Чому Бог допускає війну і яка роль церкви в сучасній українській історії. Спецпроєкт "Україна: Ціна Свободи"
Юрій Мартинович
Про те, які стосунки церкви і держави в час війни, "Еспресо.Захід" поспілкувався з декількома священниками УГКЦ.
Церква і держава виступають одним фронтом, але їх злиття може створити небезпеки
"Я думаю, що на загал кожна церква повинна бути близькою до свого народу", – каже керівник пресслужби Львівської архиєпархії УГКЦ о. Михайло Квасюк. – Мало хто згадує, але український гімн був написаний священником УГКЦ о. Михайлом Вербицьким. Він це зробив ще до встановлення незалежності України. У часи підпілля і у своїй діяльності в діаспорі УГКЦ також відіграла важливу роль у збереженні ідеї української незалежності. Церква не може думати лише про небесне, вона напряму задіяна в земних справах. Для того вона і є тут, щоб показати певний орієнтир, ціль та мету.
Зараз, в час війни, ми відстоюємо певні цінності. Тому церква поруч, підтримує народ, військових і всіх, хто дочується до нашої перемоги. У храмах Львова постійно чуємо молитви за нашими воїнами. Військові капелани поруч них. Медичні капелани супроводжують людей в медичних закладах. Студентські капелани разом з молоддю. Маємо УКУ, який показує християнський погляд на роль освіти. Тисячі отців в різних містах та селах духовно підтримують українців. Через гідний приклад служіння Митрополита Андрея, Патріарха Йосипа, Блаженнішого Любомира ми по нині бачимо, як у суспільні з повагою ставляться до цих видатних церковних осіб".
Військовий капелан о. Андрій Хомишин зазначає: важливим є те, щоб держава не замінювала церкву, бо тоді виникає проблема. Адже принцип цезаропапізму, який ще тисячу років тому діяв у Візантії, де глава світської влади виступав і главою церкви, в підсумку призводить до підміни понять і тих цінностей, які важливі для християн.
"На жаль, світова історія показує, що часом співпраця держави і церви має різні напрямки, які не завжди є успішними. Бачимо, що робиться в країні агресора. Церква стала частиною агресивної державної політики Росії. Важливо, щоб в нашому суспільстві церква і держава продовжувати діяти на мотивах консолідації і не тільки перед лицем російської загрози. Щоб ця співпраці була для добра людини, щоб ця потреба пошуку діалогу і співпраці мала продовження. Держава не повинна намагатися перебрати якихось духовних функцій".
Настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла о. Тарас Михальчук, який також є головою Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, вказує на те, що церква, в першу чергу, несе певні тисячолітні цінності та моральні принципи, які є орієнтиром для того, щоб знати, за що ми боремося – за правду.
"Церква є тією ланкою, яка допомагає втримати ці всі надважливі чинники до формування доброї держави. Церква, як Христова інституція, завжди була в авангарді і фундаменті цих певних критеріїв. Чим більшими були виклики, тим більше потрібен було той, хто може говорити про добро, любов, силу духу. Ми як церква, й надалі продовжуємо говорити про вічні цінності, чітко казати, де є зло і добро.
Якщо глянути на Росію, то бачимо, як злиття церкви і держави створило небезпеки цим вічним цінностям. Держава взяла панівну роль над всім і їхній президент фактично виконує функцію бога. Насправді – це крах і церкви, і держави. Росіяни видають зло за добро, а добро – за зло, все перемішано. Це велика проблема церкви в Росії, що вони не змогли відстояти можливість говорити правду. Бо церква – це голос пророка у пустелі, який говорить правду, навіть якщо це небезпечно і через це можна загинути. Пам’ятаємо, як Іван Хреститель втратив голову, бо говорив правду. Це місія церкви. У Росії церква втратила цю функцію. Натомість в Україні правда процвітає, за неї ми боремося", – каже о. Тарас.
