"Це визнання праці Церкви": на Буковині капеланів прирівняли до учасників бойових дій
Відтепер, після цього рішення, військові священники-капелани у Чернівецькій області, визнаватимуться бійцями-добровольцями, які брали участь у захисті територіальної цілісності та державного суверенітету України.
Як розповів РІСУ заступник голови Чернівецької обласної ради Михайло Павлюк, на сесії було внесено зміни до рішення 9-ї сесії обласної ради VII скликання від 2016 року «Про визнання бійцями-добровольцями осіб, які брали участь у захисті територіальної цілісності та державного суверенітету України.
— Це з попереднього скликання, скажемо так, завалялося, — каже заступник голови облради. – Тоді це було рік проектом рішення. А зараз на першій же можливій сесії ми, депутати, прийняли рішення. Є відповідна комісія, яку затверджує ОДА. Департамент соцзахисту все модерує і вони раз на певний період заслуховують людей, перевіряють документи і надають статус добровольця. Такий статус добровольця, коли у 2019-му році я працював у виконавчі владі, у нас мало до 30-ти людей. Зараз, відповідно до змін, будуть прийматися і розглядатися документи капеланів. Як і добровольці, вони матимуть пільги. Але у прийнятті рішення не це було основним, а увага до інституту капеланства.
Таке рішення було прийняте та діє і в деяких інших обласних центрах. Щодо такого визнання капеланів на рівні всієї України, то посадовець додає, що є Закон України «Про військове капеланство у Збройних силах України». Він пройшов перше читання і застряг на розгляді у відповідному в комітеті…
— Я їжджу на Схід з 2015-го року, — розповідає отець Роман Грищук, настоятель храму святої княгині Ольги смт. Глибока, Чернівецько-Буковинська єпархія ПЦУ. — Зараз є штатні капелани, котрі включені у штат армії. Я ж нині їжджу на добровільних засадах. Але залишився цей статус капелана, бо всі ми відбули ротацію як мінімум місяць-півтора.
Рішення обласної ради — це, звичайно, важливе рішення, це визнання праці капеланів, праці Церкви. Якщо брати зброю до рук священники не мають права і вбивати ворогів ми не могли, але потрапляли під кулі нарівні із бійцями. Якщо говорити про ризики, яким піддавалися і ми, і військовослужбовці, то вони однакові. Наша присутність в зоні бойових дій була важлива не тільки для підняття бойового духу хлопців, але й для мотивації, для особистого розуміння величі тієї справи, яку роблять військові. Бо тримати у руках зброю можна по різному: як вбивця і як захисник. Один бере зброю до рук і вбиває ближніх, інший стріляє у ворогів, щоби вони не знищили його власний нарід. Є навіть таке прислів’я, що надмірне милосердя до ворогів призводить до збільшення смертності серед друзів. Тобто в цьому випадку було важливо пояснити нашому військовослужбовцю, що він – це той, хто захищає тих, які стоять у нього за спиною.
Отець Роман каже, що більшість священників Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ взяли участь у планових ротаціях на Сході. Майже 60 священників були як мінімум одну ротацію в зоні АТО.
— Є чотири діючі штатні капелани: Назар Гагалюк, Володимир Можарівський, Іван Чокалюк, Микола Манілик. Останній, до речі, недавно повернувся зі Сходу разом з 80-кою. Коли його бригада перебуває на ротації на Сході, він разом з ними, чи на навчанні у Херсонській області, він теж з ними. Ми на початках війни їздили як волонтери, але не вважали це капеланським служінням. Капелан — це той, який з бійцями живе. І в нас таких, повторю, майже 60. Для нас це було також несподіванкою, що депутати проявили таку увагу до капеланів. Бо в нас не було мети поїхати на Схід заради якогось статусу чи пільг. Ми виконували те, що повинні були виконати. З нашої єпархії більше 60 священників пройшли також через Майдан. Як мінімум 12 із них пробули там всі три місяці — від побиття студентів і до розстрілів. Ніхто з нас не мав на меті стати героями. Ми просто робили те, що не могли не робити. Як Господь каже: «Навіть якби ви все зробили, то кажіть: «Ми раби нікчемні». Тоді на Майдані ми прекрасно розуміли, нам казали знайомі хлопці із спецслужб, що нам, священикам, які поїхали на Майдан, світило по кілька років тюрми. Ми собі навіть не уявляємо, чого ми уникнули завдяки Майдану…
Отець Василь Гасинець – священник Чернівецької єпархії УГКЦ, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці та Святого Антонія. Ця церква розташована на вулиці Капеланській.
