Чужий серед своїх

Людина і світ. — 1992. — №7-8. — С. 21-26

«А що ти засуджуєш брата твого?
Або й ти, чого принижуєш брата твого?
Усі ми постанемо перед судом Христовим...
Отож кожен з нас за себе дасть звіт Богові».
Іоанн, Римлянам, XIV.

У 1987 та 1988 роках атеїстичний на той час журнал «Людина і світ» розповідав про мешканця с. П’ядики Коломийського району Івано-Франківськоі області, який передав на спорудження атеїтичного «Дому віри в людський розум» усі свої заощадження — двадцять п’ять тисяч. Сума, зазначимо, на той час була немала й дорівнювала вартості чотирьох «Жигулів». І от знову лист, писаний знайомим химерним почерком. Та в ньому не радість від справдженої мрії, а зболена розповідь старої зацькованої людини. Видно, й справді таки нема пророка у своєму селі! Та й повертаючись до цієї теми, замислюєшся: чи не буде йому, як тому пастушкові, якого захистив Дон Кіхот, від нашого заступництва і ще гірше? Одразу зробимо заяву: це не втручання в чужі справи. Це розмова про таке явище, як нетерпимість, хоч би у які шати вона була вбрана...

Пригадую, посилали після першої парадної статті у П’ядики й мене. Ще б пак, такі широкі жести трапляються нечасто, їх слід було вивчати й нести в маси... Мета відрядження формулювалася просто: вивчити, в якому стані справа з «Домом», чому вона пробуксовує і, якщо треба, — посприяти її просуванню. А ще — взяти фото героя попереднього нарису, зібрати матеріал і в разі, якщо той виявиться цікавим, підготувати нову публікацію. Фото я не зробив — вигляд людини, яка стала героєм ударного нарису, м’яко кажучи, не надихав: переді мною був занедбаний старий одинак, який мешкав у жахливих побутових умовах, знехтуваний односельцями. Однак публікацію підготував. Не покрививши душею розповів, що земляки не схвалюють ані його захоплення матеріалізмом, ані того, як він задумав дати лад грошам. Стриманий опір відчувався і в позиції тамтешніх офіційних осіб. Не забув і про шкоду, яку спідтиха чинять старому земляки. До того ж мені здалося, що в його безкорисливості криється чимало марнославства, оскільки пожертвувач прагнув увічнити себе в тій споруді надовго й міцно. За доволі сумбурним уявленням про концепцію «Дому віри в людський розум» цей намір проглядався доволі прозоро. Матвій Дмитрович хотів, щоб у залі з лавами був встановлений його портрет, а на стінах — цитати з його філософської спадщини, окремі фрагменти з якої, зважаючи на оригінальність, були видрукувані в нашому виданні. Усе те надто скидалося чи то на молитовний будинок, чи то на сплагійовану ленінську кімнату. Пригадую, аби той план не сприймався в багнети, довелося й дещо підкоригувати — не без лукавства: посунути делікатно у тінь Матвія Дмитровича, а натомість запропонувати маленьку дитячу обсерваторію, музей природи, історії Землі, краю... Сторони, здавалося, поступилися, намітилося взаєморозуміння. Хоча я відчував, що це або маніловщина, проект нових Нью-Васюків, або хитромудра місцева дипломатія. І от чотири роки згодом — новий лист. Ситуація, виявляється, далеко не вичерпалася...

