Чому Росія напала саме на нас і за що таке допустив Бог, а також яка сила може допомогти перемогти ворога, — розмова з богословом

— Біблія каже не боятися, а нам страшно. Дуже. Іноді аж до паралічу, до неможливості щось робити. Нас сковує страх смерті власної чи когось із близьких, страх каліцтва, втрати житла. Є моменти, коли найбільше, що можу, це гортати стрічку новин. Як з цим боротися і чи потрібно це робити?

— З богословської точки зору страхи є різні і їх по-різному оцінюють. Є три види страху. Перший — природний. Це той страх, який виникає, коли є руйнація будинків, каліцтва, смерть. Це нормальний страх. Якщо взяти до уваги тілесний вимір людини, дивно є тоді, коли людина не боїться за своє життя чи за життя рідних.

Інший страх, це, коли, наприклад, людина боїться сказати слово, щоб її не звільнили з роботи, боїться бути собою, боїться поводитися в натовпі інакше, ніж маса людей. Це не завжди страх, пов’язаний з якоюсь реальною небезпекою, це страх, в рамки якого людина ставить себе сама, заставляє себе бути в ньому і ніколи не намагається вийти поза його межі. Так само — страх не дати хабаря в лікарні, переконання, що інакше мені не допоможуть. Хоча, можливо, такого досвіду людина і не мала, але вона боїться порушити ці загальні кліше. Це не природній страх, він не пов’язаний з реальною і точно зрозумілою загрозою.

А ще є страх Божий, який є позитивним явищем, чеснотливим страхом. Ми повинні до нього тяжіти. Страх Божий ніколи не є жаханням. Це є страх, який більше нагадує трепет, який ми маємо перед Маєстатом Бога, перед Його Величністю і розумінням своєї малості, нікчемності. Цей страх найлегше пояснити на прикладі сил природи, коли ми бачимо надзвичайну силу природи, не руйнівну, наприклад, Ніагарський водоспад. Чи коли ми спостерігаємо світ з Джомолунгми, нас проймає трепет, ми розуміємо, що ми дуже маленькі, а світ великий, фантастичний. Бачачи розмах природи, наближаємося до розуміння величі Бога, Який усе створив з нічого, і нас тоді проймає благоговійний трепет-страх перед Творцем. Отакий страх є потрібний і з ним точно не потрібно боротися.

До природного страху богослов’я не змушує нас ставитися негативно. Його не потрібно намагатися позбутися за будь-яку ціну. Християнська традиція каже, коли нас опановує такий страх, потрібно найперше звертатися до Бога, але також до того, хто має владу допомогти нам, отже не потрібно нехтувати допомогою людей. Богослов’я не пропонує чекати, що Бог безпосередньо мене рятуватиме, наприклад, з-під завалів і тому я не буду кричати про допомогу до людей. Ми віримо в допомогу Бога як пряму (чудодійне безпосереднє втручання), так і непряму (через інших людей, яких Бог нам може послати).

Боротися з такими страхами треба силою віри. Якщо моє життя пораховане і має закінчитися тут в цю хвилину, я піддаюся Божій волі, я не можу його продовжити і ніхто з людей не зможе. Христос каже в Євангелії “Ніхто ліктя до свого життя додати не може”. Якщо моє життя пораховане до цієї хвилини і мене привалило в завалах, мені не допоможе ніщо, навіть якщо мене звідси витягнуть. Я все-одно своє життя закінчу в цю хвилину. Тому не потрібно паралізувати себе страхом “а що би було, якби…” Віра в Бога допомагає прийняти певний факт. І навпаки — якщо моє життя не пораховане, це ще не мій час, то Бог знайде спосіб витягнути мене звідси. Можливо, треба буде бути в голоді, холоді, страху, але моє життя матиме продовження, бо ще йому не кінець, я сам не кладу йому кінець, в Божій волі його продовжити. Віра допомагає подолати цей страх. Віра в Бога, Який є понад мною, понад загарбниками, понад окупантами, понад всією силою природи.

Натомість щодо другого страху, який є негативним, щоб подолати його, крім віри, потрібне ще велике зусилля розуму. Розум даний людині не як противник віри. Розум і віра, як казав Іван Павло ІІ, це два крила, які нас возносять. І коли ми маємо нераціональні страхи, страх поводитися автентично, бути собою, тут, крім віри, треба залучити ще розумові сили. Коли просто раціонально осмислюємо, що поведінка всупереч натовпу, зазвичай є морально правильною. Як говорила Ліна Костенко, зазвичай меншість має рацію. Коли ми почуваємо себе в меншості, якісь раціональні механізми дозволяють нам вийти назустріч цьому страху, бо так є правильно.

