Десятеро цивільних за друга Гундяєва. Хто він і чи буде продовження?
Соня Кошкіна
За першим столиком, одразу біля сцени сиділи двоє зморених чоловіків у чорних рясах — отці Іван Левицький і Богдан Гелета. Зеленський говорив про них. Напередодні цих греко-католицьких священників з Бердянська звільнили з російського полону, в котрому вони пробули півтора року.
Разом з ними додому повернулися заступник Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джеляль і ще семеро цивільних. Зокрема, Микола Швець, якого звинувачували в підриві військового ДЛРО А-50 у білоруських Мачулищах. У лютому 2023 року ця спецоперація СБУ суттєво перешкодила росіянам коригувати ракети по Україні з білоруської території.
Десятеро осіб. Вони опинилися на батьківщині завдяки тому, що рівно тиждень тому до кордону з Білоруссю доставили засудженого митрополита від УПЦ МП Іонафана (Єлецьких). Це підтвердили LB.ua власні джерела у відповідних службах.
Попри поважний вік (Іонафану 75), клірику дали п'ять років ув’язнення за виправдання російської агресії, антиукраїнську пропаганду, розпалювання міжрелігійної ворожнечі. Він став першим діючим єпископом УПЦ МП (за світськими мірками порівнянно з діючим очільником області), котрому присудили реальний тюремний термін.
У Москві Іонафана приймав цілий патріарх Кирило. Вони дружать ще із 70-х — часів спільної роботи в Ленінградській духовній академії. Він вручив «страждальцеві» орден і тричі (!) подякував за вірність РПЦ.
В УПЦ, яка буцім не МП і спростовує зв'язок з Москвою, на це не відреагували. Узагалі. Жодних рішень про те, як тепер бути з Тульчинською кафедрою, яку Іонафан самовільно покинув (без погодження з Онуфрієм, не оформивши документів «на переведення», як передбачено статутом УПЦ МП), також не ухвалювали. Скоріш за все, трохи згодом (коли хвиля спаде) його — без усіляких пояснень — відправлять на спочинок. Як уже раніше вчиняли з архієреями, що повтікали на болота. Наприклад, з колаборантом Іосифом (Масленніковим), ізюмським Єлисеєм (утік з Харківщини разом з російською армією) або івано-франківським Серафимом (зробив ноги перед самим вторгненням — його попередили) — перелік можна продовжувати довго.
Але що ж це за Іонафан, за якого віддають десятьох цивільних (більше важив тільки Медведчук)? Чому він такий цінний для Гундяєва? Яка його історія?
І чи можна сподіватися, що «кейс Іонафана» стане постійною практикою — коли зрадників у рясах міняють на українських цивільних?
***
Отже, Іонафан (в миру — Анатолій Єлецьких) народився 1949 року на Бєлгородщині в родині військових. Етнічний росіянин, у Києві він опинився через службу батька. Коли прийшов час, поїхав навчатися до Ленінградської духовної академії, де став вихованцем Никодима Ротова.
Останній — абсолютно легендарна постать в історії сучасної РПЦ. Вважається духовним отцем патріарха Кирила. Власне через цю спорідненість з Ротовим Іонафан з Кирилом і зблизилися. Останній в 70-ті роки був ректором Ленінградської академії, а Іонафан саме робив там хорошу кар’єру.
Але коли Кирило перейшов на іншу роботу, Іонафана зі скандалом звільнили. За спосіб життя, що не відповідав статусу монаха. Чим саме він грішив, знаючи про «порядки» в цих колах, можна легко здогадатися. Єдине: важко уявити, наскільки демонстративно це треба було робити, щоб закенселили свої ж (багато з яких грішили тим самим).
Згодом Іонафан повертається до Києва, а 1988-го тодішній митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко, майбутній очільник КП) призначає його намісником Лаври. Лавру саме повернули церкві, почалися активні відновлювальні роботи.
Якийсь час між ними прекрасні відносини: Філарет відзначає Іонафана як вправного господарника, заохочує різноманітними церковними нагородами.
Аж ураз усе закінчується.
Коли відновили статус Лаври, прості кияни масово повертали до неї ікони, богослужбові й побутові предмети, цінності, музейні артефакти — усе те, що вдалося сховати по хатах, коли більшовики грабували церкви.
І от раптом багато цих речей почали… пропадати. Раз, два, три. Стартувало службове розслідування.
Приблизно в той самий час в Іонафана стався конфлікт з фактичною дружиною Філарета, такою собі Євгенією Петрівною Родіоновою. Як він сам пізніше визнаватиме в рапорті на ім'я патріарха Алексія Другого (від червня 1991 року) — знову ж таки через майно, а саме: старе срібло й килимову доріжку.
