Церква, політика і держава: трошки сенсацій від центру Разумкова

Тим не менш, навіть професійні аналітики цю політичну частину традиційно трактують суб’єктивно та шаблонно, виходячи з власних політичних або церковних уподобань. Далі їхні висновки використовуються не стільки для прогнозів на найближче майбутнє, скільки для ведення інформаційних війн. При цьому є ризик проігнорувати важливі тенденції, які можуть вистрелити лише через деякий час.

Тим не менш, окремі показники можна синхронізувати один з одним, підходячи до їх аналізу не тільки з розумінням контексту, але й з холодним розумом. І тут дослідників очікують деякі сенсації.

Вплив країни-агресора

Попри запевнення деяких релігійних організацій, що російська агресія – явище політичне, яке не впливає на церковне віровчення та традиції, українці з цим не погодились. Якщо до війни віруючі особливо не звертали уваги на вивіски на храмах і не цікавились їхньою юрисдикцією, то починаючи з 2014 року прошарок «яка різниця» почав звужуватись. Це позначилось навіть в регіонах, традиційно прив’язаних до Московського патріархату.

Вплив фактора ставлення до країни-агресора позначився безпосередньо на рейтингах найбільших Церков. Зокрема, впадає в очі, що серед усього населення прихильників УПЦ МП з 2014 року поменшало на 5,3% (з 17,% до 12,1%). Причому порівняно з 2010 роком в буремному 2014 році тих, хто асоціював себе з цією релігійною організацією, зменшилось на 6,2% (з 23.6% до 17,4%). За останній рік кількість вірян УПЦ МП практично не змінилась і коливається в межах 13%. Частка УПЦ МП серед православних теж завмерла на рівні 30%. Тобто, цифри констатують, що УПЦ МП втрачає вплив і серед православних, і серед всього українського суспільства. Тим не менш, персональний рейтинг довіри очільника УПЦ МП митрополита Онуфрія досить великий (33,5% всіх опитаних).

Фактор країни-агресора міг вплинути на ці рейтинги ще й нелінійно – завдяки запеклій боротьбі УПЦ МП за свою назву. Очевидно, що спрацював той самий ефект Стрейзанд, коли з усіх прасок лунали скандали, пов’язані з масовими протестами цієї релігійної спільноти за збереження своєї назви без додавання «Московський патріархат» або «РПЦ». Поки юридичні зміни УПЦ МП відбила, на відміну від суспільної асоціації з державною церквою країни-агресора.

Такі висновки підтримує опитування, проведене КМІС 25-28 червня 2021 року. 35% респондентів вказували на залежність УПЦ-МП від іноземних структур (ПЦУ приписували таку залежність 24%). При цьому 41% опитаних вважали, що протести прихильників УПЦ МП – це спроба сил в і поза Україною дестабілізувати ситуацію, а 24% — що це протести проти гонінь. Цікаво, що лише 41,7% вірян УПЦ МП пов’язували протести з гоніннями, 16,2% — з дестабілізацією, а от 42,1% навіть не змогли визначитись.

Нещодавно в Україні відбулися протести прихильників Української Православної Церкви Московського Патріархату. На Вашу думку, такі протести є…?

Повернімося до досліджень Центру Разумкова. 38% українців вважає припустимим заборону релігійного об’єднання, якщо воно публічно підтримує політику країни-агресора. Цікаво, що найвищий показник прихильників такої заборони (44,5%) – на сході країни. Це можна пов’язати з тим, що жителі саме цього регіону найбільш постраждали від російської агресії і наочно бачили деструктивну діяльність однієї з церковних структур на користь Росії. А от найменший відсоток прихильників заборони (29,5%) – на заході країни.

Чи є криза довіри голові РПЦ

Патріарх Московський Кирил найчастіше асоціюється не з релігійними лідерами, а з зовнішньою політикою Росії (тобто, тієї ж країни-агресора), тому ставленню українців до нього варто приділити окрему увагу.

У Патріарха Кирила зберігається найбільш негативний баланс довіри-недовіри порівняно з іншими церковними діячами. Якщо у 2010 році йому довіряло 44,4% українців, то у 2021 році – тільки 19,3%. Рівень недовіри зріс з 21,6% (2010 рік) до 41,7% (2021 рік). Але якщо порівняти в динаміці з 2018 роком, коли зафіксовано пік довіри/недовіри, то бачимо, що очільник РПЦ дещо відвоював свої позиції – плюс 4% довіри та мінус 3% недовіри.

