Ці мої думки не мають на меті когось присоромити чи образити. Радше пригадати собі та іншим про велич священичого покликання бути сіячем.

Останнім часом мені трохи страшно і трохи соромно за багатьох своїх друзів. Так сталося, що більшість з них є священиками. А це означає, що мали б служити Правді. Служіння Богові,  вимагає мудрості, второпності, витривалості і завзяття. Але соціальні мережі не дадуть збрехати, що ми всі забули про те, чим є правда.

Після заборони Вконтакті та Однокласників Фейсбук став пристановищем тих, хто служить брехні. Цього було завжди у "дітищі" Цукерберга. Але останнім часом він перетворився на своєрідне "задзркалля".  І це не просто метафора. Колись задня частина дзеркал була срібною. Так і зараз хтось за 40 срібняків маніпулює правдою в інформаційному просторі. Хто, як не священики мають бути на стороні правди? Натомість, і за це сумно, так не є.

Колись було непросто перевірити, чи священик працює над собою. Сьогодні допис в соціальних мережах є маркером того, чим хто живе, хто що читає, хто в що вірить  і хто чого боїться. Ми не є те, що їмо, а те, що читаємо. І коли священик читає статті без автора, поширює  сайти з фейковими публікаціями, вірить у всілякі теорії змов, поширює ненависть і розбрат, він грішить проти правди. Перевіряти інформацію, яку нам пропонують, мало зробити такою ж звичкою, як чистити зуби і вмиватися перед їдою. Це має статися обов'язком, як молитися і працювати.

Інформація має здатність не просто впливати на людину, а робити її сліпою і глухою. Ірраціональний хід думок, поділ всіх на "свій"-"чужий", використання фейків та неперевіреної інформації, популізм та інфантильність, це тільки деякі риси, які я помічаю останнім часом у своїх друзів. Бажання змінити когось: владу, сусіда, ближнього є причиною, щоб не мінятися самому. Я пробував покликатися на списки таких сайтів, які складені журналістами, жодної реакції. Я спостерігаю повзучу  "ватизацію" нашого духовенства. Хтось поширює "пророцтва афонських монахів", хтось "відфотошоплені" фотографії хмар, хтось якісь незрозумілі об'явлення. Та найбільшим дном я вважаю поширення "зради", всього негативного в суспільстві та політикумі.

Це так по-українськи, шукати винним у бідах когось з неукраїнців і робити собі з неукраїнця нового політичного месію! Це так по-нашому, жертися між собою, створювати нові партії, виправдовувати зло і вкотре намагатися перемогти у війні зовнішнього ворога! Це так знайомо, винуватити у всьому владу і нічого крім критики не пропонувати (окрім того, щоб самому пересісти в крісло).

Мене вже не дивує те, що священик в мережі більше поширює постів проти власної влади, аніж проти агресора, з яким ведемо боротьбу. Це стається тоді, коли духовна особа не має що запропонувати людям. Ні у вигляді проповіді, ні у вигляді плодів власної пасторальної праці, ні у вигляді власної сформованої позиції. Натиснувши "Поширити", кожен священик несе відповідальність за те, що може подарувати надію, а може забрати залишки надії в того, хто читає те, що поширили. Що ми можемо дати взамін тієї надії, яку ми відібрали в людей? Якою буде наша проповідь, якщо все бачимо в чорному кольорі?

В декого з отців на сторінці я ніколи не бачив свого слова, лише коментарі слів інших. Жодної спроби принести людям Благу Вість! Кого чи чого ми боїмося? Чому переймаємося чужою критикою? Хіба не ми є сіячами? Покликання священика бути "ретрансляторами" Бога, а не інформаційних шулерів. І сіяти треба слово, а не кукіль. Якщо на "інформаційному полі" кукілю стане більше ніж зерна, Бог кожного з нас запитає зокрема: хто, що і як сіяв. Біймося бути "заблокованими" Богом після нашого мовчання.