Тут уважний читач може здивуватися: як так, Філарет (Денисенко) — монах, яка дружина? Звичайно, цей шлюб не був офіційним. Формально Євгенія Петрівна називалася його родичкою або навіть сестрою, але всі свої цю історію знали — від церковного керівництва до пересічних парафіян. Жили вони, не криючись. Познайомилися в Одесі ще в юності: навчаючись у місцевій семінарії, Філарет винаймав куток у квартирі матері Надії. Мали дітей, яких формально всиновила Євгенія Петрівна з дитбудинку.
Знаний випадок, коли на Харківському соборі 1992 року колеги закинули Філарету дослівно таке: «У вас у хаті жінка!». «А у вас у ліжку хлопчики», — огризнувся він.
І був, по суті, правий.
Родіонова була жінкою владною, до пари Філарету, і мала чималий вплив на внутрішньоцерковні процеси.
Тож конфлікт з нею став для Іонафана останньою краплею. Паралельно відбулася публічна суперечка з Філаретом, що той не повинен бути пожиттєвим предстоятелем.
З Лаври за результатами того розслідування його звільнили, з інших посад зняли й на три роки заборонили в служінні.
Тоді ж «смиренний послушник РПЦ» склав знаменитий рапорт Алексію Другому, де на шести сторінках розписав, як фактичний шлюб Філарета ганьбить усю РПЦ і як вони з Євгенією Петрівною вдвох з нього, Іонафана, знущалися.
Зокрема, відіслали в Переяслав-Хмельницький, «за 90 км від Києва», де «мені заборонялося служити українською мовою, хоча 90 % населення міста — українці».
Як бачимо, за тридцять з гаком років погляди людини можуть кардинально змінитися залежно від політичних обставин. Ображений Іонафан попросив Філарета відпустити його до Москви, на що той назвав його Іудою в рясі, розкольником й автокефалом.
Наводимо документ повністю, він зберігся в приватному архіві митрополита Олександра Драбинка.
Після вигнання з МП Іонафан вирішив… пересидіти в автокефалів. Так, не дуже канонічно. Але його, людину-флюгер, це не засмучувало.
Тим більше, що коли боротьба з Філаретом стала в РПЦ трендом, його повернули. І відправили в Суми. Однак довго він там не затримався. Раптом з кафедрального собору міста почали зникати цінності. Місцеве духовенство не повірило в «співпадіння», і Іонафана перевели в Херсон. Ви будете сміятися, але там ситуація… повторилася. Знов розкрадання, скандал і звільнення.
Тульчин став для Іонафана останньою зупинкою. Тепер уже все зароблене непосильною працею записував на свого вікарія Сергія Аніцоя. В тому числі елітний позашляховик, в якому Іонафан сидів у момент вручення йому підозри від силовиків. Аніцой, як і Іонафан, має російське громадянство, але зараз спокійно продовжує служити в Тульчині.
Ось така коротка історія. Завершити яку хочеться цитатою Іонафана з того самого рапорту: «Мені по-людськи незрозуміло й образливо: чому церковні канони діють у нашій Церкві лише вибірково й у сторону рядового єпископату? Чому не діє принцип рівної відповідальності всіх архієреїв, незалежно від посади чи ієрархічного становища?».
Дійсно, чому?
***
Згідно з офіційною інформацією, від початку великого вторгнення за матеріалами СБУ розпочали кримінальні провадження щодо понад 100 кліриків УПЦ МП (згідно з неофіційними даними LB.ua, їх уже майже півтори сотні). З них 48 оголосили підозри, а 25 уже отримали вироки суду.
З цих фігурантів мінімум 14 є митрополитами, тобто найвищими посадовими особами в церковній ієрархії (точна цифра не розголошується зі зрозумілих причин). Після вироку вони можуть написати прохання на обмін (що, до речі, спочатку зробив Іонафан, потім він це прохання відкликав, але згодом знову передумав). Кожен з них є, без перебільшення, козирем в українському обмінному фонді.
Уявляю, на скільки може потягнути, приміром, Арсеній Святогірський, який у 2014-му переховував у своїй лаврі озброєних бойовиків Гіркіна. Або Черкаський Феодосій, який має загалом уже п'ять підозр і якому, за його ж словами, обмін пропонували представники СБУ.
За оцінкою омбудсмана Дмитра Лубінця, у російському полоні перебувають приблизно 14 тисяч цивільних українців. Плюс понад 20 тисяч дітей. На відміну від військових, цивільних не міняють, тільки повертають. Тобто це добровільний жест РФ, змусити до якого неможливо. Той самий Лубінець свідчить: оце повернення десяти бранців — перший випадок, коли Ватикан допомагав саме з дорослими цивільними, раніше Престол втручався, лише коли йшлося про дітей. Тож є всі підстави сподіватися, що «кейс Іонафана» можуть масштабувати.
Інше питання: чи потрібна РПЦ така кількість українських зрадників і як це вплине на реноме її дочірньої структури — УПЦ МП. А втім, здається, останній втрачати вже нічого. Репутаційно так достоту.
