Церква, прогрес і цілісний людський розвиток

В основі будь-якого справжнього суспільного прогресу чи особистісного розвитку має бути культура гідності – ті соціальні та культурні практики, завдяки яким людське життя стає гідним. Без сумніву, важко уявити собі гідне життя в бідності, без матеріальних засобів для існування, коли життя людини перетворюється у виживання. Однак згідно з концепцією ЦЛР навіть дуже ефективні заходи з подолання бідності не стають автоматично виправданими, якщо вони не шанують гідність людей. Лише ефективності недостатньо. Мета не виправдовує засобів. Тим більше, що гідне життя людини – це не тільки наявність матеріальних благ. Це також здорова сім'я, якісна освіта, спілкування з Богом. Як наслідок, ЦЛР – це про розвиток кожної людини і цілої людини. Це про трансформацію суспільних, політичних, економічних, культурних умов нашого життя, завдяки чому гідність людини перебуває в центрі суспільної уваги, дії та практики. Ця тематика вкрай важлива для українського контексту. Не в останню чергу тому, що завдяки Революції Гідності поняття гідності перестало бути чимось абстрактним. Ми заговорили про перехід від Революції Гідності до "країни гідності", намагаючись намацати, що потрібно змінити в державному управлінні, освіті, медицині, судовій практиці тощо у світлі пошани і визнання людської гідності. Водночас гідність є явищем з дуже розмитими межами, яке не тільки вживають де треба і не треба, а й яким часто зловживають.

Тематика цілісного людського розвитку є одним із ключових дослідницьких напрямів Українського католицького університету. Вже кілька років поспіль Міжнародний інститут етики і проблем сучасності проводить міжнародну конференцію "Цілісний людський розвиток в цифрову добу". Минулого року УКУ розпочав грантову дослідницьку програму з ЦЛР. У 2022 році заплановано присвятити ЦЛР Літню школу для викладачів УКУ та традиційні Дні УКУ у Львові у вересні. Сподіваємося, що ознайомлення з доробком у тематиці ЦЛР на сторінках Zbruc’а дозволить продовжити важливу дискусію про "добре суспільство" в Україні, в основі якого перебуватиме культура гідності.

— Пане Андрію, ставлення Католицької Церкви до прогресу, розвитку змінювалося впродовж історії. Папа Григорій ХVI був проти побудови залізниці на території Папської держави, навіть існують анекдоти з цього приводу… А у 1864 році Папа Пій ІХ опублікував Syllabus errorum. І вісімдесятий пункт цього списку каже, що той, хто вважає, що Римський первосвященник може і повинен примиритися чи підлаштуватися під прогрес, помиляється. Проте через сто років у Пастирській конституції Другого ватиканського собору Gaudium et spes говориться, що земний прогрес «сприяє кращому упорядкуванню людського суспільства, він напрочуд важливий і для Царства Божого». Що стоїть за цими змінами?

— Бачите, протягом кількох останніх століть існує певна обсесія щодо прогресу, він став центральною віссю нашої суспільної дискусії. З одного боку, у нас є категорія людей, які себе так і називають – «прогресисти», і заради прогресу вони вимагають, по-перше, приносити жертви, по-друге, вимагають просто змінювати те, що їм не подобається, – оскільки, на їхню думку, це можна організувати краще. У цій парадигмі реформи чи зміни трактуються як щось, що саме по собі є добрим – вони стали синонімом покращення. Зі свого боку, Церква за природою – консервативна інституція, тобто закорінена в певній традиції, у подіях, які відбулися в конкретний історичний час у минулому, я маю на увазі воплочення, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Тому її підходи часто формуються ретроспективно. На цьому фундаменті формувались її ключові догмати, вчення апостолів і отців перших Вселенських соборів. А тому, на перший погляд, між церковним вченням й ідеєю прогресу існує суперечність. І якщо дивитися на це поверхово, то може видатись, що ця суперечність є принциповою, глибинною.

Але в період, про який ви говорите, це було радше психологічною проблемою. У XIX столітті, коли Католицьку Церкву очолювали згадані вами Григорій XVI (1831–1846) чи Пій IX (1846–1878), Церква ще ідеалізувала середньовічні інституції – наприклад, різні ремісничі чи купецькі гільдії, які в умовах модерного, ліберального часу руйнувались. А тому вона з підозрою ставилася до різного роду технічних інновацій. З іншого боку, ті зміни були пов’язані з певною ідеологією, а саме з ідеологією прогресизму. І в цьому сенсі, я думаю, мало що змінилось. Якщо ми й сьогодні говоритимемо про ідеологію прогресизму, то Церкві важко з нею примиритись, бо ця ідеологія по своїй суті є антицерковною. Вона є нічим іншим, як спробою побудувати Царство Боже, рай на землі, ідеальний устрій, якого не буває. Ми маємо приклади утопій кінця XIX – початку XX століття. І комуністична утопія, і націоналістична завершилися тоталітаризмом, намаганнями через коліно ламати людей, суспільства, природу людського організму. Такі спроби існують і сьогодні. Скажімо, нині ідеологія прогресизму стала прапором тих суспільних груп, які прагнуть ліквідувати різницю між чоловіком і жінкою, оголошуючи біологію політичною наукою і вимагаючи припинити дивитися на речі з точки зору здорового глузду. На їхню думку, різниця між чоловіком і жінкою – це політичне питання, пов’язане із владою, соціальною ієрархією. І цю ієрархію ми, на їхню думку, повинні змінювати, а X чи Y хромосоми можемо замінити карбоновими носіями. У цьому сенсі ідею прогресу легко довести до абсурду, і це вже буде не поступ, а чергова утопія.

