«Чим жили, що думали, яким богам молились...»
Болгарські джерела пізньосередньовічної української духовності
Життя стає складнішим. І, попри це, а може, саме тому потреба в осмисленні минулих драм, колізій, проблем стає дедалі гострішою. Навіть якщо йдеться про дуже давню історію.
Першопочатки української культурної ідентичності своїм корінням значною мірою сягають періоду пізнього Середньовіччя, який, через нечисленність та фрагментарність історичних джерел, досі залишається малодослідженим. На це звернув увагу ще Михайло Грушевський — у передмові до четвертого тому своєї знаменитої «Історії української літератури» він зазначив: «Чим жили, що думали, яким богам молились сі покоління XIV — XVI стст., коли затихли княжі співці, клирошане-вітії, книжники і філософи, що кидали окрухи від свого багатого столу між маси «простих»? Що оповідали, що співали сі «прості» покоління? Се питання стає пекучим, як тільки хочемо відтворити неперервну тканину духового життя нашого народу, і розв’язання його неминуче потрібне хоча б для того, щоб вияснити собі умови повстання і розвою тої нової верстви словесної поетичної творчості XVII — XVIII стст., що становила довгий час — та й нині ще становить — головну окрасу української творчості, так би сказати — культурне свідоцтво української нації».
Українська пізньосередньовічна духовність відзначалася гідною подиву життєздатністю та нестримною снагою до відродження своїх втрачених внаслідок монгольських плюндрувань середини ХІІІ ст. надбань і досягнень. Це завдання вона реалізувала вже звичним для себе шляхом, проторованим ще в останній чверті Х — ХІ стст., — знову звернувшись до візантійсько-слов’янської духовної спадщини за посередництвом Болгарії.
У науковій літературі цей феномен відомий під назвою «другий південнослов’янський вплив». На жаль, його прояви на теренах Західної та Південно-Західної Русі досі залишаються недостатньо вивченими. Після Другої світової війни в умовах тоталітарної держави радянські й болгарські історики (М. Державін, М. Тихомиров, І.Снеґаров та ін.), керуючись марксистсько-ленінською методологією, розробили загальну схему історичних відносин південних та східних слов’ян періоду Середньовіччя, яка була офіційно схвалена й активно розроблялася російськими, українськими та болгарськими дослідниками. Визначальна її особливість полягала у визнанні провідної ролі Північно-Східної Русі в системі східнохристиянської культурної комунікації та взаємодії, а зв’язки між східними та південними слов’янами зводилися, як правило, до російсько-болгарсько-сербських контактів і взаємовпливів, невід’ємною складовою яких все ж вважалися українсько-болгарські відносини. Поодинокі спроби українських вчених П. Соханя і Д. Степовика конкретизувати ці питання на основі регіонального розмежування не були належно оцінені та продовжені. У 1990 — 2000-х рр. уже чітко визначилися відправні моменти на шляху подолання низки усталених і застарілих концептуальних стереотипів та вироблення нових підходів у цьому напрямі досліджень. Доводиться констатувати, що всі ці позитивні зрушення все ще перебувають у зародковому стані.
В останній чверті XIV ст. традиційні болгарсько — українські релігійно-культурні відносини істотно активізувалися. Першопричиною цього стало піднесення культури Другого Болгарського царства, яке привернуло увагу всіх православних народів Центрально-Східної Європи, зокрема східних слов’ян, посиливши в них прагнення до культурного поступу.
Успішному збагаченню тогочасної української духовності найвизначнішими досягненнями слов’янсько-візантійської культури вельми сприяла діяльність митрополитів Київських — болгар за походженням — Кипріяна (1375 — 1406) і Григорія Цамблака (1415 — 1420). Їхня церковно-політична діяльність визначалася кількома основними чинниками: московсько-литовсько-польським суперництвом і боротьбою за київську митрополичу кафедру, потужним рухом за відновлення первісного церковного верховенства Києва та спробами впровадження на Руси-Україні церковної унії. Через історичні обставини саме митрополити-болгари ставали очільниками литовсько-руського опору централізаторській та уніфікаційній політиці Москви.
Завоювання Болгарії турками наприкінці ХІV ст. спричинило значний еміграційний рух болгарського населення. Одна з найбільших хвиль біженців покотилася у північному напрямку: у Волощину, Молдавію, Угорщину, на Південно-Західну та Північно-Східну Русь. Переселялися представники різних соціальних верств болгарського суспільства: селяни, міщани, військові, вельможі та священнослужителі (серед них траплялися також єретики та «лжевчителі» — болгарські богомили і павликіяни). Біженці швидко інтегрувалися в толерантне до них суспільство, оскільки суттєво не відрізнялися від корінного українського населення: були з ним споріднені мовно, релігійно, культурно й світоглядно.
Важливо зазначити, що не всі, хто приходив із Балкан на Русь, були емігрантами — існували й інші категорії людей, які на певний час опинялися на східнослов’янських землях у приватних або службових справах. Здебільшого йдеться про духовних осіб: посланців (від патріархів, митрополитів, єпископів, архімандритів); молодих монахів — шукачів джерел духовного збагачення; церковнослужителів, котрі прагнули висвятитись у вищий духовний сан тощо. Усі вони сукупно становили один із найдієвіших каналів східнохристиянської, зокрема болгарсько-української, релігійно-культурної комунікації.
