"Це моя особиста війна за душі дітей". Як бути батьком 35 дітей
З дітьми-безхатьками пастор місцевої християнської церкви працює 20 років. Він витягував їх не тільки з вулиці, але зі смерті та наркотиків, давав шанс повернутись до нормального життя.
Геннадію зараз 53 роки і він добре розуміє: ті, хто виріс на вулиці, не зможуть змиритись з інтернатною системою, а у родині, з новими батьками, в них буде нове життя.
Піклування про дітей вулиці в чоловіка цілком природне. Він сам ріс у родині алкоголіків, підлітком боявся повертатись додому, до батьківської хрущівки. Саме тому Геннадій розпочав допомагати дітям, які змушені виживати на жорстокій вулиці.
Першими прийомними були три сини, потім ще п'ять, потім ще сім. І так - аж до 35-го. Більшість з них мали біологічних батьків, тому пастор оформлював опіку над своїми новими дітьми. Усі вони - місцеві, маріупольські.
Коли родина Мохненків почала рости, у батьків було двоє своїх дочок. Згодом народився третій біологічний син.
Довідка з моргу: "Существо человеческого рода"
Серед прийомних дітей двічі траплялись "мауглі". Одному хлопцеві було приблизно 12 років, він нічого не пам'ятав про свою сім'ю, жодних документів не вдалось знайти. Довелось юридично встановлювати особу дитини.
"Судмедексперт з морга робив документи на двох моїх синів, - згадує Геннадій Мохненко. - У довідці, їх тоді виписували російською мовою, було написано так: "существо человеческого рода, мужского пола, приблизительно 12-13 лет".
Так з'явились документи в Романа та в Олександра. Біологічну родину Роми знайшли через декілька років, батьків Олександра так і не знайшли.
"Їдемо міняти життя!"
Перші діти великої родини, коли гуртом оформили 17 дітей, разом з батьками жили на території дитячого центру "Республіка "Пілігрим".
Це реабілітаційний центр від наркозалежності у Маріуполі. Через нього пройшли понад чотири тисячі дітей, усі вони - з покаліченими долями.
Жити у квартирі Геннадія площею в 30 кв метрів було неможливо. Коли Мохненки купили власний будинок, то тіснилися на 47 кв метрах його площі.
"За санітарними нормами це був жах, але чиновники йшли назустріч і розуміли, що це єдиний шанс для дітей-безхатьків розпочати нове життя, краще в таких умовах з дахом над головою, аніж з наркотиками й на вулиці", - вважає Геннадій.
З роками діти виростали та починали окреме життя, приходили нові.
Тридцять п'ять дітей Геннадій узяв у родину та виховав як власних. Сім з них - дівчата, решта хлопці. За успіхи кожного батьки радіють, з проблемами кожного намагаються впоратись. Нещодавно святкували 22-річчя одного з синів.
"П'ятирічного Романа забрали з вулиці о другій ночі. Я сказав дитині: їдемо міняти життя. Згодом Роман став чемпіоном України з боксу", - розповідає Мохненко.
Пастор зазначає, що для дітей немає різниці, як вони офіційно оформлені та який статус мають. Головне - мати можливість рости в сім'ї.
За даними Маріупольської служби у справах дітей, наразі у родині Мохненків під опікою, з оформленням статусу, перебуває одна неповнолітня дитина. Решта - вихованці реабілітаційного центру "Республіка Пілігрим", які також як рідні діти для пастора.
Покалічена дівоча доля
Окрема історія - це дівчина на вулиці, каже пастор. Уже в 13-14 років це понівечена доля. Перша названа донька померла, коли сама стала мамою.
За словами Геннадія, Оля вийшла заміж, народила дитину. Її психологічна проблема полягала в тому, що колись недоїдала на вулиці, тому їла усе і багато.
Мала надлишкову вагу, гіпертонію. Стався інсульт, кома, а потім смерть. Усе - через голодне дитинство. Дванадцять років Оля провела на вулиці.
Ще одна донька зуміла позбутись минулого, закінчила університет. У кожної з них - складна ситуація, говорить батько.
"Поділитись мамою і татом"
Коли Геннадій почав всиновлювати дітей, його біологічні діти були в молодших класах.
Спочатку були ревнощі. Проте взяти названих дітей - найкраща педагогічна стратегія при вихованні рідних, упевнений батько.
