Чернігівські Афіни
До 300-річчя заснування Чернігівського колегіуму
Чернігівські Афіни — саме так любив називати своє дітище — колегіум — чернігівський архиєпископ Іван Максимович, зусиллями якого у древньому українському місті 1700 р. було відкрито навчальний заклад, що за часів Гетьманщини досить швидко став осередком освіти не тільки місцевого, а й всеукраїнського значення. Ця подія зумовлювалась потребами барокової доби України на початку XVIII ст. Чернігів став місцем заснування другого після Києво-Могилянської академії загальноосвітнього навчального закладу не випадково. Вже з XVII ст. місто над Десною поступово підноситься як культурний центр. Цьому значною мірою сприяла діяльність К. Транквіліона-Ставровецького, що в 1626-1646 рр. обіймав посаду архимандрита місцевого Єлецького Успенського монастиря, який тоді належав уніатам. Він заснував першу чернігівську друкарню, де видав свою книгу «Перло многоцінноє». Висловлена в ній ідея становлення індивідуальності в самопізнанні та праці знайшла розвиток у творчості архиєпископа Л. Барановича та його сподвижників.
Л. Баранович, будучи місцеблюстителем Київської митрополії та єпископом чернігівським, проводив значну культуротворчу діяльність. Він, зокрема, організував у Новгород-Сіверську друкарню та латинську школу; 1679 р. їх було переведено до Чернігова. Офіційне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату та виділення Чернігівської архиєпископії в окрему церковну ієрархічну одиницю сприяли відкриттю колегіуму в Чернігові, оскільки сюди стало прибувати менше випускників Києво-Могилянської академії. Їх, до речі, матеріально заохочуючи, забирала до себе й Московська патріархія. Чернігівській архиєпископії потрібні були свої кадри, тому Баранович заходився посилено реформувати латинську школу. Невідомий автор «Разговора о начале города Чернигова и об учреждении семинарии», досліджуючи цей період, згадує слов’яно-латинську школу, що діяла при архиєпископській кафедрі з 1689 р., і навіть називає її колегіумом.
У чернігівській друкарні за час архиєпископства Барановича вийшло друком близько 50 книг. Його власні праці «Меч духовний», «Труби словес праведних», «Тріодіон» та інші на той час належали до вершин української релігійної та філософської думки. Поетичні, етико-релігійні, філософські твори сподвижників Л. Барановича, І. Максимовича, І. Галятовського, Д. Туптала, А. Стаховського та інших релігійних діячів, письменників і митців Чернігова стали духовним підгрунтям розвитку культури й освіти, зокрема і створення колегіуму.
Тогочасна Україна потребувала освічених людей. Гетьманат був зацікавлений у кваліфікованому управлінському апараті. Гетьман І. Мазепа, наприклад, зробив чимало для збереження й активізації діяльності чернігівської друкарні, сприяв І. Максимовичу у відкритті та розбудові колегіуму. Дворяни, козацька старшина, певні кола міщанства, духовенство прагнули дати своїм дітям освіту. Але ініціативу в цій справі могла виявити тільки церква; вона ж мала й певні матеріальні та кадрові можливості для реалізації цих планів.
Спочатку колегіум розмістився у келіях кафедрального Борисоглібського монастиря. У передмові до своєї книги «Зерцало от писання Божественного» перший префект колегіуму А. Стаховський писав, що 1705 р. при допомозі І. Мазепи «сооружи училищ каменных шесть за скудностью мейсца под єдиним покровом». Архиєпископія знайшла кошти, хоч і невеликі, для платні викладачам, які були призначені з числа ченців Борисоглібського монастиря — випускників Києво-Могилянської академії. При монастирі була бурса, де проживали іногородні малозабезпечені учні. Їм видавали дрова й кілька разів на тиждень хліб та крупу. Звичайно, цього було замало, тому бурсаки змушені були ходити містом і співати церковні псалми, за що міщани давали їм гроші.
Напочатку в колегіумі дотримувалися демократичних правил прийому. Вчитися могли діти всіх станів — духовенства, дворян, козацької старшини, міщан, простих козаків, навіть селян. А. Максимович не обмежив функції колегіуму підготовкою священиків, тут давали й загальну освіту.
