Дрогобич: Місто-музей сакральної архітектури
Історична ретроспектива
Щодо походження назви міста, існує кілька версій. Згідно з першою, найбільш поширеною, топонім «Дрогобич» пов’язують зі словом «драговина», «драговиння» (болотиста місцина, трясовина), адже колись територія міста дійсно була болотистою. Згідно з легендою, походження назви міста пов’язують зі словосполученням «другий бік», адже сучасне місто розташувалося на другому боці річки Серет (Побук).
Також є ще одна, не менш поширена версія, яку вперше згадав І. Вагилевич у статті «Берда в Уричу» у 1843 році, і прихильником якої є місцевий краєзнавець Роман Пастух, «Дрогобич» виник з поселення «Другий Бич». За цією легендою, колись давно біля гори Тептюж було поселення Бич. Його оточували високі вали та рови з водою. Тож коли половці його обступили, не змогли захопити штурмом, і тоді їх хан Боняк Шолудивий вдався до хитрощів. Його посланці запропонували селянам відкупитися – від кожного двору дати ханові по одному голубу та по одному горобцю, і люди погодились. Тоді нападники попричіпали під крила птахів запалені шматочки тканини. Місто згоріло повністю, багато людей загинуло, а ті, що вижили, на другому боці річки Тисьмениці заснували Другий Бич. Згодом народ об’єднав два слова в одне, і Другий Бич став Дрогобичем. Проте, слід зазначити, що в цієї легенди є багато часових неточностей, тому її достовірність можна поставити під сумнів. І до того ж, вона дуже нагадує відому легенду про княгиню Ольгу і Іскоростень.
Перша письмова документальна згадка про місто датується 6 листопада 1387 року (у міському акті Львова). Інша письмова згадка про Дрогобич, як один із центрів солеваріння Європи – у листі Папи Боніфація ІХ до перемишльського римо-католицького єпископа Еріха у 1392 році. І це не випадково, адже найдавніша історія міста пов’язана із солеварінням. Сіль, яку видобували тут ще з княжих часів, продавали по різних куточках Європи. І досі в Дрогобичі діє один із найстаріших у Європі солеварних заводів.
Також до сьогодні зберігся давній герб міста, на якому зображено його символи – дев’ять конусоподібних топок (бочок) для солі, що символізують дев’ять жуп (солеварень).
Міський статус і магдебурзьке право Дрогобич отримав у 1422 році. У середині ХІХ століття у місті розпочали розробку нафтових родовищ, побудували перший у Європі нафтопереробний завод. Завдяки Дрогобичу та Бориславу Австро-Угорщина посіла третє місце у світі за кількістю видобування нафти. Тож, недаремно, територію Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну називали «Галицькою Каліфорнією».
Відомі дрогобиччани
З Дрогобичем пов’язана доля багатьох відомих людей. Там народився Юрій Дрогобич (Котермак) – український вчений, доктор медицини та філософії, ректор Болонського університету, автор першої української друкованої книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року».
Іван Франко тривалий час проживав у Дрогобичі, навчався у початковій школі та гімназії у 1864-1875 роках.
Бруно Шульц – художник і письменник юдейського походження, народився, прожив усе своє життя і трагічно загинув у Дрогобичі.
Сіль, нафта, цікава історія, видатні постаті, архітектура – це не повний перелік того, чим відомий Дрогобич – чудове місто, яке можна відвідати на вихідних. Зі Львова туди їхати приблизно півтори години. Також до Дрогобича можна дістатися електричкою чи рейсовим автобусом.
Місто десятків храмів
У Дрогобичі представлено велику кількість різних релігійних конфесій, діють близько 30-ти храмів: римо-католицький парафіяльний костел святого Варфоломія, собор Преподобного Іова Почаївського (УПЦ МП), три церкви УАПЦ – Успення Пресвятої Богородиці з нижнім храмом святого Андрія Первозванного, церква святої великомучениці Параскеви-П’ятниці, храм Покрови Пресвятої Богородиці, церкви УПЦ КП, а також протестантські церкви, зокрема, церква євангельських християн-баптистів.
