Чи критикував Феодосій Печерський «латинян»?

Ця думка ґрунтується на «Питанні благовірного князя Ізяслава про латинян», на яке дав відповідь Феодосій Печерський і яке було вміщена в Касіянівській редакції «Києво-Печерського патерика» [1]. Саме ця редакція цього твору є однією з найбільш поширених і на неї часто посилаються.
Початок у патериковому «Питанні…» виглядає наступним чином:
«Прийшов одного разу благовірний князь Ізяслав, син Ярославів, внук Володимирів, до святого отця нашого Феодосія, ігумена Печерського, і каже йому: «Розкажи мені, отче, віру Варязьку, яка вона є» [2].
Тобто виходить так, що князь захотів довідатися про «латинян» від Феодосія. Деякі автори пояснюють це тим, що Ізяслав чимало спілкувався з католиками. Його дружина Гертруда походила з польської династії П’ястів і виховувалася в католицькому монастирі в Німеччині. Зрештою, сам Ізяслав чимало спілкувався з можновладцями Священної Римської імперії й навіть зі своїм сином Ярополком прийняв королівську корону від Римського Папи. Тому він міг добре орієнтуватися в тому, хто такі «латиняни» і яка віра «латинська».
Феодосій же у своїй відповіді на питання князя намагається очорнити «латинян» і представити їх єретиками. Він начебто каже: «Послухай, благочесний княже, оскільки [вже] запитала знатність твоя [у] нашого смирення. Віра їхня лиха і закон їхній нечистим є: в Савелієву віру, і в інші впали єресі, і всю землю осквернили. Ти ж, благовірний самодержцю, бережи себе од них. Ось бо їхня єресь: по-перше – ікон не цілують; по-друге – мощі святих не цілують; по-третє – хрест на землі написавши, цілують, а, вставши, ступають ногами; по-четверте – в піст м'ясо їдять; по-п'яте – на опрісноках служать; по-шосте – попи їхні хрестять через одне занурення, а ми – через три; ми ж мажемо похрещеного миром і маслом, а вони похрещеному сиплють сіль у вуста; в ім'я ж святих не нарікають, а як назвуть батьки, в те ім'я і хрестять».
Феодосій має на увазі єретичне вчення Савелія, поширене в III ст. Згідно з ним Трійця є не єдиною в трьох особах, а різним виявом одної особи Бога. Це вчення було засуджене Александрійським (261 р.) і Римським (262 р.) соборами. Зрозуміло, таке звинувачення надумане. Як, зрештою, й багато інших звинувачень, що тут наводяться. Йдеться тут й, звісно, про деякі обрядові відмінності, значення яких свідомо перебільшується.
Далі маємо каскад фантастичних звинувачень:
«…слід цуратися віри латинської. [І] ні звичаїв їхніх дотримуватися, [ні] причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять бо із псами, із кішками, п'ють свою сечу – зло є і прокляте це – і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину».
Далі, говорячи про обрядові відмінності, Феодосій начебто закликає не спілкуватися з католиками й не родичатися з ними: «Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок їдять м'ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж постяться. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ні брати у них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста [у чомусь]; ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде у них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитати». Взагалі такі радикальні заклики виглядають дивно. Тим паче, що князь Ізяслав не лише багато спілкувався з католиками, а й родичався з ними.
Говориться у «Відповіді…» й про католицьких священиків – звісно, в негативному плані:
«А за гріхи свої не від Бога пробачення просять, але прощають їх попи за дари їхні. Попи ж їхні не женяться законним шлюбом, але з рабинями блудять, і службу здійснюють, гріха за собою не знаючи. Єпископи ж їхні мають наложниць, і на війну ходять, перстень на руці носять. Мертвих кладуть на захід ногами, а головою на схід, і руки в довжину кладуть, очі, вуха ж і ніс воском заліплюють. І, одружуючись, беруть сестер. І мертвим тілом служать, бо Господа вважають мертвим, ми ж Службу творим живим Тілом, самого Господа бачачи, що сидить одесну Отця, і знову прийде судити живих і мертвих. Вони – латиняни – мертві, бо мертву службу здійснюють; ми ж, Богу живу Жертву чисту і бездоганну приносячи, отримаємо життя вічне. Пишеться бо: «Воздасться кожному по ділах його».