Кілька років тому вулиця була перейменована – саме на честь всіх українських капеланів. І, ймовірно, Чернівці — єдине місто в Україні, де є така вулиця, названа саме на честь сучасних капеланів.
У 2016 році вчителька і відома у Чернівцях волонтерка Галина Абрам’юк розмістила відповідну петицію на сайті міської ради.
"Україна позбавляється від комуністичного минулого. Пропоную перейменувати вулицю Нікітіна на Капеланську. На цій вулиці церква Святого Антонія (УГКЦ), настоятелем якої є військовий капелан, отець Василь Гасинець. Капелан Василь Гасинець — один із кількох сотень капеланів, які боронять Україну, її захисників і кожного з українців найсильнішою зброєю — словом", — йшлося у тексті.
— Якщо брати за міжнародними нормами, — каже отець Василь Гасинець, — то капеланство – це забезпечити людині її духові потреби, тобто, коли людина знаходиться в таких обставинах, де вона сама не має можливості забезпечити свої релігійні і духовні потреби. Тоді держава це бере на себе і забезпечує. Чи це на війні, чи в лікарні, чи тюрмі, — тому є військові, в’язничні і лікарняні капелани. З точки зору Церкви, то я люблю повторювати, як сказав наш Блаженніший Святослав, що капелан — це видимий знак присутності Бога у нелюдських обставинах. Можна сказати, Церква ділиться своєю послугою з тими, хто є у важких умовах життя, на війні, хто несе особливу місію захисту Вітчизни.
Отець Василь додає, що капелани є не лише католицькі і православні, а й протестантські, мусульманські. З деякими із них товаришує.
— Зокрема, це шанований мною Іван Чокалюк з ПЦУ, людина високоморального духу. Ми разом з ним завжди є разом на молитві за наших героїв на Центральній площі. Знаю також отця Івана Турчинського, теж православного капелана. З отцем Чокалюком ми були штатними капеланами у Чернівецькому прикордонному загоні. Але я звільнився, бо їжджу на Схід. Часто їду зі своїми співбратами, отцями нашої Греко-Католицької Церкви – отцем Іваном Гопком зі Сторожинця та отцем Петром Кравчуком з Рідківців Новоселицького району. Я, як і багато капеланів, в загальній сумі провів майже три роки на війні...
Ми дуже часто буваємо на фронті, несемо цю службу, і це визнання обласною радою більше потрібно не як визнання якогось конкретного капелана, а як визнання участі Церкви як інституції у захисті держави. Що Церква готова бути у небезпеках разом зі своїм народом. Зараз простіше, бо держава визнала капеланство офіційно. На капеланів вже ніхто не дивиться як на екзотику, що хтось ходить у чомусь не зрозумілому для армії. Капелани навіть мають підрясники під колір хакі. Молоді люди, які приходять до армії, приймають це як належне, що є капелан, так само, як є командир. Якоїсь важкої для себе проблеми я ніколи не зустрічав. Я не мав жодного випадку, коли подумав: все, більше не поїду. Там частина мого народу, який несе особливу місію. Буває, часто спілкуємося там із хлопцями, а потім хтось з них каже: «Отче, а можете залишитися, хочу з вами поговорити». І він чи приймає хрещення, чи Святі тайни. Бо часто запитують: «А як реагують на капелана люди не віруючі?» Я завжди кажу: Невіруючі люди існують, бо вони не зустріли у своєму житті Бога в особі доброго християнина чи доброго священника».
