Церковні богослужіння за усопших

Церква ніколи не береться вирішувати і судити усопшого за його вчинки, залишаючи це у таємниці Божій, Котрий не хоче смерті грішника, але щоб навернувся і праведно жив. Вона лише оточує особу усопшого молитвою у своїх похоронних і поминальних богослуженнях, просячи у милосердного Бога прощення і відпущення гріхів усопшому та оселення його на місці спочинку, де всі святі спочивають.

Церква ніколи не береться вирішувати і судити усопшого за його вчинки, залишаючи це у таємниці Божій, Котрий не хоче смерті грішника, але щоб навернувся і праведно жив. Вона лише оточує особу усопшого молитвою у своїх похоронних і поминальних богослуженнях, просячи у милосердного Бога прощення і відпущення гріхів усопшому та оселення його на місці спочинку, де всі святі спочивають. Відтак Церква виконує слова Св. Письма, в якому говориться таке: «Приносити жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха (II Книга Макавеїв 12, 46)».

Похоронні богослужіння

Зазначимо, похоронні богослужіння встановила Церква Христова, базуючись на словах Святого Письма, у якому йдеться про те, що: «Дар милосердя подай усякому живому, а й мертвому не відмов твоєї ласки (Сирах 7, 33)».

У дохристиянський час релігійні похорони були знані не тільки ізраїльтянам, але всім поганським народам. Отож Церква перейняла деякі частини похоронних звичаїв ще із дохристиянських часів, очистила їх від поганських елементів і додала нові свої обряди, тому прийнято вважати, що похорон померлого належить до одного із давніх церковних традиційних богослужінь.

Відтак християнський похорон, починаючи від свого початку і аж до сьогодення, супроводжується різними молитвами та псалмами, насамперед відправою Божественної Літургії, яка в давнину здійснювалась на самому цвинтарі, як це нам відомо із життя святої Моніки, матері святого Августина, та із життєписів інших святих, у першу чергу, мучеників.

У процесі кількох століть на основі відповідних молитов, псалмів Церквою були складенні аж чотири різні чини похорону, а саме:

1. похорон мирян;
2. похорон священиків;
3. похорон монахів;
4. похорон дітей.

Похорон мирян розпочинається з утрені та складається із трьох частин. У першій частині закладено звичайний початок, вона вміщує також псалми 90, 118 та заупокійні тропарі. Відтак у другій частині розпочинаються пісні заупокійного канону і стихир, а в третій ‒ євангельські блаженства з тропарями, читанням Апостола, Євангелія, а також єктенії і, звичайно, співи під час винесення тіла покійника на кладовище. Насамкінець похоронна процесія закінчується співом «Вічная пам’ять», коли тіло опускають у могилу.

Похорон священиків своєрідно відрізняється від похорону мирян: він пригадує нам частинно утреню з великої суботи, звану як надгробне. Ця схожість відповідає служінню священика.

Похорон монахів у деяких місцях відрізняється від чину похорону мирян через те, що чернець ще за свого життя відрікся світу та всіх світових приман, на відміну від мирянина.

Різниця в чині похорону монахів від мирян полягає у наступному:

1) Відчитавши 90-й псалм, на похороні ченців співають алилуя та заупокійні тропарі.

2) Замість канону за покійних співають степенні антифони з Октоїха.

3) Під час блаженств співають окремі тропарі, в яких просять Бога за прославу покійного в небі, який ціле своє життя трудився в пості та молитві.

4) Під час останнього цілування співають стихири, в яких прославляються чернечі обіти і подвиги ченців.

5) Під час опускання тіла до гробу співають три тропарі, під час їх співу браття-ченці складають 12 поклонів, немов прощають покійника-ченця, який відходить до Бога.

