Безальтернативність багатоконфесійності

Людина і світ. - 2004. - №5. - С. 21-25.

Михайло БАБІЙ,
кандидат філософських наук

Проблеми свободи релігії у контексті релігійного багатоманіття в Україні

Означена проблема є вельми актуальною в аспекті осмислення практичного здійснення права на свободу совісті, свободу релігії. Вона значною мірою корелюється із сучасним соціокультурним, політичним, духовно-екзистенційним розвитком українського суспільства й тими умовами, в яких він відбувається. Найбільш суттєвими з них є транзитний характер процесу становлення та утвердження принципів демократії, свободи, правового їх оформлення, а також багатоманітність (плюралізм) суспільного життя в усіх його іпостасях. До речі, принцип багатоманітності закріплений і в Конституції України (ст. 15). У цьому є своя закономірність, своя логіка. На думку відомих соціологів П. Бергера і Т. Лукмана, "плюралістична ситуація приходить разом з умовами швидкої соціальної зміни й самий плюралізм є фактором прискорення саме тому, що сприяє підриву традиційних визначень реальності, яка чинить опір ефективним змінам"[1]. Такого типу трансформаційні процеси характерні сьогодні і для України. В їх площині вельми відчутними є кількісні і якісні зрушення в релігійній сфері, її активна плюралізація.

Нині в Україні функціонує понад сто різних конфесій, релігійних течій, напрямів, рухів, кількість громад яких за останні 12 років зросла майже вчетверо. Плюралізація релігійного середовища — це світова тенденція, яка стає незворотною.

Поліконфесійність є важливою характеристикою і свідченням процесу утвердження принципів демократії, свободи совісті й релігії, але водночас — і чинником, що певною мірою сприяє деконсолідації суспільства, напруженості, конфронтації, міжконфесійним конфліктам. Зростання конфесійного багатоманіття інколи розцінюється представниками церков більшості як явище, що "привносить у релігійне життя численні релігійні і псевдорелігійні вчення, які вступають у протиріччя з "релігіями більшості", сприяють розмиванню духовних засад народу, його культурної, національної самобутності та ідентичності"[2].

Хоча ця проблема не позбавлена уваги науковців [3], потреба в її системному досліджені залишається важливою як у теоретичному, так і практичному сенсі.

Релігійний плюралізм є однією з необхідних умов існування свободи релігії. Як наголошує американський дослідник проблем релігійної свободи Коул Дюрем, "допоки в суспільстві та в засадничих системах переконань" не виникне плюралізм, питання релігійної свободи не актуалізується [4]. Цей висновок підтверджує історія становлення й утвердження свободи релігії.

Зауважимо, що потреба в життєво-смислових основах буття, в "істині як альтернативі ілюзій" є визначальною рисою духовного ладу особи. Ще Фома Аквінський наголошував, що "в кожній душі є нестерпне прагнення до щастя і смислу" життя. І найбільш відчутно це виявляється в духовно-світоглядній сфері, у пошуках власного шляху до Бога. "Самовизначення" тут є поняттям, яке передусім характеризує процес пошуку й вибору людиною межових засад сенсу свого життя, його ціннісних орієнтирів. Отже, принцип вільного пошуку істини, правди і смислу буття є для неї іманентною, глибоко духовною спонукою, "пробудженим запитом духу". Тому кожний має "право на пошук істини в релігійній сфері, щоб розважливо сформувати вірне й істинне судження для своєї совісті, використовуючи відповідні засоби"[5].

Таким чином, право на свободу релігії грунтується не лише на суб'єктивному бажанні особистості, а передусім на її природі, прагненні віднайти смисл свого життя, зокрема (і найчастіше) в координатах релігійних цінностей. При цьому індивід у процесі свого самовизначення вибирає не релігію взагалі, а конкретну релігійну парадигму, конкретне віросповідання.

Зрозуміло, що такий вибір стає реальністю за наявності можливості вибору, тобто свободи, а також віросповідних альтернатив, що уможливлюють власне процес самовизначення. Отже, неодмінною умовою вільного вибору є наявність певної множинності. Тобто релігійний плюралізм постає як фактор, що уможливлює право кожної людини дотримуватися будь-яких релігійних поглядів, проповідувати їх, розповсюджувати, зміцнювати, самореалізовуватися на їх принципах. У релігійному же моноконтексті наявним є лише вибір між прийняттям певної світоглядної (релігійної) системи цінностей і відмовою від неї. Акт релігійного вибору як момент "ввірення Богові" більшість християнських церков і спільнот розглядає як фундаментальний.

