Деякі думки про Московський Патріархат в Україні і про себе в Московському Патріархаті

«Вище України тільки небо, але й небо над Україною — Україна!»
Петро Осадчук, письменник.

«Хто любить свого батька чи матір більше, ніж Мене, той не гідний мене».
Євангеліє від Матвія, 10, 37.

Усе написане далі – окремі думки про наболіле, не завжди послідовні, не підпорядковані системі. Заважають зосередитись шум у квартирі і голові, безнадійна розсіяність, хронічна обжерливість та інші неприємні чинники (про безграмотність тут і говорити нічого). Хоча, певно, треба було б казати, що це такий літературний хід…

Не раджу починати це читати, якщо у Вас обмаль часу або Ви кудись поспішаєте: ви можете не зрозуміти мене. Проте так може статися за будь-яких умов.

*     *     *

Одного разу я йшов зі свого дому до іншого дому і зустрів поважного, пристойно одягненого чоловіка. Мені доводилося бачити його і раніше. Щось особливе проглядалося в його зовнішності, а крім того інтуїтивно відчувався його внутрішній склад, його дух. В той момент я припустив, що переважно такого типу люди складають клір Київського Патріархату. Поруч з цим паном йшла якась пані, можливо, його дружина. Вони вели розмову. “Бу-бу-бу… Проклятий москаль!… Бу-бу-бу…” – це все, що залишилося в моїй пам’яті з випадково почутого. Пізніше хтось мені сказав, що той пан ніякий не клірик, а всього лише викладач в університеті.

Ось єдине, не дуже вдале фото цього поважного пана з мого фотоархіву.

Чимось згаданий персонаж нагадує мені товариша у мережі FaceBook, американського українця, викладача університету в Місісіпі, шановного пана Юрія. Це поважний і цікавий чоловік, який розповідав на сторінках сайту «Православ’я в Україні» та у ФейсБуку про свій життєвий шлях і свідомий прихід у православ’я. Релігійна громада, до якої він належить, знаходиться в юрисдикції Константинопольського Патріархату. Коли пан Юрій навідується в Україну, для нього не становить проблеми помолитися і причаститися в будь-якій з православних церков, незалежно від юрисдикційної приналежності. Але це не свідчить про його індиферентність. Навпаки, пан Юрій дуже любить Московський Патріархат… посварити. Його регулярні випади проти цієї церкви якраз і надихнули мене взятися за клавіатуру і настрочити цей текст.

Дякую Вам, пане Юрію, Ви моя муза!

Сподіваюсь, він не образиться, якщо я далі по ходу написання тексту ще якось згадаю його ім’я.

*     *     *

Московський патріархат в Україні давно став притчею во язицех. Час від часу провокатори різного роду, починаючи з тих, що ненавидять церкву, і закінчуючи тими, що увінчали свої голови білими шапками і мали б відстоювати її достоїнство, наносять все нові і нові рани на її тілі. Я живу з розумінням цього і не можу не перейматися цим. Мене це стосується безпосередньо, адже я належу до цієї конфесії і я священик.

Те, що я зараз пишу, можна справедливо назвати самокопанням. Я хочу з’ясувати, що сформувало мою ідентичність: де мав місце свідомий вибір, а де мене формувало середовище, так що теперішній я – ось такий, а не інший, в цьому стані, а не в інакшому.

З іншого боку, мені хотілося б розповісти ближнім і дальнім про причини, з яких я зробив свій вибір. Не довести щось комусь, а донести ту просту і неймовірну істину, що в світі людей об’єктивності не існує, але кожен в силу своїх розуміння, відчуття, інтуїції, досвіду тощо обирає свій шлях, ніби-то винятково правильний, світлий і спасительний. Безумовно, всі ми пам’ятаємо і про руку Господню, яка веде нас по житті, але наше сприйняття цїєї дійсності надто індивідуальне, тому й розповсюджуватись про це не завжди коректно і доцільно.

