Духовна освіта в Україні: стан і проблеми

Людина і світ. – 2004. – №4. – С. 31-37.

Лариса ДМИТРЕНКО

Становлення та розвиток суверенної України супроводжується суттєвими змінами в царині суспільних відносин, у тому числі таких специфічних, як державно-церковні. Це зумовлено, з одного боку, глобальними процесами демократизації, що відбуваються в молодій державі, зміною й визначенням нових стратегічних і тактичних завдань, переглядом пріоритетів на шляху до їх реалізації, суттєвими трансформаціями в економічній, політичній, соціально-культурній сфері та кардинальними світоглядними переорієнтаціями, з другого же боку — бурхливим розвитком релігійно-церковного середовища, справжнім духовно-релігійним ренесансом.

Відносини між державою і церквою в цій ситуації набули принципово нових якостей, які, на відміну від минулого, характеризуються стабільним партнерством, взаємоповагою і співпрацею на благо України та її народу. Такі відносини закріплено Конституцією України, Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", іншими законодавчими актами. Все це забезпечило нормальний цивілізований розвиток релігійно-церковного життя. Зміни, які тут відбулися за такий короткий строк, не знають аналогів. Без перебільшення можна констатувати, що стан державно-церковних відносин у сучасній Україні є дзеркалом великих демократичних перетворень, які сталися в молодій державі.

Цілком зрозуміло, що нове за своїми масштабами та якісними характеристиками релігійне середовище продукує й нові проблеми (скажемо так — проблеми росту й розвитку). Серед них і та, що пов'язана з майбуттям духовної освіти, пошуками шляхів її зближення зі світською (державною).

Духовні навчальні заклади сьогодні має четверта частина діючих на теренах України 115 церков, конфесій, течій і релігійних напрямків. За роки української державності загальна кількість установ духовної освіти збільшилась у 6,5 рази — з 23 до 163. Нині у країні функціонує 12 духовних (біблійних) академій, 6 університетів, 50 семінарій (7 з яких вищі), 33 духовних інститути (27 з них засновані протестантськими церквами, 4 - греко-католиками, по одному — іудеями й мусульманами), 2 вищі духовні школи, 26 біблійних коледжів, 2 колегії, 3 медресе і 26 духовних училищ та дяківсько-регентських шкіл. Окрім 2 ісламських університетів, одного інституту і 3 медресе, теологічного інституту та 3 семінарій іудеїв, 2 академій крішнаїтів й університету Рідної української віри, всі інші духовні навчальні заклади України входять до мережі християнських релігійних організацій.

Тенденція до розширення системи духовної освіти тісно переплітається із другою тенденцією — розширенням релігійного середовища. За 10 років — з 1993 по 2003 pp. було створено 11 тис. релігійних організацій. За статистичними даними на 01.01.2004 p. зареєстровано 27579 релігійних громад [10, 34].

В якісно новій релігійній ситуації особливого значення набувають проблеми змісту, форм і структури духовної освіти. У дослідженні даної теми автор спирається на базові церковні документи з питань освіти, передусім УПЦ, РПЦ, УГКЦ, УЛЦ, програми духовних навчальних закладів та інші богословські, релігієзнавчі й педагогічні джерела. Методологічною основою дослідження є принципи об'єктивності, культурологічний, антропологічний, а основними методами — порівняльний, структурно-функціональний, аналізу і синтезу, системного підходу.

Розглянемо передусім проблеми змісту духовної освіти. Оскільки духовна освіта є передачею інформації з метою підвищення релігійної освіченості населення, то у структурі її змісту слід виділити інформаційний компонент. У зв'язку з наявністю двох напрямків духовної освіти — загальнопросвітницького і професійно-зорієнтованого — виділимо особливості інформаційного компоненту в кожному з них.