Церква не може бути повністю осторонь державних питань і звестися суто до приватного вжитку. Попри секуляризацію, яка у світовій історії тривала сотні років (розмежування меж між світським і духовним), духівництво так чи інакше дає раду з тими викликами, з якими стикається суспільство і держава в якій народ творить свою історію.
"Мені пригадалися слова, які в 2017 році сказав Блаженніший Святослав на Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій. Не можна релігійне життя обмежити до суто приватного вжитку. Ми вже це переживали в Радянському Союзі, в державі, яка себе декларувала як атеїстична, хоча дозволяла в певних декларативних документах свободу релігії. Насправді після падіння комунізму цей релігійний феномен просто вирвався на зовні суспільства. Вихід з підпілля продемонстрував не тільки бажання духовенства бути свобідною церквою, але й народу, бо духовенства як такого не було, воно було вбите і вивезене. Це народ продемонстрував бажання, що хватить нам експериментів. Бо ми є людьми, а людина має тіло, душу і дух. Народ підняв це бажання мати свобідну церкву", – додає о. Михайло Квасюк, мовлячи про те, що церква так чи інакше задіяна в державницьких питаннях.
"Не Бог винен, що летять на нас бомби, а люди, які відвернулися від Нього і посилають ці ракети на наші домівки"
Війна створює нові виклики для розуміння людьми Божого задуму. Адже вся ця несправедливість, яку бачимо, коли російські ракети б’ють по наших мирних містах, а російські армійці творять нелюдські злочини, як це було в Бучі, все це викликає питання до Творця, чому так є?
"Наш народ переживає велику біду. – говорить о. Андрій Хомишин. – У людей виникає дуже багато питань і, зокрема, до Бога. Навіть у людей, які не асоціювали себе з релігійним та церковним життям, у них так чи інакше питання виникають. Свіжий болісний приклад – ракетна атака в Чернігові на свято Спаса. Коли загинула шестирічна Софійка, а біля неї був кошик з освяченими первоплодами… У людей виникає багато запитань і часом претензій до Бога. Чому таке стається? Коли людина живе в такому світі багатьох запитань і небагатьох відповідей, власне, роль церкви і її душпастирів почути людей і спробувати дати ці відповіді. Церква може допомогти, дати нову надію, щоб знайти в собі ресурси для життя в цьому світі".
Настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла о. Тарас Михальчук каже, що в таких випадках потрібно найперше розуміти – це не Бог робить зло, зло роблять люди, які втратили зв'язок з Богом.
"Коли Бог створив людину, Він наділив її свобідною волею, і ми, так би мовити, є заручниками цього. Цю бомбу в Чернігові скинули люди, які підвладні злу, які служать дияволу. Ці люди віддали свою свобідну волю на поталу зла. Ми є ті, хто в авангарді добра, тому маємо чітко розуміти, що в сльозах матері тої дитини, з нею наш Господь теж плакав. У вічності матір обов’язково зустрінеться зі своїм дитям. Смерть є подолана Господом, який добровільно прийшов до нас з любові в цей світ і своєю смертю смерть подолав. Тому не причина в Богові наших страждань, а причина в людях, які відвернулися від Бога. Мусимо розуміти, що Господь завжди є з нами. Він ті всі сльози стирає, бо знає їх. Ідеологія Росії побудована на смерті, в них немає пошани до людського тіла. У мавзолеї досі лежить Ленін. Це символ того, що в більшості вони поклоняються ідолам".
Церква допомагає воїнам з моральними дилемами, які постають перед ними
Війна може викликати багато моральних питань, наприклад, чи воюючи ми не порушуємо Божу заповідь про те, щоб не вбивати? Отець Тарас Михальчук відзначає, що українські військові чітко розуміють, що не вбивають нікого, а захищають свою землю від ворогів.
