Один з найвідоміших протестантських богословів ХХ століття, Вольфгарт Панненберґ (1928-2014) писав свого часу, що сучасна філософія пропонує вирішення проблем, в тім теж проблеми зла, які є альтернативними до тих, які пропонує релігійна традиція. Якщо древні філософи чи деякі філософи раннього нового періоду, якщо були людьми релігійними, то їхні філософські роздуми щодо проблем зазвичай збігалися з релігійними мислителями, і тому разом роздумували над «джерелом всього», звідки походить все, то більшості сучасних філософів, якщо вони нерелігійні, це джерело, тобто Бог, стало непотрібне, мало того, трактується як витвір людської фантазії і щось суперечливе само в собі, особливо якщо йдеться про погодження сотворіння Богом світу і існування у світі зла і терпіння (див. Wolfhart Pannenberg, Człowiek, wolność, Bóg, Kraków 1995, s. 81-82).

Християнська ж відповідь на проблему зла, як вже було зазначено вище, не полягала в тому, щоб звільнити Творця від відповідальності за світ, як це приміром мало місце у Аристотеля, але в тому, щоб завдяки вірі примирити світ і Бога, Який взяв на себе гріх і зло, щоб їх перемогти. Тут дуже важливим моментом є Втілення, тобто коли Бог Творець стає одним зі своїх творінь, при чому обтяжених наслідками зла, як кожна людська природа. Процес сотворіння, одним з моментів якого була «історія падіння», не зупинився на цьому падінні, лише доповнився історією Втілення, а тому зло не має свого остаточного слова у світі. Крім того, людина, яка власне досвідчує зло, завдяки Втіленню не є лише «об’єктом зла», але стає суб’єктом перемоги зла. Також постійна асистенція Бога людині у формі дару Божої благодаті має на меті викорінення зла, допомоги у виборі добра, визволенню з тенет, які зло розкладає у світі.

З точки зору релігії, передусім християнства, зло не має повного пояснення причини свого існування, проте має кілька важливих «точок опори»: 1) Бог не вчинив зла, 2) Богу не потрібне зло, щоб виводити з нього добро, 3) зло повинно бути переможене, 4) перемогти остаточно його може лише добро, 5) саме людство не в змозі без Бога остаточно побороти зло. Звідси, християнин ставить практичне питання не про те, звідки зло, лише що з ним робити? Теорія при цьому, звичайно, залишається, а саме – питання про первісну причину зла у світі. Людина релігійна, звичайно, в певній мірі може віднайти сенс «Божого світу, попри зло у світі», натомість людина нерелігійна і лише раціональна постійно не бачитиме цього сенсу.

Одну з пропозицій осмислення «проблеми зла» запропонував бельгійський католицький богослов Адольф Ґеше (1928-2003), у своїй книзі «Зло» (Le mal, 1993). Можна зайняти кілька позицій по відношенню до Бога з приводу зла у світі. Передусім, contra Deum, тобто «проти Бога», бунт. Зазвичай, це перша реакція людини на страшливі біль і терпіння та на непереборну несправедливість у світі. Якщо є зло, отже Бога немає. В принципі, зі сторони атеїзму, це твердження що краще, щоб Бога не було, аніж це Бог, який допускає зло. А зі сторони віруючих це бунт проти зла і посередньо – проти Бога, який це зло допускає. Тут з’являється питання про образ Бога, який як в першому, так часто і в другому випадках дуже ідеальний, звідси і розчарування. Друга позиція – це pro Deo, тобто «за Бога», у Його захисті. Це тим, чим займалася раніше апологетика, теодицея, виправдовуючи Бога, що Бог лише допускає зло, але загалом світ є гармонійним. Але чи Бог потребує нашого захисту? У Святому Письмі не раз читаємо про крик, який людина возносить до Бога з приводу утисків і терпіння, і скарги, чому Бог не діє. Підхід pro Deo – це протиставлення підходу contra Deum. У першому випадку – це брак крику до Бога, переконання, що Бог понад злом, і що питання зла Його не стосується. У другому натомість, що Його взагалі немає. Це дві крайності.

