Чи варто дотримуватися правил, коли всі роблять інакше?
Нещодавно ЗМІ повідомляли про трагічну подію: на Чернігівській трасі вночі на повній швидкості з’їхав у кювет та перекинувся автобус з російськими паломниками, що прямували до Почаїва. 14 осіб загинуло, багато травмованих. Чи можна сказати, чому катастрофа сталася саме з автобусом, що перевозив православних паломників? Про що варто пам’ятати на дорозі та взагалі у житті?
Звісно, ми не можемо знати, чому нещастя сталося саме з цими людьми. На жаль, смерть часом застигає людину раптово. Тому не випадково у православній аскетичній традиції серед чеснот є так звана “пам’ять смертна”. Це не означає, що все життя має бути отруєне страхом смерті. Мова про зовсім інше. Давній чернечий афоризм говорить: “Пам’ятай про останні дні твої, і вовік не згрішиш”. Тобто, пам’ятай, що рано чи пізно тобі доведеться прийти на суд Божий, і це може статися раптово — і пам’ять про це може утримати тебе від гріха.
Але зараз хочеться поговорити про інше: про безпеку на наших дорогах. Під час одного з випробувань Спаситель відповідає: “Не спокушай Господа Бога твого”. Ось і нашим водіям та усім учасникам дорожнього руху добре було б частіше нагадувати собі ці євангельські слова.
Неодноразово я супроводжував паломницькі групи, у тому числі автобусні, у поїздках як Україною, так і Європою. Так ось, наші водії (а гадаю, що російські водії в цьому плані не дуже відрізняються від українських) після перетину кордону Євросоюзу ніколи не дозволяли собі не тільки перевищити швидкість, проїхати під знак, що забороняє, чи припаркуватися у забороненому місці, але й перепрацювати за кермом хоча б на півгодини більше за встановлений норматив. Водії не піддавалися ніяким проханням, якщо ми бажали заїхати кудись іще, а час на цю поїздку перевищував встановлений для них норматив робочого часу. Надто великі штрафи та санкції за таке порушення. Бо надто великий ризик їхати зі стомленим водієм.
У кожному автобусі, що перевозить людей європейськими шляхами, встановлений самописець, щось на кшталт “чорного ящику”, який пише на спеціальні змінні диски важливу інформацію про стан транспортного засобу. Фіксується час запуску та зупинки двигуна, швидкість тощо. Таким чином згодом легко з’ясувати, скільки годин на добу працював той чи інший водій, з якою швидкістю він вів автобус. Але як тільки ми перетинали назад український кордон — всілякі норми зникали, і ми могли робити марш-бросок з Відня транзитом через Угорщину з переїздом вночі по серпантину в Карпатах і потім без зупинок до Києва. Не думаю, що такий трансфер був би можливий у Євросоюзі. Але нам не звикати нехтувати законами.
Коли до нашого храму приходять люди з проханням освятити машину, то я кажу водію про те, що християнин має відрізнятися на дорозі у кращий бік. Християнин на дорозі — це той, хто слідує правилам. Мало освятити автомобіль та причепити на нього хрестика — потрібно поважати інших і не “нариватися”.
Кожен водій знає про правило трьох “Д”: “Дай дорогу дурню”. Але цього мало. Виконувати правила руху — це значить поважати один одного і берегти життя — мова йде не про своє життя (хоча і їм не треба нехтувати), а про життя інших. Адже часто внаслідок дії якогось “дурня” гинуть зовсім не причетні до того люди, а часом — і діти… “Стався до інших так, як хотів би, щоб інші ставилися до тебе”, – це золоте правило, відоме ще давньому світу, повторюється у Євангелії. Тож і на дорозі поводь себе так, щоб тебе було за що поважати.
Один мій друг, православний місіонер, що живе у Сполучених Штатах, зауважив, що виконувати закони руху, як і закони взагалі, ми мали б не тому що “надто великі штрафи”, а просто тому, що так — правильно. “Мені просто хочеться їздити за правилами там, де вони є (не тільки встановлені, а й виконуються) — так спокійніше, приємніше, економічніше, безпечніше, а часто й швидше”. Проте коли повертаєшся до наших реалій — спрацьовує “стадний інстинкт”: всі порушують, і мені закон не писаний. На Заході ж (принаймні, на Середньому Заході Америці, де живе мій друг) ставлення людей до навколишньої реальності зовсім інше, ніж у нас: почуття власної відповідальності та приватної власності, навіть у великих містах, а тим більше у передмістях чи селищах: це моя вулиця! мій тротуар! мій вид з вікна. Таке почуття спричиняє і відповідну поведінку.
Насправді проблема полягає не у суворості закону, а у тому, що в нас часто відсутнє саме поняття про закон, законність, відповідальність. Але ставлення до порушень на дорозі подібне до того, як ми взагалі ставимося до гріха. Тут є закономірність: коли свідомо дозволиш собі щось гріховне один раз, другий раз це буде зробити значно легше — а там і не побачиш, як гріх увійде у звичку і стане керувати тобою. Один раз дозволиш собі проскочити на “червоний” – швидше не доберешся, а втратиш дуже багато. Як тільки ми встановлюємо власні пріоритети: яких правил додержуватися, а яких ні, – закон перестає бути законом, і далі починається хаос…
Звісно, закони бувають далекими від ідеалу. Буває, не бачиш ніякої розумної причини, чому тут встановлений такий знак. Закони і правила можна і треба змінювати і вдосконалювати, але це має сенс виключно тоді, коли ми збираємося їх виконувати, навіть коли нам здається, що вони далекі від досконалості… тобто завжди.
Всі ми знаємо, що в нашому житті достатньо дурниць. Біда в тому, що ми до них звикаємо та ставимося до них як до чогось зовнішнього, “данності” (“вони” встановили знак, “вони” намалювали розмітку) — у той час коли можемо спокійно нагадувати цим хлопцям про те, що вони забули прибрати знак після ремонту, відремонтувати світлофор чи зробити нормальну розмітку для виїзду із двору. І самим нам варто навчитися спокійно сприймати, якщо інші нагадують, коли ми щось забули чи наплутали…
Звісно, коли виконуєш усі закони та поважаєш інших, часом трапляються випадки, яких не можна передбачити та запобігти. Але можна і треба піклуватися про те, що у наших силах.
Протоєрей Андрій Дудченко
Сайт ставропігійної Свято-Преображенської парафії УПЦ у м. Києві, 30 липня 2012