Та сама рука писала його, та сама струнка логіка. Але тональність — зовсім інша. Я розбираю змережені, мов старовинний манускрипт, химерними літерами сторінки, і переді мною слово за словом розгортається людська трагедія. Усе задумане сільським філософом-самоуком несподівано обернулося проти нього щонайгіршим чином, і життя його перетворилося на справжнісінькі тортури. Село відкинуло справу його життя, а разом з нею і змогу лишити слід на землі. Відколи він став клопотатися своїм задумом, у П’ядиках Матвію Дмитровичу проходу не дають. Три роки поспіль вибивають шибки. Навіть у різдвяні морози не пожаліли старого, а склити — нічим. От і замерзав на очах в усього села, сяк-так позатулявши порожні рами усяким клоччям. А торік на Великдень піднесли йому новий «подарунок»: до хати вдерлося серед ночі двоє, отруїли старого газом з балончика. А коли прийшов до тями, пристали з ножем до горла: жени гроші й писнути не смій. Забрали тоді все до копійки, і, як жаліється Матвій Дмитрович, навіть на хліб не лишили, не кажучи вже про паску чи ковбаску. Хіба що на книжці лишилися гроші, які так і не були вкладені в споруду «Дому віри». Звідти взяти серед ночі руки були короткі. А то як порав город, оточили його парубки, взяли насмиканий ним бур’ян і висипали йому на голову, а посаджене, як можна виснувати з листа, сплюндрували. В одних і тих же жінок, як де його переймуть, починається стандартна істерика: клянуть, лають, ображають. Сільські пияки проходу не дають. Як де з’явиться старий, котрийсь уже біжкує до нього: починається все з карбованця, а потім істинний християнин сатаніє й переходить на брутальності, ще й рукам волю дає.

І все те маскується під благородне обурення: мовляв, ти безбожник, а з безбожниками тільки так і годиться чинити. Більш того, одна з мучительок Бойчука навіть підводить громадськість до думки, що його слід лікувати від безбожницького світогляду у примусовому порядку. Йдеться, мабуть, про психіатричну клініку. Долив масла у вогонь, сам того не прагнучи, і наш журнал — видно, читає його не один Матвій Дмитрович. Виявляється, у березневому номері за 90-ий рік один з дописувачів прохопився у запалі полеміки: людина без віри — то вже не людина. Думку підхопили, і під цькування Матвія Дмитровича підвели «теоретичну» базу: мовляв, він — не людина, нелюд, і людського ставлення не потребує. Так старий сільський вільнодумець став ще й жертвою омріяної всіма гласності... Дивно, що його гонителі не зауважили інших публікацій журналу, зокрема закону про свободу совісті в Україні, де чорним по білому написано, що громадяни України мають право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, і всяке переслідування й дискримінація людини за її світогляд тягне за собою карну відповідальність.

Читаю листа філософа-самоука й гірко міркую: чому окремі віруючі, які самі зазнавали утисків, так нічого і не навчилися й нічим не кращі від тих, хто свого часу псував їм життя? Чому то там, то там прокидається привид Варфоломіївської ночі, коли люди одних переконань кидалися з ножем на людей переконань відмінних? Чому вільнодумство знову зазнає гонінь, і в долі сільського мудрагеля повторюється трагедія Баруха Спінози, переслідуваного фанатиками-іудеями, Джонатана Свіфта, якому лондонське бидло, підігріте попустом клерикалів, било шибки, нібито за те, що упізнало себе в образі описаних ним огидних єгу?

Звісно, сперечатися про те, є Бог чи його нема, — безглуздо. Вирішального доказу немає й не буде в жодної з сторін. Як казав пастор у кінофільмі «Бережись автомобіля»: «Для тих, хто вірує, — Бог є, для тих, хто не вірує, — його нема». Та якби ж то полеміка з Бойчуком велася на інтелектуальному рівні, він міг би з гідністю себе обстояти. От як віртуозно він міг би відбитися від тих, хто визначив йому статус нелюда: «Апостол Тома не вірив, що Ісус воскрес. Але коли Ісус показав йому свої рани, то повірив. То чи до того часу апостола Тому треба уважати невіруючим, а відтак — і нелюдиною, нелюдом?!» І продовжує думку: «Нема нічого гіршого, як один чоловік уважає іншого чоловіка за нелюдину. Це ще гірше від звірини. Бо звірину умертвляють одразу, і на тім все кінчається. А чоловік чоловіка, коли трактує за нелюдину, позастосовує до нього витончені тортури». І далі наводить злочини, зокрема й релігійні, проти людей і народів іншої віри, де в ходу були й глумління, і масові страти, і похмурі катівні інквізиції та «подвиги» конкістадорів. Але в тім-то й річ, що до аргументів опоненти Матвія Дмитровича не дослухаються.

