Буцнів і Острів — віадук, храми та сльози Богородиці
Екскурсія до Буцнева-Острова, а це два різних, хоча й розташованих “в стик” села, планувалася як коротка зупинка під час великої мандрівки Тернопіллям. Основна мета — великий залізничний міст через Серет.
Завдяки активній телевізійній “розкрутці” складно знайти людину, яка би хоч краєм вуха не чула про Плебанівський віадук, що височіє на околицях Теребовлі. Сьогодні це одне з офіційно визнаних “Чудес України”. Споруда дійсно вражає. Натомість про аналогічний віадук на кордоні Буцнева та Острова загалу практично невідомо. А дарма. Розмірами він ненабагато поступається Плебанівському, зате красою — перевершує. Втім, що стосується останнього, справа суб'єктивна, може автор й помиляється.
Історія споруди досить цікава. Це пам'ятка так і нереалізованого амбітного міжнародного проекту. Планувалося, шо Австро-Угорська імперія з'єднає залізницею Адріатику з Чорним морем, та перекине гілку до кордонів Росії. Царський ж уряд мав продовжити її до Москви та Петербурга і далі, аж до Персії. Про цей проект, до речі, ми згадували в публікації про с. Панівці, де у каньйоні Смотрича й досі височать велетенські опори так й недобудованого залізничного мосту.
Буцневсько-Островський віадук на лінії Тернопіль-Ходорів усього за два роки (1895-1897) звела фірма “Г. Грегенсен і сини” за проектом італійського архітектура Цидуліні. Смішний факт — поруч з залізничним віадуком знаходиться непоказний автомобільний міст. За “совітів” його будували більше двадцяти (!) років.
Місцеві розповідають, що віадук зводили ледь не методом загальнонародної будови — каміння ж бо для такої циклопічної споруди потрібно було чимало, тож для його доставки від каменоломні (возили конями та волами) наймали усіх охочих. Сьогодні чи не кожен житель Буцнева та Острова може похвалитися, що його предки причетні до зведення цього інженерного дива. Також подейкують, що у фундамент однієї з опор, чи то для міцності, чи то як оберіг від всіляких неприємностей, будівельники вмурували старовинного меча. Інша байка розповідає, що при будівництві у всіх навколишніх селах масово скуповували яйця, які домішували у розчин, теж для міцності.
У липні 1917 р. російські війська, що відступали з Галичини під ударами союзних цісарю кайзерівських вояків, висадили у повітря найбільшу (центральну) арку. Майже одразу на її місці встановили тимчасову конструкцію з дерева.
Віадук відбудували лише в 1928-1930 рр. За Другої світової ні “совіти” в 1941, ні німці в 1944 році, знищити міст не спромоглися (мо' меч допоміг?), хоч і дуже того хотіли. Легенди стверджують, що будівельники, які відбудовували міст “за Польщі”, дали гарантію на 80 років (тобто до 2010 р включно), але й сьогодні він як новенький, лише чималі бурульки сталактитів свідчать про його поважний вік.
В ході екскурсії до мосту несподівано автор виявив чимало надзвичайно цікавих об'єктів для релігійного туризму. Церква Архистратига Михаїла (1878 р.) в Острові одначе не вразила. Таких чи не у кожному другому тернопільському селі вистачає. А от біля сусіднього з нею костелу одразу ж захотілося зупинитися. Костелик був так собі, а от багато декорована арка перед ним — вразила. При детальному огляді з'ясувалося, що то не брама зовсім, а фрагмент якоїсь дуже розкішної споруди. “Брама” — це все, що залишилося від палацу Баворовських (про цей графський рід ми вже згадували у розповіді про с. Сороцьке).
У 1914 р., під час наступу російського війська, палац було знищено. На жаль, з'ясувати обставин тієї події автору не вдалося. Споруду могли пошкодити або випадково, під час боїв, або і цілеспрямовано, аби приховати факт мародерства.
У міжвоєнний період на місці знищеного палацу звели костел. Перше, що впало у вічі, — образ Спаса Нерукотворного над його дверима, що аж ніяк не типово для римо-католиків. Спочатку подумалося, що костел облаштували під храм УГКЦ чи УПЦ КП. Однак люди, які стояли на автобусній зупинці (вона одразу біля арок), пояснили, що тут нині живе місцевий панотець. Уточнити який не вийшло (підійшла маршрутка), але вочевидь мова про настоятеля вищезгаданого храму на честь Архистратига Михаїла. Врешті краще вже так, ніж споруда буде руйнуватися, як закинуті костели в Сороцькому, Кобиловолоках, Млинську чи Турильче.
