Божий Завіт

05 жовтня, 12:19
Божий Завіт - фото 1
Це інтерв’ю — останнє з циклу матеріалів, які розповідають про історію та сьогодення громад Спільноти Реформатських Євангелічних церков, які перебувають в спільноті з НЄЛЦУ. З пастором Євангелічно-Реформатської церкви “Божий Завіт” міста Рівне та директором Християнської альтернативної школи “Світло” Сергієм Терентьєвим розмовляв диякон Олександр Жакун.

Джерело: Сайт НЄЛЦУ

— Як з’явилася ваша громада та яким був ваш шлях до реформатської теології?

— Я прийшов до церкви у 2000 чи в 2001році. Це була п’ятдесятницька громада “Голгофа”, яка належала до Собору незалежних євангельських церков України. В нас було двоє пасторів: Олег Абатуров та Володимир Гарбар. Володимир був дуже дієвим та активним в роботі з людьми. Якщо він бачив у людині потенціал, то намагався одразу допомогти його реалізувати. Він запропонував мені доєднатися до підліткового та дитячого служіння, і я погодився. В 2002-му ми вже провели першу в Україні дитячу спортивну олімпіаду Kids Games, або “Дитячі ігри”, всесвітнього проекту місії Operation Mobilization. З того часу в нас в церкві розпочалося підліткове служіння.

Пізніше я вже намагався вчитися. В нашому союзі був Інститут підготовки лідерів — програма біблійного навчання для лідерів церков, щоб дати їм розуміння теології та практичного служіння. Він проходив на базі київської церкви “Нове Життя”, в якій було багато різних служінь. Це була можливість подивитися, як вони працюють, поспілкуватися з їхніми лідерами і т. ін. В моєму житті це був цікавий період, бо я потрапив на це навчання паралельно з навчанням в університеті, і для мене це був переламний час. Я для себе зрозумів, що хочу пов’язати своє життя з церквою, і це дало мені поштовх розпочати ще більш активне підліткове служіння в Рівному.

Сергій Терентьєв проповідує в церкві “Голгофа” - фото 100310
Сергій Терентьєв проповідує в церкві “Голгофа”

 

Ми пробували займатися багатьма речами. Провели ще дві дитячі олімпіади, їздили по різним школам, де організовували семінари та лекції на різни теми, зокрема про шкідливість алкоголю, куріння та наркотиків, хоча мені більше подобалося говорити з дітьми про лідерство, дружбу і т. ін. У 2006 році ми з молоддю нашої церкви створили молодіжну громадську організацію “Новий рівень”. В церкві ми заснували молодіжний музичний клуб “Цегла”, в якому народилися два музичних гурти: “Снігопад” та “Крик душі”. Останній пізніше став відомим в християнських колах. Ми також проводили клуби, концерти різних християнських музикантів, переважно, рок-гуртів, одним з яких був гурт “Опозиція”. Фронтменом його був Ігор Шемігон, який потім стане лютеранським пастором, музичні фестивалі. На той час ми збирали по 150-200 людей. З 2004 року ми почали проводити наметові табори, кількістю від 30 до 120 учасників.

У 2009 році старший пастор Володимир запропонував нам створити молодіжну церкву. На той час він поїхав до Німеччини, де працював в місії YWAM (“Молодь з місією”), і тому процес створення громади призвів до конфлікту. Олег, який залишився в Рівному, з частиною людей створив месіанську громаду, а ми залишилися в “Голгофі”. Я та двоє інших лідерів молодіжного служіння стали керувати вже всією церквою. Цього ж року мене благословили на пасторське служіння. І якщо раніше я не дуже заглиблювався в теологію, то ставши пастором, став дуже активно навчатися і читати богословську літературу.

Церква “Голгофа”. 2014 рік - фото 100312
Церква “Голгофа”. 2014 рік

 

В цей час я познайомився з Рівненською біблійною церквою, яка зараз називається Реформатською церквою “Христа Спасителя”, та її пастором Олександром Орловим-Кощавкою (старшим), і ми стали активно спілкуватися. Під їх впливом я з іншими служителями почав цікавитися теологією реформатського баптизму, зокрема вченням Джона МакАртура. Спілкування з Олександром та Євгеном на тему реформатського богослів’я дуже мене захоплювало. Особливо мені, як за природою активній людині, сподобалося бачення світу як Божого Царства, де ми втілюємо його принципи. Це дуже контрастувало з традиційним серед більшості українських протестантів уявленням про церкву як “фортецю в облозі”, де лише в ній є життя, а поза її межами — лише смерть. Олександр запропонував нам приєднатися до Спільноти Реформатських Євангелічних церков.