Ними є:
– катехизація, або євангелізація населення, тобто релігійна освіта, здійснювана протягом усього життя через систему недільних шкіл, ЗМІ, катехитичних курсів, мирянських товариств (загальнопросвітницький напрям);
– професійна духовна освіта, змістом якої є набуття вищого рівня богословських знань, тобто доктринальна підготовка духовенства, оволодіння системою знань з предметів світського характеру (історії, літератури, права, мов тощо), метою вивчення яких є формування громадянина певної держави, а також високоморальної, інтелектуальної особистості, здатної до самостійного пошуку в житті.

Розглянемо інформаційний компонент змісту духовної освіти різних релігійних конфесій. Їх об'єднує особливе возвеличення Бога і святих, спрямованість на досягнення відповідності поведінки людини образу Божому.

Водночас інформаційні компоненти змісту духовної освіти різних релігійних конфесій мають свої особливості.

Так, УАПЦ змістом своєї освітньої діяльності вважає "проголошення і проповідь Євангелія (євангелізація), навчання правди віри (катехизація), які входять до загальної перспективи свідомого залучення вірних до таїнственного життя Церкви, євхаристійного єднання з Христом" [14, 102].

У вищих духовних школах УАПЦ передбачено вивчення таких предметів: "Катехизис. Святе Письмо Старого Завіту. Старе Письмо Нового Завіту. Літургіка. Церковний устав. Догматичне богослов'я. Основне богослов'я (апологетика). Моральне богослов'я. Загальна церковна історія. Історія Української Церкви. Патрологія. Порівняльне богослов'я. Пастирське богослов'я. Канонічне право. Гомілетика.

До захисту кваліфікаційної роботи на ступінь "бакалавр богослов'я" допускаються лише студенти вищих духовних шкіл, що прослухали курс таких філософських і гуманітарних предметів: Вступ до філософії. Логіка. Психологія. Українська та зарубіжна культура. Церковний спів. Латинська мова. Грецька мова. Кваліфікація "бакалавр богослов'я" передбачає вільне володіння не менш як двома іноземними мовами: однією слов'янською (російська, польська тощо) й однією германською чи романською (англійська, німецька, французька, іспанська, італійська)" [5].

Тільки після успішного складання іспитів з цих предметів, отримання ступеня бакалавра богослов'я та захисту кваліфікаційної роботи видається диплом бакалавра богослов'я.

УГКЦ в розумінні змісту духовної освіти перш за все виходить із сутності поняття "богослов'я" як науки Бога, а концепцію богословської освіти в Україні формулює так: "Наука - від Бога, тому пізнання свого Творця, спілкування з Ним повинні бути початком, центром і завершенням освітянської діяльності людини і суспільства" [6, 14].

Водночас Концепція богословської освіти Львівської богословської академії (УГКЦ) визначає зміст навчальних програм відповідно до вимог Вселенської Церкви, враховуючи українську дійсність, екуменічний, літургійний, пасторальний, термінологічний та історичний постатеїстичний вимір.

Програми спеціальної богословської освіти УГКЦ мають забезпечити вивчення:
– класичних дисциплін: Старого Завіту, Нового Завіту, систематичного богослов'я, історії Церкви;
– "доповнювальних предметів" — історії релігії, соціальної етики, екуменізму, місіології, філософії;
– стародавніх і сучасних мов [6, 18].

Другий Ватиканський Собор у Декларації про християнське виховання бачить зміст духовної освіти в тому, щоб усі священнослужителі й миряни, "які у своїй євангельській посвяті трудяться у шляхетному виховному і шкільному ділі різного роду і ступеня, намагалися так визначатися в заосмотрюванні учнів Духа Христового, в педагогічному мистецтві та у змаганні за науки, щоб не тільки спричинилися до внутрішньої обстановки Церкви, але також щоб і зберегли та збільшили її благотворчу приявність у сучасному, зокрема, інтелектуальному світі" [3, 303].

Підготовка професійних кадрів у системі РКЦ включає такі напрямки:

1. Доктринальну підготовку професорів і вихователів у процесі філософсько-богословського студіювання.
2. Духовну підготовку — формування таких рис вихователя, як свобода духу, духовність.
3. Пасторальну підготовку (педагогічну).

