Червоні прапори у центрі Львова і ми
ХХ століття стало ареною боротьби тоталітарних ідеологій і режимів. Ідеології, які геть чисто на всі питання мали готові відповіді, режими, увінчані вождями, ідеології, які розпочали найкривавіший до тепер конфлікт у людській історії. Комунізм і націонал-соціалізм - обоє прикриті братським червоним прапором. Тільки один прапор з п’ятикутною пентаграмою, а інший - з іншим окультним символом – свастикою. Обоє щиро і до глибини своєї ненавиділи християнство, бачачи у ньому ворога. Різниця тільки в тому, що один режим підім’яв під себе інший.
Один і другий у своїх принципах мали людиноненависницький характер. Один прагнув знищення інших рас, а інший - знищення інших класів. Один і другий засуджені Церквою. Папа Пій ХІ 13 березня 1937 р.Б. засудив націонал-соціалізм енциклікою «Mit brennender Sorge», чи не вперше звернувшись до усього народу, а не тільки до клиру. А комунізм цей же ж папа Пій ХІ засудив через шість днів – 19 березня того ж таки року енциклікою «Divini Redemptoris». І в націонал-соціалізму, і в комунізму один рідний батько – соціалізм. І цей також засуджений Церквою. Папа Пій ІХ засудив соціалізм серед інших «-ізмів» 8 жовтня 1864 р.Б., а папа Лев ХІІІ окремою енциклікою «Quod apostolici muneris» 28 грудня 1878 р.Б. засудив соціалізм, як неприродний і антихристиянський. Церква ще у ХІХ столітті добре побачила, якими плодами вродить соціалізм. Дивним є те, що в Україні дехто, називаючи себе католиком, відкрито сповідує ідеї соціалізму, засуджені Церквою, до якої він начебто належить.
Отруйні плоди соціалізму не перестають загірчувати наше сьогодення. Соціалістичний совок, і далі розмахуючи кривавим полотнищем, пробує внести свою ненависть до Галичини і Волині, які добре пам’ятають мільйони українських жертв, принесених на догоду двом тоталітарним системам – комунізму і нацизму. Що більше, нові орди зі Сходу прагнуть самочинно перейменовувати львівські вулиці, хоча їх ніхто і не просив, і не кликав. Гідні потомки ордино-більшовицьких загарбників.
Травень 1945 року не приніс Україні і її народові свободи, як це сталося зі західно-європейцями. Тяжкий чобіт комуністичної системи наступив на горло українському народові. В Україні УПА продовжило криваву боротьбу за українську свободу, боротьбу проти новітніх орд Сталіна-Чингізхана. А Церква, Католицька Церква, розпочала свій шлях кривавого мучеництва під режимом новітніх Неронів. То про яку перемогу може бути мова, про яке свято? Один окупант замінив іншого? Один звірячий режим замінено на ще більш звірячий?
Для українського народу війна не закінчилася у травні 45-ого, вона продовжилась. Продовжила перемелювати м’ясорубкою мільйони людських життів. Продовжилась переслідуванням Церкви, депортаціями, розстрілами, мордуваннями, катуваннями, попранням усіх людських прав і свобод. Війна продовжується, на жаль, до цієї пори.
Нам далі хочуть накинути як нам жити, як нам думати, як нам молитися. Нам далі плюють в душу в надії, що знову нас зможуть придушити московськими танками. Червонопрапорна провокація власне на таке й розрахована. Щоб знову оправдати прихід братів-«визволителів» зі сходу.
Останнім часом певні сили не покладають надію розпалити міжрелігійний конфлікт між українцями, а оскільки їм ніяк не вдається перетворити ці сутички на затяжний конфлікт, то чому б не спробувати плюнути галичанам в душу? А, може, якраз повстануть? І якщо так… То в очах світу будемо виглядали, як спасителі Європи від чуми нацизму. І скорена Україна ходитиме в ярмі «русскаго міра»…
Підлість ворога людських душ не має меж. Але не варто собі уявляти, що кулаком можна воювати проти зла. Ні, не кулаком. А молитвою. Молитвою за наших ворогів, молитвою за жертв ІІ світової війни, молитвою за наш народ. Мирними акціями протесту і молитвою можемо вчинити далеко більший і ефективніший спротив, аніж мордобоєм у центрі королівського Львова.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
