«Довелося похрестити російського вояку». Історія єпископа, який вирвався з окупованих Олешків
Михайло Глуховський
«Колаборантів у нас менше, ніж можна було очікувати»
Місто Олешки на лівому березі Дніпра у Херсонській області, потрапило в окупацію вже із перших днів повномасштабної війни. У місцевих мешканців було дуже мало можливостей евакуюватися.
В окупації опинився і єпископ Херсонський і Таврійський Никодим, керуючий Херсонською єпархією УПЦ/ПЦУ.
«Главком» зустрівся з єпископом Никодимом у Києві, біля однієї з лікарень. Єпископ привіз маму на лікування після кількаденної подорожі з окупації через Росію та країни Євросоюзу. Архієрей каже, що в Олешках люди вірили, що після швидкого звільнення Київщини і Чернігівщини, а потім Херсона черга дійде і до них, вони чекали і чекають на Збройні сили. А поки виживають, як можуть.
В інтерв’ю «Главкому» єпископ Херсонський і Таврійський Никодим розповів, як починалася окупація в Олешках, як йому довелося похрестити російського військового, як люди рятувалися під час теракту на Каховські ГЕС, а також поділився досвідом спілкування з ФСБ.
«У перші дні окупації в лікарні Олешків лежали і наші, і окупанти»
Владико, вітаємо вас із тим, що вибралися до вільної України! Давайте почнемо нашу розмову з того, що відбувалося в Олешках на початку повномасштабної війни.
Олешки стрімко опинилися у ворожому тилу. Зранку, після новин про повномасштабну агресію Росії, люди ринулися до магазинів і заправок. Черги, стривожені обличчя. Ще не встигли повернутися додому, як почалося бомбардування в районі Антонівського мосту ворожою авіацією.
Станом на обід виявилося, що певна частина священнослужителів встигла виїхати. Не скажу, що мені це сподобалося чи викликало співчуття, бо відразу особисто у мене виникло питання: а з народом хто має бути, адже люди в місті лишаються? Один священник подзвонив, каже, що сам уже в Умані. Тобто ти вже в Умані, а як же парафіяни?!
Позаяк я залишився у місті, священник попросив за можливості його попідміняти. Що тут скажеш, рідне місто, я архієрей, мама – парафіянка у тому храмі, де підміняти… Не кину ж я людей напризволяще. Довелося підмінити священника, який виїхав. Тоді ще не здогадувався, що ця історія для мене триватиме півтора року.
Це був кінець зими, початок весни. Вода, світло, газ були?
Через пару днів після початку бойових дій розбомбили газорозподільчу станцію. Зник газ в Олешках, стало холодно. Наші місцеві майстри за 10 днів поремонтували труби, і газ знову з’явився. Потім зникала вода, почалися постійні проблеми з електрикою.
У перші дні окупації все було сумбурно. Наприклад, у місцевій лікарні лежали і наші поранені, і окупанти.
Окупація – особливий досвід. Під час спілкування з людьми, які були не в окупації, чим далі, тим складніше було відповідати на питання «як ти?». Щоразу складніше було передати словами цей досвід і відчуття, бо важко це з чимось порівняти. І нікому б ніколи не побажав це пережити на власному досвіді, щоби розуміти. Краще нехай ніколи не знають і не розуміють цього.
В Олешках досі лишаються люди. Зовсім не тому, що колаборанти. Колаборантів переважна меншість, їх виявилося набагато менше, ніж можна було очікувати. Це наша земля, навіть під тимчасовою окупацією, там наші люди. І якби всі виїхали, місто би росіяни давно пограбували повністю. Бо у тих, хто виїхав, вантажівками вивозили все, що бачили. Грабувати дім з мешканцями важче, навіть з автоматом в руках. Були випадки, коли місцеві зустрічали орків з ломом на порозі і казали не лізти до хати. Так захищали не тільки своє житло, а й сусідське, чи родичів, тих, хто виїхав.
Чи були проблеми з продуктами? Якщо так, то як вирішували?
В Олешках працювала торгова точка, відома у місті як оптова база, де люди купували продукти харчування. Дешевше, ніж на ринку чи десь ще. Коли почалася окупація, туди поступово почали завозили продукти з Мелітополя, Бердянська, Криму. З Херсона з часом не стало що везти. Спочатку все можна було купити за гривні, потім окупанти почали впроваджувати рублі. Асортимент був досить дивний, продукти здебільшого низької якості.