Разом з тим постійною вимогою духовної освіти РКЦ є її осучаснення [2, 5].

Оскільки Україна є переважно православною країною (майже 52% релігійної мережі [10, 34]), то звернемо особливу увагу на інформаційний компонент змісту православної освіти. З цією метою проаналізуємо зміст духовної освіти РПЦ, а відтак і УПЦ. Завдання сучасної духовної освіти визначені Архиєрейським Собором РПЦ 1994 р., який передбачив необхідність реформування освіти. Документ "О задачах Церкви в области богословского образования", прийнятий Собором 1994 р., визнав необхідність розробки таких програм та планів, які б виключали паралелізм у викладанні дисциплін і дали можливість розширити коло навчальних предметів [1, 2-3].

Особливі зміни в інформаційному компоненті змісту духовної освіти передбачені в РПЦ (а отже, це вплине й на УПЦ) у зв'язку із затвердженням у лютому 2002 p. державного стандарту зі спеціальності "Теологія" та проведенням державної акредитації російських духовних навчальних закладів, де вивчатимуться такі предмети, як філософія, історія, соціологія. Разом з тим Патріарх Алексій II у своїй доповіді на нараді ректорів духовних навчальних закладів підкреслив, що їх викладання може вестись у відповідності з православним світоглядом. Крім того, він запропонував усунути дублювання окремих предметів, близьких за змістом, як от катехизис та догматичне богослов'я.

Що ж до інформаційного компоненту змісту духовної освіти УПЦ-КП, то навчальними планами професійно-зорієнтованої освіти, зокрема КДА, передбачено вивчення як циклу богословських, так і світських дисциплін. Навчальний план КДА КП включає такі предмети: катехизис, біблійну історію, Святе Письмо Старого і Нового Заповіту, догматичне богослов'я, гомілетику, історію нашої Церкви, загальноцерковну історію, церковний статут, літургіку, історію України, патрологію, моральне богослов'я, візантологію, церковну археологію, а також світські дисципліни — педагогіку, психологію, історію філософії, мистецтвознавство, українську мову, українську літературу [12, 22].

Своєрідна й чітка позиція українських лютеран щодо змісту духовної освіти полягає в суворому дотриманні класичної спадщини Мартіна Лютера й повному запереченні теологічних шкіл; стверджується, що відхилення від Слова Божого не повинно терпітися в Церкві. Така на перший погляд категорична позиція має цілком біблійну мотивацію: "Бо навіть якщо ангол з неба навчатиме не того, що написано в Біблії, щирий християнин не піде за таким вчителем" [8, 35].

Таким чином, ми можемо стверджувати, що інформаційний компонент духовної освіти включає як богословські, так і світські предмети. При цьому:

1. У підґрунтя змісту богословського циклу дисциплін покладено основні положення віровчення кожної з релігійних конфесій.
2. Зміст освіти УГКЦ і РКЦ включає елементи її осучаснення (екуменічний вимір, врахування національних особливостей).
3. Спостерігається спрямованість на реформування освіти, особливо характерне для РПЦ (УПЦ).
4. Зміст духовної освіти в УЛЦ традиційний.

Узагалі інформаційний компонент змісту духовної освіти передбачає оволодіння як богословськими, так і світськими знаннями. Головне ж його призначення — це надання особі знань про віровчення певної релігійної конфесії, утвердження глибокої віри в Бога та вимога до людини змінитися відповідно до образу Божого.

