Спробуймо проаналізувати один із найголовніших суспільних феноменів сьогодення, який відчайдушно вимагає богословської експертизи. Йдеться про лавиноподібне наростання фейків та «альтернативних фактів». У світі витворюється ціла антикультура Олжі.

Диявол вочевидь осідлав нові комунікаційні винаходи людства, зокрема соцмережі, і ситуація повільно, але невпинно виходить з-під контролю. Облуда торжествує і, замість того щоб спасувати перед правдою, навпаки – заражає нові й нові уряди та цілі країни.

Це має просто руйнівний вплив на світовий порядок, оскільки руйнує міжлюдську довіру, ускладнює солідарність та унеможливлює прийняття правильних рішень, оскільки останні можливі лише на основі правдивої картини реальності.

Цей феномен активно аналізують спеціалісти соціальних мереж, соціологи, політологи, але голос богословів не пробивається у публічний простір.

Я не смію сказати, що його нема взагалі, адже я не читаю спеціалізовані богословські журнали. Але в публічному дискурсі існує величезна потреба богословської експертизи згаданого феномену.

У цьому висновку, звичайно ж, міститься докір професійним богословам, що, як на мене, занадто зручно занурились у патристичне минуле, полишивши сучасність саму на себе. Проте є в ньому також послання до єрархії чи керівництва Церков, бо християни відчайдушно потребують чіткої картини того, що відбувається, і конкретних настанов, як остерегтися від згубного впливу згаданої антикультури. Якщо Ісус – це «дорога, правда і життя» (Ів. 14, 6), то що означає ота переможна хода Неправди?

Згадаймо, у час, коли світ заполонила сатанинська спокуса класової боротьби, Католицька Церква, очолювана Папою Левом ХІІІ, оприлюднила першу і революційну на той час соціальну енцикліку Rerum Novarum – «Нові речі». Цей документ відкрив для людства альтернативний шлях взаємовигідної співпраці, і значення цієї енцикліки зберігається й досі.

Але поява соціальних мереж і перетворення їх на канали поширення облуди і зла – це також нові речі, на яких людство не має ще антидоту. Отже, я з дня на день виглядаю появи нової соціальної енцикліки, яка внесе бажану ясність.

Проте, поки це станеться, для себе я знаходжу можливі богословські розв’язки у тій дивній формулі ап. Павла: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5, 20). Схоже, збільшення гріха є свідченням того, що десь у невидимому епіцентрі йде інтенсивне нарощення благодаті. Це своєрідна «духовна термодинаміка», коли всюдисуща і начебто всепереможна ентропія долається творенням нового порядку.

Поясню, чому я вживаю слово «термодинаміка». Мені дуже промовистою видається одна паралель із фізики: коли у замкнутій системі з пересиченого розчину вирощувати кристал, тобто упорядковану структуру, то в самому розчині міра хаосу зростає.

А тепер згадаймо той пасхальний «час Сатани», коли Зло на короткий час отримало владу над Сином Божим. Здавалося б, перемога сатанинства безсумнівна: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці» (Мт. 26, 31). Але ця перемога насправді позірна, адже саме в той момент на добровільній жертві Ісуса Бог «виростив кристал» нового світового порядку. І маємо в Об’явленні пряме цьому підтвердження: «Ось нове творю все» (Об. 21, 5).

Тож для мене ота вакханалія брехні й маніпуляцій свідомістю означає, що за нинішнім розгульним «часом Сатани» стоїть творення Богом у якомусь невидимому місці нової розгадки для світу – нового порядку.

Тому нинішня доба – це час не відчаю, а надії.

Тези виступу на Круглому столі «Публічна теологія: українські виміри» на філософсько-богословському факультеті УКУ 4 травня 2019 року