Як колись, так і тепер прихильники цієї ідеології бомбардують Церкву як мракобісну інституцію з Середньовіччя, яка залипла у старовинних речах, лише здуває пилюку з ікон та щось бурмоче собі там на латині чи церковнослов’янській. Церква зі свого боку починає захищатись, тому й виходить конфлікт, розлам. Розлам ідеологічний. Те, що відбулось на Соборі, – це дещо інший підхід. Отці Собору прагнули поглянути на реальність суспільного розвитку не з точки зору боротьби ідеологій, а, так би мовити, з висоти пташиного польоту. Це було прагнення проаналізувати й оцінити все те, що відбулося за минулі кілька століть. А що ж відбулось? Відбувся великий технологічний прорив, потужний прорив у точних науках: математиці, фізиці, біології, медицині. Ці прориви відбулися завдяки людському ratio, людському розумові, і в цьому немає нічого поганого.

— …але при цьому, говорячи про прогрес, Католицька Церква все ж критично ставиться до окремих його аспектів. Вона наголошує, що для того, щоби бути автентичним, розвиток повинен «сприяти успіхові кожної людини і цілої людини» – тобто служити цілісному і солідарному гуманізму…

— Власне, сам по собі технічний прогрес є морально нейтральним. Але всі винаходи мають інструментальну природу – вони можуть послужити як на добре, так і на зле. Класичним прикладом є атомна фізика. Вона відкрила шлях атомній енергетиці, але також винайденню атомної зброї, яку ми тепер не знаємо куди подіти, але й назад ми повернутися не можемо. Навіть якщо сьогодні всі країни відмовились би від цієї зброї, технології її виготовлення вже нікуди не зникнуть – джина випустили з пляшки. Є багато питань до напрямів розвитку комп’ютерних технологій, можемо нарікати на різні наслідки, з цим пов’язані: ми перестаємо писати від руки, ми слабше орієнтуємось у просторі, бо в нас є навігатор, забуваємо табличку множення тощо. Але що тепер із цим робити – відмовитися від цього? По суті, це неможливо. Зрештою, електрика, автомобілі, комп’ютери полегшують нам існування. Але в той самий час деякі з винаходів є «благами підвищеної небезпеки», вони спричиняють суспільні чи психологічні проблеми, які пов’язані із взаємодією людини з технікою.

Але є й інша, глибша проблема. Чи можемо ми стверджувати, що існує також прогрес суспільний? Одним із наріжних каменів прогресизму є історичний еволюціонізм – тобто віра у те, що установи людського суспільства так само прогресують від, умовно кажучи, первіснообщинного ладу до глобального суспільства, у якому буде свобода, братерство і рівність, повага прав людини і гармонія між усіма народами. Відповідно виникає питання: чи ми можемо цього досягнути, чи це правильний ідеал? І Церква зі свого боку говорить, що це все добре: ми також за те, щоб була свобода, рівність та братерство, за те, щоб поважались права людини, ми розуміємо, що суспільне добро є благом глобальним – і нам необхідна глобальна координація аж до створення якихось глобальних інститутів, які можуть мати владний характер. Це може бути ідеалом і метою суспільного розвитку.

Але… існує питання, для чого ми це робимо, чого ми хочемо добитися, яке середовище для людини хочемо за допомогою всіх цих реформ створити? Відповідь прогресистів на це питання є утилітаристською: ми хочемо, щоб усі були максимально задоволеними – the greatest amount of good for the greatest number of people. Для цього ми включаємо так званий утилітаристський калькулятор корисності і проблем. І створюємо певні обмеження, якщо бачимо в цьому певну користь, або коли дії однієї людини шкодять іншій. Звідси лібертаріанський принцип, що ти вільний робити все, допоки це не несе шкоди іншим. У свою чергу, представники лівого крила політичного спектру кажуть, що ти повинен вливатись у мейнстримну масу, яка перетворює суспільство і перетворює тебе – і яка за допомогою науки та соціальних реформ робить людину колективно кращою, світ більш соціально справедливим, а людину більш гармонійною.

Зі свого боку Церква, відповідаючи на питання, «для чого ми це все робимо», каже про те, що метою реформ має бути світ, у якому людині буде легко зробити правильний моральний вибір. Тобто світ, де моральні орієнтири, маячки добра і зла знаходяться на своєму місці, де компас людської совісті не є збитим і показує у правильному напрямку, а не крутиться навколо власної осі і не притягується магнітом людської гордості і пожадливості. І тут церковна візія цілісного людського розвитку відрізняється від утилітаристської. Якщо для прогресистів основна мета – щоб усі були задоволені, то для Церкви важливо, щоб це мало зміст. Щоб вектор цього розвитку був скерований у бік добра, у бік зростання свободи для братерства, а не свободи для егоїзму і задоволення власних потреб за рахунок інших, зовнішніх чинників.