Звісно, тут звертається увага на певні відмінності між священнослужителями східного й західного напрямків християнства. Інша річ, що ці відмінності подаються в негативному для католиків ключі, а їхня віра трактується як неправильна. Тому у «Відповіді…» знову говориться про потребу ізоляції від католиків. Повторюється теза про «Савелієву єресь». Навіть стверджується в полемічному запалі, що віра католиків ще гірша, ніж жидів (юдеїв), сарацин (мусульман) та поган (язичників):
«Харчу ж їхнього не приймати, бо багато в них зла і несправедливості. Розпусна і погибельна віра їхня. Того і жиди не роблять, що творять вони. Багато у Савелієву єресь вступили. Найгірші і найзліші з усіх народів є, бо не можна вберегтися їх, а поган можна. Латиняни [бо] Євангелію і Апостол мають, і ікони святі, і до церкви ходять, але віра їхня і закон – нечисті. Багатьма єресями своїми весь світ заразили, оскільки в усіх землях варяги є. Велика печаль од них правовірним християнам, котрі живуть серед них. А коли хто вбережеться від них, принісши віру чисту, перед Богом стане одесну, радіючи, коли ж хто за власним бажанням наблизиться до них, то з ними стане ошую, плачучись гірко. Нема бо життя вічного для тих, хто живе у вірі латинській чи в сарацинській, ні честі зі святими в майбутній вік».
Ізяслав, який спілкувався з «латинянами», міг чути похвальні слова про їхню віру. Тому Феодосія наче застерігає його: «Не годиться віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або почне хвалити непрестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, то такий стає двовірцем, і близький до єресі. Ти ж, чадо, од таких діянь бережи себе, і не спілкуйся з ними, але уникай їх, свою віру непрестанно хвали і, скільки можеш, підвизайся в ній добрими справами».
Вкінці «Відповіді…» Феодосій наче виявляє терпимість до іновірців, у т. ч. й «латинян».
«Милостивим же будь, христолюбне, не лише до своїх домочадців, а й до чужих. І коли бачиш нагого – одягни його; чи голодного, чи в біді – помилуй їх. І якщо [навіть] буде іновірець – єретик і латинянин, всякого помилуй, і з біди виручи. І не погрішиш перед Господом. Бог бо сам годує всіх – поганих, як і християн. Поганами ж та іновірними [теж] піклується Бог, [та] в майбутній вік не прилучаться до воздаяння благих».
Закінчуються «Відповіді…», як і годиться, славослів’ям на адресу праведної віри, тобто східного християнства, й закликом триматися її, захищаючи від іновірців: «Ми ж, хто живе в праведній вірі, і тут під опікою Бога, і в прийдешньому віці врятовані будемо Господом нашим Ісусом Христом. А кому доведеться по вірі сій святій ради Бога померти, то [хай] сміливо не лишає правої віри, а умре за Христа. «Святі бо, — сказано, — що за віру померли, оживуть во Христі». Ти ж, сину, як побачиш іновірних, що з вірними борються і спокусою бажають звести од православної віри правовірних, ти ж, який істинно прийняв православ'я, не змовчи, але поможи правовірним проти зловірних. І, якщо можеш, як добрий пастир вівцю, маєш врятувати від уст левових. Коли ж змовчиш, то, як віднімуться у Христа і передадуться сатані, відповідатимеш за них у День Судний. І коли тобі каже хтось: «Сію віру і ту Бог дав», ти ж відказуй: «Хто ти є, кривовірцю? Вважаєш Бога двовірцем? Чи не чув, окаянний І розбещений злою вірою, написане: «Так каже Господь: один Бог, одна віра, одне Хрещення». І Господь мовить так: «Належить нам виконувати усю правду». І, це все виконавши, по тому зійшов на небеса, і учнів Своїх послав проповідувати в усі кінці Всесвіту. Ти ж, зловірний, стільки років тримався православної віри, а тепер спокусився на зловір'я та повчання сатани. То чи не чув Апостола Павла, котрий казав: «Деякі баламутять вас і бажають перекрутити Благу Вість Христову. Коли й ангел, зійшовши з небес, благовістить вам краще, але не так, як благовістимо ми, то буде проклятий». Ви ж, відкинувши проповідь Апостольську і святих отців настанови, прийняли неправу віру і вчення зіпсуте та сповнене погибелі. Тому від нас, врешті, й були відлучені. Тому нам з вами недостойно жити й Пречистих Таїн прилучатись: ні причащатись, чи брати вам участь у нашій Божественній Службі, бо незліченні єресі ваші».
