• Головна
  • Публікації
  • Інтерв'ю
  • "Церква не може стати заручницею політичних програм і корпоративних інтересів", — о. Андрій Зелінський про політику і вибори...

"Церква не може стати заручницею політичних програм і корпоративних інтересів", — о. Андрій Зелінський про політику і вибори

19 жовтня, 11:51
Інтерв'ю
о. Андрій Зелінський - фото 1
о. Андрій Зелінський
Цими днями ми відзначали День захисника України, а також свято Покрови Пресвятої Богородиці. Саме свято Покрови було в особливій пошані на Запорізькій січі, а також на це свято було засновано Українську Повстанську Армію. Що сьогодні означає таке поєднання Покрови і Захисника України, яку роль любові до Батьківщини відведено у християнстві? Про це ми поговоримо з о. Андрієм Зелінським, військовим капеланом, політологом і публіцистом.

— Отче Андрію, християнство є універсальною релігією, в якій не мало би бути різниці між євреєм та елліном. Але відмінності між християнами різних націй все таки існують. То яку роль вітчизна займає у християнській релігії?

— Євангеліє Христове змінило перспективу для оцінювання соціальної дійсності. Перші християни бачили навколишній світ крізь призму Царства Божого, що вже зоріло на горизонтах їхньої свідомості. Перспектива особистих відносин людини з Богом та соціальної взаємодії на основі ціннісних засад Євангельської проповіді тепер лягала в основу нової парадигми суспільних цінностей із властивими їй пріоритетами. Історія для першого покоління Ісусових послідовників набувала чіткого напряму розвитку – до реалізації універсального плану спасіння людства. Доступ до цієї великої тайни відкуплення також ставав універсальним, адже Бог забажав, “щоб усі люди спаслися та прийшли до розуміння правди” (1 Тим 2, 4).

І єдиним шляхом до цього спасіння, до повнити життя у Бозі, стає наша діяльна віра. Саме вона, пропонуючи нові сенси людському життю у контексті стосунків із Абсолютним, дозволяє по-іншому поглянути на традиційні погляди та практики, людям різного етнічного походження та суспільного стану прорватися крізь соціальну та культурну зумовленість до статусу синівства Божого: “Бо всі ви сини Божі через віру в Христа Ісуса. Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися. Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал 3, 26-28).

Синівство Боже, нове розуміння онтологічного статусу людської особи, її гідності, стає пріоритетним у формуванні суспільних відносин. Саме про це говорить Апостол Павло у своєму Посланні до галатів, який водночас не вагається ідентифікувати себе з власним народом (“Я – юдей. Родом із Тарсу в Кілікії…” (Діяння 22, 3)) та прилюдно визнавати свій політичний статус римського громадянина (Діяння 16, 37-39; 22, 25-28; 25, 10-12). Своїми словами апостол Павло не заперечує існуючих природних чи соціальних відмінностей поміж людьми в конкретній суспільно-політичній парадигмі. Він нагадує нам про наше покликання, про нашу місію у непостійній і мінливій конструкції людського суспільства.

Важливішим завданням стає особиста та суспільна трансформація завдяки вірі у Христа, що радикально змінює життєві та суспільні пріоритети: національна приналежність, соціальний статус чи стать стають другорядними у перспективі наближення Царства Божого, але залишаються шляхом до реалізації в Божому задумі власної особистості, свого покликання та своєї місії в світі. Християни, керуючись Божими заповідями та євангельськими цінностями, покликані мати значно глибшу відповідальність перед своєю громадою, народом, державою, сприяючи становленню та захисту справедливого порядку в суспільстві, наближаючи власною надією та жертовним подвигом повсякденної відданої праці універсальне Царство Божої любові.

о. Андрій Зелінський - фото 60211
о. Андрій Зелінський
Джерело фото: Анастасія Власова/hromadske

— Де у християнському розумінні проходить межа між патріотизмом і етнофілетизмом?