Що б хотілося на все на це відповісти тим, хто священний вогонь віри плутає з вогнищем інквізиції? Згадайте, люди добрі, коли вам схочеться залити сала за шкуру самотньому дивакові, який вам не симпатичний, що й Ісуса неправедно засудили й розіп’яли тільки за те, що, на думку іудейських жерців, він небезпечно вільнодумствував, чим порушив Закон іудейський, скаламутив віру предків. А ще хотілося б нагадати, що коли стати на цей шлях, то ми дуже скоро повернемося до концтаборів, крематоріїв, масових розстрілів... Чи, може, отака запеклість угодна Богові?..

Є багато релігій, які відзначаються нетерпимістю до іновірців. Та тільки не християнство, яке первісно виникло як релігія всезагальної любові. Воно проголосило, що Бог — це любов, що любити, як самого себе, треба не тільки ближнього, а й ворогів. Ісус, і той, конаючи на хресті, розгрішив усіх своїх мучителів...

Однак що таке любов у Бозі — агапе? Така любов — це відсутність ненависті, як добро — це відсутність зла. Отож чистісінька риторика питати, чи є любов-агапе у душах тих, хто нібито утверджується у вірі Христовій за рахунок приниження іншої людини.

Звісно, усе можна виправдати богословським положенням про достойність християнства і недостойність окремих християн. Та справа в іншому: щоб ті, хто пнеться у войовничі оборонці християнства, не ганьбили його своїми вчинками, не компрометували погромницькими нахилами. Це не той шлях, який веде до Бога. Мабуть, саме від таких застерігав Христос, коли казав, що багато хто клястиметься його іменем з-поміж тих, хто не матиме його в серці...

Парадокс і в іншому: про Бога Матвій Дмитрович думає чи не більше від тих, хто начепив йому на шию ярлик нелюда. Навколо цієї ідеї обертається протягом багатьох років усе його життя. Система зламала його долю. Поки він, призваний у ході війни до Радянської Армії, гнув спину з в’язнями і сам, як в’язень, на лісорозробках у далекому Сибіру, не тямлячи по-російськи, поки його, першокласного столяра, ще багато років задурно тримали там, не повідомляючи, що йому вже давно вийшла демобілізація, — наречена не діждалася, вийшла заміж... І не завів Матвій Дмитрович ні сім’ї, ні дітей, які могли б сьогодні дати гідний опір його мучителям. Або й узагалі пустити розвиток його свідомості іншим річищем... Залишилася в нього тільки думка, яка цілком зосередилася на доказах чи спростуванні ідеї Бога. З нею він порається у своїй напівзруйнованій оселі, з нею піднімається в гори по цілющі трави, з продажу яких живе, її виливає на папір, з нею лягає і прокидається. Вона виповнила весь його внутрішній світ. Я читав роботи філософа-самоука і можу скласти ціну тому, як він опанував Святе письмо, наскільки перепустив його крізь свій розум. А тут — нелюд... Певен, що багато хто з його переслідувачів не годен був би вистояти з ним у суперечці за гідного опонента. Видно, й справді на похиле дерево й кози скачуть. Багато хто з тих, хто хотів би пом’якшити цей прикрий інцидент, послабити його акценти, а то й спустити справу на гальмах, міг би сказати: а що ви хочете од людей, вони такі, якими зробило їх наше суспільство, — в жорстокому суспільстві й люди жорстокі. Мовляв, суспільство трималося на репресіях, от і виховало насильників. Садило дисидентів і віруючих до психіатричних лікарень, от і вони пропонуть тепер робити те саме зі своїми опонентами. Та й чого ви хочете од людей, яким бракує не тільки загальної, а й релігійної культури?!