У цьому вимірі свобода релігії постає як вільне, без будь-якого (світського чи релігійного) примусу, завізоване власною совістю самовизначення особистості щодо певних релігійних орієнтирів, цінностей, як її самореалізація, життєве самоствердження на їх основі.

Ця свобода полягає в тому, що "всі люди мають бути вільними від примусу як з боку окремих осіб, людських спільнот, так і будь-якої людської влади, таким чином, щоб нікого не примушували діяти всупереч його совісті або ж не чинили перешкод діяти у справедливих межах згідно зі своєю совістю як у приватному, так і громадському житті, індивідуально чи спільно з іншими"[6]. Право на релігійну свободу випливає як з гідності людини, що є, образно кажучи, її ядром, так і з тієї трансцендентності, яку людина "пізнає й визнає веління божественного закону за допомогою своєї совісті". Тобто йдеться про свободу самовизначення індивіда в поліконфесійному просторі, про свободу, що "трансцендентне орієнтована і прагне до поєднання бажаного з належним"[7]. Зауважимо, що свобода в цьому процесі виконує також функцію гаранта й важливої умови самовизначення. А звідси постає надзвичайно важливий висновок: примушувати людину "діяти всупереч своїй совісті... особливо у сфері релігії" є насиллям над її совістю, її гідністю. Демократія не може прийняти порушення людської гідності, права особистості на вільний вибір світоглядних цінностей та орієнтирів.

Свобода релігії має не тільки особистісний (свобода віросповідання), а й корпоративний, інституційний вимір (свобода церкви).

Поняття "свобода церкви" характеризує соціально-правові можливості вільної діяльності релігійних спільнот, їх інституцій, безперешкодного виконання ними своїх функцій, місії, а також їхню автономію й незалежність. Відзначимо, що таке поняття визначає певний вид суспільної свободи, тісно пов'язаний з публічним виявом свободи віросповідання особистості. В цьому аспекті свобода церкви є похідною від віросповідної свободи індивіда.

Коли ми аналізуємо проблему свободи буття релігії у релігійно плюралістичному суспільстві, то маємо брати до уваги цілий спектр проблем, що постають як причинно-наслідковий вияв цього буття в контексті взаємозв'язку свободи релігії і поліконфесійності. Це передусім проблеми: свободи віросповідання, свободи релігійних організацій, їх правового статусу, державно-конфесійних і міжконфесійних відносин, буття релігійних меншин, неорелігійних утворень, толерантності, екуменізму, прозелітизму, місіонерської діяльності, релігійної ідентичності, конфесійного фундаменталізму тощо. Врахуємо і значний вплив на означені проблеми глобалізаційних процесів, нових інформаційних технологій, які з одного боку підживлюють процес плюралізації, в тому числі і в релігійній сфері, а з іншого — сприяють "руйнуванню національних систем світоглядних цінностей", інкорпорації у суспільство (маю на увазі й український соціум) "спеціально сконструйованої матриці цінностей, норм поведінки, способу життя як єдино можливої моделі життєдіяльності людей"[8].

Зауважимо також, що плюралізація, зокрема, супроводжується абстрагуванням і послабленням колективної релігійної свідомості та колективної ідентичності. Хоча при цьому помітним є також процес розширення простору для індивідуальної релігійної свідомості й індивідуальної ідентичності [9]. Релігійний плюралізм і свобода релігії явища взаємообумовлені — релігійний плюралізм є наріжним каменем свободи релігії.

Остання, у свою чергу, уможливлює плюралізацію релігійного середовища, хоча ця взаємообумовленість не однозначна: кількісні показники множинності далеко не завжди зумовлюють якісні зміни і прямо корелюються з примноженням свободи релігії. Зрозуміло, що означена взаємозалежність дістає завершення, якщо і релігійна багатоманітність, і свобода релігії одержують своє законодавче закріплення в системі права, насамперед конституційного.