*     *     *

Спочатку була незграбна молитва. Потім було слово, друковане, періодичне, переважно зі сходу України. Я, вчорашній учень і завтрашній студент, почав читати і дізнався про конфесійну розділеність українського православ’я. Мені пояснили, хто винний і що робити. Аргументи на користь канонічності УПЦ та неканонічності УПЦ-КП та УАПЦ були для мене досить переконливими. Були й інші аргументи, про що буде сказано далі. Але все це – здебільшого надбання розуму, і саме по собі не спроможне породити віру і закохати у Церкву. Книги відкрили мені багатство віри і світ святих людей. Я став молитися по молитвослову церковно-слов’янською мовою. Потім був храм УПЦ (МП), найближчий до мого дому, де розпочалося моє воцерковлення. Проповіді священиків та поодинокі бесіди з настоятелем теж справляли на мене очевидний вплив. Я став нести послух на кліросі і розпочалося якесь спілкування з людьми церковними. Все це мені дуже подобалось, я сприймав храм як наймиліше місце на землі, адже це було те місце, де знайшов мене Бог. В мені визрівало і зрештою визріло бажання пов’язати своє подальше життя виключно з Церквою, з цією Церквою.

– Москальський виродок!
– Зрадник, хай тобі!
– Антихрист!!!
– … !

З того часу я подорослішав, більше в своєму досвіді і розумінні, ніж за віком. І, як належить дорослим, частково переосмислив і до цього часу переосмислюю свій вибір, про який не шкодую. В ієрархії цінностей і пріоритетів відбулася певна ротація, що тепер дає можливість бачити і оцінювати церковні та навколоцерковні проблеми в іншому світлі. Бог явив мені гарних і тверезих людей у моїй церкві, а також серед тих, що належать до інших конфесій, і це дає мені сили вчитися терпимості і доброзичливості у відношенні до “своїх” і “не своїх”.

*     *     *

Розмови про (не~)канонічність не приносять плоду. Для людей з кругозором в 1 м² завжди все є очевидним, але не для мене. Церковні постанови надзвичайно цікаві і важливі, але. Всі зогрішили і не варті Божої ласки. Канони порушуються давно, всіма без винятку, перманентно і… не завжди це погано. Тому питання “канонічності” мені не хотілося б зачіпати, залишимо це фахівцям. Гадаю, цілком можливо говорити про проблеми українського православ’я без посилання на канони.

Значно важче тут оминути область церковної історії, адже саме в ній ми нерідко знаходимо відповіді на запитання, які ставить перед нами сьогодення. На жаль, особисто для мене історія християнської Церкви, як і історична наука загалом, це якийсь неосяжний простір, перед яким я відчуваю своє повне безсилля. Я серед тих птахів, що не знаходять в собі сил долетіти і до середини цієї ріки. Тому торкаюся питань історичних завжди з усвідомленням того, що імовірно я ще багато чого не знаю з того, що мені належало б знати, або не торкаюся їх взагалі.

Що ж тоді залишається? Чим оперувати в цьому дискурсі і на що посилатися?

Я хочу подивитися на всю цю епопею очима простого православного християнина, який намагається, не більше і не менше, зберегти вірність Господу і Його Церкві.

*     *     *

УАПЦ

Мені не подобається фундамент, на якому постала ця церква. Я не розумію інженерів, які її проектували, і не можу оцінити їхню кваліфікацію. Задля чого вони вчинили такий небезпечний трюк з рукоположенням свого першого єпископа? Та й наступного. Як можна з цим змиритися? Моя християнська совість відмовляється це прийняти. У випадку, якщо світове православ’я коли-небудь в цілях ікономії закриє на це очі і прийме УАПЦ у своє лоно, я зі смиренням і послухом теж це прийму. А до того я не знаходжу для себе місця в цій церкві.

УПЦ-КП

По суті справи є два ключові моменти, які відштовхують мене від цієї конфесії. Найперше – це особистість колишнього предстоятеля УПЦ, теперішнього патріарха УПЦ-КП, Філарета. Я припускаю, що він класний менеджер, непоганий богослов і має інші гарні якості. Але є речі, а краще сказати вчинки, з якими неможливо примиритися. Якось я вже писав про це ^{(див. тут)}. Усе свідчить про те, що еклезіологія, політичні вподобання, проукраїнська спрямованість та інші риси, що властиві нинішньому патріарху Філарету, сформувалися і проявили себе лише тоді, коли цього стала вимагати кон’юнктура. У цьому світлі патріарх виглядає чи то неправдомовцем, чи людиною безпринципною, що змінює свої погляди на надважливі питання, зокрема щодо природи Церкви Христової, залежно від обставин і власних амбіцій, від чого страждає його паства. Але не це головне.