Результати релігійно-культурної діяльності цих болгар були надзвичайно вагомими. Під їхнім проводом пізньосередньовічна українська духовність почала інтенсивніше засвоювати найновіші досягнення візантійсько-слов’янської цивілізації, що, звісно ж, підняло її на вищий щабель розвитку, зміцнивши при цьому традиційні підвалини самобутності й неповторності. В основному через болгарську культуру Русь-Україна черпала неоціненні скарби візантійської духовності, які упродовж більш ніж півтора століття залишалися головними, й у багатьох відношеннях, єдиними чинниками її релігійно-культурного розвитку. Всі ці благотворні духовні впливи проникали передусім на Галицьку Русь, яка завдяки своєму географічному розташуванню стала своєрідним форпостом для просування болгарської культури далі — на схід і північ.
У добу Середньовіччя важливими центрами релігійно-культурних контактів болгар та українців були Константинополь і Афон, в численних монастирях яких проживали та навчалися ченці як з Болгарії, так і з Руси-України. Відтак, ці обителі стали одними з найголовніших ланок, в яких відбувався процес болгарсько-українського релігійно-культурного спілкування.
На думку М. Дашкевича, саме у ХV — XVІ стст. у південноруській усній народній творчості з’явився й утвердився болгарський термін «дума» (означає «слово») на позначення нового жанру епічних пісень, які складалися під впливом тісних зв’язків Південно-Західної Русі з Болгарією, Сербією та Волощиною.
Упродовж декількох десятиліть ХV ст. українська книжність збагатилася численними перекладними й оригінальними творами болгарської літератури. Разом із болгарськими рукописами на Руси-Україні поширилась Євтимієва реформа церковнослов’янської писемності. До того ж, завдяки письменницькій діяльності Григорія Цамблака українська література засвоїла новий для неї емоційно-експресивний стиль («плєтєнія словес»), який набув тут подальшого вдосконалення, поєднавши досягнення тирновських літераторів із найкращими традиціями давньоруського письменства.
У XV ст. багатогранний і широкомасштабний процес вкорінення болгарської книжності та літератури на Руси-Україні сягнув свого апогею, остаточно відтіснивши на другий план давньоруські книгописні традиції. Професійні українські книжники і переписувачі-аматори почали цілеспрямовано розшукувати, послідовно вивчати і копіювати виключно болгарські кодекси, які були визнані єдино правильними зводами. Майже одночасно подібні тенденції почали проявлятися на всіх руських землях, що знаменувало ще один важливий крок східних слов’ян на шляху їхнього духовного відродження, а саме — перехід від інертного, пасивного сприйняття і засвоєння південнослов’янських культурних цінностей до свідомої, активної розбудови власної духовності.
У другій половині XV — першій половині XVІ стст. відбувся занепад болгарської книжності й літератури, однак усі їхні попередні здобутки надалі залишалися взірцем для українських книжників. Болгарські рукописи часто копіювались і згодом розповсюджувалися на східнослов’янських теренах. У зазначений період виправлені болгарські літургійні та екзегетичні тексти надалі становили значну частину тогочасної української літературної спадщини. В монастирських скрипторіях вони масово копіювались і в численних списках розповсюджувалися по Руси-Україні. Про це безпосередньо свідчать описи книгозбірень Слуцького (кінець XV ст.), Супрасльського та Києво-Печерського монастирів (середина XVI ст.). Їхні бібліотеки, окрім богослужбових кодексів, мали по декілька примірників болгарських перекладів творів візантійських отців церкви та богословів: Іоанна Золотоустого, Григорія Богослова, Григорія Сінаїта, Григорія Двоєлова, Єфрема Сірина та інших.
Наприкінці XIV — у XV стст. в українському книжному мистецтві утвердилося також болгарське декоративне письмо — в’язь, яка за рівнем популярності не поступалася плетінчастим композиціям. Написи, виконані в’яззю, мають вигляд широкої смуги, заповненої літерами. При цьому деякі з них зливаються, змінюють свої обриси, масштаби та позицію, створюючи своєрідний візерунок.
У стилістиці ілюстрацій пам’яток кінця XIV — XV стст., що вийшли з київського мистецького осередку, зокрема славнозвісного Київського Псалтиря (1397 р.), виразно відчувається вплив мініатюр, виконаних представниками тирновської книжно-літературної школи. У найтіснішому зв’язку з болгарським відбувався також розвиток українського іконопису — українські митці у своїй творчості орієнтувалися на зразки болгарського живопису та оволодівали поширеними в ньому іконописними прийомами. З кінця XIV ст. українські майстри, наслідуючи болгарських іконописців, відійшли від візантійських іконописних канонів і почали активно розробляти свої оригінальні виражальні засоби, дедалі більше індивідуалізуючи центральні образи іконопису.
Наведені факти вкотре підтверджують, що релігійно-культурні досягнення та здобутки середньовічної Болгарії не лише тривалий час були найголовнішими джерелами розвитку духовного життя Руси-України, а й згодом стали основою для формування модерної української духовності, істотно вплинувши на наш менталітет і нашу національну ідентичность.
Ігор Шпик,
кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Центральної та Східної Європи, директор Інституту славістики Львівського національного університету імені Івана Франка