Тому, як говорить Ґеше, належить відкинути ці два підходи, як такі, в яких зв’язок між Богом і злом представлений неправильно. Думаючи про Бога, не можемо ігнорувати зло. Захищаючи Бога, якого Бога захищаємо? Бога філософів, ідеального, «Бога-у-собі», чи Бога віруючих, «Бога-для-інших» тобто «Бога-з-нами»? А отже, думаючи про зло, мусимо припустити, що Бог має до нього певне відношення. Звідси, інший підхід: in Deo, «в Бозі». Бог взяв на себе зло, беручи «гріх світу» (див. Йн 1, 29). Але це міг зробити лише «Бог-з-нами», а не «Бог-у-собі», і тут теологія йде далі, аніж філософія, як у даному випадку сказав ще Кант, а потім Поль Рікер. Власне «у Бозі» мусимо шукати відповіді про людину, в тому теж про зло.

Але яким чином шукати у Бозі цієї відповіді? У Святому Письмі нераз є звернене до Бога благання перед обличчям зла: «Чому, Боже?» Це і Йов, це часто і псалмопівець, це і сам Ісус, чи то перед своїми стражданнями, чи то на хресті. Цю проблему не можна тримати в собі, лише скеровувати її «до Бога», ad Deum. Мусить настати зміна мови про Бога: не «Він», як було у випадку contra Deum чи pro Deo, лише «Ти». Бо «Він» – так про Бога говорять філософи або невіруючі, натомість віруючі звертаються до Нього на «Ти». Коли є лише «Він», тоді немає питань до Нього, лише є мова про Нього. Не ставити Богу питань – це мати справу з якимось язичницьким божком, натомість розмовляти з Ним, як з Особою – це мати справу з Богом Живим. І ще важливий момент, що не просто говоримо Богу про проблему зла, але і очікуємо відповіді, можливо не такої, як нам хотілося б, але віримо, що властивої, відповіді не загальної, але для мене особисто. До речі, у самому Бозі, як показує Писання, є Хтось, Хто заступається за нас, Хтось, Хто молиться Богу в нас, Хтось, Хто віддає життя за нас. Богу не байдуже питання зла у світі і у житті людини.

А отже, питання про зло походить не лише від людини, воно походить теж від Бога. Бог питає про зло, і так як воно неприйнятне Йому, Він стає «ворогом зла», бореться з ним. А це тому, що зло не було в планах Бога! Тут знову теологія іде іншим шляхом, аніж філософія, як хоча б це бачимо у Алвіна Плантінги, який щоправда говорить, що ми так і не знаємо приводу сотворення «світу зі злом», проте воно є логічним наслідком бажання Бога створити світ зі свобідною волею. Адольф Ґеше пише, що Бог у боротьбі зі злом є з людиною, а людина натомість веде цю боротьбу cum Deo, тобто разом «з Богом». А тому питання про зло повинно починатися з питання про Бога, бо Він перший «зацікавлений» у цьому.

Але все таки, як бути з причиною зла? Питання надалі залишається актуальним, і тут теологія залишає його Божому Провидінню, займаючись «проблемою зла» ширше, ніж це зазвичай проводиться у філософських кругах, а саме залишаючи як би позаду питання про причину, вважаючи відповідь на нього «одному Богу відомим», натомість йде крок вперед, ставлячи питання: як можна позбутися цього зла? І дає відповідь: в певному сенсі, Особа Бога є відповіддю на зло. Це досить таємнича відповідь, але сама Особа Бога теж є Таємницею. Тепер вже не зло стає запереченням Бога (contra Deum), але Бог стає спротивом злу, а людина разом з Богом (cum Deo).

Варто теж усвідомлювати, що з богословської точки зору, ставити питання про зло у світі без врахування Бога – це помилка. Бо це не лише наше питання, але і питання самого Бога. Зло – це не просто допущення, кара, чи, як хтось волів казати, гармонія, укомпонована в Божий план. Це щось, на що немає іншої відповіді, крім спротиву. Цю боротьбу веде Бог, а не лише людина, Dominus nobis-cum, «Господь з-нами». Божа боротьба стала моєю боротьбою, а моя боротьба стала Божою. У цій боротьбі молитва – це прохання, щоб нещастя нести разом, щоб я не залишився один на один зі злом, щоб я був cum Deo. А тому, відкриваючи зло у своєму житті, ми повинні відкривати Бога, як свого часу сказав Йов до Бога, після досвідчення всього зла, яке впало йому на голову: «Я чув лиш те, що говориться про Тебе, але тепер на власні очі Тебе виджу!» (Йов 42, 5).