Коли біологічному сину Семену було п'ять років, у родині Мохненків з'явився 8-річний Данило. Діти бігали разом, спілкувались. А потім Семен прибіг з двору і каже: "Мамо, тату! Мені треба з вами серйозно поговорити! Я знаю, що в Данила померли батьки і я зобов'язаний поділитись з ним мамою і татом!"
Цими словами він довів батьків до сліз.
Нещодавно у багатодітних батьків з'явився перший біологічний внук. А загалом у Мохненків уже 26 онуків від названих дітей.
Місцева влада співпрацює з родиною Мохненків і фінансово підтримує реабілітаційний центр - сплачують комунальні послуги.
Видно Широкине, працюють міномети
З початку війни на Сході України Мохненки розпочали будувати дім у селі на околиці Маріуполя. Будівництво триває уже шість років.
Тільки у 31-го названого сина з'явилась власна кімната. Він став першою дитиною родини, яка отримала власний простір.
До п'яти років спав на підлозі, а в теплі дні - на батуті на гаражі.
З вікон однієї з кімнат видно Широкине, за 700 метрів від будинку - окопи, а далі лінія фронту. Коли працюють міномети - усе чути.
У родині вірять у мирне майбутнє, коли вся територія Сходу буде підконтрольна українській владі.
Завели овець, курей, перепілок та збудували розбили теплицю.
Сусідам складно
"Сусідам з нами складно, наша родина - наче мурашник. Постійно люди, гості, автівки. Але з часом починають товаришувати з нашою компанією та нашим вторгненням", - розповідає Геннадій.
Але завдяки тому, що діти з вулиці легко знаходять спільну мову з дорослими, проблем з сусідами ніколи не було.
За щоденний побут у великій родині відповідають діти.
"Мені 53 роки, а готувати вмію тільки два види яєшні, — зізнається Геннадій. - А ось діти вміють усе. У нас є чергування. Це велика допомога для мами, яка хворіє з початку війни".
Кілограм милосердя
Утримувати велику родину Мохненкам допомагає церква та пожертви парафіян.
Підтримка йде з різних куточків України. Великих бізнесменів чи корпорацій немає серед спонсорів, допомагають прості люди.
Завдяки такій підтримці функціонує й "Республіка Пілігрим", впроваджують різні соціальні проєкти, підтримують людей, що опинились у складних життєвих обставинах.
"Кілограм милосердя" - так називали акцію зі збору продуктів. Починали з того, що просто годували дітей на вулиці, потім стали забирати їх в "республіку" та в сім'ї.
Серед знайомих та друзів Геннадія багато родин прийняли в сім'ю таких складних дітей. Такі ж віряни стали названими батьками та взяли у сім'ю по 10, 11,15, 28 дітей.
"Моя найстрашніша війна"
Найтяжче для Геннадія - ховати своїх дітей. За їхнє життя він бореться до останнього.
Одного з хлопців знайшли на вулиці, коли тому було два з половиною роки. Повернули батькам. Коли дитині було чотири, на його очах сталося вбивство. Хлопець знову опинився на вулиці. В критичні для нього дні винюхував по 40 тюбиків клею. У 12 років Геннадій забрав його до себе, виростив.
У самостійному житті він постійно зривався, сидів по тюрмах. Доводилось знову рятувати з вулиці, всього скривавленого везти на операцію.
"Я вірив, що є шанси видряпатися, до останнього не втрачав надію. Але поховали поруч з одним з братів, який також не зумів змінити свої життя", - говорить Геннадій, опускаючи очі.
Ще один з синів був наркоманом з дитинства. Його звали "Молоко", бо вживав наркотики та запивав їх пакетом молока. Просидів 15 років, туберкульоз та СНІД, коли приїхав до мене, відразу відвезли до лікарні, але не встигли.
"На свій день народження він у лікарні попросив суші. Наступного дня його не стало", - з сумом каже Геннадій.
"Для мене це війна. Найстрашніша війна, яку так не називають, але від неї гинуть тисячі людей, - це наркотики та алкоголь. Моє покликання - рятувати таких людей, давати дітям шанс на нове життя", - зізнається багатодітний батько.
Він закликає усіляко підтримувати різні форми усиновлення та опіки, щоби діти росли в сім'ї.
"Дитина повинна мати можливість обіймати маму й тата, мати свій холодильник та подушку. Ділити їжу, радощі та проблеми з братами та сестрами в родині, вчитись на власному досвіді, як жити сім'єю", - твердить Геннадій Мохненко, що виховав 35 дітей.
Ольга Нікуліна