З початку січня 2023 року заборонили обіг гривні. Але у людей було обмаль рублів. Не скажу, що був голод, але певні проблеми з постачанням були. З ворожою гуманітаркою ще була окрема тема. До нас у храм приходили якісь люди, пропонували продукти. Ми акуратно відмовлялися, якось самі викручувалися. Як і багато хто. На початку свою гуманітарку вони вручали мало не насильно, долаючи тихий спротив населення. За відмову можна було потрапити на яму, розповідали мені про випадки. У наших парафіян помітних проблем з продуктами не було, тому що багато хто мав свої городи, або їхні родичі мали.
Світ знає про те, що сталося у Бучі, Ірпені, Бородянці, де росіяни знущалися з українців. А як окупанти ставилися до мешканців Олешків?
Стикатися з «радостями» від присутності російських окупантів жителі Олешків почали поступово, по наростоючій. Спочатку росіяни, мабуть, не наважувалися масово зупинятися у місті, мешкати у його межах. Потім все змінилося на гірше для місцевого населення.
А загалом, як і більшість інших людей, я старався поменше з ними зустрічатися. Чим далі, тим частіше вони людей зупиняли, перевіряли у місцевих вміст телефонів. Про викрадення людей, ями, феесбешні катівні, Росгвардію, допити знають, думаю, всі і так.
«Окупанти не надто переймалися, російська ми чи українська церква»
Окупанти заважали вам служити? Забороняли місцевим мешканцям відвідувати церкви?
По області ситуація у цьому плані була різна. В Олешках була можливість служити. Більше того, у храмі УПЦ/ПЦУ я служив до самого від’їзду, і ми поминали митрополита Епіфанія як предстоятеля Церкви, і молилися за Україну, владу і наше військо на єктеніях (сукупність молитов з проханнями і зверненнями до Бога, які від імені вірних читає диякон чи священник під час кожного богослужіння, – «Главком»).
Перебуваючи в окупації, я регулярно спілкувався з предстоятелем УПЦ/ПЦУ, Блаженішим Митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм. Блаженніший морально і всіляко дуже нас підтримував. Розповідав йому під час спілкування, як ми на місці тримаємося, що відбувається у місті, як загалом справи у єпархії. Чи приходять до нас з «візитами», як у церкві служба іде. Зі священнослужителями і певними людьми з нашої єпархії ми також були на зв’язку через інтернет.
Що стосується окупантів саме військових, то ті не надто переймалися, російська ми чи українська церква. На відміну від Росгвардії і ФСБ. Була певна різниця, як ставилися до церкви і взагалі до населення представники ФСБ, Росгвардії і армійці. Біля нашого храму в Олешках, де я служив, стояв генделик. Росіяни в окупованому місті ввели сухий закон, але у тому генделику усе алкогольне було і вони там товклися постійно. Тому, бувало, п’яні заходили до церкви, пускали сльозу, свічки ставили, хрестики купляли.
Був випадок, коли їхній військовий прийшов похреститися, той був тверезий. Володимир із Тамбова, років трішки за 20. А священник як лікар, якщо людина прийшла до Бога, з релігійних особистих мотивів, ти не маєш права відмовити. У цій ситуації мені згадалося, як в Євангелії описується, що багато юдеїв ненавиділи римлян, навіть тих, які юдеїв і їхні синагоги підтримували. Я тоді зі свого досвіду не міг до кінця зрозуміти, чому ж так безкомпромісно? А от коли сам стикнувся з цим випадком, зрозумів. Дуже важко боротися з відчуттям, що перед тобою чужинець, окупант. Дуже важко з окупантом відчути емоційну і духовну близькість. Ти просто бачиш перед собою людину, яка тебе може вбити, у якої, можливо, якість не зрозумілі і неприйнятні моральні принципи. Бо окупанти і грабували, і ґвалтували місцевих, різні випадки були. Зрештою, я йому повідомив, що все буде українською мовою, бо нема у мене інших требників. І підсолодив новину, додавши, що він все одно краще зрозуміє, ніж якби це було церковнослов’янською. Так і похрестили.
«Усередині однієї єпархії одні представники УПЦ МП зводили рахунки з іншими»
Чи були священники, які пішли на співпрацю з окупантами і у чому ця співпраця полягала?
