Богородиця: мужність вибору
Переживаючи в богородичні свята радісне відчуття материнської присутності Діви Марії в нашому житті, ми не завжди помічаємо героїчний зміст зовні скромних актів служіння, явлених нею. Євангельська історія починається благовіщенням – повідомленням Марії майбутнього народження від неї Спасителя світу. Як же поводить себе Діва з Назарету, почувши про своє майбутнє материнство? Скромно промовляє: “Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!” (Лк. 1:38).
“Нехай буде мені згідно з словом твоїм”... Ці прості слова Пречистої Діви позначають грандіозну зміну в історії людства. Щоб зрозуміти їхню ціну, варто згадати трагічну долю жінки, яка зачинала дитину поза шлюбом у стародавній Юдеї – каменування. Юна Вседіва, чуючи слова архангела Гавриїла про майбутнє народження нею Спасителя світу, не могла не подумати про ганьбу, яка прийде до неї з народженням позашлюбної дитини, про розрив з нею суспільного оточення, про цілком можливу загибель. Все це мало промайнути в її свідомості. І тільки обережна цікавість: “Як же станеться це, коли мужа не знаю?..” (Лк. 1:34), - зрадила її неспокій.
Із цих слів на нас дихає досконале мистецтво жертви, скромної і місткої. Воно виявляється в спокійній готовності задля здійснення Божого плану зректися себе, позбутися доброго імені, йти на тяжкі випробування. І дальша дорога Пречистої Діви – через вифлеємську печеру, втечу до Єгипту, Голгофу, Синайську горницю, - стає дорогою постійного жертовного самозречення задля Бога і свого ближнього. Цю богородичну жертовність відчули і апостольська громада, що зібралася довкола Божої Матері, і запорозькі козаки з їхнім культом Покрови, і вояки УПА, перші перемоги котрих припали на осіннє свято Пречистої Діви.
Від Єви до Марії тягнеться дорога пошуку Бога, на початку якої височіє замкнена брама втраченого раю, а в кінці сяє світло воскресіння з розчиненої печери. Дорога, дана людині для усвідомлення нею ціни відкуплення - жертви любові.
Жертва християнина
Гріхопадіння викликало втрату привілею безпосереднього спілкування з Богом. І тоді настав час жертв – нової форми здійснення людиною зв’язку з Творцем. Адам і Єва залишили Едем, уже вбрані в шкіряний одяг (Бут. 3:21). Тварини, які дали одяг для праотців, напевне, і були жертвами на відкуплення першого гріха. Однак доля Євиних дітей засвідчила – жертва не ґарантує прощення, не відвертає Божого гніву, коли за нею не стоїть щире почуття.
Каїн віддав частину плодів землі на жертву Богові. І в той же час заздрість і ненависть до брата продовжують панувати в його серці. Каїн чує Боже слово: “Коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає” (Бут. 4:7). Попри те полум’я гніву не згасло – і в ньому гине вбитий Каїном брат.
Скільки каїнових жертв було принесено протягом людської історії! Як часто людина обманювала себе, вважаючи за можливе купити собі життєвий успіх за кров жертовних тварин, за дарунки священнослужителям, за збудовані храми! Пригадаймо Шевченкове:
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!! (“Кавказ”).
Хіба мало сучасних, відбудовуваних або наново будованих, храмів і монастирів стають ілюстраціями і братоненависницької жертви Каїна, і рядків з “Кавказу”? Скільки невиплачених зарплат, прихованих податків, хабарів, кримінального капіталу уречевлюється в матеріяльних знаках примітивних людських хитрощів, коли стосунки з Богом, з Церквою намагаються будувати за принципом: “Ти – мені, я – Тобі”?
Таке хибне усвідомлення жертви як конкретної ціни, що нею купується в Бога певний дар, стало головним імпульсом до виникнення нехристиянських обрядів. Кожна релігія, виникаючи поза біблійною традицією Богошанування, виробляла власні форми жертвопринесення. Іслам встановлює навіть свято жертвопринесення Ід аль-Адха (тюркські народи називають його “Курбан-байрам”), коли кожна родина має заколоти вівцю, корову або верблюда, третину м’яса яких роздають злидарям і голодним, третину споживають на святковій трапезі, а третину залишають для харчування родини.