Варто стати на цей шлях історичних самовиправдань — і ми вже ніколи не виберемося із зачарованого кола: насильство породжуватиме нове насильство, кривда — кривду. І всі зводитимуть рахунки з усіма. Солженіцин влучно помітив, що неправда всіх революцій полягає в тому, що мучителі й жертви міняються місцями. А зло як було, так і лишається. На його думку, вихід полягає у християнській релігії, бо вона вказує людині шлях до духовного самовдосконалення, вчить, як подолати зло не зовнішнє, а в самій собі. То, може, стосовно нашого замішаного на крові суспільства не спрацьовує і релігія?

Влаштувавши обструкцію беззахисному дивакові, його гонителі, мабуть, вітали перших урядових осіб, коли вони, вчорашні партійні бонзи, апологети атеїзму, взявши в руки свічки, почали клястися у своїй відданості християнській моралі, присягати на Біблії, стали демонстративно брати участь у церковних заходах, їм вони нічого на карб не ставили, як і тим стовпам атеїзму, які, зробивши на боротьбі з релігією кар’єру, нині братаються з церковниками у спільних комерційних підприємствах. Але не будемо поспішати звинувачувати політиків у безпринципному хамелеонстві. Вони чи не першими добре усвідомили, що для пересічних громадян, позбавлених ґрунтовних гуманітарних знань, виховання і загальної культури, духовний вакуум, який виникав у результаті краху офіційної ідеології, міг зумовити повернення до стану троглодита. Роль рятівного кола, і то негайно, для суспільства могла й мала знову, як і тисячі років до того, відіграти церква, релігія з її суворою регламентацією людського життя. Не дивно, що цьому з усіх сил сприяв навіть КДБ, надто ж у стосунках із зарубіжними місіонерами, хоча до цього сам неабияк відзначився у боротьбі з церквою. Однак простою заміною морального кодексу будівника комунізму на десять заповідей відбутися не вдалося. Як переконує наш випадок, навіть віруючий виявився подекуди «некондиційним». І віра його скрипіла, як новенький протез, вставлений замість витруєної душі.

Навряд чи й можна за короткий час з допомогою самої релігії подолати наслідки численних політичних невдач. Розводитися про те, нібито релігія є панацеєю від усіх наших лих, — це така ж наївність, як серйозному вченому твердити, що необхідно відроджувати марновірства періоду поганства, проголошувати священними гаї й дерева, масово навертати людей у релігії з виразним екологічним компонентом, аби зберегти навколишнє середовище від руйнівних наслідків науково-технічного прогресу. Прикро вражає те, що подібні погляди продукуються в середовищі демократичної інтелігенції, яка донедавна релігійністю не вирізнялася й успішно робила свою кар’єру. Така релігійність не відзначається глибиною, а проповідь релігійності для «народних мас» виразно відгонить лукавим панським «мені Бог, може, й не потрібен, а от моєму слузі без Бога ніяк не можна». Отож не дивно, що багато хто, сам вважаючи себе віруючим, насправді ним не є.

Більш ніж наївно з допомогою релігійного табуювання сподіватися зупинити екологічну катастрофу. Це все одно, що повернути людину в дитинство з його вірою в Бабая. Не менше прожектерство — розв’язувати з допомогою релігії і проблеми, що кореняться у суспільно-політичній сфері. Однак подібні пропозиції виходять далеко не від наївняків і мають поголос. Релігія може в кращому разі лише внести тимчасове пом’якшення в ситуацію, але не змінити її: розмова з лікарем дає полегкість, але не заміняє лікування. У цій ситуації криється нова велика небезпека. Якщо до віри вдаються у своїх маневрах політики, то створюється прецедент: політикувати почнуть і віруючі. І забудеться розокремлення держави й церкви.