Щодо Божого страху, його треба намагатися розвинути в собі. Він допомагає правильно розуміти, Ким є Бог, і ким є людина, а також спонукає нас виконувати Божі заповіді, не робити лиха, не виходити за межі моральних допустимостей.

— Коли гортаю стрічку новин і читаю коментарі політиків та експертів про те, що це може бути тривала і затяжна війна на десятиліття, з'являються думки на кшталт “це кінець, ані в мене, ані в моїх дітей не буде вже щасливого мирного життя, яке було раніше”. Думаю тоді — чому Бог допускає, ворог зруйнував цілі міста, щоб вбивали мирних людей і найгірше — маленьких дітей. Як не зневіритися, як пережити це?

— Обов’язково потрібно боротися, бо зневіра є протилежністю до надії. Християнська чеснота надія є однією з трьох богословських чеснот поруч з вірою і любов’ю. Коли ми втрачаємо надію, що все прийде до свого справедливого порядку, це ситуації не змінює, але руйнує нас зсередини. Якщо ми віримо в Бога, в нас завжди є надія. Зневіра означає, що ми покладаємося лише на себе, на державу, на НАТО, на ЄС. І тут легко зневіритися. Як каже псалом “Не надійтеся на синів людських, в них немає спасіння”. Сьогодні ми бачимо, як важко надіятися на міжнародні інституції чи державу. Як маріупольцям сьогодні довіряти, що держава чи міжнародні організації можуть їх захистити, якщо вони навіть при великому бажанні не можуть цього зробити?

Повна зневіра свідчить про невіру в Бога. Зневіритися в людях — це зрозуміло. Але якщо ми віримо в Бога, цілковита зневіра не може нас охопити. Ми знаємо, що Бог допускає певне лихо. Чому Він це робить — ми не завжди знаємо і деколи не будемо знати аж до кінця нашого життя.

Християнство — це така релігія, в якій страждання є таїнственним. Христос яко Бог мав мільйони чи мільярди способів спасти людину. В Бога немає нічого неможливого, він міг лише одним помислом, не стаючи людиною, відкрити нам Рай. Це не проблема для Бога. Але він приходить, воплочується, страждає і вмирає. Чому Він мусив страждати і вмирати не будучи винним? Він не мав жодного гріха, але поніс на собі наші гріхи. Чи була потреба конче смерті хресної, щоб спасти людство? Богослови кажуть, що ні, для Бога немає нічого неможливого — Бог міг нас привести у спасіння іншим способом. Але Бог завжди вибирає найкращий з можливих способів своєї дії, він не діє якось посередньо. Отже, воплочення, хресна смерть і воскресіння Христа — найкращий з усіх можливих способів привести людей у спасіння. А це для християн означає, що страждання має в собі якийсь надзвичайний, таїнственний сенс, якого ми не розуміємо. Ми довіряємо Богові, що він знає сенс цього страждання. Ми цього сенсу не мусимо знати, ми просто довіряємо Богові, що Він не дає безсенсовного страждання. В нас не є такий Бог, якому можна дорікнути: “Боже, ти не знаєш, що таке страждання. Ти не знаєш, що таке жити на Землі і бути голодним, холодним, під завалами і зневірюватися”. Він — Христос — знає, тому він і судитиме нас. Якщо Христос каже, що волосся на голові нашій пораховане, що волосина не впаде без відома Отця, то тим більше не можу я страждати без відома Отця. Це точно з Його відома, з Його допусту. А який сенс — я не мушу знати.

Наприклад, Голокост показав певний сенс для євреїв — вони отримали свою державу, якої не мали з першого століття нашої ери. І треба було чи не 19 століть страждань і великого Геноциду, щоб отримати назад свою обітовану землю. Я не знаю, що чекає Україну, але ті страждання, які Бог допускає, я, як християнка, знаю, що не є для нас марні, абсурдні, безсенсовні. Чомусь вони нас спіткали. Богослови називають кілька ймовірних причин страждань народу. Страждання можуть бути карою за гріхи цілого народу. Ми бачимо приклад в Святому Письмі. Коли ізраїльтяни завойовували Обітовану Землю, вона ж не була пустинною, вони жорстоко її завойовували. Бог сам пояснює, чому дає наказ ізраїльтянам винищувати народи Ханаану — тому що вони жили у великих гріхах, які чинили супроти своєї природи, за що Бог послав на них покарання — загладу тих народів — і Ізраїль захопив цю землю.

