Усім, хто бодай побіжно знайомий з біблійними текстами, відомо, що значну частину Старого Заповіту складають докладні описи «жертв всеспалення», що їх за законом Мойсея мусили постійно приносити іудеї Богу Єгові («...всеспалення постійне, з роду в роди ваші... перед Господом». Вихід, 29:42). Увесь ритуал тих жертвоприношень розписано там до найменших подробиць. І щоразу наголошується, що то все «...приємні пахощі, жертва Господу...» (Вихід, 29:18 та багато інших місць). Звичайно, як на наш теперішній смак, слова про «приємні пахощі» від горілого м’яса та жиру видаються досить-таки дивними — ми б радше назвали їх смородом. І розводити оті сумнівні пахощі перед обличчям Господа начебто більше скидається на блюзнірство, аніж на шану... Та зважмо на спосіб мислення давніх іудеїв. За часів, коли складалися основи їхніх вірувань, вони були ще переважно кочовими скотарями ~ і то в посушливій місцевості, де неможливо було прогодувати багато худоби. Тож більшість євреїв напевно дуже рідко їли досхочу (згадаймо, скільки разів у Старому Заповіті говориться про голод!) — і для них добрячий кусень смаженого м’яса уявлявся межею всіх можливих бажань. А своїх богів давні люди уявляли в усьому схожими на себе.
Звичайно, такі уявлення про божество недалеко відійшли від звичаїв первісних мисливців, коли ті після вдалого полювання «пригощали» своїх божків, намазуючи їх жиром та кров’ю впольованих звірів. Та в тому ж таки Старому Заповіті знаходимо згадки й про інший спосіб шанування Єгови, що вказує вже на більш розвинені уявлення про природу божества: «І сказав Господь Мойсею: візьми пахощів: бальзаму, оніху, хелбану, пахощів та чистого ладану, кожного порівну, і зроби з них... суміш для куріння...» (Вихід, 30:34). Кадити слід було перед «ковчегом одкровення» та у скинії, що була за часів Мойсея головним святилищем іудеїв, В іншому місці Виходу читаємо: «І сказав Господь Мойсею; візьми собі найкращих пахощів — смирни самотічної п’ятсот сиклів, і запашного цинамону половину його... очерету пахучого двісті й п’ятдесят, касії п’ятсот сиклів... і олії маслинової гін. І зроби з того миро для священного помазання...» (30:23-25). Тим пахучим миром слід було намастити ковчег, жертовник і всі ритуальні предмети у скинії, а також священиків. Сама суміш теж вважалася священною: «...Воно — святиня, святинею має бути для вас... Хто зробить подібне йому або хто намастить ним стороннього, той згине з народу свого» (30:32-33). Як бачимо, тут вже зовсім інше уявлення про те, що може бути приємним для Бога. Його вшановують не запахом горілого м’яса та жиру, а пахучим димом складних ароматичних сумішей та приємними пахощами благовонного мира. Тобто йдеться вже про інші насолоди, окрім ситної їжі. Тут простежується безсумнівний вплив на давній іудейський культ більш розвинених релігійних ритуалів інших близькосхідних народів — єгиптян, вавилонян, сирійців, вірування яких (як свідчить Біблія) справили на іудеїв великий вплив. Адже і в побуті, і в релігійних ритуалах цих народів пахучі речовини та духмяне куріння мали дуже велике значення.
Проте, як свідчить Біблія, в давньоіудейському ритуалі головне місце посідали все ж таки примітивні «жертви всеспалення». Бла¬говонне куріння особливого значення в іудейському культі так і не набуло. Про запозиченість цієї форми богослужіння, про її чужорідність усьому способу життя давніх іудеїв свідчить хоча б найсуворіша заборона (порушення якої каралося смертю) вживати священні пахощі для мирських цілей. У стародавніх державах Близького Сходу, де здавна існувало високорозвинене мистецтво створення пахучих сумішей і пахощі вживалися в побуті людей різних станів, подібна заборона виглядала б просто смішно. Для давніх же іудеїв оті пахучі речовини були диковиною, отож цілком логічно було використовувати їх лише в ритуальних цілях.