Також у Дрогобичі є близько 20-ти храмів УГКЦ: катедральний собор Пресвятої Трійці, монастир святих Апостолів Петра і Павла, церква Преображення Господнього та численні новозбудовані храми: Успіння Пресвятої Богородиці, Вознесіння Господнього, Воскресіння Христового, святого мученика Василія, Стрітення Господнього, святих Володимира та Ольги, Різдва Пресвятої Богородиці, Різдва Івана Хрестителя, священномучениць Віри, Надії, Любові і Софії, Покрови Пресвятої Богородиці, Положення Ризи Пресвятої Богородиці (духовна станиця), Самбірської ікони Божої Матері.
Однією з найвідоміших сакральних споруд Дрогобича та пам’яткою архітектури місцевого значення є катедральний собор Пресвятої Трійці (УГКЦ), розташований біля центральної міської площі на вулиці Трускавецькій.
Храм збудували впродовж 1690-1709 років на місці старої дерев’яної церкви Пресвятої Трійці. Спочатку ця святиня була римо-католицьким костелом, згодом, після добудови, – кармелітським. У 1808 році храм освятили як церкву Пресвятої Трійці, нею почали опікуватися отці василіани.
Внаслідок Львівського псевдособору 1946 р. утворилася нова Самбірсько-Дрогобицька єпархія Російської Православної Церкви, а її катедральним собором став храм Пресвятої Трійці. 1 грудня 1989 року церкву повернули УГКЦ, згодом ця святиня стала катедральним собором Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.
Ще однією візитною карткою міста є монастир святих апостолів Петра і Павла – василіанський монастир УГКЦ, історико-архітектурна пам’ятка.
Монастир було засновано у 1775 році за ініціативою єпископа Братовського. Цей монастир об’єднав раніше ліквідовані василіанські монастирі у довколишніх селах – у Ліпші, Летні та Дережичах. Будівництво дерев’яного монастиря та церкви святих апостолів Петра і Павла тривало з 1775 до 1777 року, а вже у 1825 році він згорів. Тоді ігумен о. Йосафат Качановський дістав у австрійського уряду дозвіл на будівництво нового мурованого монастиря, який освятили у 1831 році у день священномученика Йосафата. Відтоді храм святих апостолів Петра і Павла отримав додаткову назву «священномученика Йосафата».
В часи радянської окупації поряд з цією святинею відкрили катівню НКВС, в якій до смерті закатували єромонахів Чину Святого Василія Великого Северіяна (Бараника), Якима (Сенківського), Віталія (Байрака).
22 лютого 1990 року монастир повернули УГКЦ і він відновив свою діяльність.
А в пам’ять про дрогобицьких новомучеників УГКЦ побудували церкву дрогобицьких священномучеників Северіяна, Якима та Віталія (УГКЦ). Це дерев’яний храм, побудований у гуцульському стилі. 27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними 28 новомучеників УГКЦ, зокрема, й трьох дрогобицьких новомучеників. Невдовзі після цього, у 2002 році у місті утворилась громада, яка заснувала духовну станицю дрогобицьких священномучеників. Пізніше на їхню честь побудували церкву.
Церква Преображення Господнього – греко-католицька церква 1863 року, розташована на Задвірнянському передмісті на вулиці Стрийській.
Перша згадка про церкву Спаса датується 1640 роком. Продовж 1863-1868 pоків на її місці побудували новий храм і освятили у 1869 році. За часів Радянського Союзу у 1955 році церкву закрили, поруйнували і перебудували під школу. У часи незалежності України храм відбудували.
Ще однією величною святинею міста є костел святого Варфоломія, який ще називають Варфоломіївським або Вознесенським. Цей римо-католицький храм є однією з найстаріших архітектурних перлин Дрогобича, пам’яткою архітектури національного значення. Розташований в самому серці міста – біля Ринкової площі на вулиці Галицькій.
На його місці раніше був князівський замок, а у 1392 році за наказом короля Владислава ІІ Ягайла розпочалося будівництво костелу. Храм суттєво постраждав під час татарських набігів. Пізніше, у 1511 році його відбудували і освятили. У 1548 році костел оточили ровом з водою, побудували декілька оборонних дерев’яних башт і одну муровану. Наприкінці ХVIII століття укріплення розібрали, а муровану оборонну вежу перебудували у дзвіницю, яка і збереглася до наших днів, і є пам’яткою архітектури національного значення.