Ознаки цього спостерігаються і в ситуації, про яку йдеться. Свою недоброзичливість до атеїзму як до складової колишньої ідеології миряни з Гуцульщини перенесли на сільського вільнодумця, ототожнюючи його хатній атеїзм із давніми кривдами. На побутовому рівні це прибрало форми цькування.

Аналізуючи цей випадок, я далекий від того, щоб ставити відповідальність за нього на карб релігії. Є в справі й психологічний аспект. Свій козел відпущення існує в кожному колективі, починаючи зі школи й дитсадка. Але подібне цькування, в основі якого лежить здебільшого підсвідомий, замаскований під благовидні приводи брутальний побутовий садизм, починається з попускання тих, хто здійснює керівництво колективами чи соціальними групами, і якщо вже сталася така біда у П’ядиках, і якщо люди самі не годні зарадити їй, то це вже справа пастирів — привести мораль своїх духовних чад у відповідність з приписами християнства і знешкодити руйнівний механізм нетерпимості. А якщо потерпілий втратить терпець і зробить відповідні заяви — то й прокурора. У листі, який зберігається в редакції, є імена конкретних кривдників, але ми називати їх не будемо — на те нас Матвій Дмитрович не уповноважував. Та й не того ми прагнули: милості час благати, не кари. Шкода, якщо ця публікація, спрямована на нормалізацію ситуації, на відновлення людського в людині, християнського у християнах, буде сприйнята неправильно, упереджено й лише призведе до ще більшого цькування людини людьми. Шкода, якщо цю публікацію дехто витлумачить так, що треба паршиву вівцю, яка винесла сміття з хати, вигнати з отари. Може, й вівця не без гріха, але й отара не на висоті, і пастирі недодивилися... Нам треба не виправдовувати хибні вчинки, не мотивувати їх, а виправляти.

Наскільки об’єктивний у своїх наріканнях дописувач — то вже вправа його сумління. Головне, що таке явище як нетерпимість, існує, І не тільки в нас, а й навіть у США, де приналежність до якоїсь релігійної громади попри всі декларовані свободи часто-густо така ж обов’язкова, як у нас донедавна членство в партії. Згадати бодай «мавп’ячий процес», коли позивалися в суді на вчителя-дарвініста, чи випадок з родиною доктора Локшина, яка через аналогічну побутову обструкцію емігрувала в 80-і роки до СРСР. Цей механізм нетерпимості лежить в основі мислення берчистів, куклукскланівців, прихильників суду Лінча, ультра усіх кольорів, відтінків і конфесійної приналежності.

У Герцена змальовано епізод, як офіцер б’є по обличчю солдата, а той йому заперечує: «Мене не можна бити по пиці, бо я Георгіївський кавалер». Парадокс цієї ситуації полягає в тому, що не-Георгіївського кавалера, виходить, бити по фізіономії можна. Чимось подібним керуються, схоже, подекуди і в наш час: приміром, якщо ти невіруючий, то ти не людина. І тобі можна без всякого гріха заподіяти що завгодно. Саме цій темі присвятив досить гостру статтю у журналі «Фор чендж» («За переміни») відомий англійський журналіст, співробітник «Дейлі Мейл» Грехем Тернер. Назвав він її «Це не твоя вина, друзяко!..» Коротко суть її от у чому: люди спритно навчилися знаходити самовиправдання своїх ницих вчинків. Наприклад, Фрейд звільнив людину од відповідальності на тій підставі, що все погане йде від виховання, сліпого підсвідомого наслідування. І якщо ви б’єте жінку, то це наслідування прикладу батька, а якщо хочете відбатожити секретаря, то це наслідок того, що били вас самих. Отож бийте й батожте, за все відповідають інші, хто вас такими зробив: «Це не твоя вина, друзяко!» Перепало й марксизмові-ленінізмові, який все звів до класової моралі: якщо ти буржуй — грабувати пролетаря твоя свята справа, якщо ти пролетар — вбити буржуя для тебе законна річ... І ніякої особистої відповідальності! На тому ж принципі, додамо від себе, поділу людей на «своїх і чужих» тримається і расизм, і нацизм... Проеціюється це й на міжконфесійні конфлікти.