Що ж до давніх цивілізацій Близького Сходу, то важко сказати, де саме пахощі почали застосовувати раніше — в ритуальних дійствах чи в побуті. Напевно, землероби Єгипту, Месопотамії, Сирії з давніх-давен приносили до своїх осель пахучі квіти і трави. Робилося це не лише задля приємного запаху, але й з метою вигнати з житла комах, особливо надокучливих у країнах з жарким кліматом. Згодом з тими ж цілями почали обкурювати оселі димом духмяних рослин. Напевне, тоді й зародилася думка, що той пахучий дим здатен виганяти і злих духів. Адже здавна куріння перед святилищем мало на меті не лише вшанування божества, а й відлякування всілякої нечистої сили. Уявлення про це зберігається в різних культах і донині. Як приклад згадаймо відому приказку «Боїться мов чорт ладану», І хіба не з тією ж самою метою — відлякати нечисту силу — ще й досі влаштовують освячення нових приміщень, обкурюючи їх ладаном?
У прадавні часи народилася й думка, що божеству буде приємно, якщо йому покадити пахучим димом або просто покласти духмяні трави чи квіти перед вівтарем або статуєю. (В Індії ще й нині статуї божеств заквітчують вінками та гірляндами. У нас же пахучі трави та квіти приносять до церкви на Зелені свята).
Важко сказати, коли саме серед народів Близького Сходу з’явилася така форма служіння божеству. Принаймні згадка про неї міститься в найдавнішому літературному творі — аккадській «Поемі про Гільгамеша». Вона незрівняно давніша від Біблії, бо найстарішому з відомих нам списків тієї поеми сорок три століття. Але й той список є лише давньосирійським перекладом; глиняні таблички з текстом поеми були знайдені археологами в руїнах царського палацу в давньосирійському місті Еблі, зруйнованому вошами аккадського царя Нарамсіна ще у ХХШ ст. до н. є. У поемі розповідається, як цар шумерського міста Шуруппака Утнапіштім, подібно до Ноя, врятувався від всесвітнього потопу. Ной, як відомо, приніс богам вдячну жертву з «чистих» тварин та птахів. Утнапіштім же зробив це в інший, значно вишуканіший спосіб. Він запалив на горі (аби дим швидше дійшов небес) аж чотирнадцять («сім та ще сім») жертовників і поклав на них пахучі гілки кедра, мирта та очерет. Те ароматне куріння вельми сподобалося богам. Як сказано в поемі, «на приємні пахощі вони злетілися немов ті мухи». Отже, ще в сиву давнину жителі Месопотамії не мали жодного сумніву, що богів слід вшановувати ароматним курінням.
Разом з тим добре відомо, що за часів Гільгамеша (особи цілком історичної — він був царем шумерського міста Урука і жив десь сорок шість або сорок сім століть тому) в Месопотамії та інших країнах Близького Сходу вже існували досить розвинені релігійні культи зі складними жрецькими ритуалами. Отже, дуже схоже на те, що епізод з «пахучою жертвою» Утнапіштіма є запозиченням з набагато давнішого міфа або переказа, в якому відбилися прадавні вірування та ритуали. Вони вже погано узгоджувалися з новими уявленнями про божества, але були освячені традицією й не підлягали змінам.
Отож можна дійти висновку, що на Близькому Сході куріння травами як форма служіння божеству з’явилося дуже давно, зазнавши згодом суттєвих змін. Напевно, спочатку ритуал був не дуже складним — спалювали будь-які духмяні трави або листя, що було напохваті, як це й зробив Утнапіштім. Пізніше, з розвитком релігійних культів, з’явилися уявлення, що кожен з богів полюбляє «свої» пахощі і його слід вшановувати саме ними. Так, на честь Аполлона спалювали листя лавра, Венері кадили пахучим димом від гілок мирта та квіток вербени. (Римський поет Овідій у поемі «Буколики» радить, як слід молитися Венері, щоб вона допомогла в нещасливому коханні: «...квіти вербени спали»). Найскромнішою серед богів Олімпу була Афіна Паллада: її цілком задовольняли не надто ароматні гілки маслинового дерева.
