"Зав’язую тобі щастя..."
(Народження дитини)
Затиснуті між камінням сучасних міст, приречені на щоденну метушню і збуденілість, всепоглинаючу уніфікацію й замкнутість у світі власних проблем, люди XX століття вже досить давно, десь по закінченні другої світової війни, виявили величезний, не одразу збагнений, потяг до обрядової культури своїх пращурів. Зворушливі пагони прадідівських звичаїв несміливо проглянули на тілі суцільно, здавалось би, замериканізованої Європи, прорвавши похмурі брили багатоповерхових мегаполісів, й повернули світло людської душі занапащеній технотронікою цивілізації.
Навіть там, де було остаточно зліквідовано всілякі «передсуди та забобони», люди вперто прагли закріпити у своїх душах та оселях бодай часточку «архаїчної патріархальщини». Вони чомусь не раділи концертові й фізкультурному кросові на Свято весни, а воліли, як і раніше, відзначити Великдень, святкували опальні Івана Купала та Ліго і не бажали перенавернення храмового свята на день села. Люди вже до ладу й не знали, чому треба хрестити дитину, але ще, всупереч потужній ідеологічно-примусовій машині, уникали ретельно розробленої в кабінетах операції «ім’я наречення».
Буде, однак, дуже прикро, якщо сьогочасне повернення до старовинних обрядів заклякне на рівні прилучення до формалізованих ритуалів. Адже для наших прадідів драматичні, вузлові події людського життя набирали, без перебільшення, космічного значення, Найвеличніші з див — народження, життя та смерть людини раз у раз примушували їх глибоко замислюватися, і, певно, розмірковування ці крихта за крихтою сприяли накопиченню того гумусу, на якому зарясніли різноманітні філософські системи. Звертаючись до певної обрядової дії, людина намагалась творити Всесвіт навколо себе: вплинути на долю, оберегти від зла немічне немовля, зрештою хоча б за труною допомогти знайти спокій померлим батькам, які так важко працювали на цьому світі.
Сучасній уяві, виплеканій на дивах іншого, екстрасенсорного гатунку, здасться, можливо, наївною віра предків та їх намагання. Адже ми вже не вміємо, як вони, звернутися до зорі чи комахи й тільки починаємо здогадуватись про зв’язок між планетарними явищами й подіями в людському житті.
Розпочинаючи нову рубрику «Обряди в житті людини», ми сподіваємось, що величезний досвід нашого народу, його світогляд, мораль, відбиті в обрядах і звичаях, становитимуть для вас, шановні читачі, не лише споглядальний інтерес, а слугуватимуть у повсякденному житті, допомагатимуть власному самовдосконаленню.
За давнім свiтоглядом, народження дитини — це акт її переходу з одного світу в інший. Новонароджене дитя («пискля», як називали в народі малюка до двох місяців) потрібно було прилучити, призвичаїти до цього іншого світу — світу людей. Тому родильні обряди в основі своїй спрямовані на оберігання життя і здоров’я породіллі і новонародженого та визнання дитини членом сім’ї, суспільства. Все те, у що вірили наші предки: сила води і рослин, вогню і металу, допомога померлих предків і християнських святих, ставало в обряді гарантом щастя маленької істоти.
Відсутність дітей завжди вважалася за велике нещастя. «Хата з дітьми — базар, а без них — кладовище»,— казали з цього приводу. Тому особливо дбайливим, уважним було ставлення до вагітної («важкої», «грубої») жінки з боку її родини, односельців. В її присутності не годилося лихословити, їй не можна було відмовляти в будь-якому проханні. На багатьох українських теренах і досі існує стійке уявлення, що в людини, яка відмовить вагітній, миші або міль попсують одяг.
У свою чергу, до такої жінки могли звернутись з проханням обв’язати сухе дерево, зайти в повітку, щоб під впливом могутньої сили започатого в ній життя зародило дерево і краще плодилась худоба.
