Державна політика щодо свободи совісті й релігій: сутність і практика

Людина і світ. - 2004. - №3. - С. 16-19.

Михайло БАБІЙ,
кандидат філософських наук

Релігія — явище суспільне. Органічно вплетена в живу тканину соціуму, вона є одним із важливих компонентів його структури, тісно пов’язана з іншими елементами суспільної архітектоніки, зокрема, державою.

Церква і держава — два суспільних інститути. Кожен з них відіграє в соціумі свою роль, реалізує свої функції. Разом з тим протягом усієї історії їх становлення і розвитку вони знаходяться в певній системі діалектичної взаємодії, взаємозв’язків, взаємовідносин. Цю систему можна розглядати як дуалізм держави і церкви, сутність же його виявляється у тріаді "суспільство-держава-церква".

Надзвичайно важливо осмислити діалектику взаємозв’язків структурних компонентів цієї тріади як певної системи.

Ця система в контексті і тріади, і дуалізму "держави і суспільства" виявляє себе "як умова індивідуальної свободи (в тому числі і свободи совісті. — М.Б.)", оскільки такого роду дуалізм "...об’єктивує і опосередковує суперечність між державною загальністю й індивідуальною особливістю..." [З, с. ІЗ].

Держава і церква розглядаються не як антагоністичні, а як взаємодіючі сутності, але внутрішньо незалежні, самодостатні та автономні у своїх функціональних сферах. Це два "протилежних царства", які мають різну природу, відрізняються одне від одного за походженням, метою і структурою. Зауважимо, що діалектика взаємовідносин держави і церкви безпосередньо корелюється з рівнем забезпечення свободи релігії в тому чи іншому суспільстві. Історія цих взаємовідносин у різних країнах засвідчує, що абсолютизація однієї із складових цієї діалектичної конструкції завжди була перешкодою на шляху реалізації свободи релігії.

Діяльність держави і церкви спрямована на людину, вона служить людині, людській спільноті, суспільству. Однак ці два суспільних утворення мають різну мету, виконують різні функції і завдання. Якщо метою держави є вирішення конкретних земних проблем, "забезпечення спільного блага, то мета Церкви — надприродне спасіння людей" [1, 263.].

У системі взаємовідносин "держава-церква", як правило, саме держава відіграє домінуючу роль. Вона законодавче встановлює умови існування, межі діяльності релігійних організацій, їх статус, права й міру відповідальності. Водночас контрольно-регулююча (законодавче визначена) діяльність держави у своїй основі стосується лише зовнішніх аспектів діяльності релігійних спільнот.

Означена система взаємовідносин у науковому (релігієзнавчому, політико-правовому) контексті описується поняттям "державно-церковні відносини". Воно характеризує всю сукупність законодавче врегульованих форм, принципів взаємодії їх суб’єктів — державних інститутів та інституалізованих релігійних утворень (церква, релігійне об’єднання, деномінація, релігійний центр, релігійна громада, духовний навчальний заклад тощо). Тобто вказані відносини характеризують рівень, глибину взаємин держави і релігійних організацій, ступінь їх інтеграції або ж дезінтеграції, співпраці, партнерства.

Характер і сутність державно-церковних відносин узалежнені цілим рядом об’єктивних і суб’єктивних чинників, у тому числі (й не в останню чергу) протиборством різних політичних позицій щодо їх побудови. Вони також залежать від місця й ролі релігії та церкви в житті суспільства, культурного, національного, історичного контекстів. Тому в різних країнах ці відносини набули різних форм, видів, відтінків — "стійкої суми певних якостей і характеристик".

Саме поняття "державно-церковні відносини" склалося історично, в епоху відносної монорелігійності. Зауважимо, що термін "церква" в контексті наявного феномену поліконфесійності не підходить до інституційної характеристики різних конфесій. Тим більше що сенс цього поняття неоднозначний, зокрема в його християнському теологічному прочитанні. Поняття "церква" характеризує "органічне ціле релігійних співтовариств і громад, єдиних у віросповіданні, культі та проповіді, що мають метою утвердження і розповсюдження своїх релігійних поглядів" [Див.: 6, с. 180] і може бути інституційним визначенням лише певної групи конфесій. А тому застосування його в означеному понятійному конструкті до всього спектра релігійних напрямів, груп, конфесій у їх відносинах з державою є некоректним. Більш прийнятні у понятійній характеристиці означених відносин поняття "конфесія", "релігійні організації". Однак, враховуючи наявну традицію, у наукових дослідженнях можна користуватися також і словосполученням "державно-церковні відносини".