Жахливим перекрученням сенсу жертви Богові стали людські жертвопринесення. Їх знало чимало стародавніх релігій. Стародавніх римлян жахали жорстокі обряди кельтських жерців – друїдів. Європейців після відкриття Америки приголомшили масштабні людські жертви ацтеків. Згідно з уявленнями ацтеків для поживи бога сонця силою та енергією необхідно було реґулярно приносити йому людські жертви. До XV ст. жертвопринесення досягли жахливих розмірів: сотні людей заколювали щодня на камені-вівтарі на вершечку храму, а вирвані з грудей серця жерці простягали до сонця.
Ще за тисячу років до Христа Його далекий праотець сформулював у гірких словах покаянного псалма висновок із своїх життєвих спостережень і натхнених Богом міркувань: “Жертва Боговi - це дух сокрушенний” (Пс. 50:19). Цар Давид писав це в часи, коли людство не уявляло інших форм служіння Богові, як принесення матеріяльних жертв. Псалмоспівець не заперечує жертви як такої, зовсім ні! Він навчає шукати справжньої суті жертви, діставатися до неї через позірно прості зовнішні знаки. Суть жертви – в добровільному зреченні людського індивідуалізму, самодостатності власних інтересів і амбіцій, у прийнятті в своє життя інших людей як повноправних партнерів, а не суперників, у постійному узгодженні свого життєвого шляху з волею Божого Провидіння.
Таке розуміння жертви лежить в основі християнської моралі. Жертвою можуть бути гроші, ікони, облачення, будинки, земля, передані для Церкви. Не менш коштовною жертвою стає допомога ближньому – і у вигляді коштів чи речей, і втілена у вчинки любові та милосердя. Найзагальніші з них перелічує Сам Христос: нагодувати голодного, напоїти спраглого, прийняти мандрівника, одягти нагого, відвідати хворого та ув’язненого (Мт. 25:34-46). Конкретні вияви жертовності незліченні. Є лише в них одна спільна риса: людина добровільно передає частину своєї власності або праці іншому, відмовляючись від винагороди, і поєднує з жертвою покутний настрій, “дух сокрушенний”, розуміючи неспівмірність зі своєю жертвою безміру власних гріхів і покладаючи надію лише на Боже милосердя. Премії, подяки, ордени, пільгове оподаткування можуть лише знецінити жертву, перетворивши її на форму здобуття суспільного визнання або рекламну акцію.
Ми завжди вважали мистецтво жертовної допомоги ближньому сильною стороною української національної вдачі. І прикладами такої допомоги рясніє наше минуле. В моїй родині жив переказ, як прадід діставався з австрійського полону додому, на Слобожанщину, і на всій дорозі – а йшов він, звичайно ж, пішки - знаходилися люди, які годували його, давали йому притулок. Але історичне самовдоволення не повинно приховувати небезпечних тенденцій останніх років. Гудячи американців або західних європейців за їхній прагматизм, українці непомітно увійшли в смак зловживання чужою жертовністю й почали перетворюватися на професійних жебраків. Розраховуючи на зарубіжну допомогу, ми часто втрачаємо власну ініціятивність, уникаємо зусиль, спрямованих на добро ближнього. Виправдовуючись бідністю, відмовляємося віддати щось своє на чужі потреби, а коли позбуваємося власного майна, то дбаємо, аби про це знало більше людей і гордовито чекаємо винагороди – і від людей, і від Бога. Де там скруха серця! Де біль за власні провини! І тоді наша жертва обертається на звичайні збитки, нічого не даючи для відкуплення провин і спасіння душ...