Світських учнів у колегіумі було більше, ніж із родин священнослужителів. Так, у звіті архиєпископа Іларіона Рогалевського повідомляється, що в кінці 30-х рр. там вчилось 176 дітей із світських сімей і 78 — з духовних. Вони могли вільно залишати колегіум. Тривалий час узагалі ніхто не складав списків учнів. 1727 р. на запит Синоду про кількість його випускників за час існування архиєпископ відповів, що ніхто й ніколи цих списків не складав. Через 10 років архиєпископ І. Рогалевський дав подібну відповідь: «О них нигде не записано». Отримавши повторний суворий наказ з Москви переписати випускників колегіуму й відрядити бажаючих служити священиками, а решту — примусово на світську службу, Рогалевський відповів, що може виконати лише перший пункт наказу, а другий — ні, бо це є порушенням свободи малоросійського народу. Як бачимо, навіть в умовах зміцнення самодержавства волелюбний дух, що певною мірою був притаманний окремим православним ієрархам, витав і в Чернігівському колегіумі.
Світське населення цей навчальний заклад приваблював тим, що в ньому вивчались предмети, які гарантували високу на той час освіту, можливість продовжити її в Києво-Могилянській академії, університетах Заходу.
Спочатку було відкрито три класи: інфими, граматики та синтаксими, а через п’ять років — класи поетики та риторики. Тоді ж префект А. Стаховський повідомляв архиєпископа: «Кеды живы будем начало историческому ученню положено будет». Цей задум було здійснено. Вивченню історії А. Стаховський надавав особливого значення. Пізніше, ставши архиєпископом, він очолив переклад викладачами колегіуму історії Тіта Лівія, мотивуючи свій вибір тим, що автор книги був великим патріотом своєї землі. В колегіумі також вивчали граматику, математику, географію, латинську та грецьку мови, поетику, діалектику, риторику. Викладання здійснювалось українською, російською, латинською мовами і тривало спочатку 6, а згодом 8 років. Викладачами працювали випускники Києво-Могилянської академії. Лише за перші три десятиліття існування колегіуму сюди з Києва приїхали 28 викладачів. Випускники колегіуму, що закінчували Київську академію, теж стали повертатися в рідні пенати для викладацької роботи.
Окремо слід сказати про читання курсів філософії. Хоч філософського класу до 1749 р. не було, проте філософія вивчалась спочатку разом з риторикою й діалектикою, а потім як самостійний курс. Перший переклад й опис одного з курсів філософії зробили нещодавно чернігівські дослідники В. Шевченко та О. Турнов («Невідоме джерело з історії філософської думки України першої половини XVIII ст.» // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1). «Курс всієї філософії», що викладався в Чернігівському колегіумі протягом 1740-1747 рр., деякою мірою зберігає структуру курсу І. Гізеля, але є оригінальним. Розділи з натурфілософії дають чимало відомостей про науку XVIII ст.; зміст курсу антропології насичений гуманістичними ідеями діячів чернігівського літературно-філософського кола. У 1749-1750 рр. філософію тут читав А. Дубневич, відомий професор Києво-Могилянської академії, на той час чернігівський архиєпископ. Близько 1755 р. в колегіумі вивчається філософія X. Баумейстера, учня X. Вольфа, що була в пошані у другій половині XVIII ст. в Києво-Могилянській академії та в Московському університеті, де 1767 р. видали його «Метафізику».
Чернігівський колегіум офіційно не мав статусу університету, бо не вдавалося відкрити богословський клас. Але сказане вище наводить на думку, що цей заклад за своїми програмами та якістю викладання фактично наближався до рівня вищих навчальних закладів XVIII ст. Недарма місцеві інтелектуали охрестили його «Олімпом чернігівським Максимовича» й нерідко величали «академією». Кількість студентів колегіуму коливалася в межах 250-300 чоловік. Вчитися сюди приїздила молодь з різних кінців не тільки Лівобережної, а й Правобережної України, що перебувала під владою Польщі (таких у 40-х роках XVIII ст. було 15-25%).