Перепало на горіхи від Грехема Тернера і єпископу Кентерберійському за необачно сказані ним сова, нібито аморальність певної частини парафіян корениться у поганих соціальних умовах, бракові освіти й належного виховання (аби апостольський престол був ближче, то від сердитого британця перепало б папі Римському за подібні сентенції). Коли й де парох міг захопити отой згубний вірус солідного виправдання всього і всякого?! — обурюється видний англійський журналіст — А де ж відповідальність людини, її самосвідомість?» На його думку, саме християнство виступає гарантом того, що всі люди — і буржуї, і пролетарі — завдяки проповіді любові дістають змогу бути насамперед людьми, а не представниками соціальних груп чи класів, дістають змогу мати однакову мораль незалежно від освіти і виховання. І вступати у цивілізовані взаємини між собою, представниками інших класів, соціальних груп і переконань. Релігія, наголошує журналіст, тим і незамінна, що потребує від людини невпинного самовдосконалення, більш того — імперативно вимагає його, оскільки віруючий має прагнути тієї ж досконалості, якою відзначається Бог. І ні за яких обставин не знімає з нього персональної відповідальності за скоєне. Та в нас і це не так.

В історії релігії, міжконфесійних стосунків було всякого. Та не все, що було, має залишатися. За великим рахунком, суть і призначення релігії криється вже у її самоназві: «релігія» в перекладі означає не що інше, як «узи», «зв’язок». То невже ж вона замість єднати роз’єднуватиме людей і людство?..

Людина людині... Кожна епоха продовжувала ці слова по-своєму. Римляни вважали, що людина людині — вовк. Ми донедавна казали, що друг, товариш і брат. А чого чекати у П’ядиках? Сподіваємося на мудрість людей, що вони зуміють вплинути на недолугих ревнителів тої віри, в основі якої лежить все-таки вселюдська любов.

А щодо «Дому віри в людський розум», то нічого поганого в цій ідеї нема. Інша справа, що і подана вона попервах могла бути не так, і пропозиція, можливо, виходила не від того, від кого її легше було б сприйняти. Та якщо розсварити віру й розум — добра не жди. Телескоп вірі не перешкода. І потверджує те власним прикладом сусід п’ядиківців професор Климишин: відомий астроном, мешканець Івано-Франківська, Іван Антонович пише ґрунтовні статті й брошури, в яких обстоює необхідність релігії для морального відродження суспільства. Доречно наголосити, що до осмисленої віри професор прийшов і завдяки студіям науки про космічні тіла. Інакше кажучи, через знання і наполегливу роботу не тільки душі, а й розуму — прикладів таких історія науки містить чимало. Та й історія релігії рясніє ними. Адже, започаткована жерцями, наука довгий час розвивалася в рамках релігій, як дитина в тілі матері. Так само вона розвивається понині, скажімо, і в католицьких коледжах, монастирях і науково-дослідних закладах. Культивована у стінах церкви, вона й понині підносить людству плоди хоча б у вигляді праць нашого сучасника, видатного теолога і природознавця Тейяра де Шардена, який прагнув науково осягнути загадковий феномен життя... Отож біди у тому, що дитина в «Домі віри в людський розум» зазирне до телескопа, а розум її дістане собі поживу, — нема, хоча янгола вона й не побачить.

Саме поєднання слів «віра в людський розум» попри всю свою химерність від початку чаїть глибокий сенс. Адже де немає розуму, починається безумство. У тому числі й від віри. Шкода, якщо воно спіткає Україну на порозі повернення до світової цивілізації. Адже вона не ставить нас перед вибором — віра чи розум.

