Дивосвіт церковного шитва України

Нова книга Тетяни Кара-Васильєвої «Шедеври церковного шитва України (ХII — ХХ століття)» знайомить читача з однією чи не найбільш цікавих й досі мало знаних широкому загалу сторінок вітчизняної культури — з дивовижним світом церковного шитва України. Тісно пов’язане з іконописом і фресками, а пізніше з гравюрою, мистецтво шитва було їх своєрідним продовженням, й сказати б, оригінальною парафразою в іншому матеріалі та жанрі. Автор об’ємно і повно окреслює широку панораму розвитку церковного шитва України, починаючи з гаптованого у ХIII ст. зображення Богоматері-Оранти з Софії Київської й, завершуючи плащаницею, вишитою О. Праховою за малюнками М. Васнєцова для Володимирського собору в Києві на початку ХХ ст. Ілюстративний ряд, унаочнюючи унікальні твори церковного шитва демонструє безперервність розвитку цієї галузі релігійного мистецтва. Однак найбільший корпус, досліджуваних пам’яток, що зберігся до наших днів, представлений здебільшого матеріалами ХVII — ХVIII ст. І це не випадково. Бо саме впродовж цього періоду церковне шитво зазнало свого найвищого піднесення, перетворившись на самостійний різновид української культури, позначений рисами яскравої національної самобутності. Розвиток гаптарства в Україні був тісно пов’язаний iз діяльністю жіночих монастирів, які були визначними осередками культури та просвітництва. На зламі ХVII — ХVIII ст. провідним центром шитва виступає Києво-Вознесенський Печерський монастир на чолі з ігуменею Марією Магдаленою Мазепиною та її родичками Мокієвськими. В дослідженні автором аналізуються підписні вкладні роботи родини Мазепи в яких знаходимо портретні зображення донаторів — ігумені та славнозвісного гетьмана. Не обійдена увагою в книзі й діяльність Чернігівського П’ятницького й Києво-Флорівського монастирів, черниці яких були родоначальниками стилю бароко у гаптарстві. На противагу іншим видам середньовічного мистецтва, монастирські архіви дозволяють встановити авторство виконавців вишивки, а також простежити непрості долі черниць-гаптарок й жінок(!)-іконописців. Явлені вперше на сторінках рецензованого видання, вони вельми суттєво доповнюють наші уявлення про роль жінки в культурно-освітньому житті України на зламі доби середньовіччя та ранньомодерного часу. Простежуючи стильову еволюцію напрямків розвитку шитва від поствізантійських впливів до ренесансу, бароко і рококо, а також модерну, дослідниця наголошує на тому, що найвизначніші твори були створені під впливом стилю бароко, який знайшов в Україні самобутню місцеву інтерпретацію і якнайкраще відповідав українському національному характеру. Інновації бароко зачепили найпотаємніші глибини української культури, позначившись на подальшому розвитку як народного, так і професійного мистецтва, їх національно-ментальному забарвленні. Отже, образотворче шитво розвивалося в єдиному із загальним напрямком руслі розвитку українського мистецтва, насамперед, стінопису, іконопису, а пізніше гравюри, різних видів декоративного мистецтва, а також тогочасною літературою, освітою, богословською та естетичною думкою, релігійними уявленнями, особливостями народного світосприйняття та національного менталітету. Видана з благословення Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України інформаційно-видавничим центром Української Православної Церкви, ця ошатно, зі смаком оформлена книга є спільним церковно-світським виданням. Безперечний успіх цього проекту засвідчує необхідність подальших творчих пошуків у галузі наукових досліджень та популяризації історичних надбань нашої культурної спадщини.
http://www.day.kiev.ua/43603/