Найбільш вразила Церква святих апостолів Петра і Павла в Буцневі (УПЦ КП). Від початку то був римо-католицький костел — це добре видно з його неоготичних форм. Що храм нині належить православній громаді свідчить лише специфічний хрест на сигнатурці.
Храм зведено в 1887-1888 роках за проектом львівського архітектора Юліана Захаревича коштом інженера Теодора Серватовського — тогочасного дідича (власника) Буцнева. Костел планувався не лише як Божий дім, але й як гробівець родини Серватовських. Тут встигли поховати, а вірніше перепоховати, лише дружину фундатора — Генрику Скарбек-Крушевську гербу Абданк. Про це це йдеться на написі на кам'яній таблиці: “Тут спочиває Генрика з Крушевських (Серватовська), померла на 36 році життя, дня 20 грудня 1880 року. Хай упокоїться її душа”.
Від початку костел присвятили св. Адальберту і Різдву Пресвятої Діви Марі. За іншими даними, його назвали на честь св. Петра чи св. Войцеха. Вважаючи на великий барельєф Богородиці на його задній стіні, перша версія більш вірогідна. Костел освятив тогочасний архиєпископ Львівський (пізніше кардинал) Ян Пузина.
Під час боїв Першої Світової російські снаряди розтрощили високу дзвіницю. Сліди ж від снарядів, куль та осколків досі проглядаються на його стінах.
У 1922-1923 роках храм відремонтували, але дзвіницю так і не відновили.
Цікавий факт — храм зведено з того ж каміння, що й вище згаданий віадук (він за якихось 300 м. поруч)
Після Другої світової війни храм використовували під зерносховище, а по тому як склад мінеральних добрив. 1993 р. екс-костел передали громаді УПЦ КП.
До сьогоднішніх власників храму у автора лише одне зауваження: зрозуміло, що ремонтувати покриття з дахівки складно та дорого. Але від початку храм проектувався саме під дахівку і лише під неї. Бляха тут виглядає потворно та абсолютно недоречно. Хочеться сподіватися, що це тимчасово, до часу, як громада знайде досить коштів, аби відновити дахівку.
На жаль під час відвідин Буцнева автор проґавив ще одну надзвичайно цікаву споруду — власне головну сакральну пам'ятку села, яка переважує всі вищеописані родзинки (навіть разом з циклопічним мостом). Тому тут будуть не авторські фото, а позичені з мережі Інтернет.
Мова про пам'ятку національного значення — церкву Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії (вона ж Петропавлівська церква). Її звели в 1744 р. коштом буцнівського старости Андрія Шумлянського, як храм для місцевого монастиря отців василіян. Коли 1751 р. василіани перейшли із Буцнева до Крехівського монастиря, церква стала парафіяльною.
Майже чверть тисячоліття головною святинею храму є чудотворна ікона Богородиці — копія Белзької (тепер Ченстоховської) Божої Матері. Її 1729 р. подарував отцям василіанам староста Матвій Цивинський. Незабаром ця ікона Пресвятої Богородиці прославилася великими чудами. Як свідчать хроніки, Божа Мати на цьому образі плакала правдивими, ревними сльозами на очах багатьох людей, присутніх тоді у монастирській церкві. Слава про ці та інші чудотворні дійства Буцнівської ікони Божої Матері полинула далеко за межі краю. Аби переконатися, що це дійсно чудо, митрополит Києво-Галицький Атанасій Шептицький двічі висилав до Буцнева спеціальні комісії. На основі їх висновків митрополит особливою грамотою від 25 січня 1737 року проголосив Буцнівську ікону Божої Матері чудотворною. Звісно, що до Буцнева незабаром попрямували чисельні прочани і стара дерев'яна монастирська церква стала замалою. Довелося зводити більшу, муровану, якою можна помилуватися й сьогодні.
Відповідно до записів літопису Буцнівської василіанської обителі, за її заступництвом з 1731 до 1751 р. сталося понад 60 чудотворних дійств і чудесних оздоровлень. Є, зокрема, запис, що саме завдяки молитвам перед цією іконою війська християнських держав (Росії та союзних їй Речі Посполитої та Австрії) під командуванням фельдмаршала Мініха здобули перемогу над турками під Хотином у 1739 р.
9 липня 2017 року храм отримав особливий привілей — він став відпустовим місцем на наступні 7 років. Святу Літургію з нагоди цієї події очолив єпископ Теодор (Мартинюк). Для повного відпусту призначені три дні: Перша неділя після Різдва Івана Хрестителя, свято верховних апостолів Петра і Павла та свято Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії.
