В час кризи дуже актуальним є питання браку коштів. Фінанси потрібні для всього: семінари, навчання, видавництво книг, медіа, економіка та культура.

Перед тими, хто практично працює в соціальній, освітній та благодійній сферах, цей виклик є постійно.

Які форми отримання коштів?

На практиці, їх є тільки два: або хтось тобі їх дав, або ти їх створив сам.

Зовнішні позичальники або партнери є кілька: для держави МВФ та європейські банки, що дають в борг, інвестори, меценати, спонсори, діаспора та інші.

Проте зовнішні капітали не даються задарма, а просто меценатська та спонсорська діяльність часто не є стабільною. Тому розглянемо інший варіант: хто і як може створити капітали?

Як не дивно, реальний капітал може створити Церква. Коротко проаналізуємо історію.

Після панщини було кілька основних соціальних хворіб: алкоголь, паління, консервативність та несприйняття інновацій через брак освіти, закритість громад, абсолютна бідність населення. Крім того, збереглися монопольне становище панства та його ж інституції, які і перед тим визискували селянство. Змінилася тільки назва і сама форма. Панство продовжувало писати закони для себе і під свої інтереси, контролювало суди і силові структури. Виборчий закон був так побудований, що не стільки громади і населення мали право голосу, скільки той, хто мав велику власність.

Селян постійно банкрутували через високі кредити і алкогольну індустрію. Тодішні медіа і видавництво трактували селян як тих, хто тільки має дешево працювати на землі. В селах не засновували добрих шкіл. Освіта була на низькому рівні. Щоб усвідомити ситуацію, то кілька мільйонів українців у кінці 19 століття мали тільки 49 адвокатів, що були української національності та брали участь у громадському житті.

Залучити зовнішні капітали було майже неможливо, бо потребували застави майна, яким селяни боялися ризикувати, тому що банківська політика була спекулятивна та ефективно банкрутувала бідне населення, яке розпочало мігрувати за кордон з кінця 19 століття.

Саме тоді ініціативу перебрала Греко-Католицька Церква.

Основні кроки: акція за тверезість, розпочата митрополитом Сембратовичем (за дані дії тодішня місцева аристократія писала доноси аж до Риму та спромоглася змістити його з управління Греко-католицької Церкви), та акції ощадності. Знаменита діяльність розпочалася в усіх єпархіях, особливо греко-католицьким єпископом Фірцаком на Закарпатті - він запросив талановитого ірландця Едварда Еґана для проведення “Верховинської акції”, що розпочав зародження кооперації та формування активних громад. Він написав знамените дослідження “Меморіал”.

Окремі цитати:

- «Головне джерело теперішньої недолі руського селянства в північній частині Угорщини лежить в невідповіднім переведенню урбаріяльних відносин.

- Але не тільки великі господарства тяжко прогрішилися проти селянства. I сама держава чи уряд провинилися тим, що зовсім не подбали про підстави існування селян у тих околицях».

- «в переважно хліборобській Угорщині вимирає хліборобний нарід. Руський селянин не бачить цілий рік ні м’яса, ні яйця, хиба вип’є кілька крапель молока, а у великий святочний день з’їсть кусень житного або пшеничного хліба. Зрештою його поживою є вівсяний ощипок і — коли це бракне — бараболя... Розпука бере, коли дивитись на цей умираючий нарід»

- по селах Закарпаття ішла завзята боротьба між наживачами на людській недолі й тими силами, які змагалися до направи.

- В селі треба роздивитись і розслідити маєткові відносини селян та аж тоді покажеться, що третина, половина або й більша половина селян не має вже ніякої земельної власности, бо вся їхня земля перейшла в руки 2-3 «торгівців». Hi худоба, ні збіжжя, ні сіно не належить їм, хоч вони коло того всього ходять. їм відпускає «торгівець» тільки малу пайку на прожиток, решту бере собі».

- B селах на рівнинах Закарпаття життя для селян і робітників було теж важке, але там не було таких різких відносин і залежности від лихварів. Селянин, хоч і пригноблений, жив у трохи ліпшім господарськім стані та виплекав і зберіг більше особистої незалежности. 

За дану діяльність Едварда Еґана жорстоко убили 20 вересня 1901 року, а 20 священикам, що йому помагали, то торговці спалили усе майно і маєтки. Проте це не зупинило громади та людей.

Церква розпочала акцію ощадності:

- скеровувала заощаджені кошти від алкоголю та паління для суспільних справ,

- організовувала акції ощадності в пости,

- засновувала мікрокаси взаємодопомоги та банки мікрокредитування під гарантії громад.

Простий приклад: 40 днів посту х 1000 чоловік х 5 гривень = 200 000 гр. Культура ощадності мобілізує дух народу. 200 000 гривень – це освіта, спорт, соціальна діяльність в межах одної громади.

Все це поступово сформувалося в потужну банківську систему під керівництвом митрополита Андрея Шептицького.

Крім грошових капіталів, було реорганізовано рух селян та ремісників у спілкиі: товариство “Сила”, товариство греко-католицьких робітниць “Будучність”, культурно-освітнє товариство “Воля”, товариство ремісників, промисловців і торговців “Зоря”.

Всі вони були створені з ініціативи відомих громадсько-політичних, церковних діячів. Профспілки ставали паралельними лобістами в політичних питаннях та змушували великих землевласників поважати права людей.

Справжній капітал був не тільки у грошовому вимірі, але організаційний капітал, інтелектуальний, соціальний та інші види капіталу. Люди почали усвідомлювати силу гасла “свій до свого по своє”.

Майже кожна парафія утворила касу взаємодопомоги. Їхні принципи були прості: використовувати кошти лише для тих, хто вкладав кошти, та тільки в межах села та навколишньої території. Даний принцип швидко поруйнував різних спекулянтів, тому що люди не користувалися більше їхніми послугами.

Так розпочався період українського відродження…

Питання лиш одне: якщо селяни без освіти змогли проводити акції ощадності та разом зі священством формували великі капітали для власного добробуту в умовах домінації інших держав ….то що нас зупиняє повторити цей успіх в умовах незалежності своєї країни?

Зіновій Свереда,

Президент Українського Кооперативного Альянсу