А от боги східних релігій були значно вибагливіші. Так, Аттар, головне божество фінікійського міста Угаріта, мав вишуканий смак, вдовольнити який могли лише квіти жасміну та рідкісних тоді троянд. Сирійська богиня Астарта, досить часто згадувана у Старому Заповіті, була ще вимогливішою — їй належало кадити ароматним димом мирри, пахучої смоли, яку привозили аж з далекої Аравії.
Звичайно, такі вибагливі смаки щодо пахощів з’явилися у східних богів не одразу. То було лише віддзеркалення в різних релігійних культах культурних традицій народів Близького Сходу. Нині важко сказати, коли з’явилися там прадавні «парфуми». Напевне, все почалося з того, що люди окурювали свої оселі пахучим димом рослин, а одяг напахчували ароматними травами. Та з плином часу з’являлися нові способи отримання приємних ароматів: з пахучих рослин стали виробляти всілякі настої, есенції та масла, якими намащували тіло. У спекотному кліматі то була ще й гігієнічна процедура — така мазь захищала від сонячного проміння й давала відчуття прохолоди; до того ж намащене тіло не так сильно потіло, а. пахощі забивали неприємний запах поту.
З розширенням торговельних зв’язків у побут європейців теж входять різні пахощі з далеких екзотичних країн — Аравії, Східної Африки, Індії. З часом ті заморські пахучі речовини — ладан, мирра, кинамон, сандал, гальбан та інші — стають одними з головних товарів міжнародної торгівлі. Коштували вони так дорого, що на багато століть стали своєрідним мірилом цінності, символом великого багатства. Єгипетські фараони виряджали кораблі до далекої таємничої країни Пунт (як гадають, вона знаходилася десь у Східній Африці), — і поряд із золотом та слонячою кісткою у джерелах згадуються і привезені звідти рідкісні ароматичні речовини. Правда, які саме, нині не так вже й легко встановити, бо єгиптяни називали їх по-своєму. Ось уривок із папіруса, якому близько сорока століть: «...Цар надішле тобі пахощі — ібі, хекену, нуденб, хесант, храмовий ладан...» З усього переліку нам відомий лише храмовий ладан, що ним і тепер кадять під час богослужінь. Чомусь саме він був у Стародавньому Світі найпопулярнішою з пахучих речовин. Ладан охоче вживали не лише в культових цілях, а й у побуті — кадили ним в оселях багатих людей, напахчували одяг, додавали до пахучої олії, якою змащували тіло.
Визнаним центром стародавньої «парфюмерії» був, безумовно, Єгипет. Судячи з усього, саме там почали виготовляти з пахучих речовин складні суміші, що мали вже зовсім нові, до того ж стійкіші запахи, Можливо, першими навчилися робити парфуми бальзамувальники. Та хоч би як там було, майстерність єгипетських парфюмерів була на подив високою. Ще й досі, через десятки століть, посудини з парфумами, що їх періодично знаходять у давньоєгипетських похованнях, не втратили свого аромату. Коли археологи відкрили поховання єгипетського фараона Тутанхамона, який помер майже три з половиною тисячоліття тому, вони були просто приголомшені: гробницю виповнював аромат «кіпі», дуже популярних у Давньому Єгипті парфумів, Склад кіпі ще не до кінця з’ясовано; відомо лише, що туди входили мирра, шафран, кардамон, мед, квіти жовтого дроку, пахучий очерет та ще «щось», що забезпечувало тому ароматові дивовижну стійкість. У побуті заможних єгиптян кіпі застосовували для куріння у приміщеннях, напахчення одягу та тіла, додавали до бальзаму для муміфікації померлих, Входив він і до складу-курінь у жертву богам.