Важко сказати, за що страждає український народ, бо насправді у нас не бракує великих суспільних гріхів. Сурогатне материнство — за неофіційною статистикою Україна перша в світі, яка продає своїх дітей за гроші. Торгуємо не тільки жіночим тілом, а й людьми. За рівнем абортів Україна одна з перших в Європі. Це недобра статистика. Корупція у нас навіть під час війни не змінилася, навіть у воєнному лихолітті наш народ сміє розкрадати деякі речі. Тобто нам є за що бути покараними. Чи є Росія Божим бичем для нас? — Не знаю. Це відкрите питання. Але навіть якщо ми і страждаємо за свої гріхи, напад на Україну з боку Росії не оправдовує російський народ. Ті ж проблеми з сурогатним материнством, абортами, корупцією є і в Росії, тому вона не може виправдовувати себе як “справедливого месника” з духовної точки зору. Наш ворог морально і духовно нічим нас не перевершує, це не те саме, що було у боротьбі Ізраїля з народами Ханаану.

Може бути інша причина страждань цілого народу — це для того, щоб якийсь інший народ прийшов до Бога. У цьому випадку це може стосуватися Росії. Цього ніхто не знає.

Це саме стосується невинних дітей. Вони невинні, вони страждають точно не за свої гріхи, але їхня смерть може бути джерелом життя, навернення, спасіння інших — чи то їхніх батьків, які в такій трагічній ситуації можуть розвернути своє життя, чи то інших людей. Також є теза про те, що ці діти страждають, щоб змити вину українського народу за абортованих дітей. Як насправді є, ми не знаємо. Бог хоче усіх нас привести до спасіння, і часто Він це робить через страждання одних заради інших.

З іншого боку страждання народу та невинних людей може бути таким, як було страждання сліпородженого з Євангелія. Господь сказав, що сліпороджений страждав, щоб “слава Божа на ньому виявилася”.

Людина має здатність любити і ненавидіти. Вона сама вибирає добро або зло і, відповідно, страждає при кожному виборі зла. Бог не втручається, не забирає нашу свободу волі, тому не забирає і страждань, не руйнує концтаборів, не зупиняє своїм безпосереднім втручанням війни і т.д. Він може це зробити, але це таїнство для нас, чому одні війни він припиняє раптово, а інші ні, чому, наприклад, СРСР розпався несподівано для всіх, а війна в Україні триває вже стільки часу. Йосиф Сліпий, будучи в Римі, згадував, що Радянський Союз, за аналізами різних політтехнологів, аналітиків, мав давати тріщину аж в 2040-их роках. А він несподівано розпався в доволі простий спосіб. Тож у нас теж може бути несподіване завершення війни. А може й не бути.

Відповіді на питання “Чому так є?” сама філософія поза релігією не дає. Я не знайшла в світській філософії жодного змістовного пояснення сенсу страждань, окрім твердження, що вони абсурдні. Знання, що страждання — абсурдне, робить це страждання лише важчим.

— На рівні зі страхом і зневірою, мабуть більшість нашого народу охопила ненависть. Ми ненавидимо ворога, а часто цілу російську націю — усіх — і солдатів, і їхніх дітей та жінок, і старих, не тільки Путіна і його генералів. Ми ненавидимо не тільки тих, хто віддає та виконує накази нищити Україну й українців, а й тих, хто раніше нічого не зробив, щоб не допустити війни, людей, для яких головне, щоб в них був доступний цукор, макдональдс, інстаграм і одяг європейських брендів. Що робити з цією ненавистю?

— Найперше треба відмежувати ненависть від розуміння вини. Я погоджуюся, що це суспільство винне, не лише верхівка. Злочинні накази виконують тисячі людей, тисячі свідомо працюють на цю війну. За різними дослідженнями, понад 70% населення Росії підтримує це. Якщо людина під час таких опитувань висловлюється “за” війну в Україні, то це пряма співпраця і пряма відповідальність. Такими, на жаль, є більшість російського суспільства.

Однак, розуміти вину певного народу і ненавидіти його — це зовсім різне. Христос також розумів вину тих, котрі Його розпинали. Але він не мав до них ненависті. Ненависть сама як сила є деструктивна. Вона не допомагає мені любити свій народ, будувати свою країну.

Ненависть може допомогти мені руйнувати, вбивати росіян на нашій території, може штовхати мене безстрашно на передову. Але ненависть до ворогів ніколи не дасть мені силу співати український гімн, плакати від радості чи допомагати своєму народу або не давати хабаря. Ненависть до ворогів — це дуже слабка сила, на ній не побудуєш патріотизм. Вона допомагає лише коли треба бити ворога в прямому значенні і зовсім не допомагає, коли треба будувати свою країну — не розкрадати гуманітарну допомогу ітд.

Любов до свого народу — це значно потужніша сила. Ще 1942 року Андрей Шептицький писав: “Не сміє патріотизм будуватися на ненависті, а тільки на любові до свого”.

Ненависть однак, як би це не звучало, є “кращою”, ніж байдужість. Байдужість до ворогів є байдужістю і до своїх. Літепле відношення — це найгірше відношення, яке може бути. Про це сам Господь говорить в книзі Одкровення, звертаючись до Лаодикійської Церкви в І столітті: “Якби ти був холодним або гарячим… Але тому що ти літеплий, я тебе викину з моїх уст”. Тобто краще бути холодним, краще бути ненависником, аніж байдужим. Але байдужість — це один гріх, а ненависть — інший гріх, бо він не дозволяє нам вміститися в парадигму християнства.

