Село Красне: останнє відлуння бароко та народне сакральне мистецтво

Якщо вам поталанить потрапити у ці місця наприкінці травня чи у перші дні червня – обов’язково відвідайте також сусіднє село Вікно, до якого від Красного менше 5-ти км. На його околиці знаходиться гора Гостра – найяскравіша перлина заповідника «Медобори». У цей час там масове цвіте найбільша в Україні популяція надзвичайно красивого та небезпечного ясенцю білого (народна назва «неопалима купина»).

Видовище за красою не менше, ніж цвітіння розрекламованої Долини нарцисів на Закарпатті. Лише узгодьте відвідини з заповідником.

Але повернімося до Красного. Його окрасою є дуже цікавий і красивий храм Пресвятої Трійці. Він стоїть просто біля траси і його неможливо пропустити.

На перший погляд храм можна прийняти за римо-католицький костел – тут відсутні «візантійські» бані, але маємо практично римо-католицьку сигнатурку.

З цим храмом пов’язана ще одна плутанина – в багатьох путівниках його помилково датують другою половиною XVIII ст. Що й не дивно – елементи бароко у його архітектурі передовсім відповідають саме цьому часу.

Насправді храм дещо молодший. Він постав 1806 року коштом непересічної жінки - княгині Ізабелли Любомирської з Чарторийських, однієї із найвідоміших жінок у Речі Посполитій XVIII століття.

Ізабелла була донькою князя та руського воєводи Олександра-Августа Чорторийського та його дружини Марії-Софії з Сенявських. Одна з резиденцій Сенявських була в сусідньому Сатанові.

Можливо із Сатанівським Троїцьким монастирем якось пов’язана присвята храму саме Пресвятій Трійці. На це, зокрема, може вказувати чудотворний образ Св. Миколая, який здавна зберігається у храмі. Свого часу цю ікону забрали з собою василіяни, коли царська влада вигнала їх з монастиря, віддавши його Російській Церкві.

Чудотворна ікона Св. Миколая вірогідно знаходилася в Миколаївській церкві, що була в середньому ярусі дзвіниці.

Фундаторка храму княгиня Ізабелла Любомирська потребує окремої розповіді. Після передчасної смерті чоловіка – маршалка великого коронного Станіслава Любомирського (він помер від сухот 1783 року), вона стала одноосібною власницею величезних маєтностей. Княгиня володіла 366 селами та 14 містами та містечками. Серед них такими поважними, як Бережани і вже згаданий Сатанів. Крім величезних статків, вона була однією з найбагатших жінок Європи, вона славилася ще й видатною вродою.

Свого часу Ельжебета (Ізабеллою, на французький манер, вона стала пізніше) ледь не стала королевою. Ще юнкою княжна закохалася у Станіслава Понятовського. Той відповів взаємністю, але до шлюбу не дійшло. Батько Ізабелли, руський воєвода Август Чарторийський, вирішив, що Понятовський не найкраща партія для його улюбленої доньки. Дівчину видали за Станіслава Любомирського.

Коли Станіслава Понятовського проголосили королем Речі Посполитої, Ізабелла стала його фавориткою. Але незабаром палке кохання переросло в не менш палку ненависть.

Як фаворитка княгиня могла вільно заходити до покоїв короля. Якось вона застала його в обіймах своєї братової – Ізабелли Чарторийської з Флемінгів. За звичаїв, які панували у часи «галантного століття», ситуація банальна і в очах суспільства навіть позитивна. Крім того знаний красень Понятовський славився своєю любов’ю до жіноцтва і анітрохи того не приховував. Про інших фавориток та коханок короля Любомирська добре знала і спокійно закривала на те очі. Але не у цій ситуації.

Стосунки між обома Ізабеллами й раніше балансували на межі ненависті. До того ж свого брата Адама Казимира Чарторийського княгиня ніжно любила і що його зробили «рогоносцем» - Ізабеллу обурило набагато більше, ніж чергова зрада короля.

Крім краси та вроди Любомирська славилася ще й мстивістю. Тому одразу ж почала плести інтриги як проти короля, так і його нової фаворитки. Врешті Станіславу Августу все то набридло і красуня була змушена податися на еміграцію. Після довгих мандрів вона осіла в Відні, де й померла 1816 року.

Якщо з аристократами Ізабелла Любомирська була в досить напружених стосунках, чого варта лише історія з викраденням у своїх бідніших та не таких впливових родичів князевича Генрика Любомирського, якого вона виховала як власного сина (у княгині було четверо доньок, але вона мріяла про сина), то її ставлення до селян було абсолютною протилежністю. Про ввірених їй посполитих вона турбувалася практично з материнською любов’ю. Майже в усіх своїх селах і містечках вона будувала шпиталі, школи, сиротинці, доброчинні заклади та храми. Крім того за її наказом управителі мали надавати допомогу усім, хто потрапив у скруту через пожежу, хворобу, втрату годувальника тощо. Прикладом такої турботи про селян є й незвична церква в селі Красному, що є одним з найпізніших на Поділлі храмів зведених з елементами барокового стилю.