Важливим тут є законодавче визнання в Україні рівності всіх релігійних організацій перед законом (в дозволяючому й обмежувальному контексті), незалежно від традиційності, новизни, числа вірних тощо. Цей принцип, як і принципи світськості нашої держави, "інституційної і функціональної безрелігійності державної влади", її світоглядної нейтральності, що конституюється через відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви (релігійних організацій), є надзвичайно важливими для утвердження релігійного плюралізму і свободи релігії. Українське законодавство не знає "спеціальних" відносин держави й окремих конфесій. Визнання державою поліконфесійності, толерантне й однакове ставлення до всіх конфесій, напрямів, рухів, увага влади до потреб релігійних організацій сприяли утвердженню демократичних засад у відносинах держави і церкви, зміцненню підґрунтя свободи релігії, оптимізації релігійно-церкевного життя. Як відзначають зарубіжні експерти, "Україна має найкращі результати в застосуванні стандартів релігійної свободи поміж усіх новоутворених пострадянських країн" [10], а політика держави у сфері свободи совісті в основному відповідає положенням міжнародних правових документів у сфері свободи релігії, діяльності релігійних організацій.

Зауважимо, що принцип світськості держави, її світоглядної нейтральності не задекларований в Основному Законі України як норма. Але він знаходить своє вираження в конституційних положеннях про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, а школи — від церкви, а також про те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Принцип світськості держави є демократичним, оскільки створює найкращі рамкові умови, що гарантують свободу буття релігії. Саме демократична модель політики української держави у сфері свободи совісті, свободи релігії, відносин держави і церкви сприяє розвиткові релігійного плюралізму, постає його гарантом. А свобода буття релігії, як свого часу зауважив Дж. Актон, "можлива лише там, де безперешкодно існують різні релігії, які мають однакові права... і діють за власними принципами"[11].

Релігійне життя в Україні сьогодні можна охарактеризувати як складну поліконфесійну систему взаємодії та взаємовпливів "канонічне й організаційно структурованих суб'єктів, об'єднаних за світоглядно-віровизнаневими ознаками" [12]. Втім, реальний релігійний плюралізм ще не став фактором зростання рівня толерантності. Відчутними є гостре суперництво, боротьба за сфери впливу й паству. Це стосується відносин між українськими православними церквами, православними й католицькими церквами, між так званими традиційними церквами й неорелігійними утвореннями, право на законне визнання яких перші ставлять під сумнів, вважаючи свої ціннісні орієнтації і повчання єдино можливими та істинними. При цьому не береться до уваги, що ніхто у цьому світі не володіє монополією на абсолютну істину, одним-єдиним рецептом досягнення благополуччя і щастя. Конфліктність негативно позначається на суспільній атмосфері, на рівні толерантності, на можливостях повноцінної реалізації свободи релігії.

Ця проблема все ще лишається без свого конструктивного вирішення — попри те, що держава сприяє формуванню взаємної терпимості між різними конфесіями. Ця невирішеність значною мірою підживлюється політизованістю релігійного питання.

Але у кожному разі релігійне життя як у короткостроковій, так і у віддаленій перспективі розвиватиметься "багатоваріантно". Релігійний плюралізм започаткував тенденцію, яка виключає будь-яку "територіальну гегемонію тих чи інших конфесій". Християнським ("традиційним") церквам, як наголошує теолог М. Велькер, "необхідно усвідомити — всупереч недоречним побоюванням складності й безмежності, всупереч страху, що відчувається перед розмаїттям невідомого, — що духовна корисність для отари Христової передбачає прийняття плюралізму. Життєздатна єдність — це єдність диференційована, що постійно працює в напрямку перетворення конфліктів у плідні контрасти і взаємні творчі "виклики"[13]. А це означає, що всі конфесії (великі і малі, традиційні і нетрадиційні) не мають іншого виходу, ніж жити в мирі, взаємоповазі та взаємотерпимості. Альтернативи толерантним відносинам у системі поліконфесійності не існує.

А толерантність у поліконфесійному соціумі — це, передусім взаємне визнання суб'єктами міжвіросповідних відносин рівності перед законом кожного з них, суверенності і свободи; поважання права кожного на власне розуміння істини, на свою правду, життєву позицію й цінності; безумовна відмова від монополії на істину, відкритість та повага до інакшості, подолання нетерпимості до "чужого" (в його конфесійному вияві).

