Церква для вірян на Херсонщині — надія і човен, що попри бурі пливе до Господа, — отець Ігор Макар

Директор БФ “Карітас Херсон” отець Ігор Макар розповідає про власний досвід початку повномасштабного вторгнення, особливості роботи з людьми на деокупованій території та основні виклики, з якими сьогодні стикається Херсонщина.

— Отче, розкажіть, як для вас почався ранок 24 лютого 2022 року?

— Все думаю, що якби ранок пішов інакше, то й вечір, і наступний ранок змінилися б. Для мене це важливо, бо тоді я не врятував би свою родину. Напередодні, 23 лютого, ми з дружиною Марією проводили в Херсоні тренінг із самоврядування. Перед тим я приїхав зі Львова, ми збирали гроші на будинок, який будували. Часу бути “в руслі” всіх подій не вистачало.

Увечері ми поверталися вже десь о 19:00. У мене в авто майже закінчувалася солярка. Кажу: “Може, заїдемо на заправку? Я не вірю, але говорять, що може бути війна. Хай бодай паливо буде”. Це нас урятувало. У баку лишалося ледь 5 літрів, ми залили ще 50.

Я приїхав дуже втомлений і ліг спати. Десь о другій ночі прокинувся, увімкнув телевізор, заглянув у телефон — тиша. Думаю: знову, як уже бувало, кажуть — “буде”, а виявляється фейк. Слава Богу. Але десь о четвертій крізь сон почув далеко вибух. Знову глянув у телефон, телевізор – ніхто нічого не повідомляє, але відчуваю: щось не те. Вдягнувся, вийшов у двір — темно. Біля порогу нашої маленької каплиці (церква була на проїзді нашого подвір’я) у бік Олешок, на південь, бачу спалахи.

Почув голос сусіда крізь сітку. Каже: “Ігоре, почалась війна”. Не хотілося в це вірити: серце не сприймало. Думки виїжджати тоді ще не було: гадали, що “їм не дадуть пройти далі”.

Почав їхати – всі заправки забиті. Ось чому я кажу, що нас врятувало заправлення напередодні: не знаю, як би інакше заїхав і забрав родину. Дуже швидко привіз усіх додому. Близько 10 години почув уже кулеметні черги на другому березі, десь у районі Олешок. По телевізору показали, що вони зайшли на Каховську ГЕС.

Прийшов сусід (його через рік убив дрон), каже: “Ігоре, вони зранку будуть тут”. Це стало поштовхом. У мене четверо дітей. Кажу: “Сідаємо в машину. Відвеземо дітей, а самі повернемося. Головне, щоб діти були в безпеці”.

Почали виїжджати. Колони величезні. У Миколаєві об’їзна була забита. Було справді страшно. Пам’ятаю фуру переді мною: хтось розвертався й їхав назад. Люди панікували, я теж стримував себе як міг. Коли виїхали, мали надію повернутися вже наступного дня. А вже о 17:00 точилися бої в районі Антонівського мосту. Ще дві години, і я б не виїхав: ми лишилися б в окупації.

— Як вдалось тримати зв’язок та допомагати окупованим громадам?

— Нас урятувало, що ми виїхали й оселилися в Тернополі: спершу у мами дружини. Потім мій однокурсник-священик запропонував квартиру, згодом — інші люди. Священик мені сказав: “Приїжджай до нас, будеш із нами молитися й служити”. Це витягло мене зі стану, який, можливо, вже був схожий на депресію, бо я покинув своїх парафіян, в мене було відчуття, що я мав бути з ними. Я повернувся в рух і дуже активно включився в допомогу.

Спочатку — своїм парафіянам, потім — усім людям у селищах Зеленівка, Інженерне, Антонівка (Херсонська область — ред.).

Найперше необхідне – продукти харчування: щоб люди протрималися, бо ми вірили в деокупацію. Якось пані Наталя розповіла: везли пакунок дідусеві — хатинка стара, сам старенький. Він вийшов і питає: “Що привезли?” — “Продукти”. — “Якщо російські, то я не буду брати”. Вони: “Ні, це від отця Ігоря, від нашої церкви”. Він глянув: “Якщо буде написано ‘сахар’ — не візьму”. Побачив “цукор” — зрадів неймовірно, був дуже вдячний.

Це мене ще більше вмотивувало. Людей не “купиш” гречкою чи олією: вони мають гідність і цінності. Дуже гостро бракувало ліків і засобів гігієни. Ми закуповували медикаменти в Тернополі, передавали через волонтера, що вивозив людей і повертався. Підписували все поіменно — кому що. Так люди виживали. Вони проявили людяність: допомагали одне одному, мінялися, попереджали про обшуки.

— Як продовжили допомагати після деокупації Херсонщини?

— 1 березня 2023 року ми заснували БФ “Карітас Херсон”. Уже до того багато робили: в окупації організували мобільну благодійну кухню, що розвозила їжу. Коли все оформлювали документально — сталася катастрофа на Каховській ГЕС. Дуже вдячний регіональним і місцевим Карітасам: ми були “молодим” Карітасом, не все вміли, а допомога заходила десятками фур — потребувалася координація. Це нас швидко “навчило” менеджменту: одна фура заїхала — другу вже треба вивозити й доставляти тим, хто реально потребує. Налагодили співпрацю з місцевою та обласною владою.

З 1 вересня 2023 року стартували перші проєкти: Emergency Appeal (надзвичайне реагування) та багатофункціональна грошова допомога від Cordaid. Оскільки, роботи майже не було, виклики в кожного різні, це була велика підтримка для тих, хто залишився, а також для родин, що почали повертатися, сподіваючись на подальше звільнення.

— Які виклики постали перед херсонцями після деокупації?