Немає що говорити, криміналізація життя в різних верствах української спільноти не сприяє плеканню довіри і взаємодопомоги. Неприємно слухати в метро калічену російсько-українську мову циганки, яка просить гроші “постраждалим від повені в Закарпатті”. Втомлюють бомжі з густим запахом перегару та нескінченними легендами про загублені документи й відставання від потягу. Ми мусимо пильнуватися шахраїв і розуміти, що, віддаючи гроші професійним жебракам, працюємо на зміцнення мафії, а не на спасіння власної душі. Та побожна людина завжди може відчути невисловлені прохання про допомогу тих, хто дійсно її потребує: самотньої сусідки з мізерною пенсією, талановитого сільського хлопця, котрий не може заплатити за навчання, безробітного шахтаря. І пам’ятати, що жертва Богові може мати дуже різні вияви. Створити в занепалому заводському селищі нове перспективне виробництво й забезпечити роботою місцеву громаду – навряд чи ця справа менш мила Богові, ніж кількатисячна пожертва на багатий монастир. Головне, щоб метою її була дійсна допомога ближньому, а не власне збагачення або самореклама.
Жертовне служіння спільноти
Часто людині значно легше пожертвувати чимось видимим, матеріяльним, ніж поступитися частинкою власного замкненого, еґоїстичного внутрішнього світу, впустивши туди інших зі своїми клопотами й вадами. Та недарма Бог вчить нас шукати Його в своїх ближніх і вказує дорогу жертовного служіння Йому в перспективі подолання проблем життя людської спільноти.
Знов і знов замислюймося над великим уроком Божого Провидіння для українців, виявленим у тому, що першими серед нашого народу були канонізовані князі Борис і Гліб, загиблі в братовбивчій боротьбі за престіл. Сенс їхнього подвигу і зараз важко сприймається. Що з того, що обидва пасивно очікували смерті, не даючи відсічі братові Святополку? Чи не мали б вони збройно стати проти неправди, піти на Київ, скинути Святополка з престолу, встановити чесну й справедливу владу?
І дружинники пропонували це популярному серед русинів Борисові. Він же відповів: «Не буде того, щоб мені зняти руки на брата на старшого”. Борис і Гліб гинуть як добровільні жертви за християнські ідеали миру й суспільної злагоди. Як бракувало і як бракує таких жертв в історії України! Скількох катастроф вдалося б уникнути, якби один із суперників (гетьманів, вождів, партійних лідерів) зумів поступитися власними амбіціями, знайти в іншому однодумця, підпорядувати свою боротьбу християнській меті служіння ближньому – своєму народові!..
Гіркий досвід минулого десятиріччя й сучасна суспільна криза надають особливої ваги мистецтву добровільного самозречення. Для тих партій і громадських об’єднань, які декларують свою причетність до християнських ідеалів, є реальна нагода довести правдивість декларацій через живе свідчення поступливості перед однодумцями задля загального добра. Адже християнин знає: жертва власними інтересами є найкоштовнішим внеском у його нетлінну скарбницю на небі.
Героїчна історія боротьби ОУН з чужинецькою окупацією України дає чимало живих прикладів згубності підпорядкування себе вузькій партикулярно-партійній меті. Але незрівнянно більше знаходимо в ній взірців самовідданого жертовного служіння народові. Осінні перемоги 1942 р. на Волині та наступні бойові дії Української Повстанської Армії не відзначаються зовнішньою ефектністю. Але неможливо переоцінити їхній внесок у формування національної свідомості, у становлення духовного підґрунтя самостійної держави. Відчуття спільної причетності галичан і волиняків до жертовної партизанської боротьби формувало почуття національної солідарності ліпше за будь-які партійні програми. Свідомість невпинної боротьби націоналістів з історичним ворогом надихала мешканців Наддніпрянщини, Сходу, Півдня України. Я знаю одного вченого-мовознавця з Берестейщини, котрий усвідомив себе як українець, побачивши похідну колону УПА, яка з піснею входила після бою до його села. Пригадую, як у моєму слобожанському районі роками з захопленням пошепки передавали чутку про появу в Червоному Дінці націоналістичних летючок.
В ОУН вірили як у ретельно законспіровану підпільну структуру, що має чітку мету й безмежно жертовне членство, здатне в разі потреби підтримати інші патріотичні сили. Так воно було, чи не так – пересічному українцеві важко про це судити. Легенда про нескоренну ОУН перетворилася на самостійну державотворчу ідею, що істотно вплинула на появу акту 24 серпня 1991 р. І її потенціял не вичерпався досі. Навпаки, від ОУН в усіх її відламах багато хто в Україні чекає взірців мудрої жертовності, здатної протистояти незрілій амбітності лідерів нових партій, що виникли на основі РУХу наприкінці ХХ ст. Вищим виявом націоналістичної свідомості сьогодні може стати зречення власних претензій на лідерство й організація підтримки єдиної патріотичної сили, здатної протистояти принизливій політиці зради національних інтересів України, небезпека якої так дається взнаки наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.