Християнство — це про любов до ворогів, це робить його унікальною релігією. Але як любити ворогів? Точно не почуттями і не емоціями. Христос почуттєво не любив тих, хто його розпинали, це неможливо. Бог не заставляє нас любити ворогів почуттями і емоціями. Почуттями і емоціями ми негативно до них налаштовані. Але любов в християнстві — це не почуття. Це — вибір — я вибираю любити ту чи іншу людину. Любов до ворога проявляється не в тому, що я не захищаю від нього свою державу, не в тому, що я не беру зброю і не йду воювати проти нього — це потрібно робити, якщо я люблю своє. Любов до ворога проявляється в тому, що коли він безборонний, я його не добиваю, коли він поранений, надаю йому медичну допомогу, якщо він полонений. ставлюся до нього як до беззбройної людини, якщо це труп, я по можливості хороню його. Любов до ворога є не почуттям і не емоцією, але є вибором ставитися до нього як до людини. Цим відрізняється ненависть від любові до ворогів. Маючи любов до ворогів, я захищаю від них свою державу. І кров їхня на них спадає. Чому? — тому що якби вони не наступали на нашу землю, вони б залишилися живими. Я не маю жодного бажання їх вбивати. Я маю бажання захистити своє життя і життя тих, хто стоїть за мною. І наслідком стає смерть того, хто на мене нападає. Але, коли я вже не захищаю від нього своє життя, коли цей ворог безборонний, я не маю права його вбивати, тому що тоді я не захисник, я просто ненависник, я мщуся.

Ненависть також потрібно відрізнити від праведного гніву. Гнів може мати місце в такій ситуації, яка в нас є зараз. Праведний гнів — це належна реакція. Як казав Йоан Золотоустий, коли є причина для праведного гніву, а ми не гніваємося, ми грішимо. Не можна перебувати в байдужості. Тарас Шевченко писав: “Страшно вмирать у неволі, а ще страшніше спати на волі”. Але праведний гнів — це не ненависть. Це — бажання правди, ревність, таке загоряння добитися правди.

Христос, який перекидав столи міняйл і розсипав гроші, не ненавидів людей, які торгували в єрусалимському храмі, але хотів їх навернути на правду. Правда в тому, що з храму не можна робити печеру розбійників. Наша правда сьогодні в тому, що Росія зробила зі свого народу печеру розбійників. На це не можна реагувати спокійно. На це потрібно гніватися. Але праведний гнів ніколи не стає злопам’ятністю, помстою, ненавистю. Праведний гнів штовхає нас за правду, а не до помсти. Тож, коли нас опановує відчуття гніву до ворогів, це — нормально, це в межах норми. Та, коли війна вже закінчилася, а ми далі тягнемо свій гнів до кожного представника цього народу, це не нормально, це злопам’ятність. Однак, сьогодні покладати вину і гніватися на весь російський народ, а не тільки на його верхівку, ми маємо повне право, але не маємо права на ненависть. Наведу приклад псалмопівця царя Давида. В його псалмах можна відчитати різні прокльони і побажання зла, смерті і різних інших лих ворогу, щоб навіть їхніх дітей не залишилося.

Якби ми тільки читали псалми і не знали історії життя Давида, ми б могли подумати, що він не має нічого спільного з праведністю. Натомість ми шануємо його як святого. Книга Царів, яка описує його життя, показує, що він принаймні двічі мав шанс вбити свого головного противника, який гонив його, безпідставно переслідував через заздрість — царя Саула, коли той спав. Але Давид двічі не скористався нагодою, лише обітнув край плаща, щоб показати Саулові, що він був біля нього з мечем і міг його вбити, але не зробив цього. Натомість він молився псалмами, просячи “Боже, Ти покарай його, Ти зішли на нього все нещастя, яке можеш. Я не смію чинити цього самосуду. Він — Твій”. В результаті Бог забрав царство від Саула, Саул погано закінчив. А Давид залишився праведником.

Багато хто в контексті війни пропонує молитися псалмами, вони нам зараз близькі, багато псалмів говорять про ворогів. Там немає ніжності до ворогів, але водночас це не означає, що я маю знущатися над ворогом чи зневажати його. Це власне постава царя Давида — я прошу Бога, щоб Він навів справедливий порядок.

— Яка сила нам, українцям зараз найбільше потрібна і як її можна в собі виплекати?