Випускники колегіуму робили не тільки духовну, а й світську кар’єру. Так, у звіті для Синоду за 1728 р. архиєпископ І. Жураківський писав, що «...окончавши школы, некоторые монашеский чин приняли от епархии Киевской, а другие в Черниговской, а иные произведены до игумен и другие достоинства, а которые в светском стану, иные священниками поставлены, а другие на мирских властях зостают...». Найздібніші продовжували навчання в Києві, Москві, Петербурзі, університетах Західної Європи. Зі стін колегіуму вийшло чимало відомих богословів, церковних і державних діячів, учених. Найбільш відомий серед них Д. С. Самойлович (справжнє прізвище Сушховський), який згодом закінчив Страсбурзький університет, захистив докторську дисертацію в Лейденському університеті і став одним з найвідоміших епідеміологів XVIII ст., членом 12 іноземних академій наук.
Поряд з Києво-Могилянською академією Чернігівський колегіум протягом майже всього XVIII ст. був опорою Української православної церкви в боротьбі за українську ментальність і культуру. Тому царський уряд і Священний синод прагнули підпорядкувати його собі.
Як констатує дослідник історії Чернігівського колегіуму минулого століття В. Литинський, «між 1700 и 1721 роками Чернігівський преосвященик був не тільки полновладним, але і єдиним господарем колегіуму: він підтримував існування колегіуму; він міг закрити його».
Роль єпископів суттєво змінилась після 1721 р., коли замість патріарха управляти Російською церквою став Священний синод. Архиєпископ продовжував призначати префектів, але вищим керівним органом для нього став Синод. Сюди префект міг звертатись прямо, минаючи архиєрея. Через це траплялись навіть окремі зіткнення префектів з архиєреями. Про це, наприклад, свідчить скарга до Синоду префекта Ієремії Гусаровського на архиєпископа Іраклія Комаровського (1858 р.). Перший прагнув до більшої самостійності в організації учбового процесу, архиєрей же стримував його. Скориставшись з прикрого випадку (семінаристи побилися з солдатами), архиєпископ все ж звільнив з посади непокірного префекта колегіуму, але тільки за згодою Синоду.
З утвердженням синодальної влади архиєпископ вже не міг закрити Чернігівський колегіум. З Синоду прийшов прямий наказ «быть епархиальной школе при Черниговском архиерейском доме». Архиєреї вже не наважувались без дозволу Синоду запроваджувати в колегіумі якісь суттєві зміни. Так, архиєрей Никодим Сребницький вважав доцільним розмістити колегіум у келіях П’ятницького жіночого монастиря, але без згоди Синоду не наважився на це.
Самоправство архиєреїв стримувалося не тільки Синодом, а й царською владою. Так, у 1721 р. за наказом Петра І 12 тис. козаків Чернігівщини під командою наказного гетьмана П. Полуботка були направлені на будівництво Ладозького каналу. Нелюдські умови життя й праці призвели до загибелі 2451 козака, тисячі хворіли. П. Полуботок заявив протест, за що був кинутий до казематів Петропавловської фортеці. Архиєпископ Іордан Жураківський, скориставшись цим, за допомогою служків Борисоглібського монастиря захопив палац П. Полуботка з метою пристосувати його під колегіум. Але за наказом властей його довелося повернути.
Синод також стримував ініціативу деяких чернігівських архиєреїв з розширення колегіуму. Так, 1749 р. архиєпископ А. Дубневич з великими потугами домігся відкриття філософського класу. Приміщень бракувало, і лекції проводились у монастирській трапезній. А. Дубневич клопотався перед Синодом про надання колегіуму нових приміщень, де хотів розмістити філософський та відкрити богословський класи, але дозволу не дістав. 1767 р. єпископ К. Ляшевецький у так званих «пунктах», відісланих до Синоду, описував тісноту класів і повторно просив перевести колегіум у П’ятницький монастир, але не знайшов підтримки.
Соціально-політичні зміни в Україні другої половини XVIII ст. визначили долю Чернігівського колегіуму. Ще в 60-ті рр. тут навчалися діти військової старшини, що отримала від царя дворянство; зокрема, здобували освіту нащадки відомих родин: Бакуринських, Грембецьких, Комаровських, Кричевських, Лизогубів, Мокрієвичів, Стаховських, Рославців та ін. Згідно з відомістю за 1767/1768 навчальний рік, 48 учнів були вихідцями із сімей козацької старшини, але вчилися й діти простих козаків, міщан, селян. З 213 учнів 111 були дітьми світських осіб, а 102 — священиків. Отже, хоч у колегіумі ще вчилось більше вихідців зі світських сімей, але їх відсоток порівняно з 30-ми роками був нижчий. Чому?