Чи справді міг таке написати Феодосій Печерський? Низка православних авторів вважають, що так. Адже цей твір писався після «великої схизми» 1054 р., коли начебто «остаточно» розділилося східне й західне християнство. Насправді, остаточного розділення не відбулося. Принаймні на Русі воно не давало особливо знати про себе. Наприклад, з початку ХІІ ст. до нас дійшло «Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена». Автор цього твору побував у Святій Землі, відвідав святі місця, багато спілкувався з католиками. Однак він не виявляє якоїсь нетерпимості до них. Доволі позитивно говорить Данило й про короля католиків-хрестоносців Балдуїна [3].
Зрештою, в «Патерику» там, де йдеться про становлення Києво-Печерського монастиря, немає критики католиків. Навіть зустрічаються позитивні відгуки про представників цього віровчення, наприклад, про жінку князя Ізяслава католичку Гертруду, котра вмовила свого чоловіка вирішити миром конфлікт, який виник у нього з печерськими ченцями.
Загалом видається сумнівним, що Феодосій Печерський міг написати такі «Відповіді…» князеві Ізяславу, котрий, як уже говорилося, тісно співпрацював з католиками. Адже він не лише отримав від Римського Папи корону, але й з допомогою поляків-католиків зумів повернути собі київський престол.
Феодосій же належав до людей, які були близькі до Ізяслава. Останній, наскільки можна судити з «Патерика», суттєво допомагав Феодосію в становленню Печерського монастиря. Та й загалом Феодосія належав до «партії Ізяслава». Навіть коли той князь втратив київський престол, Феодосій лишався вірним йому й критикував князя Святослава, який захопив владу в Києві.
У самому ж «Житії Феодосія Печерського» не зустрічаємо якихось антикатолицьких моментів. Там не зустрічаємо осудження Феодосієм князя Ізяслава за його «пролатинську» орієнтацію. Хоча така, судячи з «Відповіді…», мали би бути.
Виходячи з цього, напрошується висновок, що «Відповідь…» – це твір пізнішого часу, який спеціально був приписаний Феодосію Печерському. Схоже, він з’явився як реакція на Флорентійську унію 1439 р., яка мала на меті поєднати східних і західних християн, але не справилася з цим завданням. Власне, після цієї унії й захоплення турками Константинополя в 1453 р. можна вести мову про остаточний розрив між католиками й православними – хоча й далі робилися певні кроки до порозуміння.
«Відповідь…» Феодосія Печерського до «латинян» ввійшла до складу «Києво-Печерського патерика» т. зв. другої Касіянівської редакції лише в 1462 р. І її варто розглядати як вияв полеміки, що з часом розгорнулася в Україні між православними та католиками.
Примітки:
- Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. Київ, 1930. С. 190-192.
- Тут і далі переклад Ірини Жиленко-молодшої.
- Тисяча років української суспільно-політичної думки: У дев’яти томах. Київ, 2001. Т. 1. С. 375-392.
##DONATE_TEXT_BLOCK##