Крім самого храму цікавими є сакральні фігури, що стоять на його подвір’ї. Якщо фігури св. Яна Непомука та св. Йосипа Обручника з немовлятком Ісусом на руках датуються серединою XIX ст., то фігура Ісуса Христа - ровесниця храму, а можливо навіть більш давня та відноситься до XVIII ст.

Років із десять тому фігури ще стояли обличчям до брами, а спиною до храму, аби вірні, зайшовши на церковне подвір’я могли до них помолитися. Коли центральну браму (теж, зауважимо, досить незвичну і мальовничу) замурували, таке розташування стало безглуздим і згодом статуї розвернули на 180 градусів.

Ще шість сакральних фігур прикрашають фасад споруди, що є вкрай нечастим явищем для сільських греко-католицьких храмів.

Варто зазирнути й до невеличкої каплички, що притулилася до паркану. Там встановлено фігуру св. Миколая, виконану в зворушливому наївному народному стилі. Капличка складена із брил «дикого» каменю і колись була дуже мальовничою. Але після того, як її вкрили тиньком та файно побілили, вона втратила весь свій шарм. Зате виглядає «по-хазяйськи», а не як у нездар.

Автор був у Красному кілька разів, але до храму так жодного разу потрапити не зміг. Тож, що там усередині – нічого сказати не може. Але враховуючи, що церква безперервно діє від моменту освячення – там має зберегтися чимало цікавого.

За якусь сотню метрів від Троїцької церкви, і теж попри дорозі, стоїть костел святого Антонія. Архітектурно він дещо нагадує сусіда.

Храм постав у 1892-1893 роках коштом власника села Антонія Цеглецького та був освячений під титулом Преображення Господнього. Від початку він був філіальним костелом парафії у Товстому (село неподалік Красного). Самостійна парафія утворилася лише в 1925 році. Служби проводилися до 1949 року. Від моменту закриття та до 1993 р. храм використовувався як склад хімічних добрив та отрутохімікатів.

За колгоспний період своєї біографії костел втратив муровану дзвіницю, дерев’яну капличку та зовнішній декор. Що колись його фасад прикрашали ще й сакральні фігури, нагадують лише порожні напівкруглі ніші.

У 1994 році після капітального ремонту тут відновили служби, а сам храм пересвятили на честь св. Антонія.

Костел і від початку «архітектурними витребеньками» не славився, а після втрат часів радянщини і поготів. Наразі він має суто сакральну та духовну цінність і навряд чи зацікавить пересічного туриста, але зупинитися біля нього все одно варто.

Зате на старому цвинтарі можна «зависнути» досить надовго.

Як і більшість давніх некрополів Тернопільщини, тут немає чіткого поділу на греко-католицьку та римо-католицьку частини. Надгробки з українськими та польськими епітафіями стоять поруч.

В першу чергу впадають у вічі дві каплички-мавзолеї. Одна - має досить рідкісну форму ротонди. На жаль тепер це лише мальовничі руїни. Ротонда обвалилася досить давно – просто посеред неї вже встигло вирости та засохнути чимале дерево (від нього залишився лише величезний пеньок).

«Традиційна» капличка досить стандартна, але всередині уціліли дуже красиві розписи з янголами. Виходячи зі специфічних розмірів цегли, її поставили десь усередині ХІХ століття, а може навіть у першій його половині.

Надгробки передовсім цікаві тим, що їх оздоблення переважно виконано в «наївному» народному стилі. Описувати не будемо - дивіться фото. Виокремимо не зовсім поширений варіант зображення апостола Петра. Замість традиційних ключів святий тримає в своїй руці «Хрест Святого Петра» (перевернутий хрест). Це один із символів цього Апостола, який був розіп'ятий головою вниз в 67 році н.е.

Зацікавив і барельєф зі святою Катериною Олександрійською, вирізьблений на одному з постаментів. Свята зображена з пальмовою гілкою (символ мучеництва за віру) та уламками одного з коліс, якими її катували. Колеса з зубцями мали розшматувати її тіло, але Ангел Господній їх розбив і діва залишилася неушкодженою. Сюжет зацікавив тим, що раніше ніде такого не зустрічав.

Будете у цій частині Тернопільщини, не полінуйтеся витратити на Красне принаймні годину – не пошкодуєте!

P.S. До теми про наївне народне сакральне мистецтво. В публікації про дуже цікаве село Сороцьке згадувалося про сакральну фігуру св. Теклі з левами (ХІХ ст.). Нажаль автор про неї дізнався постфактум, тому лише згадав, але фотографії не надав. В мережі інтернет дотепер була лише одна світлина цієї непересічної скульптурної групи, але дуже низької якості.

Під час поїздки до Красного вдалося зазирнути і до Сороцького. Головне заради св. Теклі. Фігура дійсно виявилася непересічною. Власне це найцікавіша і найоригінальніша придорожня фігура, яку поталанило побачити. Милуйтеся!