— Повертаючись до формули цілісного людського розвитку, що він повинен охоплювати кожну людину і цілу людину, – що значить «кожну людину»? Вочевидь, йдеться про популярну нині тему рівності. Нинішня суспільна дискусія крутиться довкола «стартової» рівності можливостей та рівності при розподілі результатів чи плодів розвитку. Чи Церква також мислить у рамках такої дихотономії, чи вона виходить за її межі?

— Глобальної рівності всіх, всюди й у всіх обставинах досягти неможливо. Навіть цілковиті утопісти про це не мріють, бо це б означало, що всі будуть однаковими «цеглинками» одного кольору і розміру. Натомість дилема, яка реально є у суспільстві, – це дилема між лібертаріанським і соціалістичним підходами. Перший говорить про те, що людина повинна мати рівність можливостей – у тому сенсі, що кожен може іти, куди хоче, а куди він прийде, залежить від його рішення чи від того, що хтось «фартовий» і йому зійшлися зорі, а хтось «нефартовий» (як казали в Галичині, «мав пеха») і йому не пощастило. Це є один підхід: рівність перед законом, рівність у тому, що кожен може особисто приймати рішення, має рівні можливості. Натомість коли ми говоримо про комунітаристський чи соціалістичний підхід, то він говорить про те, що має бути максимально можлива рівність матеріальна, оскільки саме матеріальне розшарування саме по собі є ознакою несправедливості. І тому соціалісти говорять про перерозподіл благ, які в результаті реалізації свободи чи завдяки тому, що хтось шустріший або просто більш «фартовий», починають накопичуватись на одному полюсі. Якщо ти даєш людині більше свободи підприємництва, то рано чи пізно одні більше заробляють, а інші не встигають заробити. Зростає розрив між багатими та бідними. Тоді треба якось перерозподіляти ті блага: трохи більше забирати у багатих і давати тим, хто є найбільш упослідженим. Ця ситуація постійно повторюється, і цей перерозподіл доводиться час від часу повторювати.

Церква дивиться на цю ситуацію одночасно з двох точок: з есхатологічної перспективи, тобто перспективи Царства Божого, і з точки зору теперішнього. З есхатологічної перспективи всі є рівні перед Богом, перед законом, усім відкрита дорога до Царства Божого – тільки треба хотіти цією вузькою дорогою йти. Яким буде твоє місце у Царстві Божому – це інше питання. Святе Письмо каже, що там будуть різниці, але ми цього, живучи в часі, до кінця не розуміємо. Але у цьому немає нічого поганого, бо стан блаженства – це краще, ніж будь-що у цьому світі, і тому з есхатологічної перспективи для людини це у будь-якому разі good deal. Але у цьому часі вимагати абсолютної рівності означало б звести всіх людей до згаданих мною вище цеглинок, які неможливо відрізнити одну від одної. А як тільки ти можеш їх розрізнити, то починаєш розуміти, що в цьому плані одна буде у чомусь кращою від іншої. Серед нас є вищі і нижчі, хтось швидше бігає, а хтось повільніше, хтось трішки розумніший і так далі… і що з цим робити? Будь-яка категорія розрізнення ставитиме одного попереду, а іншого позаду. З цієї перспективи абсолютна рівність нереалістична і непотрібна. А коли ми на ній зациклюємось, то потрапляємо у штучний світ інстаграму і починаємо препарувати свої обличчя, фігури і житейські історії у відповідність до ідеалу. І тоді з одного боку це велика брехня, а з іншого – велика нудьга, бо всі тоді стають такими собі «цеглинками-модельками». Я тут не говорю про жінку чи чоловіка, а про людину взагалі. Тут радше йдеться про штучний ідеал, який ми на себе міряємо і якому ми всі не відповідаємо – навіть ті, які найближче до нього. Через це ми вічно у стресі і в депресії, бо не можемо його досягнути. Бо з одного боку ми робимо вигляд перед іншими, що ми його вже досягнули, а з іншого ми внутрішньо зламані і пробуємо самі себе дурити, заспокоювати: що от ще трішки, і ми цього ідеалу досягнемо. А не досягнувши його, впадаємо в екзистенційний відчай.

Церква каже, що нам це все не потрібно, бо кожен має свою місію – і під неї має набір задатків-дарів, яких йому достатньо для того, щоб цю місію виконати. І місія кожного є унікальною. Як каже Апостол Павло, «Не може око руці сказати: "Ти мені непотрібна!" Чи голова ногам: "Ви мені непотрібні!" Бо ж члени тіла, що слабшими здаються, є найпотрібніші». Й у цьому сенсі рівність і не потрібна. Ми всі є дітьми Божими, усі перед Ним рівні, усі маємо рівну гідність, однакові права та можливості.