Похорон дітей (до сьомого року життя) відбувається зовсім по-іншому та відрізняється від чину похорону мирян. Під час похоронної процесії у ній не співається 118 псалма, немає непорочних тропарів, а канон співають з приспівом: «Господи, упокой дитину». Відтак на заупокійних єктеніях читаються молитви не за прощення гріхів померлого, а за те, щоб Господь сподобив усопшого небесного царства. У стихирах оспівується скоропроминаюче життя, згадується про жаль батьків і надію на блаженство дитини. Апостол і Євангеліє також вказують на невинність дитини і дають йому надію на блаженство. Замість «розрішальних молитов» читається окрема молитва «Господи, ти охороняєш дітей у цьому житті», в якій проситься Бога, щоб прийняв душу дитини в ангельські світосяйні місця.

Церковні канони забороняють неохрещену дитину хоронити по-християнськи.

У богослужбових книгах — Требниках, немає окремих чинів для похоронів диякона та архиєрея, а тому для поховання диякона використовується чин похорону мирян, а для архиєрея — чин похорону священичого.

До 1767 року архиєреїв хоронили так, як і монахів, бо всі вони були вибрані з-поміж монахів. Відзначимо, у 1767 р. було ухвалено хоронити архиєреїв по чину священичому. Зауважимо, ця традиція поховання архиєреїв збереглася і до сьогодні.

За приписами похоронних чинів, тіло мирянина-небіжчика обивали, щоб він після свого воскресіння став достойним перед Богом, а тіло ченця обтирати губкою, змоченою у теплій воді. Відтак тіла померлих архиєреїв не вмивали водою, а тіла священиків помазувати оливою.

Після обмивання, обтирання чи помазання тіл померлих їх вдягали у чистий одяг, відповідний до їх сану, що був символом обнови після воскресіння. Ченця одягали у мантію, а на священика надівали повні священичі одежі, на єпископа — архиєрейські, а на диякона — дияконські. Лиця духовних осіб під час похорону закривали покрівцем-воздухом на знак того, що вони ціле життя мали обов’язок служити Богу. А тому лице тепер повинно бути звернене до Бога. У праву руку померлого священика та архиєрея вкладали хрест, а на груди клали книгу святих Євангелій. Диякону давали в руку кадильницю. При домовині архиєрея також ставили трикірій, дикірій та рипіди.

Над тілом померлого архиєрея та ієрея читалося Євангеліє, а над тілом ченців і звичайних мирян — Псалтир. Виносячи тіло мирянина, співали Трисвяте, а при виносі тіла духовної особи, священика чи єпископа співали ірмоси покаянного канону «Помічник і покровитель». Відтак при виносі ченця лунали стихири, наприклад: «Яка житейська насолода» тощо.

Тексти чину похорону мирянина, священика, монаха і дитини на свято Пасхи і на цілий світлий тиждень є іншими від звичайних днів у літургійному році. Через те, що не варто в світлий тиждень відправляти сумні, жалем наповнені похоронні відправи, бо свято Воскресіння Господнього перемагає всякий смуток і між людьми панує радість з приводу Воскресіння Господнього. Тому Церква приписує тексти чинів похоронних на цей час заміняти іншими, радісними, де більше споминається Воскресіння Господнє, ніж смуток за померлим.

Духовні особи, які служать похорон у світлий тиждень, не одягають посні, а світлі ризи, що символізують радість, а не смуток. Зі звичайних похоронних відправ залишаються тільки заупокійна єктенія з молитвою «Боже духів», кондак, ікос і «Вічная пам’ять», на що народ відповідає воскресним тропарем: «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував».

Чини похорону повинні відбуватися перед полуднем, коли приходить час служіння Божественної Літургії, але дозволено хоронити померлих також і в полудень, однак не після заходу сонця.

Чини похорону несуть різні форми духовної потіхи через те, що до них належать Псалми, стихирі, взяті із Псалмів, читання із Св. Письма. Вони мають за мету збудити свідомість у тих, що не мають надії у потойбічне життя, представити справжній сенс людського життя воскресіння і випросити у милосердного Бога прощення і відпущення гріхів померлому, оселення його на місці спочинку, де всі святі спочивають.