В 2015 році, після багатьох місяців обговорень, діалогу всередині громади, ми подали заяву до об’єднання. Частина членів не прийняла цього рішення, не схвалив його і Володимир Гарбар, якому ми віддали реєстраційні документи. Тому фактично сталося так, що група на чолі зі мною, а це, переважно, молодь (на той час до 30 років), вийшли з церкви “Голгофа” і утворили вже нову Євангелічно-Реформатську церкву “Божий Завіт”, і під цією назвою нас прийняли в СРЄЦ в кінці 2015 року.

Богослужіння церкви “Божий Завіт”. 2017 рік. - фото 100314
Богослужіння церкви “Божий Завіт”. 2017 рік.

 

— Яке служіння ви несли до початку повномасштабної війни?

— Ми продовжили те служіння, яке несли до цього. На підлітковий клуб приходили 30 підлітків, ми активно з ними займалися. Я розвивав такий проект, як Фонд сприяння лідерству “Стандарт”, де, базуючись на християнських цінностях, намагалися говорити з підлітками про різні важливі теми: від емоційного інтелекту до лідерства і командної роботи.

Вся ця активна діяльність по роботі з молоддю і підлітками привела нас до створення в 2018 році Християнської альтернативної школи “Світло”. Фактично, її засновниками стали наша громада та церква “Христа Спасителя”. З того часу наше служіння, в основному, зосередилося на школі.

Божий Завіт - фото 100315

Ми не є великою громадою — з 2015 року стабільно маємо близько 30 членів. Наша діяльність стала виглядати наступним чином: недільна літургія, групи з вивчення Біблії посеред тижня та глобальне служіння — школа “Світло”. Час від часу ми намагалися відродити підлітковий клуб, проте через те, що більшість людей, які раніше ним займалися, вже утворили сім’ї та мають особисте життя, ця ідея не вдалася, хоча частина з підлітків зараз відвідують богослужіння. Вже після початку повномасштабної війни наше підліткове служіння трансформувалося в клуб “Степ”, який ми проводимо разом з церквою “Христа Спасителя”.

Який Ваш досвід спілкування з НЄЛЦУ?

З НЄЛЦУ ми познайомилися одночасно з іншими громадами СРЄЦ в Україні в 2016 році, завдяки Ігорю Шемігону, з яким ми раніше були знайомі завдяки молодіжному музичному служінню. У 2018 році Павло Шварц, котрий зараз є єпископом, запропонував мені приєднатися до Душеопікунського курсу, який проводив викладач з Польщі Гжєгож Гємза. В той час я вже займався психологією і консультуванням, тому одразу погодився, бо мені цікава ця тема. З того часу моє спілкування зі служителями НЄЛЦУ стало дуже тісним.

Курс із душеопікунства був і залишається для мене досі унікальним досвідом. Я не знаю іншого подібного формату в контексті пастирського душеопікування, коли б служителі церкви могли збиратися і обговорювати усі питання, безпосередньо би працювали у формі супервізійної зустрічі на умовах конфіденційності. Ці сесії були місцем, де я зустрічав однодумців, людей, які розділяють мої переживання, страхи, побоювання, перемоги як пастора, як служителя. Ще цікавішим було те, що Гжєгож не просто давав нам інформацію, але й на практиці вчив, як ця система працює. Цей підхід, коли одна людина ділиться історією, інші висловлюють свої емоції, а потім відгук на ці емоції — він дуже ефективний та функціональний щодо застосування в церквах. Я застосовував цей підхід і він працював.

Мені особисто цей курс дав краще розуміння, як мені треба служити як пастору. Це велика допомога мені як людині, що постійно стикається з людьми, працює з ними, служить їм. Сподіваюсь, що ми ще дійдемо до того, щоб цей курс постійно повторювати.

Спільна конференція служителів НЄЛЦУ і СРЄЦ - фото 100317
Спільна конференція служителів НЄЛЦУ і СРЄЦ

 

Як змінилося ваше життя і служіння з початком повномасштабної війни?

В перші дні велика частина людей, жінки та діти, виїхали за кордон. Дехто виїхав на другий-третій день, моя родина — 27 лютого. З того часу ми об’єднали наші богослужіння з громадою “Христа Спасителя”, і до сьогоднішнього дня вони в нас спільні. В нашій громаді немає тих, хто служить в Збройних Силах України, але більшість з тих, хто залишився, приєдналися до різних волонтерських проектів: один допомагав вивозити людей з Ірпеня, інші допомагали з облаштуванням бомбосховищ, розвезенням продуктів, в тому числі тих, які отримали за підтримки НЄЛЦУ. Я та інші члени громади чергували на вокзалі, зустрічаючи людей, які прибували евакуаційними потягами. Ми з ними спілкувалися, годували чаєм та бутербродами і всіляко допомагали.