З другої половини XVIII ст. українське дворянство прагнуло досягти статусу російського, бути схожим на нього як в економічному, так і в політичному й духовному плані. Дворяни почали посилати своїх дітей вчитися в Росію або й за кордон, стали наймати іноземних гувернерів. Церква ж усе більше розбудовувалася й потребувала освічених священнослужителів. Так, при Єлизаветі Петрівні в Чернігівській єпархії було 11 протопопств та 526 парафій, 16 чоловічих та 4 жіночі монастирі. Але велика частка священиків не мала спеціальної освіти, а церковні треби навчилась виконувати від таких же малоосвічених батьків. Тому єпархіальні власті стали зобов’язувати дітей церковнослужителів вступати до богословських навчальних закладів. Архиєпископ надіслав у всі парафії грамоти, якими зобов’язав священиків віддавати дітей від 10 до 15 років на навчання в колегіум. Місцеве церковне керівництво складало списки таких дітей і надсилало в канцелярію архиєпископа. Тих, хто ухилявся, штрафували. Керівництво колегіуму зобов’язали забезпечити сталі випуски священнослужителів. Залишати колегіум до закінчення курсу дозволяли лише тим, кого приймали до Київської академії.
1776 р. урядові укази зобов’язали реформувати малоросійські колегіуми в духовні семінарії. Чернігівські єпархіальні власті з дозволу Синоду купили маєток П. Полуботка біля ріки Стрижень, куди 1776 р. перевели колегіум. У нашій краєзнавчій літературі чомусь утвердилась думка, що це і є дата реорганізації колегіуму в семінарію. Насправді ж цей процес затягнувся ще принаймні на десять років. Це був період наступу Катерини II на монастирські та церковні землеволодіння. Частину монастирів закрили, а майно віддали в казну. Доходи єпархії зменшились. Чернігівський архиєрей Ф. Ігнатович був змушений збирати гроші на семінарію у місцевих багатіїв. Для відкриття богословського класу не могли певний час знайти викладачів, бо духовні семінарії засновувалися в усіх єпархіях України, і вихованці Києво-Могилянської академії були нарозхват.
Документи свідчать, що лише 1784 р. єпископ Ф. Ігнатович видав постанову про перейменування колегіуму в семінарію та заміну печатки: «...Навпредь будущее время не коллегиею, но училищним Черниговским семинарским домом именовать и в делах употреблять».
1785 р. він надіслав у Санкт-Петербург клопотання про грошову підтримку закладу. З січня 1786 р. центральна влада стала відпускати на семінарію по 2000 рублів щорічно; це дало змогу врешті відкрити богословський клас. І лише після цього 20 квітня 1786 р. Синод видав указ про присвоєння навчальному закладу назви «духовна семінарія».
Подібна доля спіткала й два інші малоросійські колегіуми — Переяславський та Харківський. Це був один з аспектів антиукраїнської політики царського уряду в кінці XVIII ст., коли знищили Запорізьку Січ, ліквідували гетьманат. Закривались і загальноосвітні навчальні заклади, де зберігались елементи українського вільного духу, де освіту здобували козаки, міщани та селяни.
Але наступниця колегіуму — Чернігівська семінарія — теж не обмежувалась підготовкою священиків. Вона стала помітним центром духовної культури Чернігівщини аж до закриття в 1917 р. З її стін вийшло чимало людей, які присвятили своє життя вчителюванню, громадській, літературній, мистецькій діяльності. В семінарії, зокрема, навчалися М. І. Кибальчич, М. І. Подвойський, П. Г. Тичина, В. М. Блакитний, Г. Г. Вірьовка та ін. Семінарія лишила нащадкам унікальне зібрання історичних писемних та археологічних пам’яток, церковних старожитностей.
Кращі педагогічні та наукові традиції цих навчальних закладів продовжив заснований у 1916 р. Чернігівський учительський інститут, що згодом став педагогічним інститутом, а нині — педагогічним університетом.
Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 29-32
Станіслав МАЩЕНКО,
кандидат філософських наук