— Сила любові дає найбільше відповідей на всі питання. Зараз найважливішою, як казав Шептицький, є любов до всього свого — до своєї мови, культури, історії, землі, народу, влади. Ми цікавий народ, який завжди має противагу до своєї влади. А тут треба виховати до цієї влади любов, це не означає беззаперечно приймати все, що нам каже влада, але й не жити в постійному антагонізмі, протистоянні до неї. Війна дає нам добрий контекст до розвитку сили любові до свого, тому що коли я щось втрачаю, я починаю розуміти цінність того, що я втратив. Коли я втрачаю свободу, я починаю розуміти цінність української демократії, культури. Допоки не було загрози українській мові, ми її занечистили різними англіцизмами, московізмами. Натомість зараз, в цих трагічних обставинах ми маємо навіть більшу можливість перейнятися любов’ю до свого, ніж це було за спокійніших часів.

Однак, любов до свого народу не прийде сама. Ми вже зрозуміли, що таке ненависть до ворога, яка різниця між українським і російським, ми більше поляризуємося на прихильників українського, частина населення з малоросійською ментальністю сьогодні зменшується. Та щоби набути любов до свого, цього замало. Бо любов до своєї батьківщини полягатиме не в тому, що ми просто ненавидимо свого ворога, а в тому, що ми вивчаємо українську мову, якщо ми її досі не вивчили, не тому, що цього вимагають жителі Західної України для переселенців, а тому що мова, як ми завжди кажемо, це душа народу, нерв суспільства.

Ми усі дружно повинні більше цікавитися історією свого народу, щоб розуміти, чому російська версія вигаданої Леніним України не має нічого спільного з правдою. Але ж ми дуже часто не маємо контраргументів. Ми, котрі є мешканцями України, дотримуємося російських зразків історії, шануємо Катерину ІІ і Петра І. Так стається не тільки тому, що ми полонені і зомбовані якоюсь інформацією, а тому, що ми ніколи не зробили зусилля поцікавитися іншою історією, не упередженою.

Любов до свого також проявлятиметься в тому, що ми боремося за своє — це стосується спортсменів, діячів науки, культури — ми не змінюємо громадянство, тому що зручніше і більш прибутково є виступати за іншу державу чи то на спортивних змаганнях, чи то в наукових досягненнях.

Любов до свого проявляється і в тому, щоб не вимагати і не давати хабарів, не дозволяти ніякої корупції в найменшому. Бо якщо ми допускаємо її в найменшому, ми доходимо до великої корупції і навіть не зауважуємо цього. Тут кожен українець мав би над чим думати: чи любить він свою державу настільки, щоб не давати хабаря при жодних обставинах? Наприклад, здавати на водійські права 7 разів, а не 1 з корупцією.

Любов до свого вимагає від нас багато. Заповідь любові ніколи не має верхньої межі виконання, вона вимагає постійного зусилля. Ніхто ніколи не полюбив настільки, щоб вже було достатньо. Але більшість людей у світі, не тільки в Україні, не готові прикладати до себе потужні зусилля, ми втомлюємося, тому, мені видається, ми не навчені належно любити свій народ, а це єдина сила, яка допоможе нам будувати наш народ, будувати його на якомусь стабільному фундаменті.

Натомість ненависть в цьому не допомагає. Сьогодні ми ненавидимо росіян, раніше ми ненавиділи поляків, євреїв — що це помогло? Ми досі не маємо некорупційної держави. Ненависть не допоможе нам збудувати нічого.

— Попри любов, зараз нас все ж переповнює багато негативних емоцій, люди намагаються дбати передусім про власну вигоду. До прикладу, на кордоні шукають спосіб проїхати швидше, ніж інші, не стояти в багатогодинних чергах, на заході країни різко підняли вартість оренди помешкань, знаючи, що багатьом переселенцям нікуди подітися і вони платитимуть оті захмарні суми, щоб лиш бути у більшій безпеці, ніж в східних областях. Чи можливо все ж у воєнних обставинах зберегти людяність, залишитися людиною з чистим сумлінням?

— Якщо людина не хоче залишатися людиною, ми їй не допоможемо. Це має бути рішення самої людини. Єдине, чим ми можемо допомогти, це викривати злочинність того, що відбувається, промовляти до совісті людей, до їхніх почуттів. Ми можемо ввести жорстку відповідальність — кримінальну, адміністративну — за ті всі порушення і морально неправильну поведінку, це потрібно. Але зовнішня відповідальність чи якийсь примус не змінюють людину зсередини, якщо вона цього не бажає, не усвідомлює або усвідомлює лише з вигоди, корисливості, з прагматичних мотивів вирішує діяти саме так.