Поняття "релігійна організація" визначає різноманітні релігійні утворення: від потужних, ієрархічно організованих структур зі своїми нормативними системами до невеличких релігійних спільнот, активність і діяльність яких незначна і часто не виходить за межі сім’ї, малої групи [Див.: 5, сс. 4, 56-69]. Тому й визначень цього поняття чимало.

На основі їх узагальнень поняття "релігійна організація" можна було б визначити як добровільне, організаційно оформлене, постійно діюче об’єднання віруючих, що базується на єдності, спільній віросповідній парадигмі, культовій, ритуальній, обрядовій практиці, створене ними для задоволення своїх релігійних і пов’язаних з ними потреб, інтересів та проведення необхідної для цього відповідної діяльності.

Відносини держави, владних структур різних рівнів і релігійних організацій постають як практичний вияв особливої сфери державної політики, як її дериват. Ця галузь політики держави описується через понятійний конструкт "державна політика щодо релігії і церкви", або коректніше: "державна політика у сфері свободи совісті, релігії".

Аналіз показує, що кожна країна (зокрема Європи) реалізує власну модель державної політики у сфері свободи совісті, будує, розвиває свій тип державно-конфесійних відносин. Це, до речі, було враховано у ст. 11 Амстердамського договору (Маастрихт-2), прийнятого 2 жовтня 1997 року, де підтримано ідею визнання і збереження тих типів державно-конфесійних відносин, які історично склалися в країнах – членах Європейського Союзу.

Тому, коли йдеться про цю галузь політики держави у практичній площині, треба мати на увазі особливості її реалізації.

Зрозуміло, що головна мета такого роду політики кожної демократичної держави — забезпечення свободи совісті, релігії, діяльності релігійних організацій, створення відповідних умов для реалізації притаманних їм функцій і місії. На цьому, зокрема, зроблено акцент і в проектах "Концепцій (основ) державно-конфесійних відносин в Україні", розроблених Українським Центром економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова та Інститутом законодавчих передбачень і правової експертизи [Див.: 4, сс. 3-10, 22-28].

Здійснення цієї політики в кінцевому підсумку підпорядковане необхідності збереження в соціумі миру, спокою і стабільності, формування міжконфесійної толерантності й безконфліктності, мінімізації в релігійному середовищі негативних тенденцій. Державна політика у цій сфері — явище динамічне: вона постійно змінюється, виробляє нові підходи й методи.

Вищевикладене дає можливість для дефініцій поняття "державна політика у сфері свободи совісті, релігії".

На нашу думку, це поняття характеризує певну концептуально оформлену систему ідей, принципів, стратегії, підходів, мети, організаційно-практичних заходів та дій держави, спрямованих на планомірне регулювання суспільних відносин, пов’язаних зі світоглядною, передусім релігійною, самореалізацією громадян, створення нормальних суспільно-політичних, правових умов для забезпечення свободи совісті, релігії, діяльності релігійних організацій, гармонізації взаємин церкви і держави, утвердження демократичних форм їх співіснування та співпраці на благо суспільства.

Ставлення до релігії і церкви — важливий сегмент державної політики. Однак, згадуючи про неї, ми беремо до уваги не весь зміст категорії "свобода совісті", а лише той, що входить у силове поле поняття "свобода релігії". Йдеться про нормативно-врегульований, вільний простір самореалізації віруючих, а також про функціональну діяльність релігійних організацій.

Держава визначає тільки межі, можливості та гарантії зовнішнього вияву свободи релігії (свободи віросповідання). Треба створити в державі такі демократичні умови, такий комплекс економічних, політичних, юридичних факторів, за яких повноцінність свободи релігії, свободи церкви стала б реальністю.

При формуванні концепції політики держави щодо релігії і церкви має бути чітке уявлення про місце і роль релігії та церкви в суспільному житті, їх функціональні можливості, значущість для віруючої людини. Саме людина має стати об’єктом державної політики в галузі релігії. Бо вона заторкує життєві інтереси кожної особистості — віруючої і невіруючої, духовну сферу їх буття — дуже делікатну, чутливу до дії будь-яких гетерономних чинників. В Україні це — конституційний принцип.

За роки незалежності ми пройшли непростий шлях формування базових принципів державної політики у сфері свободи совісті, релігії і церкви та розбудови на їх основі державно-конфесійних відносин. Однак важливо те, що концептуально політика нашої держави у цій сфері не тільки побудована на гуманістичних принципах, апробованих у демократичних суспільствах, а й зберегла все цінне зі сфери національних традицій, менталітету української нації і особистості.