— Від моменту свого створення Церква Христова була спільнотою динамічною, місійною, покликаною нести Благу вість по цілому світу, наближаючи “Царство Боже та його справедливість” (Мт 6, 33). Воскресіння Христове стало основним поштовхом для реалізації цієї місії: тепер апостоли були свідками можливості подолання наслідків зла, гріха, смерті та зрештою самої людської природи. Відтак віра у новий космічний порядок дала їм можливості заглянути поза межі існуючого соціального ладу, розглядаючи його на тлі універсальної телеологічної перспективи, наповнюючи новими сенсами існуючу соціальну дійсність та сягаючи “поглядом віри” до остаточного оновлення світу у Христі. Проповідь Царства Божого – це також проповідь глибшого виміру людської особи та нової логіки суспільної взаємодії. Адже у цьому контексті і людська особа, і ціле людське суспільство розглядаються виключно у перспективі стосунків із надприродним, трансцендентним, порядком Божої любові. Саме пріоритетність нашого ставлення до абсолютної Істини, явленої людству в особі Ісуса з Назарету, дозволяє по-іншому усвідомити та здійснювати власну відповідальність перед світом. Бо ж “Царство Боже є між нами” (Лк 17, 22). Воно розпочинається у нашій соціально-політичній дійсності та прямує до всеохоплюючої трансформації людства і цілого всесвіту.

Найкраще, мені здається, про це йдеться в одному з ранніх християнських апологетичних творів, що приписують святому Юстину Філософу (ІІ ст.). У “Листі до Діогнета” автор намагається відповісти на те ж питання, що сьогодні цікавить нас, наступними словами: “Живучи в еллінських і варварських містах, де кому дісталося, і дотримуючись звичаїв тих жителів в одязі, в їжі і в усьому іншому, вони являють дивний і справді неймовірний спосіб життя. Живуть вони у своїй вітчизні, але, як прибульці; мають участь у всьому, як громадяни, і все терплять, як чужоземці. Для них всяка чужа країна — вітчизна, і всяка вітчизна — чужа країна… Підкоряються встановленим законам, але своїм життям перевершують самі закони. Вони люблять всіх і всіма бувають переслідувані… Сказати словом: що в тілі є душа, тим у світі є християни” (Лист до Діогнета, 5-6).

У сучасному розумінні, патріотизм – це не багатослівна ідеологія, за якою інколи можуть приховуватися чиїсь корпоративні інтереси, а діяльне служіння ближньому, відважна та віддана турбота про спільне благо, це відповідальна участь у суспільному житті, організація суспільства на засадах соціальної справедливості, це мудре використання земних благ і їх розподіл у дусі справедливості та милосердя

Отож, покликання християн – бути душею політичної спільноти, стояти на сторожі правди та справедливості, турбуватися про ціннісні засади суспільних інститутів і державних інституцій. У сучасному розумінні, патріотизм – це не багатослівна ідеологія, за якою інколи можуть приховуватися чиїсь корпоративні інтереси, а діяльне служіння ближньому, відважна та віддана турбота про спільне благо, це відповідальна участь у суспільному житті, організація суспільства на засадах соціальної справедливості, це мудре використання земних благ і їх розподіл у дусі справедливості та милосердя, це ініціативність, що вимагає мужності, та солідарність, що потребує особистої волі та спільних зусиль, це жертовна турбота про гідність людської особи та захист її природних прав і свобод.

У такому сенсі патріотизм стає не ідолослужінням абстрактним сутностям, не абсолютизацією тимчасового та мінливого, а механізмом реальної трансформації якості життя конкретної людини та цілого народу, духовною реформою нації, способом здійснення власної християнської місії в світі, усвідомленою відповідальністю за розбудову як власної держави, так і глобальної “цивілізації любові”.