Стосовно ж соціальної справедливості, то у соціальному вченні Католицької Церкви є гарний принцип «фундаментальний вибір на користь бідних». У житті є різні ситуації. Комусь «роздали не ті карти» в житті – ми не знаємо, чому… нам не подобаються наші тіла, ми не любимо, коли хворіємо… дехто сам винен у тому, що з ним сталося через алкогольну чи наркотичну залежність, хтось у певний період життя лінувався чи займався не тим, чим було потрібно. Кожен має про що шкодувати в житті, бо щось відбулося не так або сталося не так, як він запланував. І от ті, які бідні чи з різних причин стали аутсайдерами або відстали у погоні за щастям, вони потребують підтримки більше, аніж ті, які є «чемпіонами». І Церква бачить свою особливу місію в тому, щоб з ними працювати і їм допомагати. Тому що ці люди потребують більше уваги, ніж ті, яких називають сильними світу цього, – і які несуть більшу відповідальність, бо їм більше дано і вони мали б свідомо розпоряджатися тими дарами, якими їх наділено більше, ніж їхніх братів і сестер.

— Друга частина концепції цілісного людського розвитку говорить про «цілу людину». Тобто йдеться не про якийсь лише один аспект буття людиною, а що властиво людині необхідне для того, щоб вона розвивалася в цілості?

— Бачите, цією сферою радше займається аскетика, а не соціальне вчення Церкви. Тому що нам зазвичай здається, що нам треба набагато більше, просто більше всього. І це є однією з моральних проблем, яку людина має. Це перевірено кількатисячолітнім досвідом, тисячами поколінь людей: що більше ми маємо, то більше хочемо і тим менше воно приносить задоволення. Це одна з пристрастей, подібна до будь-якої іншої пристрасті: чим більше ти її задовольняєш, тим більша порожнеча в тобі утворюється – це як магніт всередині людини, до якого усе прилипає, але нічого не задовольняє. Це тягне за собою жадібність, намагання все викрутити на свою користь, звідси беруться різні зловживання владою, корупція, визиск економічний та політичний тощо. Що потрібно людині? Для цілісного розвитку людині необхідні перш за все правильні моральні орієнтири, а все інше додасться. Святе Письмо каже, що необхідно шукати перше Царства Божого. Що це означає? Шукати єдності з Богом, довірливих відносин з Богом і жити з правильними моральними принципами згідно з Заповідями Божими. І коли людина має цю єдність, то інше їй додасться. Таким чином християнин може займатися спортом, може заробляти гроші, нормально проводити час у товаристві та сім'ї, може отримувати задоволення від спокійного та комфортного життя, може їздити відпочивати, якщо має за що, – із цим немає проблем. Проблеми є тоді, коли це все перетворюється в ідола, коли це все затіняє першу частину, коли людина перестає шукати Царства Божого – натомість шукає свого найбільшого задоволення, найбільшого шматка радості, який треба обов’язково спробувати, як найбільший шматок торта на цій землі. У результаті ти весь у цьому торті, тобі радісно і нічого вже не потрібно, ти вже діабетик, але не можеш собі дати ради, бо ти вже цілком занурився в цей торт. А якщо ти не занурився чи від тебе цей шматок забрали, тоді у тебе ломка, як у «професійного» наркомана – і, як наслідок, депресія. Для християнина земні блага не повинні визначати центральну скерованість. Його компас, внутрішній вектор має бути налаштованим на Царство Боже. І в цьому сенсі інтегральний чи цілісний людський розвиток ніколи не буде таким, як його бачать адепти прогресизму. Оскільки, на їхню думку, можливо досягнути стану, коли всі можливі бажання людини будуть задоволені – а це неможливо, бо бажання виникають у процесі задоволення. Натомість християнство каже, що коли людина заспокоюється у Бозі, тоді має мир, а все інше додається – і тоді вона є щасливою. З іншого боку, людина, яка шукає щастя без Бога, завжди є нещасливою. Такий парадокс.

— Тобто «більше бути», ніж «більше мати»… Але чи тут є певна послідовність пріоритетів, чи її не може бути в принципі? Бо на перший погляд виглядає, що людині байдужі книги чи театр, якщо вона не має за що дітей прогодувати… ну й навпаки, фінансова стабільність не гарантує, що людина зростатиме у своїй «людськості»… Як це взагалі працює?