Ми й до сьогодні продовжуємо розвозити продуктові пакети, але вже зосередилися на людях, що живуть у Рівному та мають в цьому потребу. Це вразливі верстви населення: пенсіонери, одинокі матері, опікуни дітей-сиріт. Ми звернулися до Служби соціального захисту і вони нам дали контакти багатьох таких сімей. Серед них була, наприклад, прикута до ліжка бабуся, яка опікувалася 15-річним онуком. В Рівному було не так багато внутрішньо переміщених осіб, а тими, які були, і так багато хто займався.

Іншою частиною моєї роботи вже як психолога, стали семінари та групи підтримки. Також я робив семінари для вчителів та батьків на дві теми: “Діти і війна” і “Як бути стресостійким і піклуватися про себе в цей непростий час”.

Групи підтримки були в двох форматах. Одна — для вчителів школи “Світло”, інша — для всіх бажаючих. На останній була непроста для мене, як організатора, ситуація. На неї записалися дві людини: російськомовний чоловік з окупованого міста та жінка з Заходу України, чий чоловік зараз воює в ЗСУ. Я хвилювався, що це може призвести до конфлікту, але навпаки, наприкінці групи жінка сказала, що нарешті зрозуміла, заради кого її чоловік воює на Сході. Це було дуже глибоко, сильно і емоційно, в дусі “Схід і Захід разом”. І якщо казати про те, що мене торкнулося і змінило за цей час — це усвідомлення єдності, коли ми можемо говорити різними мовами, вірити в різні системи, але разом боротися проти очевидного зла.

Онлайн-семінар “Діти і війна” - фото 100318
Онлайн-семінар “Діти і війна”

 

Які висновки Ви та Ваша громада зробили з початку війни? Що Вас надихало?

Наша громада досі відчуває наслідки того розділення, що відбулося в 2015 році, і навіть зараз не всі цілком погоджуються з реформатською теологією. Але вся ця ситуація навколо війни продемонструвала мені, що ми всі єдині, і, незважаючи на певні теологічні розходження, можемо об’єднуватись і разом щось робити. Особисто для мене це розуміння є дуже цінним.

Як пастор, я зрозумів, що мені потрібно демонструвати спокій, стійкість, підтримувати людей. З березня по травень частіше, аніж це було раніше, я писав людям і ми спілкувалися, організовували молитви по відеозв’язку двічі на тиждень, і я бачив, що людям це було на користь.

Проте, поки що важко зробити якісь більш глобальні висновки, бо досвід війни ще триває і потребує осмислення.

Як і до початку повномасштабної війни, я роблю те, що вмію і в чому бачу сенс. Я вірю в те, що я роблю, і бачу результати цього. Коли я служу людям і вони потім відгукуються про мою роботу, що моя діяльність стала їм у нагоді — для мене це найбільший ресурс. Я тоді бачу, що моя праця не є марною, що групи з психологічної допомоги дуже потрібні багатьом людям. Тому важливо відчувати цей зворотній зв’язок.

Школа “Світло” в вересні 2022 року - фото 100313
Школа “Світло” в вересні 2022 року

 

Що б Ви порадили іншим церквам?

Останнім часом, коли мене питали: “Яка в тебе мрія стосовно школи?”, то я відповідав, що мрію, аби ми мали можливість працювати з дітьми з психічними розладами та тими, кому необхідна інклюзивна освіта. Адже наша освітня система часто не може впоратися з такими дітьми. Я замислююся про місце людей з інвалідністю чи психічними розладами в громаді — наскільки ми готові і наскільки маємо можливість їх прийняти.

Я думаю, що кожній церкві потрібна група підтримки для людей, в яких є своя історія війни, які можуть нею поділитися, для яких дуже важливо розповісти свою історію, проговорити свої почуття, щоб не мати якихось негативних наслідків для психіки в майбутньому. Давайте вчитися цьому, виділяти приміщення і створювати такі групи, той простір, де ми можемо будувати стосунки на християнських засадах, бо церква, як на мене, має довіру серед людей. Люди вийдуть з будівлі церкви здоровішими, розповівши свою історію. І це може бути нашим спільним внеском у зміцнення психічного здоров’я суспільства загалом. Адже навіть в мене є своя історія війни, і коли я нею ділюся, мені стає легше, і в мене більшає сили та здатності робити щось далі.

Божий Завіт - фото 100319