З однієї сторони мають бути державні покарання, а з іншої мусить бути приклад зворотньої поведінки. Найкращий спосіб змусити людей бути інакшими — це нам бути інакшими. Коли всі на кордоні намагаються проштовхнутися, я пропускаю, бо в іншому авто можливо діти менші, ніж мої. Коли всі навколо нецензурно лаються на ворогів, а я за них молюся, закликаю до молитви за ворогів, а не до ненависті. Я стаю добрим прикладом іншої поведінки, йду всупереч тому всьому, що відбувається навколо мене. Я послідовно йду іншим шляхом, жертвуючи собою, якщо треба, наражаючи себе на насмішки, довге чекання в чергах. Коли я спостерігаю, як розкрадається гуманітарна допомога, я зголошую це в відповідні органи, знаючи, що внаслідок цього я можу навіть втратити роботу, — приклад такої поведінки здатен потягнути за собою. Коли одна людина виступить проти системи і позбудеться роботи, інша позбудеться здоров’я чи життя — це те, що проникає інших швидше, ніж будь-які погрози, покарання зі сторони держави. Але тут потрібне рішення самої людини “віднині я не буду цього робити чи буду робити все можливе, щоб це зупинити”.

— Велика частина українців отримала свої помешкання в спадок від батьків, а ті від своїх предків. Інші доробилися самостійно, працюючи багато і заощаджуючи, щоб сплатити кредити за власне житло в віці 35-40 років й лише тоді змогли відпочити, розслабитися, почати “жити на повну”. І ось почалася війна. Тепер і перші, і другі бояться втратити майно, розуміючи, що іншого не матимуть. А Біблія каже не зважати на матеріальне. Як тут дати раду емоції?

— Бог вимагає від нас вільного відношення до маєтків, але це не означає, що сьогодні я повинен покинути все. Христос вимагає, щоб ми могли це зробити, коли на це буде потреба, коли Він покличе нас до цього. Бог різне вимагає від нас, але від всіх вимагає свободи духа, щоб ми не були прив’язані до свого маєтку.

Якщо я буду поставлений перед вибором: або я полишаю свій дім, або я співпрацюю з окупаційною владою, то я повинен прийняти рішення залишити свій дім. Це є свобода духа. Допоки я не стою перед таким вибором, я не мушу його лишати. Але, якщо я постану перед вибором, я мушу бути готовим це зробити. В цьому вказівка “Залиш все і йди за мною”.

Якщо у мене був негативний досвід, коли я прийняла переселенців, а мені залишили розбиті вікна, і я тепер більше нікого не приймаю — це не добре. Моє майно не є більшим, аніж життя людини. Зрозуміло, що треба бути второпним. Але я не можу зробити висновок, що всі однакові. В такому випадку приймімо дітей, сиріт, якщо боїмося дорослих. Завжди є шанс своє матеріальне добро поставити нижче за добро іншої людини. Є біблійне правило “Не роби іншому того, чого не хочеш, щоб тобі робили”. Ми не хотіли би, щоб наші доми були розбомблені, втікати і опинитися в іншому місті чи селі та ще й відчути себе використаними місцевими мешканцями. Ніхто би цього не хотів для себе, тож не можемо робити це для інших. Мусимо бути свобідні від свого майна, бо сьогодні ми можемо його берегти, а завтра його може не стати. Можливо, завтра, не дай Боже, буде застосована хімічна зброя і ми вмиратимемо, залишачи наші доми не зруйнованими. І тоді підемо на суд Божий з пустими руками. Важливо шукати способи, як своїми збереженими на сьогодні маєтками допомогти тим, в кого вони не збережені, найбільш потребуючим, які не можуть платити за житло.

— А як щодо іншого почуття, коли прилетіло, знищило будинок в іншому місті чи навіть неподалік і мимоволі виникає думка “добре, що це не зі мною, добре, що не нас бомблять”, коли жахає те, що трапилося з сусідом, але своє болить більше?

— Треба піти до сусіда і забрати його сім’ю до свого дому.

Загалом такі почуття виникають. Але розум, раціональні механізми допомагають нам боротися з такими почуттями. Подібний був випадок, коли Христові його сучасники сказали, що в Єрусалимі впала башта і забила під собою певне число мешканців. А Він відповідає “Чи ви думаєте, що вони були більш грішні ніж всі інші, тому що таке потерпіли? Ні, кажу вам, але якщо не навернетеся, то всі загинете так само”. І це треба пам’ятати — ті, котрі втратили щось, не є більш грішні чи більше заслужили на це. Є певний промисел, чому їхнє життя закінчилося чи їхнє майно втрачене. Але не є вони гірші за нас чи кращі за нас — такі порівняння зовсім недоречні.