Проте це показники серед усього населення. А от деталізація по окремих Церквах дає неочікувані результати.

Опитування віруючих, що асоціюють себе з найбільшими Церквами, свідчить, що показник довіри до Патріарха Кирила в 2021 році порівняно з 2020 роком… виріс. Майже на 5% — в ПЦУ (з 10,7% до 15,4%), на 15,7% — в УПЦ МП (з 39,2% до 54,9%), і навіть в УГКЦ – на 1%. Показник недовіри теж синхронно знижується: в ПЦУ з 60,8% до 54,7%, в УПЦ МП – з 25,6% до 20,5%, в УГКЦ – з 83,4% до 73,6%.

Важко сказати, з чим пов’язана така толерантність до очільника Церкви країни-агресора – нехай керівництво ПЦУ робить свої оргвисновки. Дані, отримані в УГКЦ по зниженню рівня недовіри, теж неочікувані як для Церкви, де високий рівень патріотичної самоідентифікації віруючих, але це цілком вписується в статистичну похибку. А от ріст довіри до голови РПЦ в УПЦ МП не дивний, і найпростіше пояснення цьому – непублічне відновлення популярності свого «господина і отця» серед пастви. Опитувані не пояснювали, чому вони висловили таке ставлення, тому за цими показниками краще слідкувати в динаміці – будь-які версії певною мірою можуть бути спекулятивними.

Але є ще один показник, як теоретично може пояснити такі кульбіти – впізнаваність. За десять років невпізнаваність («не знаю такого») Патріарха Кирила серед українців збільшилась майже на 8% (з 10,1% до 17,9%). Проте серед конкретних Церков падіння впізнаваності Gатріарха Кирила зафіксовано лише в УГКЦ – на 4,5% порівняно з 2020 роком.

Регіональний зріз свідчить, що про Патріарха Кирила більш за всіх не чули на сході України, причому за один рік цей показник «не знаю такого» збільшився майже на 2% (з 29,7% до 31,6%). Це можна пояснити двома факторами (окрім статистичної похибки). З одного боку, з 2014 року Патріарх Кирил не приїжджав до України. В попередні роки його візити супроводжувались потужною інформаційною кампанією, але за 8 років згадки про нього суттєво зменшились. З іншого боку, не пройшли дарма зусилля УПЦ МП, яка останнім часом намагається максимально відштовхнутись від асоціації з РПЦ. Простіш кажучи: УПЦ МП все менше асоціюється з Патріархом Кирилом, а Патріарх Кирил – з УПЦ МП.

Державна та національна церква

Українці вважають, що Церква має бути державницькою (тобто, національно орієнтованою), але не державною. В даному випадку державницька позиція Церкви пов’язана зі ставленням до такого ключового чинника як держава-агресор.

Але деталі свідчать, що в процентному відношенні противників національно орієнтованих церков більше, аніж прихильників (44,5% проти 39,2%). Причому показник прихильників найбільший з 2000 року, а от нижній пік кількості противників пройдено в 2019 році (37,1%), і тепер ця група опитуваних поступово збільшується. Ріст і прихильників, і противників очевидно відбувся за рахунок зменшення тих, хто раніше не міг визначитись («важко сказати»). Можна припустити, що такі коливання пов’язані з наданням Патріархом Варфоломієм томосу про автокефалію ПЦУ на початку 2019 року, що віталось не тільки віруючими, але й всіма українцями. Але після виборів нового президента та парламенту в 2019 році настрої українців почали змінюватись. Звісно, «після» – не означає «внаслідок», але зв’язок між виборами та ставленням до національної орієнтації в Церквах все ж можна припустити.

Але якщо подивитись на дані вглиб, картинка вийде більш об’ємною. На заході країни майже третина опитаних (31,8%), вважає, що релігія не має бути національно орієнтованою – на 11,3% більше, ніж в минулому році. На півдні противників нацорієнтації теж сильно побільшало – з 40,2% аж до 60,6%. Це можна було б пояснити специфікою регіону, але поруч маємо результати зі сходу: прихильників національно орієнтованої Церкви за рік підстрибнула з 12,4% до 30,4%. Такий показник може корелюватись з різким стрибком кількості жителів сходу, які почали себе ідентифікувати з ПЦУ: порівняно з 2020 роком ріст склав 12,5% (з 7,4% до 19,9%). Теоретично це може бути пов’язано з активізацією військових капеланів ПЦУ саме на сході, де люди на власній шкурі відчули, що таке «русскій мір». При тому, що схід – найменш релігійний регіон, такий ріст справді вартий уваги.