"Процитую одного офіцера, який недавно телефонував і сказав мені: "Отче, ви не переживайте за мене. Я роблю свою справу з великою любов’ю. Будьте спокійні". Тобто вони розуміють, що стримують зло. У військових більше відчуття провини може бути, якщо їх побратим не вижив, що вони, може, прийняли десь неправильне рішення. Щодо ворогів, насправді, наші воїни в більшості роблять свою справу не зі злості чи з помсти, ні, вони розуміють, якщо не виконають завдання, тоді вороги прийдуть і будуть знущатися над нашими дітьми і жінками. Для воїнів, з яким спілкуємося, ці питання стають зрозумілими. Тим більше, що триває 9 рік війни. Десь більш гостро це обговорювалося на початку війни, ще в 2014 році. Такі теми передаються між військовими з уст в уста, тому вони проговорюються".
Капелан о. Андрій Хомишин додає, що моральні виклики, які постають перед нашими військовими, є далеко більшими, ніж знищення ворога.
"Військові можуть обговорювати з нами дуже різні речі. Також можуть нарікати на щось і на Бога теж. Капелани потрібні, щоб вони мали з ким цю агресію пропрацювати і вивільнити. Священники можуть сказати, що корисне для людської душі, що небезпечне. Та вибір залишається за людиною. Священник не може змусити когось, лише попередити. Зі свого досвіду бачу, що чимало військових приходять на богослужіння, вони хочуть чути молитву і хорошу проповідь, вона їм корисна".
Отець Михайло Квасюк щодо цього наголошує на словах Ісуса, мовляв, хто віддає своє життя за друга, той здобуває Царство небесне.
"Бо це найбільша любов, яка може бути. І це роблять наші воїни у своєму людському страху, в певних життєвих обставинах, вони йдуть, захищають нас і віддають життя. Це свідчить, що в людині є щось більше, ніж жага до влади чи грошей, щось більше мотивує нас – захист близьких, любов до держави і церкви. Один священник поділився зі мною цікавою історією. Його друзі, які воюють в Бахмуті, написали йому, щоб за них помолився, бо дуже по них гатили вороги. На середині літургії, яку цей священник проводив, йому прийшло від них повідомлення. Вони подякували, бо хоч були сильні прильоти, але єдине, що сталося – це грудка замерзлою землі вдарила по коліну одного хлопця і спричинила лише синяк. На мою думку, це демонстрація живої віри і сили зв’язку між нашими військовими і священниками", – каже керівник пресслужби Львівської архиєпархії УГКЦ.
"Культурно-просвітницький і духовний простір мали б стати основою того, якою буде наша держава завтра"
Отець Михайло Квасюк також говорить, що коли ми мовимо про різні виклики спричинені війною, їх можна ще сприймати як нагоди, щоб стати сильнішими та краще пізнати себе та Бога.
"Головне питання тут, а для чого це нам? Це питання екзистенційного характеру, пов’язане з нашим життям. Нам потрібно відповісти на нього, щоб мати сенс. Бо без сенсу неможливо жити. Церква допомагає нам знайти ці відповіді. Ми маємо бути вірними Богові, державі і собі.
У мене дуже проста відповідь, якою я хочу бачити Україну і церкву в майбутньому – щоб церква була близькою до людей, а люди близькими до церкви. Я хочу вірити, що ця війна принесе українцям гідність бути християнином".
Отець Тарас Михальчук відзначає, що місія Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла – допомагати родинам військових та тим родинам, які втратили своїх рідних.
"Крім молитов і відспівування загиблих Героїв, ми дуже багато організовуємо соціальних заходів та збираємо допомоги для бійців. Зокрема, цього літа вдалося для понад 200 дітей наших військових організувати літні табори. Наша місія бути поруч і бути надійним тилом.
Стосовно майбутнього, я б хотів, щоб в нас нарешті відбулися радикальні реформи в освіти. Потрібно викорінити все те радянське, що в ній ще досі є. В центрі уваги має бути дитина, її розвиток як всебічно розвинутої свідомої людини, а не особи в чиїй голові багато різни непрактичних знань. Освіта має давати також державницькі цінності теж. Українська мова – має бути нашою мовою спілкування, всі мають знати гімн і хоча б "Заповіт" Шевченка. Я бачу, що культурно-просвітницький і духовний простір мали б стати основною того, якою буде наша держава завтра. Бо діти – це наше майбутнє".