Церква: плід і скарбниця Жертви
Церква постає і живе силою Христової жертви, принесеної на відкуплення людських провин на Голгофі. Божий Син добровільно страждає і помирає, як людина, даючи Своїм учням взірець простування до Його небесного царства. І вже після Голгофи ті, хто витримав іспит смертю Учителя, дістають за Його молитвою благодатні дари Святого Духа, перетворюючись із групи однодумців у якісно нову спільноту – Церкву, містичне тіло Христове.
Церква гуртується довкола престолу, де знов і знов приноситься Безкровна Жертва, зображуючи й відтворюючи Ісусову жертву на хресті. Найславніші сторінки церковної історії пов’язані з мучеництвом за віру, котре засвідчило тисячами й мільйонами жертв готовність покласти життя за прикладом Ісуса. У східній Церкві і нині безкровна жертва звершується на покладених у престіл (або антимінс) часточках мощів мучеників. Матеріяльне забезпечення життя Церкви здійснюється на пожертви її вірних, коштом яких будуються храми, утримується духовенство й монашество.
Однак, протягом своєї історії Церква стоїть на роздорожжі між жертовним служінням Богові та ближньому і прислуговуванням людській слабкості. Періоди мучеництва й страждань змінювалися ганебними часами пристосовництва, свідомими спробами увійти в порозуміння з суспільними елітами та владою, навіть коли останні були цілком чужими євангельському ідеалові. Часи духовного занепаду Церкви не минали марно. Виразні приклади цього дає історія московського православ’я. Витоки богоборницького російського большевизму добре помітні в месіяністичних ідеях “Москви – третього Риму”, в самочинному розриві з Церквою-Матір’ю 1448 р., в принизливому для християн Росії підпорядкуванні царському Синодові на чолі коли не з Петром І, то з Катериною ІІ.
Коли Церква ховається від власної жертовності за підлабузницькими актами, що приховують людські немочі архипастирів, вона завжди програє бій з “князем віку цього”. Просовєтська декларація митрополита Сергія 1927 р. не зупинила антицерковного терору з “безбожницькими п’ятирічками” сталінських часів, але надовго підірвала віру в канонічне керівництво Церквою, обумовила майбутні розколи. Натомість гідною відповіддю на безбожницький терор і сьогодні виглядає позиція святителя Тихона, патріярха Московського, який 1918 р. анафемував владу народних комісарів і звернувся до вірних зі словами: “Коли буде треба постраждати за справу Христову, кличемо Вас, улюблені сини і доньки Церкви, кличемо вас на ці страждання разом із собою”. Ще раз звернімо увагу: “Разом із собою”...
Українські церкви сьогодні проходять непростий іспит. З одного боку перед ними стелеться шлях мовчазного потурання або й відвертої підтримки сумнівних суспільних процесів, що обертаються зростанням соціяльної несправедливості, втратою національної незалежності, утвердженням ліберальних цінностей, правового нігілізму, авторитарного стилю управління державою. З іншого боку відкривається перспектива жертвування прихильністю влади, бізнесових еліт і партійних лідерів в ім’я відвертого обстоювання євангельської доктрини. Доводиться обирати між конформістським добробутом і бідною незалежністю. Чи готові до цього Церкви? Чи не забракне в ієрархів почуття відповідальності перед Богом і власними вірними? Чи вистачіть у Церкви сили зазирнути в майбутнє далі 2004 року?
Українське суспільство потребує не словесних закликів до жертовності, а переконливих свідчень її. Церква за своєю природою й духовною суттю покликана дати такий приклад. Живе свідчення християнської жертви й буде єдиною преконливою відповіддю на дискусії різних конфесій і юрисдикцій про “канонічність”, “національність” та інші виміри своєї пріоритетності.
Архієпископ ІГОР (Ісіченко)