В інших країнах Стародавнього Сходу — Вавилоні, Ассірії, Сирії, Фінікії, державах Малої Азії пахощі теж віддавна були у великій пошані, а мистецтво складання ароматних сумішей досягло дуже високого рівня. Тож не диво, що всілякі пахучі суміші та екзотичні ароматичні смоли віддавна почали застосовувати в жертовних ритуалах. «Смаки» східних богів ставали дедалі вибагливіші, — як запевняли жерці, вони вимагали, щоб перед їхніми статуями кадили дорогими заморськими пахощами. Увійшло також у звичай намащувати статуї богів, вівтарі та предмети культу ароматними мазями. Такі жертви богам порівняно з часами Утнапіштіма вже не тільки тішили божество приємними пахощами. Оскільки привезені з далеких країн екзотичні ароматичні речовини коштували шалені гроші, спалюючи їх на честь бога, віруючі мовби доводили, що заради божої ласки не шкодують нічого, адже богові віддавалося щось справді коштовне. Це мало важити для богів набагато більше, ніж жертва Утнапіштіма, який просто наламав пахучих гілок.
Разом з тим жерці давно вже помітили, що ароматне куріння справляє на віруючих легкий наркотичний вплив, викликаючи в них дрімотний, напівгіпнотичний стан і створюючи відповідний психологічний настрій — особливу схильність беззастережно приймати на віру будь-які одкровення жерців.
Судячи з усього, найбільшого поширення — і то ще з найдавніших часів — набули жертви богам у вигляді ароматичних курінь у давньоєгипетських обрядах. Цікаво, що за давнім переказом найпершим парфюмером був єгипетський бог мудрості Тот. Саме він начебто навчив людей отримувати насолоду від приємних пахощів і заповів надалі вшановувати богів ароматичними куріннями. Тож єгипетські жерці ще з давніх-давен відмовилися від примітивного, «варварського» обряду спалювання м’яса тварин, замінивши його більш витонченого «пахучою» жертвою. З часом ритуал ставав дедалі складнішим, .було детально розписано, якому богу якими пахощами й коли слід кадити. Так, у священному місті Оні (греки називали його Геліополіс) у храмі бога Сонця Амона зранку перед вівтарем курився ладан, опівдні — мирра, а на заході Сонця — кіпі.
Схожі ритуали набули поширення й у Сирії, Фінікії, Месопотамії. Особливо богам подобався ладан, який з часом став виключно храмовим ароматом. Полюбляв його й відомий нам з Біблії ханаанський бог Ваал. Щороку на його храмовому святі спалювали водночас тисячу талантів (понад тридцять тонн) цієї страшенно дорогої заморської смоли. Важко навіть уявити собі вартість тієї жертви — величезні кошти буквально в один день пускалися на вітер. Давні іудеї, найімовірніше, запозичили в сусіді и звичай «пахучої» жертви набагато пізніше. Сумнівно, щоб це сталося за часів Мойсея, як сказано в Біблії. Адже євреї тоді були ще варварами-кочовикамн, які, до того ж, сорок років блукали пустелею, не маючи контактів з іншими народами. То звідки б у них з явилися дорогі рідкісні пахощі з далеких країн? Напевно, ароматичні куріння увійшли до іудейського ритуалу не раніше як за царських часів. А в біблійній книзі Вихід повеління курити Єгові пахощами з’явилося, напевно, як значно пізніша вставка в основний текст. Про те, що то було пізнє запозичення, свідчить і складність ароматичних сумішей, що їх навіть у розвинених країнах Сходу стали застосовувати відносно пізно.