Крім інформаційного компоненту, зміст духовної освіти включає й операційний компонент, тобто слухачів учать виконувати релігійні культові дії. Ця складова духовної освіти повинна сприяти підготовці священнослужителів до проведення літургії, що забезпечується вивченням пасторальних дисциплін, а саме: пастирського богослов'я, патрології, гомілетики, літургіки, педагогіки, психології тощо. Разом з тим система духовної освіти загально-просвітницького напрямку має на меті ознайомлення віруючих з релігійними святами, обрядами, молитвами через ЗМІ, недільні школи, курси та ін. Особлива увага у процесі духовної освіти звертається на вдосконалення мистецтва проповіді. "Пастырь Украинской православной церкви должен проповедовать понятно, ясно, несхоластично. Проповедь должна быть осовременена, подведена к реалиям настоящего", — відзначає ректор КДА Рудюк [12, 5].

На думку Патріарха Філарета, студенти КДА і КДС повинні отримати не тільки богословські та церковні знання, а й загальноосвітню підготовку, "використати час для розширення свого розумового кругозору взагалі, для набуття ерудиції, необхідної сучасному пастирю, який має бути представником своєї православної Церкви" {11, 6-7].

У свою чергу пасторальна підготовка УГКЦ включає обов'язковий літургійний вимір духовної освіти, а РКЦ вважає необхідним вчити священнослужителів педагогічного мистецтва.

Особливі вимоги відносно професійної підготовки священнослужителів поставлено РПЦ (певною мірою це стосується й УПЦ). Зокрема, у Концепції богословської освіти РПЦ (1994 р.) говориться про необхідність отримання вищої богословської освіти всіма священнослужителями, викладачами Закону Божого, катехизаторами, а також про здійснення спеціальної підготовки священиків для служби у Збройних Силах та в місцях позбавлення волі. В РПЦ розроблено стандарт вищої богословської освіти в духовних семінаріях [1, 2-3].

Отже, операційний компонент змісту духовної освіти включає:
– методичну підготовку слухачів професійно зорієнтованого напрямку, що забезпечується системою пасторальних дисциплін;
– підготовку кадрів священнослужителів для Збройних Сил та місць позбавлення волі;
– практичну підготовку (проведення практики з літургії тощо).

Крім інформаційного й операційного компонентів змісту духовної освіти, можна виділити ще й ціннісно-смисловий (виховний, передусім моральне виховання), адже основним принципом духовної освіти є єдність освіти й виховання.

Аналіз богословських джерел дає можливість визначити наявність даного компоненту в системі духовної освіти низки релігійних конфесій. Причому розуміння релігійного (християнського) виховання має своїм джерелом догмат про "гріховність людської природи й необхідність спасіння", отож звідси випливає категорична вимога до людини: змінитися, зцілитися від "гріховності", повернутися у свій первинний стан, обожнитися (стати богоподібною).

Виходячи з такого розуміння сутності людини, Православна церква бачить своє завдання в посиленні морального виховання, прагне навчити не тільки говорити про Христа й Церкву, але жити у Христі і в Церкві. "Главная же составляющая духовного образования есть сама духовность. Тоесть умение не говорить о Христе, о Церкви, а жить во Христе и в Церкви. Без духовного благословения и водительства Церкви оказались расшатанными и подорванными во всех структурах народной жизни вековые нравственные устои, без которых ни государство, ни народ существовать и процветать не способны" [9, l].

Особливу увагу питанням виховання приділяє УАПЦ, у статуті якої сказано: "Священнослужителі, дбаючи про духовне виховання вірних, мають використовувати всі наявні засоби для цілісного формування гармонійної людської особистості, наділеної християнськими чеснотами" [14,157-158].

Згідно з Концепцією богословської освіти Львівської богословської академії (УГКЦ), відродження й розвиток українського богослов'я "мають стати засобами гармонізації особи, відродження її духовності, очищення її душі, формування українця-християнина і патріота. Значення богословської освіти для виховання майбутніх поколінь оцінюється з перспективи часу світоглядним знаменником видатних діячів української історії, таких як Ведель, Вербицький, Вернадський, Духнович, Крип'якевич, Пулюй. Саме богослов'я наповнювало їхній інтелект і формувало багатство їхньої душі. До цього воно покликане і тепер" [6, 14].