— Ну так, за «пірамідою Маслоу» перше, чого потребуємо, – це задоволення фізичних потреб, друге – це суспільне визнання, і наостанок самовираження. Я не говорю, що це абсурд. Але ця схема виходить знову ж таки з того, що людина є самозануреним егоїстом. Благо, що у сьогоднішньому світі більшість фізичних потреб можна так-сяк задовольнити: ми майже подолати голод, сьогодні він є радше наслідком війн чи природних катаклізмів. Сьогодні людство може себе одягнути, може забезпечити майже всім дах над головою. Але в екстремальних ситуаціях – таких, як наш Голодомор чи Голокост – люди поводяться по-різному. Це той страшний моральний вибір, перед яким, дай Бог, щоб ніхто вже не ставав: хтось їв своїх дітей – а хтось вмирав сам, але віддав їм свою їжу. Те саме було у концтаборах: хтось готовий був на якісь підлості і на будь-яку зраду, щоб тільки вижити, а хтось, як Максиміліан Кольбе, готовий був умерти замість іншого, бо у того були діти. Коли людина постає перед таким вибором, моментом істини, вона показує глибший моральний характер. Добре, коли всі щаблі піраміди Маслоу є задоволені і всі твої матеріальні потреби задоволені. Ми, звісно, можемо дискутувати, чи людина має право на інтернет, чи це базове право. Напевне, в якийсь момент це питання стане більш актуальним, коли для вільного і взагалі для повноцінного існування буде потрібен доступ до мережі, а інакше людина опиниться поза суспільним контекстом. І це важливо, коли ми говоримо про свободу слова, самовираження. Але ця свобода необхідна для того, щоб висловити щось змістовне, бо, як казав Сьорен Керкʼєгор, люди наполягають на свободі слова, щоб не користуватися свободою думки. Тому потрібно починати зі свободи думки – і тоді свобода слова реалізується у щось змістовне, а не у безсенсовну балаканину. Для християнина самовираження реалізується у пошуку сенсу, в єдності з Богом, і завдяки цій єдності ти можеш більше бути, ніж більше мати, а мати стає засобом для того, щоб бути. Коли ж людина не вірить, чи не знає, чи боїться автентичного буття, боїться постати перед екзистенційним вибором з голою душею, то вона часто ховається за різні речі: хтось ховається за майно, тоді хоче мати, щоб у цьому реалізуватись, хтось ховається за кількість лайків в інстаграмі. Це свого роду захисні реакції, але часом ці реакції перетворюються в обсесію.

— Якщо перейти до перешкод, які унеможливлюють цілісний розвиток, то в документах Католицької Церкви і понтифіків часом можна почути згадки про т. зв. «структури гріха», які, зумовлюючи людську поведінку, таким чином стають джерелом інших гріхів. Св. Іван Павло ІІ писав, що такі структури здатні впливати на суспільний розвиток, стримувати й уповільнювати його. Що це за структури такі, як вони творяться і як їх можна здолати? І чи можна/варто слово «гріх» перекласти в даному контексті на «секулярну» мову? Оскільки в світському дискурсі структури можуть бути лише ефективними і раціональними або навпаки.

— Якщо йдеться про переклад, то найлегше було б перекласти гріх як «злочин». Якщо говорити юридичною мовою кримінального кодексу, то злочин є діянням умисним або необережним, яке з матеріальної точки зору несе шкоду, і ця шкода може бути завдана комусь або собі. Людині важко зробити шкоду Богові, але ми пробуємо час від часу це робити – маю на увазі злочин проти порядку речей, проти метафізики, проти, так би мовити, світової гармонії. По суті, будь-яке наше невиконання Заповідей в розумінні відхилення від правильної поведінки є вчиненням зла, бо воно розхитує, розламує гармонію цього світу і призводить тоді до різних наслідків: починаючи від екологічних, завершуючи психологічними. І коли ми говоримо, що той чи той є злочинцем, вбивцею чи педофілом, то ці терміни вказують на характеристику людини, яка вчинила злочин і стала злочинцем. Тому грішник, по суті, є синонімом злочинця. Тому концепцію гріха сучасній людині неважко зрозуміти, бо ми ще не відмовилися від концепції злочину. Питання в тому, що ми називаємо гріхом, а що ми називаємо нормальним. Те, що було колись криміналізованим, сьогодні ми називаємо нормальним, а те що вчора було звичним, стало неприйнятним. Наприклад, те, що колись було б потрактоване як свобода слова, сьогодні може підпадати під звинувачення у hate speech і може бути криміналізованим. Дискусія про добро і зло завжди була, і вона триває, але гріх – це моральне зло, от і все. Екстремальне моральне зло, як вбивство, є одночасно кримінальним злочином.

Тепер стосовно структур гріха. Сьогодні кажуть, що не можна узагальнювати, не можна судити. Християни кажуть, що не можна судити, бо ти до кінця не знаєш мотивації людини. Ми ж коли починаємо судити людей, то мимоволі ставимо себе в позицію моральної вищості, наклеюємо різні етикетки на інших – і не зчуваємось, як самі чинимо зло. Але ми прекрасно розуміємо, що якщо зібралася група злочинців, і метою цієї групи є грабувати людей на дорозі чи займатися гакінгом фінансових установ, – то це вже структура гріха. Це суспільна організація, яка скерована не на добрі цілі, а на злі. Це системи суспільної організації, які просувають зло й обмежують можливість чи роблять непопулярною або важкою чеснотливу правильну поведінку. У наших обставинах за прикладами структур гріха далеко ходити не треба, бо наша система корупції однозначно є такою структурою. Якщо для того, щоб отримати водійські права, легше заплатити, ніж здавати екзамен, бо тебе все одно завалять і ти підеш на друге коло, – то ти маєш справу саме з такою структурою. Вона ускладнює життя нормальним людям і полегшує тим, які готові проходити з чорного ходу, починаючи зі школи, студентської лави і завершуючи найважчими випадками політичної та судової корупції. Така корупція підриває солідарність в державі та довіру до інституцій. Не змінивши цих структур, не демонтувавши їх, важко говорити про автентичний розвиток. Ці структури деморалізують усі верстви суспільства: бо ти дивишся, що усі так роблять, і починаєш також так робити. Людина взагалі схильна дивитися на те, що роблять інші і копіювати їх. Тому для Церкви важливо, щоб суспільство виховувало в людині морально правильні орієнтири – починаючи зі школи і далі. Щоб у цих інституціях не було таких речей, як корупція, і навпаки плекались такі речі, як солідарність, допомога бідним, ініціативність, а не фрірайдерство, як проїзд у громадському транспорті без квитка – а по суті за чужий кошт.

