому Завіті, провіщеного Старим Завітом, євангельському циклу передував старозавітний, розміщений у західній частині церкви, звідки відвідувач починав розглядати храмову декорацію. В центр Священної історії поставлено вирішальний сакральний акт — пришестя і смерть Христа, тому на вівтарній арці було розміщено «Благовіщення», яке відкрило собою історію спасіння.

Значно складніше уявити більш конкретне наповнення цієї іконографічної схеми, в межах якої місцевий замовник вирішував власні церковно-політичні завдання. І тут знов на допомогу приходить розпис Софії Київської. У «Святительському чині» її головного вівтаря чільне місце надане тим святим, культ яких мав особливе значення для хрестителя Русі Володимира і, отже, повинен був відбитися й у розписі Десятинної церкви. Відкривають ряд святителів образи Єпіфанія Кіпрського і папи Римського Климента. Пам’ять першого з них припадає на 12 (25) травня, тобто на день освячення Десятинної церкви. А освятили її цього дня тому, що саме в неділю, 12 травня 989 р., Володимир прийняв у Корсуні таїнство хрещення і це започаткувало створення руської Церкви як общини вірних. Не є випадковим збігом і те, що слідом за Єпіфанієм постає образ Климента, автора апостольського «Послання до Коринфян». Його мощі Володимир приніс з Корсуня, де святий прийняв мученицьку смерть.

Покладені в Десятинній церкві, мощі освятили самий акт хрещення й шанувалися як національна святиня Русі. Тому у «Слові на оновлення Десятинної церкви», складеному в XI ст., сказано, що св. Климент — справжній заступник Русі, вінець Києву і великій митрополії, матері містам. Сама ж Десятинна церква завдяки Клименту є старшою серед храмів: «Да празднует светло блаженний твой клирос, яко старей всего клироса твоим ходатайством».

Цікаво, що зв’язок культу св. Климента з хрещенням Русі, з храмом св. Софії, а останнього — з Десятинною церквою відбився в народній релігійній свідомості. В духовному вірші про Єгорія Хороброго розповідається, як св. Георгій іде з Києва до християнського центру — Єрусалима, де збереглася лише церква Софії Премудрорті Божої, в якій Богоматір молиться Синові. А в Києві на Херсонських, тобто Корсунських (Золотих?), воротах сидить Чорногар-птиця, яка на прохання св. Георгія летить на океан-море, з середини якого виходить соборна церква св. Климента, «попа римського». З цієї церкви з’являється Цариця Небесна, омивається з океан-моря й молиться на собор св. Климента. У цьому переказі реальні події химерно переплелися з агіографічними елементами, і все це подано крізь призму символічного сприйняття сюжету.

Давні тексти розповідають, як просвітник слов’ян св. Кирило, йдучи 860 р. з християнською місією до хозарів, відвідав Корсунь. Кирило дізнався з книг про діяльність, страждання и мученицьку смерть папи Климента в Корсуні та про храм, де стояла гробниця з його мощами. Храм з часом поглинуло море, а мощі святого були втрачені. Разом з корсунським єпископом Георгієм Кирило став шукати мощі й виявив їх на острові посеред моря. Культ покровителя корсунського єпископа св. Георгія мав особливе значення для хрестителя Русі. Річ у тому, що Корсунь, де Володимир прийняв хрещення, був взятий ним близько 23 квітня 989 р., у день Георгія Побідоносця. Кілька літописів свідчать, що цьому святому Володимир присвятив перший храм у Києві, а ім’ям Георгій назвав при хрещенні сина Ярослава. Св. Георгію Володимир присвятив і один з бічних вівтарів Софії, над яким розміщений горішній вівтар св. Миколи — святого, котрому був присвячений південний вівтар Десятинної церкви, на рештках якого пізніше спорудили невеликий храм Миколи Десятинного. Не випадково у «Святительському чині» Софії св. Микола зображений навпроти Василя Великого — патрона Володимира, який отримав хрещене ім’я Василь.

Отже, розпис Софії Київської промовисто свідчить про те, що святі Єпіфаній, Климент, Георгій, Микола, Василь посідали чільне місце в пантеоні Десятинної церкви. І все ж провідну роль у ньому, безперечно, відігравав Климент Римський — славетний християнський мученик, мощі якого були головною святинею Десятинної церкви, де, очевидно, зберігалися й інші реліквії з корсунських храмів. Певне світло на пантеон святих Десятинної церкви й пов’язані з ним реліквії проливає розпис західної частини південної внутрішньої галереї Софії. Ця частина собору навіть сприймається як «корсунська паперть», своєрідний корсунський мартирій, центральним персонажем якого є Климент Римський, Хоча він тут і не зображений, а проте образи святих, що фігурують у цій частині собору, тісно пов’язані з Климентом і розвивають корсунську тему в усіх її смислових й емоційних відтінках.

У розписі виразно звучить «морська» тема — Церква порівнюється з Ноєвим ковчегом, у якому людство отримало спасіння: адже тільки в Церкві душу людини не поглинуть хвилі, хай навіть її фізичне тіло кати кинуть у море. Якщо святі Фока та Ігнатій шануються як духовні керманичі, то Климент, котрого кинули в море з якорем на шиї, є «якорем Церкви», а якір — відомий християнський символ спасіння. У «Слові на оновлення Десятинної церкви» сказано, що Христос привів Климента на Русь «заради нашого, вірних, спасіння». Взагалі символіка води тісно пов’язана з хрещенням, тому ми бачимо в розписі постаті восьми святителів, чиї образи нагадують вісім праведних душ родини Ноя, що уособлювали людство, яке через купіль хрещення увійшло в ковчег спасіння — Церкву. Весло в руці Фоки символізує створення цієї Церкви, адже за давньою традицією воно пов’язувалося із зведенням нового храму: з веслом у руках правитель мав обійти його фундамент.

Цим керманичем був для Русі Володимир, тож обійдемо услід за ним фундаменти нашої тисячолітньої святині, зримого образу ковчега спасіння.

Людина і світ. — 1996. — №5. — С. 2-6.

Надія НІКІТЕНКО,

кандидат історичних наук