У Херсоні та області були священнослужителі – затяті колаборанти. Зокрема, сумнозвісний Геннадій Шкіль з Херсонської єпархії (священик з УПЦ МП, який з початку окупації, а насправді, ще й до неї, був на боці Росії), архімандрит Олексій (Федоров), інші персонажі. Тій єпархії, в єдності з РПЦ, дуже останніми роками Вадим Новинський фінансово допомагав. І різні представники від ОПЗЖ та їм подібні. Коли прийшли окупанти, напевно, настав час відробляти вкладене у них у довоєнні часи. Подалі від гріха, керуючий тією єпархією митрополит Іоанн (Сіопко), зі своїм помічником Веніаміном, який сепарів і тітушок активно випасав (підтримував) у Херсоні, виїхали на неокуповану територію України. Видно, все пішло не за сценарієм.
Так от, Шкіль і його прихильники-колаборанти на тимчасово окупованій території, почали писати кляузи і закликати карати священнослужителів УПЦ МП з їхньої єпархії, які через різні обставини залишилися на тимчасово окупованій території Херсонщини і не погодилися визнати Царство Боже і Росію синонімами. Ця група сепарів у рясах робила це все свідомо, з ідейних міркувань. Вони розуміли, що якась частина священників, які залишилися у місті, можуть бути за Україну. Мені друзі пересилали цей список священнослужителів, аби я подивився, чи немає у ньому кліриків з нашої єпархії, яким через це може загрожувати небезпека. На щастя, нікого з наших кліриків у ньому не виявилося. Тобто всередині однієї єпархії одні представники УПЦ МП зводили рахунки з іншими представниками цього ж релігійного об’єднання. Це, думаю, у чомусь відволікло увагу окупантів від нас і дещо пом’якшило для нас ситуацію.
Як це не дивно зараз звучить, в умовах окупації моє перебування в Олешках було більш безпечним у плані можливих арештів, затримань, ніж могло бути у самому Херсоні. Легше було бути у тіні. За весь час окупації обласного центру я лише кілька разів виїздив на службу до Херсона. Щоби не потрапляти на очі окупантам зайвий раз на блокпостах.
Владико, ви самі тривалий час служили в УПЦ МП перед тим, як перейти до помісної УПЦ/ПЦУ. Але перейшли самі, без релігійної громади. Розкажіть, що заважало раніше зважитися на перехід і якими є нині погляди парафіян, які залишилися у Херсонській єпархії УПЦ МП?
У Херсонській єпархії УПЦ МП я прослужив 25 років. Але завжди дотримувався проукраїнської позиції. За пів року до отримання Томосу новоствореною Православною Церквою України я написав статтю «Будьмо єдині заради Господа». Її зміст полягав у тому, що не варто записувати мільйони людей у розкольники. Бо сьогодні ж ви інших називаєте розкольниками, а завтра ви самі опинитеся у подібній ситуації. Це не сприяє єдності. Бо якщо ми православні, а не просто так себе називаємо, то нас не Москва і Київ розділяють, нас об’єднує Христос.
Чому я раніше не приєднався до УПЦ КП? Найбільше часу я служив у Свято-Духівському соборі у Херсоні. І, знаєте, не сказав би, що парафіяни масово підтримували Росію, чи підтримали окупацію на початку війни ще у 2014 році. Тоді навіть були намагання допомагати українській армії продуктами, наприклад. Це відомий у Херсоні собор, такий собі духовний осередок ще з радянських безбожних часів. Авжеж, я завжди виступав за український церковний вибір, і у соборі мою позицію добре знали і духовенство, і парафіяни. І митрополит Іоанн (Сіопко) теж, ми немало спілкувалися з ним на цю тему. Можливо, життя так склалося, що він у своєму виборі не був вільним.
Багато парафіян, наприклад, у тому ж Свято-Духівському соборі, і нині ходять саме до нього, бо туди ще їхні батьки ходили. Люди часто не мислили у ключі, чий це храм. А якщо їх питали, чому ви ходите до російського храму, вони відгороджувалися, не хотіли розмовляти і йшли собі далі. У Херсоні когось до чогось змушувати силою – марна справа.
В останні роки, особливо перед врученням Томосу УПЦ/ПЦУ, стало зрозуміло, що керівництво тієї єпархії і частина духовенства зробила свій вибір не на користь Помісної Української Православної Церкви, щось і далі їх тримає у московській церковній орбіті. Відома історія, коли церковне керівництво УПЦ МП з Києва почало через єпархії збирати підписи, що ми, священники і парафіяни, проти приєднання до ПЦУ. Довелося писати статтю «Будьмо єдині заради Господа» і хоч так чинити опір. До останнього у мене залишалася надія, що вся єпархія розвернеться і долучиться до УПЦ/ПЦУ. Але цього не сталося.