Вважалось, що поведінка жінки під час вагітності зумовлює моральні та фізичні якості майбутньої дитини. Існував неписаний кодекс заборон, законів, яких вона мала, у зв’язку з цим, дотримуватись. Вагітній не можна лукавити й сердиться, лаятись: найменша моральна провина матері може обернутись фізичними вадами для дитини. З крадіжкою, наприклад, пов’язували родиму пляму на тілі малюка, що за своїм малюнком нагадувала вкрадену річ. Існувало й таке повір’я: якщо вагітна кидатиме щось собі за пазуху, то дитина народиться з родимою плямою на лобі (с. Тиньки Черкаської обл.).
Відомо, що дуже негативно на здоров’ї дитини позначаються нервові стреси матері. Тому вагітних особливо застерігали від переляку. Переказували, що якщо жінка злякається пожежі або, скажімо, миші й схопить себе рукою, то у дитини в тому самому місці утвориться відповідний за кольором і формою «знак» («слід»).
Вагітній жінці також не слід було дивитися на поховальну процесію, ходити на цвинтар, слухати заупокійний молитовний спів. Існувало повір’я, що якщо вона подивиться на мерця, то немовля матиме блідий, «мертвяцький» колір обличчя (с. Кам’янка на Житомирщині).
Важкій жінці не вільно було щось жувати, гризти на ходу, бо в дитини, як вважали, не закриватиметься рот — вона буде крикливою, весь час проситиме їсти, стане ненажерою. Водночас придивлялися: якщо вагітній постійно хочеться чогось солоного чи солодкого, то й дитина в подальшому це полюблятиме.
Широко відомою була заборона пхати ногою свиню, а особливо кота чи собаку, які в народних віруваннях вважались нечистими, такими, що мають відношення до демонічної сили. У такому разі щетина або шерсть тварини нібито мучитиме немовля або ж дитина буде волосатою («як у шерсті», «у моху»).
Не годилося у святкові дні, особливо в період від Різдва до Нового року, мотати нитки, пряжу, в’язати, «бо дитинка при родах обкрутиться пуповиною, довго буде, як неживе». Також заборонялося у свята шити, «щоб не зашить дитині очі й рота», мазати стіни, долівку, «щоб жінка не зійшла кров’ю і мале не вмерло».
Звичайно, в усі часи батькам нетерпеливилось дізнатися: «А хто ж знайдеться: син чи донька?» Існувало безліч прикмет, що мали вказати на стать майбутньої дитини. Якщо лице вагітної з плямами — народиться хлопчик, як чисте — дівчинка. Якщо дитинка б’ється з правого боку, а живіт продовгуватий і наверх, то це — на хлопця, як зліва, а живіт круглий — на дівчинку. Казали також, що буде хлопець, як часто хочеться оселедця.
Роди («пологи», «злоги», «народини», «родиво») української селянки звичайно відбувалися в хаті. Вважалось, що чим менше людей знає про їх наближення, тим легшими вони будуть. Роди приймала «баба-повитуха», — досвідчена у таких справах жінка похилого віку, як правило, вдова. У правобережних областях її називали «баба-бранка», подніпровських та лівобережних — «баба-пупова», «пупорізка», «пупов’язка», «породільна баба» та ін., на півдні — «бабушка», «бабка».
В українському традиційному середовищі повитуха — чи не найшанованіша постать. Вона втілювала в собі народні знання, практичний лікувально-знахарських досвід. Від її вміння вправно застосувати споконвічні прийоми народної медицини значною мірою залежав успішний кінець пологів. Для сім’ї баба ставала своєю і сприймалася як родичка. Остання, зі свого боку, називала породіллю «онука», а дитинку — «онучок (ка)».
Для полегшення пологів баба вдавалась до різних лікувально-магічних заходів. Наприклад, варила в торбинках овес, клала їх роділлі за спину і зверху живота або ж намотувала її коси на палець тощо. У важких випадках посилала когось з домашніх до батюшки з проханням відкрити «царські врата». Водночас промовляла:
Царськіє врата, вчиніться. А ви, кості сміренніі, розійдіться. Чи младеніць, чи младеніця, Пора вже на цій світ родиться... Шептала також богородичні молитви: «Богородиця Діво», «Сон Пресвятої Богородиці» тощо.