Нині охочіше будують церкви, ніж світські заклади. Така вже ознака доби. І Матвію Дмитровичу з його ідеєю, можна вважати, не пощастило. Та переслідувати його, сільського вільнодумця, за переконання — річ неприпустима. Ми будуємо суспільство рівних можливостей, і процеси демократизації зовсім не дають права віруючим чинити самосуд над своїми опонентами на тій лише підставі, що утисків свого часу зазнали й вони. Свобода одних, за класичним визначенням, закінчується там, де починається свобода інших. Отож і планетарії, і храми можна будувати одночасно. Бо для того, щоб збудувати планетарій, більше не треба відбирати церкви. А для того, щоб сповідувати якийсь світогляд, не треба заперечувати чужого. Однак ця проста істина змазується тим, що самі громадяни переступають закони. Серед них — Закон про свободу совісті. А заодне — і десять заповідей...

У цьому відношенні наша країна вдячний об’єкт для вивчення. Ситуації, які виникають в атмосфері скасування одних законів і запровадження інших, могли б регулюватися внутрішнім законом у людях, який, у свою чергу, застерігав би їх від крайнощів. Однак, схоже, далеко не завжди діє і цей закон, що грунтується на елементарному розрізненні добра і зла. Замість слідування внутрішньому закону — звичні самовиправдання. «Тоді вони нас, а тепер ми їх», «Мені так наказали, я виконую наказ», «Як усі, так і я» — ось така здебільшого наша мотивація — мотивація конформізму. Не дивина, що внутрішній закон не знаходить собі застосування у суспільстві суцільного пристосуванства й тоді, коли йдеться чи то про цькування інакомислячого, чи то про зазіхання на церковні споруди, які спочатку належали репресованим конфесіям.

«Дім віри в людський розум» так і не збудований. І схоже, що він так і залишиться фатаморганою. У дію вступив до всього ще й економічний чинник: двадцять п’ять тисяч на сьогодні сума надто мізерна як на такий задум. Та не все міряється на гроші. Пригадую, у статті «Ціна людських бажань», в якій мені вперше довелося заглибитися у перипетії цієї справи, я писав про крамарку з Генуї, доля якої чимось перегукується з долею Матвія Дмитровича. Усе життя вона збирала собі на пам’ятник, аби він був не гірший, як у людей. А коли померла, то з’ясувалося, що зібраного на пам’ятник не вистачить. І тоді чужі люди зібрали потрібну суму, щоб останнє бажання крамарки збулося. Цей вчинок прислужився не тільки крамарці. Він вкрив доброю славою усіх генуезців. Я, пригадую, з цього приводу писав, що як збудеться заповітне бажання — життя склалося, не здійсниться — не вдалося й життя. Ще й цитував Горація: мовляв, весь я не помру, якщо краща моя частина уникне похорону...

Всякого є в людині. Може, «Дім віри в людський розум» — це краще у Матвієві Дмитровичу. Так не даймо ж загинути кращому в людині. Не втрачаймо віри в розум. Може, прислухавшись до його голосу, хто й схоче допомогти Матвію Дмитровичу здійснити найбільшу справу його життя, і не обов’язково у П’ядиках.

Християнство розрізняє релігію почуттів і релігію розуму. Почуттями вірити просто. Тут ніяких сумнівів не виникає. А розум піддає все критичній перевірці. З ним непросто. І як він уже є, то де його діть? Гадаю, по-божеськи було б не переносити у побут того, що знаходить вияв лише у світі ідей. Є елементарна етика людських взаємин.

«Усе — ліки. Усе — отрута», — казали колись мудрі. І додавали: «Справа лише у мірі». Нам усім не варто перебирати міри, за якою і розум, і віра переходять у свою протилежність. У такий час живемо.

Людина і світ. — 1992. — №7-8. — С. 21-26

Тарас КІНЬКО