о. Андрій Зелінський - фото 60216
о. Андрій Зелінський

 

— В історії не раз таке було, що християни йшли війною проти християн і їх на це благословляли їх духівники. Навіть під час Першої світової таке було. І тоді Папа Бенедикт відмовився підтримати одну зі сторін. Чому так? Чому понтифік зайняв саме таку позицію?

— У контексті подій Першої Світової війни Папа Бенедикт ХV докладав максимальних зусиль, щоб створити простір для порозуміння поміж європейськими націями. Його відданість справі миру та постійні дипломатичні зусилля стали для його наступників на престолі Апостола Петра парадигмальними упродовж цілого XX ст. Попри заявлений Святим Престолом нейтралітет з метою забезпечення майданчику для дипломатичного вирішення конфлікту, кожна сторона підозрювала Папу в сприянні своїм противникам, не бажаючи серйозно сприймати його посередницької місії. Результат – одна з найбільш кровопролитних трагедій в історії людства.

Біда у тім, що у процесі становлення національних держав чи наднаціональних імперій, релігія надто часто використовувалася як ідеологічний інструмент консолідації суспільства навколо тієї чи іншої політичної сили, що вела боротьбу за владу. Зрештою, навіть сьогодні одним із найбільших закидів Церкві з боку її сучасних критиків залишається звинувачення у занадто тісних зв’язках на різних історичних етапах із правлячими режимами.

Очевидно, Церква не може обслуговувати ідеологічні програми політичних сил, а має залишатися рупором універсальної істини для всіх сторін конфлікту, живим закликом до пошуку справедливих рішень. Відповідно до соціального вчення Церкви мир – дар і відповідальність, загальний обов’язок і одна з основних цінностей суспільно-політичного конструювання. Мир – це значно більше, аніж відсутність війни, це, в першу чергу, турбота про устрій суспільства на засадах справедливості та милосердя, що гарантують захист гідності кожного члена політичної спільноти (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 494).

— Нинішня агресія Кремля проти України відрізняється від тих війн тим, що у нас чітко зрозуміло хто агресор, а хто жертва агресії. Чому нині Папа не стає на бік жертви війни?

— Навіть за сьогоднішніх умов і обставин голос Церкви Христової має залишатися голосом Істини та універсальних цінностей, нейтральним майданчиком для вироблення міцних засад тривалого миру, а не перетворитися на ідеологічний рупор якоїсь із політичних сил. У безладі війни Церква має проявляти турботу, в першу чергу, про тих, які залишаються беззахисними і вразливими, проголошуючи безумовну гідність і цінність кожного людського життя, кожної окремої людини як сотвореної на образ Божий, відкупленої на хресному дереві самим Спасителем та покликаної до вічного щастя в Бозі. Жодна політична кон’юнктура не може викривити вічної Божої Істини.

Щороку офіційна військова делегація Збройних Сил України, яка бере участь в Міжнародному військовому паломництві до Люрду, Франція, відвідує також загальну аудієнцію з Папою в Ватикані. Пригадую, як минулого року, на завершення офіційного заходу Папа Франциск підійшов до групи наших поранених ветеранів у військових одностроях, щоб уділити благословення та зробити спільне фото. А згодом слова підтримки та ще одне промовисте фото з матерями наших полеглих воїнів, рівно ж як і дуже яскраве фото для офіційних ватиканських ЗМІ на площі Святого Петра у Ватикані з великою групою українських військовослужбовців. Він добре розумів, на чиїй стороні стояв і що комунікував світові в такий спосіб.

Папа Франциск з українськими військовими - фото 60217
Папа Франциск з українськими військовими

 

Важливо, аби зусилля заради миру не стали у якийсь спосіб заручниками політичних інтриг і не сприяли загостренню воєнного конфлікту.

— Ви як військовий капелан провели кілька років із нашими військовими. Що формує їх патріотизм, готовність до пожертви за Україну? Яку роль капелани відіграють в цьому?