Отже, аналіз богословських та церковних джерел з питань духовної освіти дав можливість виділити три компоненти її змісту: інформаційний, операційний, ціннісно-смисловий. Всі вони займають своє місце у змісті духовної освіти різних релігійних конфесій, існують не ізольовано один від одного, а тісно вплетені у зміст освіти і своїм витоком мають релігійне розуміння сутності людини як "гріховної істоти", котра потребує змін, "спасіння".

Проаналізуємо тепер форми здійснення духовної освіти, її методику.

Кожна з релігійних конфесій має свої особливі форми реалізації змісту освіти. Зокрема, концепція богословської освіти Львівської богословської академії (УГКЦ) визначає такі основні форми духовної освіти:
– монологічні (лекції, проповіді);
– діалогічні (семінари, бесіди, самостійна робота з книгою);
– медитаційні (молитва, споглядання ікон, духовні контакти з творами літератури та мистецтва, милування природою, розумне дозвілля) [6, 17].

Значну увагу такій формі навчання, як лекційно-семінарське, приділяє РПЦ (у цьому ми бачимо подібність форм духовної і світської освіти). Так, один з відомих богословів РПЦ, ієромонах Алфеєв, вказує на необхідність розробки нової концепції лекції, під час якої викладач повинен не вичерпувати повністю зміст теми, а вводити студентів у її проблематику, ставити запитання, на які вони мають знайти відповіді самі, згідно з відповідним списком літератури [4, 7].

Подібну позицію висловив у виступі на нараді ректорів духовних навчальних закладів РПЦ у квітні 2002 p. й інший богослов, Кирил: "Лекция должна быть не просто набором необходимых сведений по предмету, а обзорной экскурсией с указанием различных источников информации. Это будет способствовать освобождению 40 процентов учебного времени" [13, 12-13].

Крім удосконалення такої форми богословської освіти, як лекція, подібні завдання ставляться і щодо семінарів, системи контролю знань, зокрема екзаменів (у письмовій формі), співбесід і т.п. [4, 17].

Формами загальнопросвітницької освіти є проповіді священнослужителів, бесіди у ЗМІ, публікації статей у журналах та газетах, уроки в недільних школах тощо.

Таким чином, аналіз форм духовної освіти показує, по-перше, наявність у ній монологічних (лекцій, проповідей), діалогічних та медитаційних форм. По-друге, простежується спроба вдосконалення цих форм у напрямку активізації творчої діяльності студентів, їх самостійної роботи. По-третє, передбачено вдосконалення системи контролю знань (екзамени, співбесіди тощо), письмових робіт (курсові, дипломні), стажування, практики, магістерських та докторських праць (в УГКЦ).

Що ж до організаційної структури духовної освіти, то аналіз відповідних джерел дає можливість виділити в загальнопросвітницькому напрямку освіти такі типи навчальних закладів, як недільні школи, катехитичні курси, ЗМІ, мирянські об'єднання, що виконують євангелізаційну місію.

Професійно-зорієнтований напрям представлений богословськими академіями та семінаріями, катехитичними інститутами, училищами; останнім часом при світських навчальних закладах почали організовувати теологічні факультети (при Чернівецькому університеті ім. Федьковича).

В організаційній структурі системи духовної освіти з'явилося таке нове явище, як створення духовно-світських закладів. Так, у СНД створено Євроазіатську акредитаційну асоціацію навчальних закладів (ЄААА), в Одесі відкрито Християнський гуманітарно-економічний університет (ХГЕОУ), який готує спеціалістів з вищою, у тому числі і християнською, освітою [7, З].

На основі попередньої інформації визначимо призначення основних типів духовних навчальних закладів різних релігійних конфесій. Так, у Концепції богословської освіти в Україні УГКЦ названо такі духовні навчальні заклади: богословські академії, богословські факультети світських університетів, духовні семінарії, катехитичні інститути.