— Після звільнення Херсонщини ми мали дуже великі надії, що наступ продовжиться і території будуть звільнені далі. Але, на жаль, сталося так, що ворог залишився на лівому березі, ми — на правому. І цей терор з лівого на правий берег тільки погіршується. Тоді стріляла артилерія, і тепер стріляє, але останнім часом усе частіше це відбувається через FPV-дрони. Це полювання на людей.

Коли люди ще мали якусь роботу, вони звикали до прильотів: у певний квадрат прилетіло — і все. Але з дронами так не працює: ти ніколи не знаєш, де він з’явиться. Тому зараз у Херсоні — певне “сафарі” на людей, і люди справді бояться. Особливо ті, хто працює на відкритій місцевості: фермери, водії. Ми бачимо незібраний соняшник просто на полях, тому що техніку можуть атакувати дрони.

Є люди, які, допомагаючи іншим, відвозячи мирних мешканців, самі стають жертвами атак: отримують каліцтва або гинуть. Через це багато сімей мусили виїхати, особливо з дітьми, рятуючи життя. Але багато людей залишилися — передусім літні, люди з інвалідністю. Вони все життя будували свій дім, вкладали туди все. Вони як приросли до нього, і тому залишаються.

Особливо цього літа ми бачили величезні втрати через пожежі. Окупанти навмисно скидали гранати й підпалювали збіжжя, пшеницю, щоб люди не могли зібрати врожай. Горіло все — поля, посадки, ліси. Пожежники часто не могли виїхати через ті самі атаки дронів. Люди залишилися без деревини, без лісу, де можна було б нарубати дров, без газу — але вони живуть.

І тому, дякуючи Карітасу Данії, Карітасу України, цього року ми знову можемо допомогти, щоб люди пережили зиму. Передають, що ця зима буде дуже холодною — побачимо, але треба готуватися. Ви бачили цих людей: вони щирі, вони не хочуть виїжджати, хочуть залишатися вдома.

— Розкажіть, як живе місто Херсон сьогодні?

— Херсон сьогодні — дуже небезпечна зона. Ти не знаєш, що станеться наступної хвилини. Тривога не означає, що загроза тут: це може бути Миколаїв, бо там летять балістичні ракети, крилаті, “шахеди”. У нас прилітає артилерія й FPV-дрони. Від пострілу до прильоту буває чотири-п’ять секунд — жодна тривога не встигне попередити. Тільки ППО може дати якісь п’ять хвилин, і то не завжди.

У цих реаліях люди живуть. Я знаю багатьох волонтерів, які кажуть: “Отче, я не можу залишити стареньких. Вони тут, я мушу бути біля них”. Це людська жертовність. Попри все в Херсоні театр працює, проходять вистави, різні заходи — правда, в укриттях. Але є проблема: діти вже роками не ходять до школи. Від коронавірусу й до сьогодні діти Херсона та навколишніх селищ не були у школах, у садочку — все онлайн. Вони ростуть у війні.

Тому через Карітас і церкву ми намагаємося приносити бодай якийсь позитив, щоб вони знали не тільки вибухи, а й радість, сміх.

— Нещодавно ви їздили з робочим візитом до Німеччини. Як іноземні партнери сприймають новини про Херсонщину?

— Коли мене питають про поїздку до Німеччини, я кажу: іноземні партнери хочуть чути свідків. Не людей, які “десь чули”, а тих, хто пережив атаки. Коли ми молилися в кафедральному соборі Бонна, і пан Стефан сказав: “Перед вами людина, яку атакували дронами”, реакція була зовсім інша. Свідок говорить — і це змінює сприйняття.

Україна поступово зникає зі шпальт газет за кордоном. І моє завдання — це нагадувати: війна не завершилася, вона набрала нових жорстоких форм. У Херсоні скидають вибухівку не тільки на стареньких — на дітей. Це питання людяності.

Ми зустрілися з головою асоціації Церков, була екуменічна молитва — молилися за Україну і Херсон. Моє завдання — не просто, щоб пам’ятали, а й допомагали. У Німеччині політика формується знизу — від виборців. Я апелював до сердець: підштовхніть своїх депутатів, підтримайте побратимські зв’язки Бонна й Херсона, допоможіть транспортом для евакуації. Моя поїздка була вдалою: багато газет опублікували матеріали, ми мали зустріч з мером Бонна. Вона уважно слухала, справді переймалася. Бо там життя спокійне й усталене, але важливо донести правду про те, що тут відбувається.

Якщо ми залишимося самі — буде надзвичайно важко. А разом ми можемо подолати будь-якого ворога.

— З якими питаннями приходять люди до вас у церкву?

— Як священик бачу, з чим люди приходять. Кажу їм: “Ви ж ідете до церкви не в мирний час. Дорогою прислухаєтесь — чи не свистить, не впаде”. Вони відповідають: “Отче, після тижня безсонних ночей під дронами і “прильотами” ми хочемо сказати: Боже, дякую, що живі”. Будинок можна збудувати заново, життя — ні.

Колись люди казали: “Нема коли в церкву — треба заробляти”. А під час війни зрозуміли: коли довелося вивозити дітей, грошей не вистачило. Їх прихистили інші — і це теж Боже проведіння. Я кажу: “Шукайте найперше Царства Божого — решта додасться”. Якщо Бог на першому місці — решта буде на своїх.

Люди тепер інакше сприймають Бога: не “дай”, а “дякую за те, що маю”. Я часто повторюю: якою б темною не була ніч — ми чекаємо світанку й кажемо: “Боже, дякую, що пережив”. Церква для них — надія, човен, що пливе до Господа, попри бурі. Моє завдання — бути з ними. Вони кажуть: “Отче, дякуємо, що ви з нами”.