Бог у цій боротьбі зі злом стає по стороні жертв, сам стаючи Жертвою. Бог не потребує нашого pro Deo, Він сам це чинить, Він теж є власною теодицеєю. Бог не толерує зло, як деколи здається, коли мова про допущення зла, Він сам його бере і несе: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Йн 1, 29). Бог – єдиний властивий противник зла. Філософське питання unde malum?, «звідки зло?» замінюється у богослов’ї на unde salus?, «звідки спасіння?». Адольф Ґеше робить навіть певну гіперболу, натякаючи на Декарта, яку звичайно не треба брати дослівно, лише в переносному значенні. А саме, що відтепер вже теза звучить не так, що: malum, ergo non est Deus, «якщо існує зло, значить немає Бога», лише: malum, ergo Deus, «якщо існує зло, значить є Бог». Таємниця зла натомість, тобто питання його генези, початків, надалі залишається, і в цьому плані воно є постійне mysterium iniquitatis, «тайна беззаконня».

Підсумовуючи роздуми Ґеше, можна сказати, що не існують два світи: світ Божий, і світ зла. Існує один, сотворений Богом світ у якому крім добра, є також зло. І в цьому сенсі Бог пов’язаний зі злом. Пов’язаний не означає зв’язаний ним, Він його таємничим чином допустив, але не погоджується з ним, бореться з ним і переможе його: «Знищений буде останній ворог – смерть; бо все підкорив йому під ноги. Коли він каже, що все підкорене, то ясно, що крім того, хто йому підкорив усе. Як же все йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться тому, що йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор 15, 26-28). Бог перемагає зло у Христі, втілюючись, беручи його на себе, страждаючи і помираючи, але також воскресаючи, даючи людям надію (див. Adolphe Gesché, Zło, Poznań 2009).

Трохи подібно до Адольфа Ґеше ще раніше роздумовував про зло Йозеф Ратцінґер у своїй книжечці «Бог Ісуса Христа» (Der Gott Jesu Christi, 1976). Автор пише про мільйони людей, які разом з Йовом возносять свій крик болю з приводу терпіння, і дотеперішнє вияснення, що це «кара за гріх» їх не задовольняє. Особливо, коли бачать факт, що страждають як грішні, так і справедливі, коли бачать мільйони загиблих в концентраційних таборах і від свавілля різних анти людських режимів. «Де ваш Бог?» – питають вони, – «чому мовчить?». Проте, переконаний Ратцінґер, відповіддю може бути лише сам Бог. Який зрештою, хоч і не дав легкої і простої відповіді, але теж і не цілком мовчить. Так, Він ще не сказав у цьому питанні свого останнього слова, і Воскресіння, тобто перемога Христа над смертю – це початок відповіді. Бог натомість, як у випадку з Йовом, сам вступає у дискусію про зло, і не стає по стороні своїх захисників, лише показує, що дійсність, якою є світ і тим більше Він і Його задум – це те, що перевищує наше розуміння. Часткову відповідь всі солідарні з Йовом отримують у Велику П’ятницю, коли Син Бога терпить страшливі муки і помирає від страждань, але теж потім воскресає.