— Я часто повторюю, що основною місією військового капелана є бути поруч із воїном, аби прихилити для нього саме небо. А це означає надати йому необхідну духовну підтримку, щоб захистити його здатність на людяність. Капелан не може перетворитися на політрука, ідеологічного рупора. Він має залишатися захисником Бога в людині у військовому однострої.

Війна – це коли руйнується світ, до якого ти звик, коли кришиться та розсипається суспільний лад, що уможливлює спокійне життя та захист і розвиток особистості. Людина шукає способів захисту від усюди присутніх загроз. Окрім загрози фізичному існуванню, війна – це ще й загроза внутрішній рівновазі, емоційному балансу. На війні легко стати заручниками хаосу, жорстокості, інколи тривалих монотонних воєнних буднів. Війна ранить душу воїна. За таких умов кожен може стати заручником некерованої агресії чи депресивного стану, пов’язаного із втратою сенсу того, що відбувається в його житті. Тут найважливіше допомогти воїнові не загубитися в собі, відшукати власне розуміння ситуації і його ролі у ній.

Український воїн має добре розуміти, що своїми зусиллями та навіть своїм життям, за будь-яких обставин, він стоїть на захисті життя своєї родини і родини свого побратима, їхньої спільної мрії жити вільно та гідно і їхніх можливостей розвивати свій людський потенціал у власній країні, на рідній землі. Це і є патріотизм.

Моє ж завдання, як капелана, полягає на забезпеченні духовно-релігійних потреб військовослужбовців, щоб вони залишалися цілісними людськими особистостями навіть в умовах бойових дій. Координати нашої здорової людяності прості: шукати правди, захищати справедливість, чинити добро та споглядати красу. Навіть на війні. А понад усе не втратити здатності по-справжньому любити тих, за кого стоїш, тих, з ким щоденно ризикуєш власним життям, і тих, кого втратив на полі бою. Глибоко переконаний: тільки така любов здатна на перемогу.

Військовий капелан у морських котиків - фото 60212
Військовий капелан у морських котиків

 

— Ми наближаємося до чергових виборів. Чому нині католицькі священики не мають займатися політичною діяльністю? Хоча колись саме греко-католицькі священики становили більшість серед депутатів від галицьких українців.

— Були часи, коли Церква залишалася єдиним суспільним інститутом, що об’єднував українців різних соціальних станів і мав змогу представляти їхні інтереси на інституційному рівні. Інших інституцій просто не існувало: українська політична нація формувалася у контексті чужих політичних проектів, у яких влада не належала українському народові. Відтак, йшлося про шляхи національної та суспільної організації, про захист базових людських прав і свобод, чи навіть самого життя. Церква невпинно артикулювала цінності, що лягали в основу впорядкування соціальної дійсності та нашого національного самовизначення.

Участь у політичній діяльності сьогодні, в умовах незалежної української держави, передбачає боротьбу за право на реалізацію влади. У демократичній державі таке право здобувається шляхом боротьби за виборців у процесі змагань серед політичних сил. Етика політичної діяльності вимагає вірності політсилі та її ідеологічному курсу, що значною мірою обмежує можливості здійснення місії священика. Місія священика Христового у світі – універсальна і не може бути викривлена частковим чи обумовленим баченням дійсності тією чи іншою політичною силою. Євангеліє – одне для всіх. А приналежність до однієї політичної партії може значною мірою перешкодити доступ до священика людям з іншою системою переконань.

З іншого ж боку, політична діяльність також передбачає здійснення політичної влади. Зрештою, у класичній політичній науці держава розуміється як інститут з “монополією на насилля” (М. Вебер). Держава – це не лише хрущі над вишнями, а й інститути та інституції, що у правомірний спосіб застосовують силу, діючи відповідно до чинного законодавства. Священик Христовий покликаний цілим своїм життям і служінням являти людству лице милосердного Бога. Божої істини силою не накинути, її прийняття передбачає свідому та вільну згоду людської особи. “Царство Боже здобувається силою” (Мт 11, 12), але силою зусиль, а не насилля.