Як каже Христос, ми, аби не загинути всім так само, повинні робити, що можемо, щоб полегшувати страждання тих, кому стало важко. Насправді ми не маємо відповіді на питання “Чому я здоровий, а інший хворий? Чому я маю дві руки і дві ноги, а інший народжується без руки? Чому хтось отримав багатство у спадок, а я важко працюю все своє життя?” Єдине, що ми напевно знаємо, це те, що у своїй людській гідності ми всі рівні перед Богом, а ті умови, які дані мені — багатство чи бідність — це ті умови, в яких я можу досягнути рівня моральної святості. Якщо я маю багатство, мій будинок не зруйнований, я не втратив роботу, то я це маю не випадково, а тому що покликаний допомогти тим, які бідують зараз. Або навпаки — якщо я втратив усе, то в цих умовах я також покликаний бути корисним для інших, бути совістю цього суспільства — не вважати, що мені всі тепер винні, не вимагати цього, не заздрити іншим, бо їхній дім не зруйновано.

Якщо ми люди віруючі, то побачимо, що немає випадкового промислу в тому, що я зберіг майно, а інший його не зберіг. Я його зберіг тільки тому, щоб допомогти іншим. Якщо Бог мені залишає моє майно, значить Він знає, що я здатний ним розпорядитися мудро.

— Віддати життя — найбільша жертва. Але як бути людям, котрі втратили не помешкання, не якісь матеріальні речі, а родичів, близьких, дітей? Часто зараз воякам присвоюють звання героя посмертно. Чи його дружині, дітям, батькам від цього морально легше?

— Нагорода не допоможе повернути близьку людину, але частково допоможе зрозуміти цінність жертви загиблого. Я дуже позитивно налаштована на те, що держава зараз масово роздає ці нагороди. Це підкреслює героїзм.

Люди, котрі когось втратили через війну, повинні знайти спосіб пережити цю травму через те, що не фокусуватимуть увагу на собі. Це не моя теза, але є таке поняття: хочеш зцілитися від горя — допоможи тому, хто має горе. Це просто надзвичайний лікуючий принцип. Я собі пригадала сім’ю з Донеччини, яка втратила єдиного сина на Майдані. Приїхавши до Львова з окупованого Донецька, ця сім’я прийняла на виховання дитину з сиротинця, вкладаючи свою любов в іншу дитину, щоб якось дати собі раду. Це допомогло їм вижити психологічно і духовно. Це найкращий шлях, щоб пережити втрату дорогої людини. Ніхто ніколи не замінить цю людину, немає замінних людей (лише функції є замінні, можна виконання функцій замінити однієї людини іншою), не потрібно боятися, що я зраджую пам’ять померлого, начебто я іншого ставлю на його місце. Ми ніколи не зраджуємо пам’ять померлого, коли робимо в його ім’я добро іншим. Навпаки — цим ми даємо тій жертві прорости видимим плодом.

Жертва віддати життя за когось особисто чи за народ завжди плодоносна, але не завжди видима. Одне з гасел УПА “Якби ми не гинули, ми би загинули”. Якби ми не гинули впродовж цілої нашої стражденної історії, нас би сьогодні як народу вже не було. Але тому що ми гинули і нащадки тих, котрі гинули, пам’ятали про те, що їхні батьки загинули за Україну, ми втрималися як свободолюбивий народ.

Найкращим способом порятунку себе від розпачу, пустоти, смутку є робити добро іншим. В пам’ять про померлого ми повинні ще більше жити для тих, за кого він віддав своє життя, не марнувати цю його страшну жертву.

Натомість, якщо ми залишаємося замкнутими в цьому горі, ми марнуємо цю жертву як родина. Народ не змарнує, на крові цих мучеників народ триматиметься. Але родина може змарнувати, бо стає подібною не до джерела, яке випускає воду в річку, а до застояної води. Цей смуток зведе нас з нормального життя і нічого не допоможе іншим. Природний смуток — це нормально. Але смуток як пристрасть — це ненормально. Якщо хтось, втративши дорогу людину, протягом цілого свого життя не може набути сенсу життя, це означає, що ця людина була для нього ідолом. Це негативно, треба бути вільним від прив’язаності до людей, але це не означає їх не любити. Не можна робити людину Богом у своєму житті.

— Якою є цінність народу і цінність країни? Чому важливо захищати свою країну?

— Народ — це унікальність певної групи людей, яка сформувалася на певній території. Цього не можна занедбувати, бо сам Бог дарував нам цю унікальність, пісню, пшеницю, хліборобську культуру, свободолюбивість, яка завжди нам була притаманна.

В Святому Письмі ми бачимо, що любов до свого народу підтримується. Біблія вважає любов до свого народу потрібною рисою. Без неї ми просто впадаємо в байдужість.

— Які моральні обов’язки ми, українці, маємо в часі війни перед Богом і перед людьми? Чи є різниця для тих, хто живе під обстрілами і в тилу?

— Насправді обов’язки залишаються тими самими. Обставини змінюються, вони дуже різні. Моральний обов’язок — виконувати заповіді любові до Бога і ближнього. Заповіді стосуються всіх і безумовно, тому це і є Божий закон, що він не змінюється ані з плином часу, ані з народами, ані з обставинами.