Відповідь Бога не є виясненням, але чином, є співстражданням, фізичним і духовним. Бог опиняється у самому центрі людських страждань, і людського зла, а люди, завдяки цьому через своє страждання поєднуються з самим Богом. Так, смерть і воскресіння Христа не прибрала зло з цього світу, але преобразили людину, навчила дивитися зі співчуттям на стражденних, простягати їм руку допомоги і мати надію, що зло і врешті смерть не є останнім словом цього буття. Крім того, Бог постійно нагадує, особливо після втілення Христа, що це наше життя, не є остаточним нашим буттям, не є нашим всім. Бог приготував для своїх вірних вічне перебування з собою, там, де нема вже страждання, зла і смерті. Це не означає, що належить тут, у цьому житті ігнорувати терпіння, лише, що належить мати надію і не здаватися перед будь-яким злом. Також варто пам’ятати, що образ Бога, який вимагає терпіння і людської смерті, є образом фальшивого бога, язичницького. З цього образу Ізраїль поступово очищувався. Того, що вимагає Бог від людини – це довіра Йому і любов до Нього. Тому що «Бог не створив смерть, ані не радіє з погибелі живучих. Він бо створив усе на те, щоб існувало» (Мудр 1, 13-14). Хрест натомість, на якому помер Христос – це форма і ціна тієї любові, яку Бог заплатив за визволення нас від гріха і смерті, а остаточно теж – від зла (див. Joseph Ratzinger, Bóg Jezusa Chrystusa, Kraków 1995, s. 53-59).

Варто тут додати одну дилему, про яку той же Ратцінґер пише в іншій своїй книзі, виданій під титулом «Есхатологія. Смерть і вічне життя» (Eschatologie: Tod und ewiges Leben, 1977). Там автор роздумовує, що людина-злочинець після смерті може бути спасена і потрапляє до неба, як це сталося приміром зі злочинцем, який був розіп’ятий разом з Христом і розкаявся перед смертю. Проте, після себе він залишив тут на землі осиротілих дітей, чи батьків, яким відібрав сина чи дочку, вбивши їх, тобто залишив після своєї смерті наслідки своїх злочинів, тобто біль і страждання. Для злочинця зло вже закінчилося, і навіть те, яке він чинив, було йому пробачене милосердним Богом, проте наслідки, а отже теж зло, продовжують існувати і після цього вибачення. Це ще одна дилема, яка однак пов’язана, між іншим, з відношенням між вічністю і часом (див. Joseph Ratzinger, Eschatologia, śmierć i życie wieczne, Poznań 1985).

Підсумовуючи богословський аспект проблеми зла, можна сказати, що причиною зла властиво завжди є свобідне рішення сотворіння проти Божого добра, а отже, зло завжди знаходиться у відношенні до добра, добро натомість незалежне від зла, і може існувати без прив’язки до зла. Зло – це не лише відсутність добра, але також і тотальне заперечення добра. Це таємниче допущення Бога, коли свобідне сотворіння, ігноруючи вище благо, яке є теж в ньому самому, свобідно вибирає поставу відвернутися від джерела цього добра, тобто від Бога, щоб стати скерованим лише на себе само. Ця автономність сотворіння змінює історію всесвіту, змінює плани Божі, однак Його Провидіння, передбачуючи це, має план виправлення цього стану, передусім через історію спасіння, яка реалізується віками і досягає свого апогею в Ісусі Христі.

Катехизм Католицької Церкви говорить про таємницю зла так: «Ми твердо віримо, що Бог – Володар світу й історії. Проте шляхи Його Провидіння нам часто невідомі. Лише при кінці, коли скінчиться термін нашого часткового пізнання, коли ми побачимо Бога «обличчям в обличчя» (1 Кор 13, 12), ми в повноті пізнаємо шляхи, якими Бог веде Своє створіння, навіть через трагедії зла й гріха, до остаточного відпочинку сьомого дня (пор. Бут 2, 2), задля якого Він створив небо і землю» (ККЦ 314). Що стосується вчення Церкви про остаточне знищення зла, то залишається інше питання, вже згадуване, а саме – про вічність пекельних мук. Церква хоча і засудила апокатастазис, проте з другого боку дотепер не дала вичерпної відповіді щодо повного знищення пекла, яке є «царством зла», а також не догматизувала вчення про «вічні муки». Зрештою, це саме питання з вічністю «диявола і слух його», який, згідно Книги Об’явлення, «» Це є звичайним вченням Церкви, яке базується на даних Святого Письма, проте немає догмату про «вічність» у сенсі абсолютному, є лише догматичне вчення про існування пекла як такого і що страждання там не тимчасові (див. Рішення Помісного Константинопольського Синоду 543 року, «Анафеми Орігену», IX). Зрештою, у багатьох богословів, на приклад у Томи Аквінського, є розрізнення між «вічністю» у якій перебуває Бог, і «вічністю», яка є в пеклі. Ця перша – абсолютна, та друга – є «ніби час».