— А якщо говорити без метафізики? Бо якщо ми її відкинемо, то питання зла виглядає по-іншому. Зло тоді як дощ чи якийсь катаклізм. Він падає – ми візьмемо парасолю, є повінь – побудуємо дамбу і так далі.

— Тут важливим є вчення про первородний гріх, яке є в монотеїстичних релігіях. Воно точно є у християнстві і, до певної міри, в різних течіях юдаїзму чи ісламу. Без концепції первородного гріха важко зрозуміти, чому ми є в достатньо жалюгідному моральному становищі, незважаючи на прогрес. Для прогреситів зло – це свого роду еволюційний стимул. Для них це фаза існування, у результаті якої ти краще пристосовуєшся, довше існуєш, даєш потомство, й еволюційна спіраль через тебе крутиться далі. Якщо ти погано пристосувався, тебе відкинули. Тому добром є те, що дає тобі можливість продовжити життя, а зло є тим, що шкодить суспільному розвитку. А останнім часом, якщо говорити про теперішні соціальні історіософські ідеали, то злом є виламування з групи, оскільки цим ти шкодиш суспільному прогресу. Тобто злом є бути ретроградом, а добром – бути прогресистом. У результаті таких «прогресивних» ідей моральний вектор перестає мати той пафос, без якого ти не розумієш, що це ключова і фундаментальна проблема людства. І тут знову принципова різниця між концепцією християнського інтегрального людського розвитку, який ґрунтується на фундаментальному моральному виборі, і прогресистським баченням, яке постійно переконує, що влада корумпує, а тому треба змінювати структури, треба більше рівності, більше соціальної справедливості. Варто поставити собі питання: чому ми постійно змушені повертатися до того самого – більше рівності, більше соціальної справедливості? Чому все постійно ламається? У прогресистів немає на це відповіді. Бо вони не усвідомлюють, що людина – це гакнутий вид з самого початку, і вона спочатку потребує внутрішньої переміни, а вже потім інших суспільних реформ. Звісно, можна починати з іншого кінця: реформ, ліквідації структур гріха. І тоді нам буде легше робити правильний моральний вибір, але все одно він не буде відбуватись автоматично. Це знову ж таки вимагатиме усвідомленого вибору на користь добра. Ми зіпсуті: посели нас у теперішньому стані назад у рай, і ми знову наламаємо дров.

— Якщо теоретичні принципи цілісного людського розвитку перенести на український ґрунт. Які тут особливості? Бо виглядає, що комуністична ідеологія теж, бодай на словах, спрямована на цілісний розвиток кожної людини і всіх людей… Але в нашій недавній історії це закінчилось катастрофою. Чого не враховує комунізм чи ліва ідеологія у цілому, що запропонований нею розвиток в кінці-кінців виявляється ані цілісним, ані не «для кожного»?

— Чому, де б цей комуністичний експеримент не відбувався, чи то в СРСР, Північній Кореї, Латинській Америці чи Китаї, ні в кого нічого доброго не вийшло по великому рахунку? Хоч кожен випадок унікальний і має свої особливості, в усіх він завершується тим, що утворюється якась кліка керівників, яка підминає все під себе. Чому так стається? Чому цей ідеал царства досконалої рівності без Бога не працює? Соціалісти не хочуть ставити собі це питання і щоразу заходять на інший виток і, наступаючи на одні і ті самі граблі, пропонують той самий проєкт: усуспільнимо багатство, зреформуємо політичні інституції, промиємо мозок ідеологією і все буде добре. Зробили це, пройшло десять років, знову щось пішло не так. Знову потрібно щось міняти, промивати, перебудовувати, починати спочатку. Тільки відвернешся, як це все ламається: або люди стають лінивими і нічого не хочуть робити, бо вони працюють добре лише на себе, або вони стають одержимі владою, а влади ніколи не буває забагато і йде постійна концентрація влади у все меншій кількості рук. Без концепції первородного гріха зрозуміти, в чому проблема, неможливо. І комуністичний проєкт, як і будь-яка інша утопія, є приречений. Сьогодні говориться, що, можливо, людству слід «переселитись» у віртуальний світ, де штучний інтелект нас усіх помирить. Але цей трансгуманізм, як на мене, є відміною людини, це свого роду визнання людиною свого відчаю. Декого вже не влаштовує наша біологічна основа, і тому біологія проголошена політичною наукою, оскільки заважає побудувати новий комунізм. Такий ідеальний світ, якого вони прагнуть можна створити хіба в хмаринці, у матриці. Але цей ідеальний світ зводиться до дуже нудної концепції. Бо якщо це буде реалізовано, то це вже навіть не Оруел, а Гакслі, у якого людина відчуває відчай від того, що немає сенсу, від того що за неї вже все вирішили. Просто сидіти, їсти і отримувати задоволення, нічого не роблячи, людина не може. Вона не так влаштована, в такому світі вона відчуває порожнечу, внутрішню відкинутість і безглуздість існування. У Гакслі це закінчується самогубством головного героя від екзистенційної безвиході. Тому інтегральний людський розвиток без Бога не є інтегральним.