Тож фактично одразу після отримання Томосу я приєднався до Православної Церкви України.
«Після потопу зникли з продажу труни і хрести»
2023 рік в Олешках пам’ятатимуть і через велику трагедію – підрив Каховської ГЕС і затоплення. Волонтери, які допомагали рятувальникам на Херсонщині, розповідають про багатьох загиблих і складність дістатися до Олешків для порятунку людей. Наскільки містяни були готові до того, що сталося і чому багатьом не вдалося врятуватися?
Усі знали про таку вірогідність, але більшість сподівалися, що навіть якщо дамбу прорве, до них вода не дійде. Та й питання – куди тікати так, щоби не бути потім відрізаним від суші? Для кожної сім’ї і окремої будівлі багато залежало не тільки від того, як далеко від берега стоїть дім, а й від рельєфу місцевості, висоти над рівнем води. Рельєф в Олешках не простий.
Через повінь загинуло багато місцевих жителів. І, я чув, що так само загинуло багато орків, які сиділи в окопах за містом у лісі. Будинок моїх батьків був серйозно пошкоджений повінню і нам довелося терміново рятуватися у домі знайомих, куди вода не дійшла. У місті почалися проблеми з водою, світлом, газом, з усім, що можна уявити.
Була потужна течія, багато будинків просто завалило і під завалами загинуло багато людей. Особливо літніх і людей з інвалідністю. Течія несла і будинки, і машини, і будки собачі.
Так, були волонтери з Херсона, які рятували людей. Але це стосується будинків, які були далеко від блокпостів орків, які боялися диверсантів.
Після потопу зникли з продажу труни, хрестів не стало, машин не було, аби довести тіло до кладовища. Трупи замотували просто у плівку тепличну, яку похоронники приносили, і ховали десь. Лікарні не давали довідки про смерть без поліції. Поліція боялася приїжджати через обстріли. Повний хаос і фільм жахів...
«Я сказав, що вийду і ляжу на асфальт під машини. Назад не поїду»
Зрештою, вам таки вдалося вибратися з окупації. Розкажіть, як наважилися, хто допомагав і як все вийшло?
Від кінця лютого 2023 року у мене було декілька спроб виїхати з Олешків, у цьому мені намагалися допомогти люди, які є більшими, ніж я, фахівцями у таких питаннях. Спочатку намагалися вивезти до звільненого Херсона через Дніпро. Але спроба зазнала фіаско. На одному з блокпостів нас ще з кількома людьми зупинили військові. Не пропустили до дач, розвернули назад, сфотографувавши паспорт і перерили сумки.
Потім були наступні спроби, через Ростов і Грузію, у березні 2023 року. Та подорож закінчилася на кордоні з Росією, де мене допитував представник ФСБ, запросивши до окремого кабінету. З якою метою і куди їдете, де служите? Треба було щось розповісти людині. Сказав, що рік не був у відпустці, у нас постійно стріляють, є потреба кудись поїхати подалі. За кордон не можу, а до Ростова дорога вільна, подивлюся це місто. Знайомі підвезуть. Ще придумав, що у мене весь церковний товар закінчився, потрібно поповнювати запаси. У Сімферополі дорого, а у Ростові, мабуть, дешевше. Ніби повірили, але не пропустили. Не сказали, чому. Від цієї поїздки я отримав внесення до ворожої бази даних, простіше кажучи, мені заборонили виїжджати. Все пішло не за планом. Назад від блокпосту чимось потрібно було добиратися у бік Бердянська. Вдалося з напарником по поїздці зловити машину. У ній виявився якийсь високопосадовець-колаборант з Мелітополя. Він розповідав, що був на якихось зборах, разом із Володимиром Сальдо із Сергієм Кірієнком (першим заступником глави Адміністрації президента РФ). Хто саме це був, не знаю, не ризикнув питати ім’я і прізвище. Цей чоловік ще поскаржився, що все зараз іде не туди, не так як обіцяла Росія. По-своєму було цікаво…
Нарешті, третя спроба виїхати. Оскільки я вже у ворожій базі даних був, мав острах, чи вдасться. Та за іронією долі, затоплення Олешків допомогло. Також літній вік мами, стан її здоров’я, аритмія, проблеми з рукою тоді виникли. Буквально перед самим виїздом до будинку, де ми мешкали, прийшли з обшуком. Окупанти побачили, що складаємо речі, почали допитуватися. Я пояснив, що ми плануємо до Німеччини, лікувати маму. Як доказ представив листування у телефоні з нашою парафіянкою, що раніше виїхала з хворим чоловіком до Німеччини і кликала приїхати до неї, де вони влаштувалися, жити і на лікування. Чи повірили, не знаю. Повезли на допит за 50 км до села Виноградове. П’ять годин допитували, але відпустили. На моє щастя ці силовики не знали, що я архієрей, думали, що звичайний священник, який просто заміняє того, хто виїхав з Олешків.