Але це ще не всі сенсації. Якщо в ПЦУ за рік прихильників нацорієнтації Церкви стало більше майже на 7%, (48,0% проти 54,9%), то в УПЦ МП – аж на 17,8% (з 25,5% до 43,3%). І з противниками відбулось щось незрозуміле: в ПЦУ їх за рік побільшало на 5,5% (з 20,5% до 31,8%), а от в УПЦ МП – поменшало на 3,6% (з 48,9% до 45,3%). Просто дива та й годі. Нарешті, дані по УГКЦ зовсім шокують: проти національної орієнтованості Церкви виступило майже на 30% більше вірян, аніж минулого року (з 14,5% до 35,4%), а за – на 11,8% менше (з 66,3% до 54,5%). Як то кажуть нічого особистого, лише цифри. Але пояснити такі кульбіти якимись очевидними причинами наразі важко (непрофесіоналізм соціологів центру Разумкова навіть не розглядаємо).

Ставлення влади до церкви

Після появи ПЦУ виникли побоювання, що у неї великі шанси стати державною Церквою. Але така трансформація не знаходить підтримки в суспільстві.

Тут треба уточнити, що кожен по-своєму розуміє, що таке «державна церква». В оригіналі це релігійна організація з законодавчо зафіксованим домінуючим положенням та фінансовим утриманням (як в Греції або Румунії). Але є більш лайтова версія – повний чи частковий фаворитизм з боку влади. В опитуванні було враховано перший, класичний варіант.

Отже, негативно поставились до ідеї повноцінного інституту державної церкви 58,3% респондентів, позитивно – 17,9%. В динаміці частка поціновувачів державно-церковної симфонії – найвища з 2010 року (9,8%). Цікава картина в розрізі регіонів: лише на заході кількість прихильників симфонії знизилась на 4,3%, а от у всіх інших регіонах – збільшилась: в центрі з 11,3% до 19,8%, на півдні з 5,0% до 15,4%, на сході з 3,0% до 16,8%.

Деталізація по конфесіях взагалі дивує: запит на державну церкву виріс практично в усіх церквах, крім УГКЦ: на 8% в ПЦУ (в цілому 29,1%) та на рекордні 12,6% в УПЦ МП (Карл!) – аж до 25,4%. Результати, отримані при опитуванні віруючих УПЦ МП, можна з натяжкою пояснити підсвідомим бажанням позбутись всіх своїх проблем через механізм недоторканості державної церкви. Але інші опитування, кому б українці віддали б право отримати такий статус (див. нижче) – не на користь УПЦ МП. Позиція УГКЦ (20,1% за, 58,7% проти) абсолютно зрозуміла: її шанси на отримання такого статусу нульові, а перетворення ПЦУ на державну церкву викликає негативні очікування.

При цьому, якби такий інститут було запроваджено, титул державної церкви 52,9% українців віддали б ПЦУ, і лише 10,6% — УПЦ МП. Не хочеться спекулювати на тому, що віруючі УПЦ МП, які не проти державної церкви, недооцінюють суспільну реальність, але принаймні цифри говорять сам так.

Отже, в українських реаліях державно-церковна симфонія поки не знаходить суттєвої підтримки.

Політики в церковному антуражі

Є ще два цікаві блоки, які варто розглядати в парі. Перший – ставлення українців до участі релігійних організацій в державних церемоніях (освячення держустанов, прийняття присяги військовослужбовців). Другий – ставлення до публічної демонстрації політиками власних релігійних уподобань.

В цілому, українці не дуже прихильно ставляться до чиновників-«підсвічників»: тільки 21,5% позитивно, 36,3% негативно, 36,6% не визначились. В розрізі конфесій найбільше такі демонстрації толеруються в УПЦ МП (36,5% за, 28,3% проти), найменше в УГКЦ (26,8% за, 34,1% проти).