Ми мусимо вести діалог з людьми, які у Бога не вірять. Приміром, ми можемо говорити з ними про благоустрій території нашого мікрорайону, збереження миру, уникнення екологічної катастрофи. Але коли ми розмовляємо про причини проблем, дуже важко уникнути розмови про питання добра і зла, а у кінцевому підсумку про відношення людини до Бога, про первородний гріх, про фундаментальний моральний вибір. Що саме в цьому полягає гідність людини, що вона є моральним агентом, який визначається між добром і злом. І, коли ми відриваємось від цього і зводимо економіку, політику до «сьогохвилинних покращень», то воно стає схожим на розбите дзеркало, яке розсипалось, перетворилось на «сонячних зайчиків», які часом сліплять і приваблюють, але цілісної картинки немає. Комуністи це розуміють і тому прагнуть свій проєкт зробити інтегральним. Тільки Бога вони відмінили і на його місце ставлять ідола, інколи навіть нехотячи. Чи він сам собі туди стає у вигляді диктатора.

— Якщо ми поглянемо на сучасне українське суспільство і державу, то які наслідки цього комуністичного минулого заважають спрямувати наш розвиток на сприяння успіхові «кожної і цілої людини»?

— З комунізму ми тягнемо дві речі. По-перше, це безвідповідальність. Наше суспільство вважає, що за нас усе вирішать експерти, держава чи парламент. Ти проголосував, а тепер ти повинен слухати, що тобі сказали, й усе буде добре. Ти не мусиш сам приймати рішення, не мусиш мучитися. Другий наслідком є втрата ідеалу. Комунізм займався підробкою Царства Божого, вони забрали Бога, а на Його місце поставили «світле майбутнє». Коли у 1990-х це зламалось, усі пережили відчуття екзистенційного вакууму, відсутність ідеалу. Хтось знайшов на попелищі старі ікони, а хтось не знайшов. Хтось вірить тільки у гроші і власну «банду», тобто внутрішнє коло друзів, однодумців чи спільників. Тому люди у 1990-х були схильні до будь-якого релігійного екстремізму, сектантства, бо важко бути у пустелі з розбитими ідеалами. Людина так не може, для неї це стан суцільної тривоги і психологічної нестабільності. В нашу постіндустріальну епоху ми якось цей стан приглушили, пообкладались якимись потужними інформаційними подразниками. Але насправді він нікуди не зник. Сьогодні говорять, що триває епоха постправди, і це знову схоже на маніфест відчаю. Якщо ми з цим змиримось і визнаємо те, що правда не має значення, чи що ми не здатні ніякої правди пізнати, то навіщо так довго вести дискусії, навіщо трудити горло? Арістотель казав, що якщо людина хоче бути послідовним скептиком, то вона повинна бути не твариною, а овочем. Вона не повинна висловлювати ніякої думки, бо будь-яка думка вже претендує на те, що вона правдива. А насправді коли навіть найбільшого скептика зачепити, він з піною на губах починає доказувати, що має рацію, переконує, що тільки він правий, а ти не правий, і робить претензію на істинність. Людина не може жити без сенсу, вона не тварина. Тварина сама собі прекрасно дає раду, вона має інстинкти, які її спрямовують. Тому тварини не моляться, не ведуть політичних дискусій. Тварина, коли їй добре, просто собі лежить – і їй добре. Людина так не може, вона у такому стані відчуває синдром «вихідного дня», їй бракує сенсу, від «нічогонероблення» вона впадає у депресію. По-перше, їй стає тривожно, бо зараз щось станеться погане, а по-друге, в неї виникає питання: а для чого це все? От я тут лежу в гамаку, дивлюсь на синє небо, і так пʼятнадцять хвилин… а далі що? Людина хоче проєкту, хоче руху.

— Але у текстах понтифіків, зокрема того ж таки Павла VI (Populorum progressio) чи Івана Павла ІІ (Centesimus annus), знаходимо критику не лише соціалізму, але й лібералізму та капіталізму. Зі свого боку американський консервативний діяч Вільям Ф. Баклі якось сказав, що проблема капіталізму – капіталісти, а проблема соціалізму – соціалізм. Тобто капіталізм теж не без проблем, але є якась надія на їх виправлення… Що тут пропонує соціальне вчення Католицької Церкви? І яка роль/міра втручання держави й органів влади, щоб «захистити найслабших»?