Через день після допиту від того всього подалі і пошвидше ми вирушили у дорогу з мамою і ще однією близькою знайомою жінкою, також у літах. На власному авто, я був за кермом. Перед тим я зв’язався з волонтерською організацією «Рубікус», яка допомагає при виїзді з окупації. Вони нам маршрут побудували, допомагали з пошуком житла дорогою, вони ж могли, якщо потрібно, зробити якісь документи, поки ми їхатимемо. Організація призначила нам кураторів, які нас вели спочатку Росією, а потім Євросоюзом.
Знову кордон Ростовської області з Україною. Ледве добилися, щоби нам дали міграційні картки. Сказали, що там при в’їзді якийсь бомжуватий тип видавав, і треба було у нього питати. Коли я сказав, що поняття не мав, що той щось ще й видає, сказали, що ми самі винні і це їх не хвилює. Щось надзвичайно ірраціональне і зле… Знову у нас забрали паспорти і тривалий час мій не віддавали. Далі відбулося кілька діалогів:
«А ви ж у нас уже були. До вас були претензії, вас навесні не пропустили», – заявила жінка, певно, якась старша на зміні прикордонників.
«Не до мене, а до напарника були претензії. У чому полягають претензії до мене, ніхто не пояснив, – відповів я. – Ми їдемо у Німеччину, маму лікувати».
Потім вийшов чоловік віком років 35. З ним також відбувся діалог у коридорі:
«Знаєте, зараз вирішується питання – пускати вас чи ні. Вас же не пустили перший раз», – сказав він.
«Я не знаю, чому не пустили, я маму везу лікуватися до Німеччини», – повторив я те саме, що сказав хвилину тому іншій людині. Чоловік спитав, з якої я церкви, я відповів, що з Православної церкви України.
«Це та, що з патріархом Кирилом?» – запитав він. Я відповів, що ні, він запитав, чому.
«Тому що служби сучасною мовою. Це по-перше. По-друге, просто такий мій вибір і мені там все подобається. По-третє, на те були і особисті причини. У вас же у Росії є, наприклад, баптисти, різні напрямки, у них же немає проблем, що вони не в РПЦ з Кирилом, то чому ж нам не можна?», – відповів я. Потім він запропонував пройти до кабінету, де діалог продовжився.
«Ні, ми таки вас не випустимо. Чомусь же минулого разу не випустили», – сказав той чоловік.
«Можете назвати причину? Ви розумієте, у якій ми ситуації? Нас обстрілюють, снаряди падають на голову, небезпечно. У мами проблеми зі здоров’ям, терміново потрібне лікування. До того ж ми живемо у людей на квартирі, бо нашу хату затопило. Води нормальної немає, газу немає, світла немає», – вів далі я. Той чоловік відповів, що я можу отримати російський паспорт і тоді мене наступного разу спокійно пропустять.
«Для чого мені його отримувати, якщо мені до Німеччини потрібно, а не до Росії?», – спитав я.
«А якщо ви вирішите у Росії залишитися? Ми вас все-таки не випустимо…», – заявив він.