Після завоювань Олександра Македонського в новоутворених елліністичних державах давня східна традиція якнайширшого використання пахощів в усіх сферах життя не лише не забулася, але й набула подальшого розвитку. У пахучі суміші додавали все нові й нові складові — екстракти, одержані не лише з квітів та духмяних трав, а й з коріння, плодів, насіння, пахучої деревини та кори, усілякі ароматні смоли тощо. Поряд з рослинною сировиною стали використовувати й речовини тваринного походження — мускус, амбру, цібет тощо. Деякі з них взагалі не мали запаху або навіть пахли досить неприємно, але в суміші несподівано давали чудовий букет. Тоді ж таки навчилися видобувати ароматичну ефірну олію з квітів та пахучих рослин, зокрема знамениту трояндову олію, яка стала однією з головних складових багатьох парфумів. Ароматичні речовини стали одними з головних товарів у міжнародній торгівлі. Для деяких країн то було важливе джерело прибутку. Так, з Південної Сирії вивозили ароматичну смолу гальбан, з лісів Тавру на півдні Малої Азії — смирну. У Фінікії виготовляли пахучі масла та есенції з гілок і кори славнозвісних ліванських кедрів. З Ірану привозили галіе — суміш мускусу та амбри. На Кипрі примудрилися виготовляти пахучу есенцію навіть з особливого виду місцевого моху. Місто Селінія на острові Сицилія уславилося ароматичними екстрактами з гіркого мигдалю. Чимало пахучих речовин привозили з далекої загадкової Індії — деревину сандалу, камфору, ароматне листя дерева варани, якому приписували властивості чарівного зілля. Та особливої слави зажило індійське алое (не слід плутати з алое-«столітником», що росте на наших підвіконнях). Улюблені з давніх часів «парфуми» з алое виготовляли з гілок дерева уд, що росте на схилах Гімалаїв; особливо цінувалося алое з індійського міста Кумар. Та справжньою «столицею ароматів» вважали тоді «благословенну Аравію» (територія сучасного Йємена), звідки привозили всілякі ароматичні смоли й передусім ладан.
Високо цінувалися пахощі й у величезній Римській імперії часів її розквіту. Римські патриції навіть завели нову вишукану моду — почали додавати екзотичні парфуми й ароматні суміші у вино та прохолодні напої. Виникла навіть ціла «наука» — до якого вина краще пасує ладан, а до якого — мирра тощо. І звичайно ж, мало не левова частка всіляких пахощів спалювалася у храмах незліченних богів різноплемінної імперії. А сумнозвісний імператор Нерон, який завжди і в усьому прагнув бути першим, зумів навіть перевершити ханаанського бога Ваала: під час похорону його дружини Сабіни Попеї на храмових жертовниках спалили стільки ладану, скільки його привезли до Риму протягом 10 років.
Та після загибелі Римської імперії І традицій античної культури ота високорозвинена давня парфюмерія занепала. Варварська середньовічна Європа майже нічого не знала про складні парфуми античних часів та екзотичні східні аромати. Традиційна любов до них більш-менш зберігалася на мусульманському Сході. Та й то в ритуальних цілях пахощі там вже майже не застосовували, — у приписах ісламу про таку форму служіння Богу не сказано нічого.
Узагалі ж у сучасних розвинених релігіях колишнє виняткове значення ароматичних курінь та інших видів «пахучої жертви» під час богослужінь традиційно зберігається хіба що в індуїзмі. Раннє християнство ставилося до такої форми служіння Богу упереджено, як до язичницького обряду. І хоча з часом у католицькій і православній обрядовості кадіння пахучим димом та різне застосування ароматного єлею (ним, як відомо, миропомазують, намащують культові предмети тощо) й набули поширення, колишнього першорядного значення, як то було у східних язичницьких релігіях, усі ті форми вшанування Бога вже не мають, а протестанти взагалі від них відмовилися. Адже Богові слід догоджати не жертвами, а щирою молитвою та добродійним життям. До такої форми служіння закликали, до речі, ще старозавітні пророки: «Чи можна догодити Господу тисячами овнів або ж безконечними потоками єлею?.. Чого вимагає від тебе Господь — діяти справедливо, любити діла милосердя, смиренномудро ходити перед Богом твоїм» (Михей, 6:7-8).
Людина і світ. — 1998. — №11-12. — С. 57—61.