Коли в традиції християнства наголошувалося, що зло – це брак добра, передусім розумілося це в тому ключі, що навіть чинячи зло – якщо йшлося про моральне зло – людина прагне добра, просто вибирає не більше добро, лише менше. В останньому однак часі, особливо після досвіду різних геноцидів і масових та систематичному винищенні цілих народів і поколінь, все менше в богослов’ї говориться про таку перспективу, а все більше про «таємницю зла». До речі, власне про «таємницю» аніж про «проблему» частіше говориться у богослов’ї, на відміну від філософії. Зрештою, свого часу Ґабріель Марсель (1889-1973) твердив, що не існує «проблеми зла», лише «таємниця зла», тому що проблема передбачає вирішення, натомість в даному випадку якесь цілісне вирішення не передбачене, а отже залишається «таємниця».

У цій таємниці, однак, залишається богословська проблема про відповідальність Бога за зло у світі. Твердження, що фізичне і моральне зло – це ціна свободи, яку Бог дарував творінню, часто не вистачає для пояснення цієї проблеми. Особливо, враховуючи, що Бог може впливати на свободу творіння, одночасно не скасовуючи її, а навпаки, удосконалюючи її, чи як говорив Тома Аквінський: Gratia non destruit, sed supponit et perficit naturam, тобто «благодать не знищує, лише передбачає і вдосконалює [людську] природу» (див. STh, I, I, 8 ad 2). Людина свобідна однак має здібність теж опиратися і не приймати натхнень Божої благодаті. Суть морального зла – це продиктований гординею непослух Богу Творцю зі сторони сотворіння, ігнорування Його законів, між іншим, права кожного до життя, до гідності, до щастя, до справедливості і т. д.

Якщо навіть теології не вдається до кінця вияснити проблему зла, залишається питання, що з проблемою зла робити? Поставою віруючої людини по відношенню до зла має бути agere contra, тобто «діяти, йти проти», не вплутуватися до тенет зла, не впадати в його рабство. Це можливо завжди лише з допомогою Божої благодаті, а найефективніше ця благодать дії через Таїнства, які оновлюють, очищують, підкріплюють, освячують, привертають доброту сотворіння. Однак, це аналогічно як у випадку зі злом і його свобідним вибором, так і тут – це має бути свобідне рішення отримати Божу благодать, передусім через Таїнства Церкви, щоб ця благодать діяла.

І врешті, коли хтось питає, чому Бог сотворив світ, знаючи, що в ньому буде зло, терпіння, смерть? Пояснити це важко, хіба що через аналогію. Батьки, які прагнуть мати дітей, приймають рішення в любові зачати дитину, народити її і виховати. І це при тому, що якби вони помислили серйозно, то знали б з певністю, що ця дитина, прийшовши на світ, страждатиме, досвідчить багато зла, можливо сама чинитиме зло, хворітиме, врешті помре. Тим не менше, приймають таке а не інше рішення, як би «забуваючи» про погане, і думаючи лише про добре. А головним мотивом для батьків є любов, передусім до тієї дитини, яку вони хочуть, яка бажана, яку потім виховують. І роблять все можливе, щоб ця дитина зазнала найменше зла на своїх життєвих дорогах, а в критичних ситуаціях, батьки готові життя своє віддати, коли дитині загрожує найстрашніше зло, яке є тут на землі, а саме смерть… Лише незбагнена Божа Любов може бути відповіддю, чому Бог створив цей світ. Любов, яка не зупиняється перед перспективою зла, ані перед загрозою смерті, лиш би людей і цей світ викупити та визволити з цього зла. Споглядаючи на розіп’ятого Ісуса Христа, якого Отець послав у цей світ, «бо так полюбив цей світ», можемо контемплювати таємницю Божої любові і десь, принаймні частково, знаходити відповіді на «проблему зла».