«Знаєте що, я зараз вийду і ляжу на асфальт під машини. Хай мене товчуть, стріляють. Ріжте на шматки, вбивайте, мені байдуже, нема що втрачати. Назад не поїду», – відповів на це я. Мені не було страшно, мене просто прорвало. Я розумів, що нічого не втрачаю. Якщо я і цього разу поїду назад, я вже ніколи не повернуся, тобто ніколи не виїду з окупації. Ну от взяли би вони мене в Олешках, з ким мама би лишилася, хто би про неї подбав? Фсбшник попросив телефон у мене, покрутив, погортав. І продовжив далі питати, чи були у мене контакти з СБУ, якимось активістами і все у тому ж дусі. Потім причепився, що у телефоні все українською. Я відповів, що він з магазина у такому вигляді був. А також додав, що й вдома спілкуємося українською. Це хіба заборонено? Ні. Далі росіянин наполіг на тому, щоби я написав розписку, що виїжджатиму з Росії через пункт пропуску «Бурачки» (російсько-латвійський кордон), це Псковська область. А потім ще одну, що я розумію, що мене спіткає вся суворість російського закону, якщо порушу першу розписку. Зрештою, таки віддав мій паспорт і телефон, і ми хутчіш рушили.
У Липецькій області зупинили машину на майданчику для автомобілів, хвилин сорок перепочили. До вечора доїхали до Москви. Скажу, що нам непогано прислужилися ті два рази по 10 тис. рублів, які ми з мамою отримали на двох, коли окупанти робили вигляд, що допомагають тим, хто постраждав від паводка. Якраз на бензин і поїсти у дорозі їхніх рублів вистачило. Бо в окупації я старався тримати рублів мінімум, щоби поїсти було купити, а так міняв на гривні. Ми ж завжди наших чекали.
З ночівлею у Підмосков’ї, що приготували «Рубікуси», не склалося. Те місце «не бачать» Google-карти, а без них важко зорієнтуватися у тій місцевості. Яndex – для мене не варіант, у тому числі з міркувань безпеки. У телефоні була моя українська sim-картка, з пакетом роумінга 1Гб на тиждень за 250 грн. Непогана штука. Але під самою Москвою виникли проблеми, карта втрачала мережу, відповідно і інтернет з навігатором «вирубався». Таке враження, що сімку глушили. Це вже було саме на МКАД (Московській кільцевій автодорозі).
Скінчилося тим, що довелося відразу далі їхати до Пскова. Друга ніч без сну. Їхати було важко, у придорожніх готелях не було вільних місць. Зупинилися десь на заправці, сховавшись за фури, аби номер наш український не дуже «світити». Перекуняли вертикально пару годин, пішли вмилися на заправці і поїхали далі у бік кордону з Латвією. За Москвою інтернет нормально працював. Прийшло повідомлення від людей, які нас вели. Вони порадили не їхати у бік Латвії, аби на кордоні нас росіяни не маринували чотири дні. То ми ледь чи не в останній момент рушили до кордону з Естонією. Там всього п’ять – сім машин у черзі, не потрібно буде довго чекати, як нам пояснили. Так ми і зробили, на зайві пару сотень кілометрів вже не зважали. Там і правда не було черги з машин. Але росіяни зі свого боку кордону промаринували нас 15 годин. Просто так. Ми і ще одна машина на українських номерах з Донеччини. О 18 годині приїхали і о 9 ранку наступного дня кордон перетнули. Після всіх цих поневірянь важко було повірити, що Росія в усіх її проявах нарешті закінчилася, як дурний сон.
Заїхали до Естонії. З радості мало серце не вистрибнуло. Бігом до будочки, де паспорти приймають. Краєм ока я бачив, що горить червоне світло, розмітки, знаки… це вже не цікавило, бігом подалі з того пекла.
Прикордонники спочатку поставили кілька запитань, чому на червоне проїхали, чи правда ми з Олешок і все, що їх могло на тому етапі цікавити. Кажуть, що з Херсонщини там не часто люди перетинають кордон, частіше з Донбасу. Я сказав, що я архієрей УПЦ/ПЦУ, їдемо до Києва. Вони побачили, що у машині літні люди, запропонували поміч, місце для відпочинку у поліцейській дільниці поруч, де можна було поїсти, помитися, полежати. Була співбесіда, розповідав їм свою історію, ситуацію на Херсонщині, про життя в окупації.
Далі ми відправилися до Латвії, у містечко Алуксне. Там, неподалік кордону з Естонією, створено невеличкий притулок для біженців, що подорожують, на базі інтернату. Зупинилися у двомісному номері, нас нагодували, ми нарешті змогли відпочити, нормально поспали вперше за кілька днів. Зранку вирушили до Варшави, потім до Львова, потім до Києва. Загалом проїхали кілька тисяч кілометрів. До цього ніколи не уявляв як це – тиждень у дорозі. Результат був вартий витрачених зусиль.