Толерантність — це передусім активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини"[14]. Разом з тим це й обов'язок (особи, спільнот, держави) сприяти утвердженню прав і свобод людини (зокрема свободи совісті, свободи релігії), плюралізму (в тому числі релігійному), демократії та правопорядку. Це також поважання, розуміння, сприйняття багатоманіття культур, релігій, форм самовираження та самореалізації особистості. Наголосимо ще раз, що без толерантності у відносинах між церквами, конфесіями, між державою і релігійними організаціями, між віруючими не може бути миру і спокою в суспільстві. А без цього неможливі повноцінні демократія, свобода буття релігії. Зміцненню засад свободи релігії, довіри, співробітництва між конфесіями, утвердженню толерантності має служити міжконфесійний, міжцерковний, внутрішньоцерковний діалог на принципах взаємоповаги.

Важливою в контексті поліконфесійності є також проблема досягнення балансу між принципами демократії і прав людини, свободи совісті та релігій з одного боку і збереження національної, культурної, етнічної і релігійної ідентичності — з другого. Релігійний плюралізм, знов-таки, поряд з позитивними тенденціями, породжує також низку негативних за своїми наслідками проблем, вирішення яких потребує втручання держави. Однак, беручи до уваги певні негативні висліди процесу релігійної плюралізації, держава має сприяти розвиткові останньої як важливої складової громадянського суспільства, як необхідної умови свободи релігії і церкви. При цьому зауважимо, що йдеться про природний розвій релігійного багатоманіття у площині демократичних процесів, а не про керований державою конфесійний плюралізм.

Використані джерела

1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. - М.,1995.- С. 204.
2. Куницин И. А. Правовой статус религиозных объединений в России. - М., 2000. - С. 90.
3. Див.: Вступая в третье тысячелетие: религиозная свобода в плюралистическом обществе. - М., 2000; Дурэм К. Перспективы религиозной свободы: сравнительный анализ. - М., 1999; Гладкий С.О. Конституційний принцип плюралізму: джерела формування і юридичний зміст. //Держава і право. 36. - К., 2001. - Вип. 14. - С. 11-18; Яроцький П.Л. Визнання релігійного плюралізму - фундамент свободи совісті. // Релігійна свобода: природа, права і державні гарантії. - К., 1999. - С. 67-72; Колодный А. Плюрализм религиозной жизни в Украине: опыт и проблемы.// Там само. - С. 76-79.
4. Див.: Дюрем Коул В. Перспективи щодо релігійної свободи: порівняльна структура // Релігійна свобода і права людини. Правничі аспекти. В 2 т. - Львів, 2001. - Т. 2. - С. 37.
5. Декларация о религиозной свободе // Второй Ватикансткий собор. Конституции, декреты, декларации. - Брюссель, 1992. - С. 441.
6. Там само. - С. 440.
7. Див.: Тульчинский Г.Л. Проблема либерализма и эффективная социальная технология. // Вопросы философии. - М., 2002. - №7. - С. 27.
8. Див.: Новые информационные технологии и судьбы рациональности в современной культуре (материалы "Круглого стола") // Вопросы философии. - М., 2003. - №12. - С. 14-15; Толстоухов А.В. ґлобалізм як новий вимір буття України. // Практична філософія. - К., 2003. - № 4 - С. 3-8.
9. Див.: Мюнх Рихард. Социальная интеграция в открытых пространствах // Философские науки. - М., 2004. - №2. - С.39.
10. Біддулф Говард Л. Як релігійна свобода і толерантність впливають на демократизацію: оцінка України. // Науковий вісник Чернівецького університету. 36. наук. праць. - Чернівці, 2003. - Вип. 163-164. - С. 40.
11. Див.: Acton John E. The History of Freedom and Other Essays. - New York, 1967. - P. 152.
12. Бондаренко В.Д. Релігійна ситуація в Україні і перспективи її розвитку.// Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. - К., 1999. - С.73.
13. Велькер М. Христианство и плюрализм / Пер. с нем. - М., 2001. - С. 129.
14. Див.: Декларація принципів толерантності (схвалена Генеральною конференцією ЮНЕСКО 16.11.1995 р.). - К., 1996. - С. 9.