У нас повелося зрадників і клятвопорушників зводити у ранг героїв. Не знаю, це хвороба нашого часу чи щось інше, але я цього не приймаю. Хіба є героїзм у вчинку Іуди, Брута і подібних до них персонажів? Або який героїзм у підступній зраді імператора чи царя? Де ж шляхетне “іду на ви”?

Я не здатен осягнути, як можна називати своїм предстоятелем чоловіка, який перед Господом і собором братів-архиєреїв заприсягнувся скласти з себе повноваження предстоятеля і скликати собор єпископів для обрання нового предстоятеля, а свого слова навіть не думав дотримуватись? Чи може просто передумав, заради щастя ближніх? Безумовно. Тема патріарха Філарета для мене закрита.

Уривок з документального фільму «Анатомія розколу».

Повна протилежність духу Христовому – дух насильства. Начеб-то “за поступ, щастя й волю” здавна християни християн переслідували, спалювали на вогнищах “на відпущення гріхів”, гноїли у темницях, нещадно побивали. Сплеском ненависті, відвертим розбоєм, святотатством і богозневагою утверджувався Київський Патріархат в окремих регіонах України. Я лучанин, тому посилаюся виключно на події 1992-го року в місті Луцьку. На той момент, коли все це відбувалося, я був ще дитиною і нічого не розумів. Але знаю багатьох учасників тих подій і від їхніх гірких спогадів стає моторошно. Була наруга над святинею, було кровопролиття, було кілька смертей від побоїв. Кредо розбійників, за словом того ж письменника, було: “На добро чи на зло – бути українцем!”

Усім, хто хоче краще познайомитися з хронікою тих подій, настійливо рекомендую прочитати ось це: «Релігійні війни в Україні: Волинь, рік 1992».

Короткометражний фільм про життєвий шлях митрополита Ніфонта (Солодухи).

Я обіцяв знову згадати пана Юрія. Згадую і риторично запитую у нього (а в його особі багатьох інших ревнителів благочестя): як можна з цим примиритися? Ось Ви нещодавно, говорячи з товаришами про любов до ворогів і про пошук компромісу, запитували: як можна йти на примирення з тим, хто, не дай Боже, гвалтує твою дочку? Вельмишановний, два десятиліття тому була згвалтована моя церква – Христова Церква, – майже буквально згвалтована. Це зробили люди, які не знали церкви ні до того, ні після того, нехристи і невіри, п’яні матроси в шароварах, а свічку тримали представники влади і правоохоронних органів. Найстрашніше у цій історії те, що вся ця вакханалія відбувалася з благословення єпископату КП.

Протягом двох десятиліть поважному священику, що станом на сьогодні півсотні років добросовісно відслужив Богу і людям на парафії, доводиться чути: “ти, москаль!” від тих, які ще вчора в пелюшки пісяли, чиїх батьків і більш старших людей хрестив, вінчав, проводжав в останню дорогу.

Церкву і досі намагаються гвалтувати різного покрою виродки, але кров її на них і на дітях їхніх.

В серпні 2010-го року патріарх Філарет нагородив Олега Тягнибока орденом
святого рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня.

Ми любимо говороти про європейські цінності, хвалити цивілізовану систему судочинства, повагу до прав людини. Європа дала оцінку подіям 1992-го року (див. посилання вище). Тепер черга за українцями, за православними. Без подвійних стандартів.

*     *     *

Кілька слів про справжнього священика і справжніх християн

Протоієрей Валентин Негода – справжній священик. Йому тепер 82 роки.

По закінченні школи усе його подальше життя пов’язане зі служінням Богу. Був постриг у читця, іподияконство, навчання в духовній семінарії та академії, викладання у семінарії та робота в єпархіальному управлінні.

1. Святіший Патріарх Алексій (Симанський). 2. Митрополит Николай (Ярушевич). 3. Іподиякон Валентин Негода.

Але цікаво не це. Отець Валентин віддався Церкві без останку. Його життя – це тернистий шлях одинокого священика, що відмовив собі у радощах сімейного життя. Він мав усі завдатки і можливості для створення гарної кар’єри. Його викликали до екзарха-митрополита Філарета, спокушували єпископською митрою і світлим майбутнім – батюшка відмовився. Він був людиною на своєму місці, благородним і порядним священиком. Коли мені після священицької хіротонії доводилося служити у соборному храмі нашого міста, в моїх очах о. Валентин був єдиним священиком, що справді з вірою і благоговінням молиться Богові. Тому ми з дружиною сприймаємо як дар Божий і велику честь той факт, що ми є тією останньою парою, яку станом на сьогодні повінчав батюшка.