Політика Української Держави у своїй основі:
– базується на засадах законності і справедливості;
– корелюється з основними положеннями Конституції України, комплексу відповідних законодавчих і нормативних актів;
– визнає непорушність права людини на свободу совісті, віросповідання, їх практичну реалізацію; – відповідає нормам міжнародного права в цій сфері;
– спрямована на забезпечення єдності й рівності правових принципів як на загальнодержавному, так і регіональному рівнях;
– адекватна потребам держави, суспільства, релігійних організацій, бере до уваги прогнозовану перспективу;
– враховує роль і функціональну значущість релігії і церкви у суспільному житті, а також те, що наша країна є полі-конфесійною;
– орієнтована на розвиток духовного життя суспільства.

У реалізаційному аспекті державна політика у сфері свободи совісті, релігії включає й певні форми діяльності держави, зокрема, нормотворчу, правозастосовну, інтерпретаційну, контрольну, наукову, освітню. Вона повинна базуватись на системі визначальних принципів:
– світськості, конфесійної безсторонності;
– рівності кожного (людини і громадянина) перед законом, незалежно від їхнього ставлення до релігії, приналежності до тих чи інших конфесійних спільнот;
– рівності перед законом усіх релігійних організацій;
– допустимості лише тих обмежень, що встановлені законом;
– формування толерантного ставлення до релігійних почуттів, культурно-національних, релігійних традицій людини.

Ці положення закріплені в Конституції України, в Законі "Про свободу совісті та релігійні організації". А конкретизовані вони в низці нормативно-правових актів, що визначають юридичні засоби, механізм практичної реалізації свободи релігії, її охорони і захисту, врегульовують окремі галузі державно-церковних відносин, питання діяльності релігійних організацій, їх власності, трудових правовідносин у них тощо.

Стаття 35 Конституції України закріплює право кожної людини, яка проживає на території України (а не тільки її громадян), на "свободу світогляду і віросповідання". Як бачимо, поняття "свобода совісті" тут не вживається. Проте воно сутнісно і структурно подане через термінологічний конструкт "свобода світогляду і віросповідання". А це фактично і є свобода совісті в її філософсько-правовому розумінні. Слід зазначити, що, за винятком вказаного положення 35-ї статті Конституції, інші за змістом співвідносяться лише з поняттям "свобода релігії". Цей акцент значно менш відчутний в законі про свободу совісті, де вказується на вільну можливість "мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором... відкрито і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання" [2, Ст. З]. Це право включає "свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Принцип "світськості" Української Держави (як норма) теж не продекларований як конституційний. Однак він присутній у положеннях Основного Закону України і в Законі "Про свободу совісті та релігійні організації" про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, а школи — від церкви і про те, що жодна релігія в Україні не може бути визнана як обов’язкова.

Принагідне зауважу, що стосовно правомірності вживання понять "відокремлення церкви від держави", "відокремлення держави від церкви", "відокремлення церкви і держави" існують різні точки зору. Зрозуміло, кожне з цих понять має свій сенс, а його конституювання — правові наслідки. Вживання того чи іншого варіанту цих словосполучень обумовлене певним історичним контекстом, характером відносин між державою і церквою, різними ціннісними підходами і навіть позицією авторів.

На нашу думку, для законодавства України більш прийнятним є термін "відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави", оскільки в історії Російської імперії, до якої вона входила, православна церква була, по суті, "державним інститутом".

Поняття ж "відокремлення церкви і держави" передбачає "ліквідацію" їх союзу, розділення сфер діяльності, їх автономність, незалежність і, підкреслимо, рівноправність як суб’єктів державно-церковних відносин. Однак, наголосимо ще раз, держава і церква залишаються суверенними у своїй діяльності і не потребують взаємного її санкціонування.

Принцип світськості нашої держави означає, що вона є релігійне й ідеологічно нейтральною, не ототожнює себе з жодною із конфесій. Саме принцип релігійно-світоглядної нейтральності держави (який, до речі, визнається більшістю конфесій, в Україні сущих) постає своєрідною методологічною основою її світськості й у сукупності з іншими принципами, в тому числі забезпечення повноцінної свободи совісті, свободи релігії, уможливлює практичну реальність вільного функціонування церкви (релігійних організацій) у правовому полі держави.

Використані джерела

1. Гьофнер Йозеф, кардинал. Християнське суспільне вчення. — Львів, 2002.
2. Закон України "Про свободу совісті, релігії та релігійні організації".
3. Козловски П. Общество и государство: неизбежный дуализм: Пер. с нем. — М., 1998.
4. Матеріали до засідання постійно діючого Круглого столу "Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин". — К., 2003.
5. Подопригора Р.А. Государство и религиозные организации (административно-правовые вопросы). — Алматы, 2002.
6. Тиле К. Основные принципы религии // Классики мирового религиоведения. — М., 1996.