Богословські академії та богословські факультети світських університетів призначені готувати високопрофесійні богословські кадри, постійно підвищувати їх кваліфікацію, формувати авторські колективи для підготовки богословських підручників, наукових праць, популярних видань; духовні семінарії — нове священство належного ступеня духовності, самопосвяти, освіти і культури, покликане подолати комуністичний стереотип "служителів культу" й відновити довіру народу до духовного сану; катехитичні інститути — фахових катехитів, здатних вести діалог з мирянами, формуючи в них чіткий християнський світогляд і християнську духовність [6, 16].

У системі православної освіти існують такі навчальні заклади, як академії, семінарії, духовні училища.

Академії є вищими навчальними закладами, семінарії призначені готувати кадри священнослужителів. Згідно з рішенням Архиєрейського Собору РПЦ 1994 р. семінарії мають бути реорганізовані в академії. Для духовних навчальних закладів передбачено прийняття внутрішніх типових статутів, які визначають "порядок назначения начальствующих лиц, подотчетность учебных заведений епархиальному архиерею и Ученому комитету, структуру, задачу духовных школ всех трех уровней (училищ, семинарий, академий), введение специализации в духовных академиях" [1, 2-3].

У зв'язку з недостатнім кадровим забезпеченням духовних навчальних закладів Архиєрейський Собор 1994 р. вирішив відкрити при них сектори заочного навчання [1, 2-3].

Досить своєрідною є система духовної освіти в Українській лютеранській церкві. У богословській семінарії ім. св. Софії у Тернополі готують церковнослужителів, богословів, фахівців доктринального, історичного і практичного богослов'я (4 роки стаціонарного навчання). Вступники повинні мати вищу освіту, знати одну-дві іноземні мови, вільно читати Біблію давніми єврейською і грецькою мовами.

Особливістю підготовки студентів семінарії порівняно з іншими протестантськими духовними школами є посилена увага до української мови, історії, культури, тобто українознавча підготовка [8, 35].

Такими бачаться основні форми, зміст і структура духовної освіти в деяких традиційних церквах України.

Використані джерела

1. Богословское образование. Доклад Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Архиерейском Соборе РПЦ, 18 ноября 1997 г., http//212.188.168 2001. 05 ntm.
2. Вказівки по підготовці вихователів для семінарів. Львівська богословська академія. — Львів: Свічадо, 1999.
3. Декларація про християнське виховання. Документи Другого Ватиканського Собору: конституції, декрети, декларація. — Львів: Свічадо, 1996.
4. Иеромонах Илларион (Алфеев). Доклад на консультации православных богословских школ в Белграде 16-24 августа 1997 г. // Вестник РХД. — № 177. — І-ІІ.
5. Колегія Патріарха Мстислава. Про кваліфікацію бакалавра богослов'я в системі духовної освіти УАПЦ. 1 із 4 http www.apc.org.ua 20.08.2001 p. .
6. Концепція богословської освіти в Україні // Львівська богословська академія. — Львів: Свічадо, 1998.
7. Крижановский Р. Духовно-светское образование // Бизнес-информ. — 1998. - № 10.
8. Любащенко В. Феномен українського лютеранства // Людина і світ. — 2001. - № 7.
9. Патриарх Алексий. Духовное образование и воспитание // Інтернет-журнал Сретенского монастыря. — с.1. httpwww.pravoslafie.ru/yurnal/cdeas/duhovnobras/htm.
10. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2004 року // Людина і світ. — 2004. - № 1.
11. Річний акт у Київській духовній академії і семінарії. - 1999. - № 10.
12. Складаний І. Інтерв'ю з ректором Київської духовної академії і семінарії владикою Дмитрієм (Рудиком) // Освіта України // Інформаційний бюлетень УПЦ-КП. — 2000. - № 11.
13. Совещание директоров духовных учебных заведений РПЦ // Журнал Московской Патриархии. — 2002. - № 5.
14. Статут УАПЦ. Церковне навчання. Діяння Помісного Собору УАПЦ 14-15 вересня 2000 р. — Київ, 2000.