На цвинтарі біля могили архиєп. Даміана (Марчука), поряд з Феодосіївським храмом. 1. Митрополит Філарет (Денисенко). 2. Єпископ Варфоломій (Ващук). 3. Пророієрей Валентин Негода. Дізнайтеся, що сталося з цією могилою влітку 1995-го року >>>

Отець Валентин Негода понад 20 років років життя віддав парафії. Бог дав йому сили і вміння преобразити життя громади, відреставрувати храм на честь святителя Феодосія, зробити, що називається, з глини цукерку, занепале перетворити на процвітаюче. Спокійного, врівноваженого, мудрого, доброго і шляхетного пастиря неможливо було не любити. Священнику віддячили сповна.

Зустріч однокласників, випускників Московської Духовної Академії 1954-го року. 1. Протоієрей Валентин Негода. 2. Архимандрит Кирил (Павлов), духівник Троїце-Сергієвої Лаври.

1992-го року напередодні престольного свята частина парафіян на чолі з о. Валентином молилися перед запечатаними дверями храму. Відслужити вечірню службу їм не судилося. Адептами новоутвореного патріархату священиків та вірян було жорстоко побито і розігнано. Співробітники правоохоронних органів, зокрема підрозділу “Беркут”, наче телята споглядали ці безчинства, зайнявши начеб-то позицію невтручання. Чиновники теж споглядали і радісно потирали руки. Коли дорогу було розчищено від “зайвих” людей, двері були відчинені, розпочалася вечірня відправа. На архиєрейський амвон, встановлений ще задовго до цього для зустрічі єпископа Ніфонта (Солодухи), ступила нога архиєрея, іншого архиєрея. Київський патріархат відзначав торжество беззаконня.

Близька мені людина була серед тих побитих, нирка страшенно боліла протягом тижня. До захоплення храму вона несла послух на кліросі. Йдучи того вечора в напрямку від храму, вона зустріла колегу-хористку, що квапилася на вечірнє богослужіння.

– Ну, що там відбулося? – запитала хористка.

– Що-що… Побили нас та й усе.

На цьому розмова закінчилася і кожен попрямував туди, куди й планував. Індиферентність – тяжка хвороба. Як казав мій покійний вчитель музики Михайло Йосипович, посилаючись на древніх греків: «Найстрашніші люди не ті, що вбивають та грабують, а ті, з мовчазної згоди яких все це відбувається».

Отець Валентин після цих подій звертався до декого з тих, що зберегли відданість йому і Церкві, запитуючи, чи не хочуть і вони залишити його. Згадуються євангельські рядки: «І сказав Ісус Дванадцятьом: Чи не хочете й ви відійти? Відповів Йому Симон Петро: До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6: 67-68). Мабуть в такому ж дусі відповідали і священику.

Примножує Господь дні життя пастиря-сповідника, не зважаючи на багатолітні хронічні хвороби. Сам батюшка розцінює це не інакше як чудо Боже. Він і дотепер звершує Божественну Літургію, і щоразу з глибоким розчуленням та зі сльозами на очах.

«Пам'ять про праведного на благословення, а ймення безбожних загине» (Пр. 10: 7).

Многая літа справжньому пастирю і християнам-сповідникам!

P.S. Краще і цікавіше про батюшку може розповісти прот. Валентин Марчук та деякі інші священики, котрі знають його змалку.

* «На Волыни, в г. Луцк летом 1995 г. возле перешедшей в УПЦ-КП Феодосиевской церкви филаретовцы раскопали и ограбили могилу епископа Волынского и Луцкого Дамиана (Марчука), умершего в 1988 году, и известного своим критическим отношением к УАПЦ. Представители Волынской епархии УПЦ-КП (ректор семинарии Петр Винцукевич, священник Феодосиевского храма Богдан Грынив) открыто поддержали акт вандализма, заявляя, что покойный владыка был стукачом, а значит, правильно сделали, что надругались над его могилой - мол, не место его могиле возле "украинского храма", пусть увозят кости "московского попа" в Москву. Так и оставались разбросанными кости владыки, пока сторонники УПЦ-МП под охраной милиции не добрались туда, и не привели в порядок захоронение. Правда, глумление над мёртвыми ещё никого счастливым не сделало; у Богдана Грынива вскоре после этих событий умерла матушка, у Винцукевича тоже всё пошло наперекосяк. Так что головой надо было думать, прежде чем что-нибудь эдакое вытворять...» // Взято з одного з коментарів до нещодавно опублікованої статті «Конфликт между УПЦ и “музейщиками”…» на сайті «Релігія в Україні».