Поминальні богослужіння

Крім похороних чинів, Церква на протязі літургійного року не залишає усопших без молитви, а свою практику поминання усопших грунтує на словах Святого Письма, у якому говориться: «Бо якби Він не надіявся, що полеглі встануть з мертвих, зайвим і смішним було б молитися за мертвих (II Книга Макавеїв 12, 44)».

Давнім звичаєм не лише у християн, але й у всіх релігіях, є поминання усопших. Цей звичай бере свою основу із людської душі, яка має інтимне відношення до позагробового життя. У старозавітних євреєв і поган були визначені заупокійні дні, в які приносили жертви і відмовляли молитви за упокій померлих. Для прощення провин в їх честь здійснювалися трапези та скликалися бідні на обіди.

У християнській Церкві звичай поминання померлих розпочався ще в перших віках християнства. Вже старозавітній культ мав установлені дні, коли поминали усопших. Християнська Церква прийняла ці дні і впровадила у свою практику.

Третього дня після смерті Церква поминає усопшого, оскільки третього дня Христос воскрес із мертвих. Церква говорить поминати усопшого саме того дня, щоб пригадати, що і душа усопшого також воскресне. Дев’ятого дня Церква говорить поминати усопшого, щоб душа його була зачислена до лику дев’яти небесних ангельських хорів, а в сороковий день, щоб подібно, як Христос Господь Вознісся сорокового дня на небо, щоб так і душа усопшого була прийнята до небесної обителі (Апост. пост. кн. 8, гл. 42).

Крім третього, дев’ятого і сорокового дня, Церква кожної суботи поминає усопших, що відійшли до вічності, але ще не увійшли у вічний і блаженний спочинок зі святими в небі. В особливий спосіб у літургійному році Церква наголошує поминати усопших у суботу перед святом св. Великомученика Димитрія, в м’ясопусну суботу, в яку звичай поминання сягає ще апостольських часів на пам’ятку другого приходу Христа Господа, в перші три суботи Великого Посту, а також у вівторок після Томиної неділі на сповіщення усопшим про торжество Воскресіння (цей день поминок сягає ще часів св. Івана Золотоустого і Амвросія Медіолянського), в заупокійну суботу, перед неділею П’ятидесятниці.

Церква закликає поминати покійників в роковини їхньої смерті, а також за прадавнім звичаєм у наступний день після празнику храму.

Зазначимо, Церква поминає усопших на таких богослуженнях, як:

1. Службі Божій;
2. Парастасі;
3. Панахиді.

Служба Божа або Божественна Літургія — це установа самого Ісуса Христа, через яку спільнота вірних, родина померлого вчиться жити у спільноті із тим, хто заснув у Господі, приймаючи причастя Тіла і Крові Христа.

Парастас — з грецької — посередництво. Парастас — це богослуження, в якому за посередництвом молитви, колива і кадильного диму вимолюється в Бога прощення усопшому за його гріхи. Це богослуження відправляється з любові до померлого. Парастас відправляється в день смерті, під час похорону і в поминальні дні. У богослуження парастасу часто вплітається і Божественна Літургія для випрошення в Бога прощення гріхів померлого. Дослівно кажучи, «Парастас» — це богослуження, на якому присутнє коливо з медом і солодкими овочами. Коливо символізує воскресіння, а мед — насолоду, яка зустріне всіх праведників у вічності.

Панахида — грецьке слово, що складається з двох слів: «пас» — весь і «нікс» — ніч. Поєднання цих двох слів творять одне — всю ніч. Отже, панахида — це всеношне богослуження за усопших. Воно творилося ще в часи перших християн, коли вони, переслідувані за віру, збиралися в катакомбах на гробах мучеників і всю ніч молилися за усопших, прославляючи мучеників. На сьогодні панахида вже не займає цілої ночі, але назва її ще залишилася давня.

Панахиду відправляють завжди з обкаджуванням тіла померлого або тетрапода.

Церква закликає поминати усопших, крім богослужінь, також особисто в приватних молитвах, навіть щоденно. Церква просить молитися за всіх померлих, навіть ворогів, але особливо за батьків, друзів і добродійників, тому що це діло великої любові та милості.

д-р Петро САБАТ