Оцей фундаментальний Божий закон — люби Бога і люби ближнього — він має діяти у всі часи і у всіх обставинах. Одні обставини вимагатимуть від мене більшої сили, щоб виконати цей закон, більшої моральної спроможності, більшої моральної висоти. Наприклад, на окупованих територіях значно важче зберігати моральний закон, аніж на неокупованих територіях. Значно важче поділитися куском хліба, якщо ми всі голодуємо. Сьогодні мені не важко занести біженцям гуманітарну допомогу, бо я не голодую. Тяжко ділитися тому, хто сам не має що їсти, хто має останнє. Але закон моральний залишається той самий, ми бачили це по концтаборах. Віктор Франкл каже: “Концтабір мав свиней і мав святих”. Тобто ті, які були свинями, залишилися свинями, а ті, які були морально вищими, залишилися морально вищими. Тобто страшні обставини не зрівняли людей. Цим Франкл сперечається з Фройдом і іншими психологами, які говорили, що в важких обставинах, коли немає елементарного забезпечення, люди стають подібними на сіру масу і всі поводяться однаково. Франкл це заперечує.

— Українці, котрі врятувалися — чи завдяки тому, що покинули дім і виїхали, чи, тому, що їм пощастило і їх не зачепили атаки, часто мають почуття вини за те, що вижили. А тим часом люди, котрі залишилися, мають муки через те, що не виїхали з місць, де є небезпечно. Дехто прагне вмити руки, коли йдеться про те, щоб брати участь в бойових діях, фізично захищати свою країну, ризикуючи життям. Всі ми переживаємо ці події по-різному, поводимося і реагуємо по-різному різні, але чи є якісь норми, як правильно?

— Деколи буває такий страх, який паралізує людину. Наприклад, коли я бачу, що хтось топиться, я розумію, що треба допомогти йому, але я просто не здатен зрушити з місця, мене паралізує страх води (можливо, раніше в родині хтось втопився абощо). І тоді, кажуть богослови-моралісти, що така людина не відповідає за те, що вона не рятувала того, хто топиться. Однак, є випадки, коли я стою, хтось невідомий мені топиться, а я не маю такого паралічу і немає більше нікого, хто може допомогти, а я стою і думаю, що робити, “можливо я сама там втоплюся” — це моральна провина. Я не маю права стояти і думати. Якщо мене не скувало таким паралічем, що я і кроку не можу ступити і думки в голові прокрутити, то це означає, що я просто стою і спостерігаю, як хтось топиться.

Це саме хочу адресувати до тих, котрі втікають. Якщо втікає жінка з малими дітьми, які не дадуть ради собі без матері, вона мусить їхати, щоб зберегти їхнє життя. Це нормально, вона покликана захищати цих дітей. Однак, якщо це чоловік, який втікає на західну Україну, це не є нормальна моральна позиція, крім тих випадків, коли паралізує страх. Від людей, яких паралізує страх, не вимагається моральної відповідальності. Але це крайні випадки. В більшості випадків ми приймаємо свідоме рішення.

Якщо я маю несприйняття вбивати, я відчуваю, що не могла би вбивати навіть ворога, це нормально, але я можу виносити з поля поранених, копати траншеї, окопи, я можу іншим бути корисним на фронті. Якщо я відмовляюся брати зброю до рук, це не означає, що я можу втікати. Втеча тих, які можуть захищати, вона не є морально нормальною, тому що вони покладають відповідальність на інших. Питання “Чому я?” неправильне. Нашою поставою мало би бути “Якщо не я, то хто?”

А малих дітей треба вивозити, вони не можуть допомогти обороняти країну. Навпаки — дбаючи про дитину, ми не здатні будемо захищати ні себе, ні інших. Але ті дорослі, які можуть залишитися, які не мають відповідальності перед своїми малолітніми дітьми чи перед старими хворими батьками, яких треба по можливості доглянути, вони мали би залишатися, а не думати, що це відповідальність когось іншого. Так ми робимо своє суспільство слабшим.

Кожен на своєму місці може протистояти ворогу у свій спосіб. Хтось може бути оборонцем в територіальній обороні, хтось може підтримувати елементарним словом, щоб не було розпачу, зневіри, хтось може виходити на мітинги, а для цього потрібно залишатися в місті. Є різні механізми, як можна боротися.

Нічого не робити з моральної точки зору допустимо тільки тим, хто паралізований надзвичайним страхом і не може раціонально мислити, а також тим, хто зобов’язаний подбати про інших, яких потрібно рятувати. Всі інші, на мою думку, повинні залишитися.

Полишивши свою землю, ми стаємо ізгоями на чужих землях. Натомість, залишаючись на своїй землі, ми здатні ворушити імперію зла.