*     *     *

Браття і сестри, не зневажайте тих, хто належить до УПЦ (МП), спробуйте їх зрозуміти! Багатьом з них безневинно було нанесено тяжкі душевні рани, що й досі кровоточать. І саме у цьому ключі слід сприймати їхній вибір.

Скажу за себе. З яких причин я усвідомлюю себе чадом цієї церкви?

• Через те, що я противник автокефалії УПЦ? – Ні.
• Я благоговію перед московськими патріархами? – Ні.
• Я сповідую ідеологію “руського світу”? – Ні.
• У мене проросійські політичні вподобання? – Ні.
• Я противник використання української мови у богослужінні? – Ні. Я сам служу українською.
• Я за євхаристійну єдність світового православ’я? – Так.
• Я за мирні внутріцерковні дискусії, поступ і просвіту? – Так.
• Я проти революцій та сепаратизму у церкві? – Так.
• Я проти етнофілетизму, націоналізму, політики та ідеологій в церкві? – Так.
• Я проти насильства і кровопролиття? – Так.
• Я чекаю покаяння від зрадників євангелія Христового? – Тільки так.

Ми чекаємо покаяння. Це слово для сучасників незрозуміле, воно наче таємниця за семи печатями. А дехто, здається, і навмисне спотворює його і зображає у неправдивому світлі. Колись головний по атеїстах і колись президент Леонід Кравчук каже, мовляв, Москва хоче, щоб патріарх Філарет на колінах приповз просити прощення чи щось у цьому дусі. Дурниця! Покаяння не передбачає приниження людської гідності. Не Москва, а православні українці очікують дня, в який зло буде назване злом, клятвопорушення буде назване зрадою, розбій проти церкви буде названо боговідступництвом. Все.

*     *     *

Як могло б бути

Автокефали могли б не рубати з плеча 1921-го та 1992-го р.р., зберігаючи євхаристійну єдність зі світовим православ’ям і пам’ятаючи пріоритети, що дані в Євангелії: “Щоб були усі єдині” (Ін. 17: 21). Митрополит Філарет міг би залишитися в церкві і далі тримати курс на українізацію та автокефалію, навіть якби довелося бути дисидентом в середовищі українського єпископату. Але в церкві. Можна було б енергію церкви спрямувати на просвітництво вірян в питаннях віри та благочестя, сприяти розвитку внутріцерковного діалогу щодо можливості автокефалії і необхідних реформ церковного устрою. Можна було б зберегти єдність православного народу і запобігти міжусобним конфліктам.

Господь довготерпеливий і многомилостивий, він приймає у Свою Церкву людей з кардинально протилежними поглядами на різні питання, але об’єднаних однією вірою і одним упованням. Церква відчиняє свої двері для “лівих” і “правих”, терпляче та дбайливо намагається зростити в їхніх серцях плоди духовності, привести до пізнання істини, до спасіння. Церква однаково терпить в собі митр. Софронія і митр. Агафангела, Юрія Чорноморця і Василя Анісімова і багатьох, багатьох інших. Цілком імовірно, що декого з кліру УПЦ та простих вірян давно варто було б відправити на космічному кораблі на заслужений відпочинок: борознити безкраї простори юніверсу, засновувати монастирі і місіонерські центри. Але не все так просто, як хотілося б. «Раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його [бур’ян] повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив» (Мф. 13: 28-30).

Як бути

Молімося, щоб Господь умудрив усіх нас, скерував нами та привів до бажаного та очікуваного всіма єдинства.

Дякую за терпіння!

А тепер розслабтеся і послухайте якусь гарну і спокійну музику. Я увімкну Баха, четверту частину “Wachet auf” (або "Sleepers Awake"), написану до євангельського тексту Мф. 25: 1-13.

о. Ігор ГРИГОЛА

"Мистецтво жити", 14 червня 2011 року