— Ось тут якраз завершується доктринальна частина і починається соціологічна. Багато дискусій ведеться на тему третього шляху, чи Церква має власну модель і чи це модель? Ні, це не модель, бо модель передбачає певний ідеал суспільного устрою, якого Церква не пропонує. Церква пропонує моральну альтернативу: замінити підхід утилітаристський, егоїстичний на підхід альтруїстичний і такий, у якому був би присутній пошук сенсу існування та життя. А чи більше держави, чи менше – це вже починається соціологія. Були Папи, як, наприклад, Лев XIII, який сьогодні звучить дуже лібертаріанськи, оскільки був проти надмірного втручання держави. А є сучасні Папи, як, наприклад, Франциск, який звучить дуже соціал-демократично, бо виступає за те, що ми не повинні в імʼя милосердя робити те, що ми зобов’язані робити в ім’я справедливості, і тільки держава, тільки інституції значною мірою можуть розв’язати ті проблеми, які не можна розв’язати на базі благодійності. І один, й інший не мають у цих питаннях непомильності ex cathedra – це їхні приватні думки, на які вони мають право як люди. А як люди глибокі, розумні і віруючі вони варті того, щоб ми прислухалися до їхньої аргументації. Але Церква не пропонує конкретного соціального устрою: монархічного чи республіканського, з розміром податку 10% чи 90%, з правом власності на землю чи без нього. Бо структурами гріха можуть бути і капіталістичні, і соціалістичні системи. Те, що в соціалізмі проблемою є сам устрій, а капіталістичний, так би мовити, більш природний, – це консервативна теза, і я з цією тезою погоджусь. Проте це не є елементом соціальної доктрини Церкви. І консерватори, і ліберталіанці мають схильність оголошувати ліберальний капіталізм зразка XIX – початку XX століття натуральною спільнотою, яка найбільше відповідає природі людини. Але це не факт. Бо навіть якщо з усіх інших ця система добре функціонує, дає свободу індивіду, ми точно бачимо, що вона має проблеми – наприклад, концентрацію влади і багатства на одному полюсі. Ліберальна економіка без важелів стримування призводить до монополій: з тридцяти гравців завжди залишиться три, а пізніше – один. Тому час від часу доводиться проводити розукрупнення трестів. І я сподіваюсь, що ми доживемо до розукрупнення Google чи Facebook, які за останні 10–15 років акумулювали владу, якої не має жоден уряд. Те, що дерегуляція все вирішить, – це міт. Такий самий міт, як царство комунізму. Тому дискусія про правильний суспільний устрій не завершена. Я не думаю, що вона коли-небудь буде завершена, – точно не до моменту, як прийде Царство Боже.

— І наостанок знову про розвиток. Сьогодні можна багато почути про ідею «сталого людського розвитку», цілі якого були затверджені Генасамблеєю ООН у 2015 році (в рамках якого йдеться про такий розвиток, який би задовольняв потреби нинішнього покоління без шкоди для можливості майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби). Як ідея цілісного людського розвитку Католицької Церкви співвідноситься з цією програмою? Які є точки дотику, а які є відмінності?

— Концепція сталого людського розвитку добре співвідноситься з інтегральним людським розвитком, тільки сама зі собою вона погано співвідноситься. Тобто для людини віруючої із цим немає жодних проблем, тому що ми живемо у цьому світі тимчасово, ми маємо виконати якесь завдання і передати естафету майбутнім поколінням. Ми завжди про це знали, і Церква це проповідувала в античності, середньовіччі, у новітню добу і сьогодні. Проблема прогресизму чи утилітаризму в тому, що вони хочуть одночасно максимізувати споживання, а з іншого боку не виснажити природні ресурси так, щоб зміни не стали незворотними і наступні покоління мали чим користуватись. Але кому ми будемо передавати усе це? Сучасне покоління не дуже хоче мати дітей і проповідує обмеження, стерилізацію, мріє про «золотий мільярд», який буде в десять разів менше гадити в атмосферу. Тому ідея сталого людського розвитку дуже легко лягає у соціальну доктрину Церкви. Але ті, хто її сьогодні активно проповідують, не є до кінця чесними. Так, є екологічна проблема, так, є потреба сталого розвитку, і вона невіддільна від самообмеження. Але тут же вам пропонують змінити iPhone 10 на 11, а потім 12 та 13. Тобто 12 ще добре працює, але це вже відстійний апарат. І це не так питання до тих людей, яким вже соромно вийти на вулицю з iPhone 10, а радше до таких структур гріха, як Instagram чи TikTok, які їх пресують взяти мікрокредит і купити собі новий ґаджет, який буде дещо швидший чи модніший. Але в кожній батареї чи інших деталях є шкода для навколишнього середовища. Тому без самообмеження, без усвідомлення того, що ми маємо трішки служити, а не тільки бігати за власним щастям, проблема не розв’яжеться. Не буде сталої системи й усього іншого, бо ти повинен щось подарувати іншому, навіть якщо це твої діти, онуки. Чому сучасні люди не хочуть дітей? Бо їм потрібно щось дарувати – клаптик свого життя, свого часу, і відривати це від себе, бо вони будуть проживати твоє життя. Це серйозна моральна дилема, і вона потребує морального рішення, яке називається жертовність. А це слово ще менш популярне сьогодні, аніж слово гріх.

Публікацію підготовлено в рамках цільової науково-дослідної програми Цілісного людського розвитку (ЦЛР) Українського католицького університету.