Існували й інші «пологові ритуали». Інколи, щоб допомогти жінці, її чоловік лягав на долівку, а роділля тричі через нього переступала. Ця дія, вважалося, була найбільш помічною при народженні первістка. Це залишкова форма відомого багатьом народам звичаю «кувади», за яким чоловік мав певним чином спокутувати родильні муки дружини, імітуючи свою участь у них.
Особливого значення надавалося обрядам, що здійснювались в перші хвилини життя дитини. Передусім це стосується дій з пуповиною й послідом. Щоб визначити характер майбутніх занять дитини, пуповину хлопчика повитуха відтинала на поліні, сокирі чи на книжці, — «щоб хазяїном, майстром, грамотним був», а дівчинки — на гребені, «щоб пряла і ткала». Зав’язувалась пуповина льняною чи конопляною пряжею — «матіркою», «щоб у породіллі діти велися», «щоб дитина плодовита росла». Використовувалася (особливо на півдні України) також котушечна льняна чи шовкова нитка, марлева стрічка. Зав’язування пуповини супроводжувалося добрими побажаннями дитині: «Зав’язую тобі щастя і здоров’є, і вік довгий, і розум добрий». Пупок з ниткою на західному Поліссі клали у дитячу колиску (люльку), в інших місцях звичайно ховали до скрині чи за ікону. Через шість — сім або й десять років його давали підлітку і придивлялися: якщо зуміє розв’язати, то буде все вміти, буде розумний — «як розв’яже пуп, то ум розв’яже, як ні — буде мучиться».
Послід («місце», «гніздо») закопували там, де дитина народилася — в хаті: під «полом» чи порогом, піччю або ж в коморі, хліві, «у глухому кінці двору», «де ніхто не ходе». Сприяти дитині могли й інші ритуально-символічні прийоми, коли, наприклад, в ямку разом з послідом клали хліб і сіль, зерно або ж коли його закопували під молоде родюче дерево («щоб росло, як деревце»). Окрім побажання щасливої долі маляті мали заронити в душу зернятка майбутньої любові до батьківської оселі. «Тут мій пуп закопано»,— так кажуть і зараз, маючи на увазі любов до рідних місць.
«Щоб злий дух не підмінив дитя», «щоб сатана не підійшла», «від перешкоди», «щоб уроків не боялося» тощо, повитуха робила над малям хресне знамення або кропила святою водою, перехрещувала освяченим ножем, супроводжуючи ці дії молитвою, називаючи малюка сакрально-християнським іменням — Іван, Адам або Марія, Єва (в українських віруваннях це імена перших людей на землі). З аналогічною метою, як оберег, у колиску клали щось «залізне» («стальне»), звичайно ніж чи ножиці, що було типово для Правобережної України, нерідко також — вуглинку з печі, скибочку хліба з сіллю, часник, освячені маківки, «свячене зілля». Використання таких предметів могло, за народними поясненнями, мати й інше призначення. Наприклад, хліб клали, «щоб дитина завжди при собі хліб мала», ніж (хлопчикові) — «щоб теслярем був», гребінь (для дівчинки) — «щоб пряла». Подібні магічні дії були поширені на більшій частині України.
Дуже уважно ставилися до вибору імені. Як правило, дитині давали ім’я святого, пам’ять якого за церковним календарем відзначали в цей, а найліпше — у наступні після народження дні («по святках наперед»). Мали місце й інші варіанти. Наприклад, важливо було назвати немовля іменем, типовим для сімейно-родових або для місцевих церковно-християнських традицій, пов’язаних з культом певних святих. Крім того, часто орієнтувалися на такі імена, які носили вродливі, щасливі, меткі люди.
На більшій частині Правобережжя у справі вибору імені посередником між батьками і церквою була повитуха. Упоравшись з пологами, вона йшла до батюшки, як правило, на домівку, аби, за народною термінологією, — «взяти молитву, взяти ім’я» й домовитися про день хрещення дитини. При цьому несла попові хліб, пшоно й курку або іще сало чи горілку, гроші, що загалом виглядає як історична трансформація певних жертовних обрядів, що їх здійснювали в давні часи при народженні дітей. Вертаючись, поздоровляла батьків «з іменем».
Людина і світ. — 1992. — №7-8. — С. 38-40
Наталя ГАВРИЛЮК,
кандидат історичних наук