Участь священика у політичній діяльності, що передбачає реалізацію влади, сьогодні може викликати у вірян недовіру не лише до його особистого авторитету, а й до самої Церкви як універсального шляху спасіння.

— А в якій ситуації Церква все ж може сказати свою думку щодо певних кандидатів і партій? І чи можуть бути політичні сили, які Церква підтримає, а які однозначно ні?

— Місія Церкви у світі – проповідь Євангелія Христового, реалізація, втілення Божого задуму спасіння людини. Словом і Таїнством Церква відкриває Божій благодаті шлях до людського серця, що потребує зцілення, пропонує людині механізми повної реалізації свого людського потенціалу. Церква проголошує, артикулює цінності, що стають екзистенційними орієнтирами в житті окремої людини та визначають напрямки суспільної взаємодії, включно з механізмами реалізації політичної влади.

Слова Апостола Павла про те, що “немає влади, що не була б від Бога” (Рим. 13, 1) доволі часто виривають із контексту, щоб легітимувати будь-яку форму правління, що відповідає чиїмось інтересам чи переконанням. Насправді, апостол у наступних реченнях дуже чітко описує феномен влади як механізм, що передбачає організацію людського суспільства на засадах справедливості та гарантує захист його членам, адже влада “відомщає і карає того, хто чинить зло“, а якщо чиниш добро, “будеш мати похвалу від неї” (Рим. 13, 3-4). Отож, мова тут не про особу, що здійснює владні повноваження, а про механізм забезпечення соціальної взаємодії на основі відповідних цінностей. Саме тому апостол Павло й радить молитися “за царів і за всіх тих, що стоять при владі, щоб нам тихо та спокійно вести життя з усією побожністю та пристойністю” (1 Тим 2, 2), тобто щоб вони діяли відповідно до Божих цінностей і уможливлювали мирне співжиття громадян.

Отож, проповідуючи Євангеліє Христове у кожному соціально-культурному історичному середовищі, Церква фокусує увагу людини на значно глибших ціннісних засадах організації людського суспільства, що можуть стати корисними орієнтирами у громадській діяльності для кандидатів на усі можливі урядові посади та для усіх політичних партій. Церква не може стати заручницею політичних програм і корпоративних інтересів, вона служить абсолютній та універсальній Істині, що постійно шукає втілення в історію людства, у кожен вимір його суспільних відносин та інституційної архітектури.

— Як на Вашу думку, чи при такій кількості християн в Україні може бути популярною у нас християнсько-соціальна політична доктрина? Досі вона не мала успіху.

— Дотримання принципів справедливої реалізації влади в демократичному суспільстві вимагає участі громадян у економічному, політичному та культурному житті, у кожній формі громадянської взаємодії, що служить спільному благу. Така участь вимагає відповідальності та відваги. Цінності, які пропонуються соціальною доктриною Церкви, можуть допомогти нашим громадянам знайти шляхи подолання багатьох викликів, що стоять сьогодні перед українським народом. Історично сформовані екзистенційні загрози нашій державності вимагають від нас пошуку шляхів консолідації українського суспільства та легітимації держави в Україні. Іншими словами, нам потрібні якісні відповіді на питання як і на основі чого забезпечити єдність наших громадян та довіру до політичної влади. Адже відповіді на ці запитання передбачають необхідність цілої низки соціальних, економічних, правових, політичних і культурних підходів до аналізу актуального стану нашого суспільства та функціонування державних інституцій, як також і пошуку шляхів вирішення наших хронічних недуг.

Гадаю, що соціально-політична доктрина, сформована на християнських цінностях та засадничих принципах соціального вчення Церкви, може значною мірою допомогти нам відповісти на виклики сьогодення та впевненіше рухатися у день завтрашній.