При цьому українці не проти ширшого залучення церков до освячень та благословінь під час державних церемоній (41,7% за, 17,5% проти). В цьому є певне протиріччя, адже на такі церемонії священнослужителі отримуватимуть запрошення саме за принципом особистих уподобань запрошуючих – тобто, тих же держслужбовців. Інакше кажучи, політикам та чиновникам варто обережніше ставитись до власного піару на релігії.

Поза політикою

Ще одна сенсація: 58,2% українців вважають, що Церква не повинна втручатись у відносини людини і держави (на 6,7% менше, аніж в 2020 році). Мова очевидно йде про право Церкви реагувати на дії влади та різноманітні суспільні процеси. Лише 10,6% опитаних – за повну підтримку Церквою держави за принципом «немає влади не від Бога». Невтручання підтримують по всіх регіонах більш-менш рівномірно. При цьому дуже низький рівень прихильників права церкви на критику влади та викривання її зловживань: 10,4% в ПЦУ, 6,6% в УПЦ МП, 5,6% в УГКЦ, серед просто православних – 7,5%. Як бачимо, боротьбу з державою віруючі не підтримують. Це дещо протирічить тактиці УПЦ МП боротьби з «гоніннями».

При цьому, як не парадоксально, українці Церкві довіряють, але не схильні її вважати моральним авторитетом (тільки 47,9%) – причому через відсутність моральності церковних єрархів. Тим не менш, є тенденція на відновлення морального авторитету Церков.

Тобто, бажання з боку деяких церковних діячів покласти на державу відповідальність за падіння моральності в суспільстві – це, на думку українців, перекладання проблеми з хворої голови на здорову: починати відновлення моральності треба з себе. А от в самих Церквах вважають, що священнослужителі – такі ж люди, як і всі інші. Ці результати заслуговують додаткового аналізу в самих Церквах, які хочуть мати більш тісні стосунки і з суспільством, і з державою.

Треба зауважити, що суттєвим залишається вплив на суспільні процеси та державні рішення з боку Всеукранської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Ймовірно, це пов’язано якраз з підкресленою автономністю цієї інституції, а також проведенням часто «опозиційної» політики до державних проєктів.

Відокремлення Церкви від держави

За останній рік спостерігається стала тенденція збільшення прихильників відокремлення Церкви від держави (з 41,1% до 49,3%). Вони вважають, що таке відокремлення – передумова демократичності держави і забезпечення права особи на свободу совісті. Цікаво, що найбільш таких опитуваних – в центрі та півдні країни – 56,5% та 55% відповідно. В цих регіонах за рік такої думки стали дотримуватись на 10% більше респондентів, аніж рік тому.

Найбільше віруючих, які за відокремлення – в ПЦУ, причому за рік їх частка збільшилась аж на 13,8% (з 39,7% до 53,5%). Відповідно тих, хто проти відокремлення – на 9,1% більше (з 32,3% до 24,2%).

Найменше схвалення відокремлення – в УГКЦ, але за рік особливих змін в думках не відбулось (з 33,7% до 34,3%). Одночасно тих греко-католиків, які проти «вигнання» церкви з державної та освітньої сфер, побільшало на 5,2% (з 44,0% до 38,8%).

В УПЦ МП за відокремлення 47,5% (при цьому, згадаймо, там 53,3% проти державної церкви), і за рік їхня кількість зросла на статистичну похибку в 1% (і на 3% стало трошки менше противників відокремлення (з 29,5% до 26,6%).

Цікавий момент: 65,2% опитаних вважає, що найкраще влада ставиться до ПЦУ. В самій ПЦУ 47% вважає, що влада ставиться до всіх однаково. В УПЦ МП так думає 39,8%, а от фаворитизм однієї Церкви (очевидно, ПЦУ) в УПЦ МП побачили лише 11,5%. За рік на 3,6% поменшало тих, хто помітив відносну прихильність влади до ПЦУ (або УГКЦ – залежно від регіону). Це означає безрезультативність пропаганди Московського патріархату, що начебто влада здійснює гоніння проти нього на користь ПЦУ.

Висновки

Опитування виявило багато протиріч як серед українців в цілому, так і всередині церков. Припускаємо, що результати опитувань в наступному році за наслідками загрози відкритої війни Росі проти України можуть радикально змінити настрої наших співвітчизників.