Після Другої світової костел закрили і влаштували там склад. Тому багато елементів інтер’єру було знищено, кілька цікавих елементів збереглося, зокрема фрагменти розписів художника Андрія Соліцького, фреска із зображенням святого Христофора, фрески на історичну тематику, ренесансний скульптурний надгробок Катерини Рамультової авторства Себастяна Чешека.
У 1989 році храм повернули римо-католицькій громаді міста. У 2007 році біля храму встановили монумент Папі Римському Івану Павлу ІІ.
Церква святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці, поряд з церквою Святого Юра та Воздвиження Чесного Хреста, є однією з найдавніших церков міста. Це перлина народного дерев’яного зодчества, одноверхий тризрубний храм. На жаль, про нього залишилось не багато свідчень. Перша згадка про церкву святої Параскеви на цьому місці датується 1496 роком. Це була невеличка церковця, яка згоріла в пожежі у 1815 році. А вже у 1855 році на її місці побудували храм святої Параскеви, який зберігся до сьогодні. Неподалік від церкви у ХVIII столітті побудували дзвіницю оборонного типу. За часів Радянського Союзу церква була закрита, їй вдалося уникнути руйнувань внутрішнього убранства. У 1990 році храм передали громаді Української Автокефальної Православної Церкви.
Крім церкви Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці у Дрогобичі діють ще дві церкви УАПЦ – храм Покрови Пресвятої Богородиці та церква Успення Пресвятої Богородиці. Будівництво Успенської церкви розпочалося 9 серпня 1995 року, а 9 серпня 2009 року храм освятили. Він став двопрестольним: верхній храм Успення Пресвятої Богородиці, нижній – Андрея Первозванного.
Будівництво кафедрального собору св. Іова Почаївського УПЦ (МП) розпочалося 24 березня 1991 року освяченням дерев’яного хреста, а завершилося 23 вересня 2006 року. 22 травня 1994 року відбулося закладення каменя під будівництво кафедрального собору.
У ньому для поклоніння знаходяться такі святині: часточка Чесного і Животворчого Хреста Господнього та мощі св. Тихона Московського, свщмч. Володимира, митрополита Київського та Галицького, св. Феодосія Чернігівського, прп. Іова Почаївського.
Безперечно дивовижною частинкою Дрогобича є дві дерев’яні церкви, збудовані неподалік солеварні – церква Святого Юра та храм Воздвиження Чесного Хреста.
Церква Святого Юра XV–XVII століття
Пам’ятка сакральної архітектури національного значення, один з найяскравіших зразків галицької школи народної архітектури. Її називають «поемою в дереві», «рукотворним дивом» та «перлиною українського дерев’яного зодчества». У 2013 році дрогобицьку церкву святого Юра внесли до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Розташувався храм у передмісті старого Дрогобича, яке називалося Зваричі. Від головної міської площі туди 10 хвилин пішки.
Історія храму надзвичайно цікава. Існують легенди, що на місці Святоюрської церкви була попередниця, яка горіла під час татарських набігів. Вона була невеликою, шатроподібною і закінчувалася приблизно на тому місці, де зараз є поріг до бабинця.
У XVII столітті Дрогобич збільшувався, виникла потреба розширити церкву. Оскільки дерево для будівництва було надто дорогим, громада не могла його купити. Крім того, перш ніж будувати з дерева, треба було запастись терпінням. Щоб деревина слугувала довго, її вимочували в соляній ропі, в олійних маслах та нафтових розчинах, а потім висушували. Цей процес тривав близько 100 років. Тому дрогобиччани вирішили купити вже готову церкву.
За 100 км звідти в селі Надіїв (біля Долини на Івано-Франківщині) саме ставили кам’яну церкву, а стару дерев’яну розбирали. Тож дрогобицька громада відвезла туди 9 возів солі і виміняла її на дерево з тієї церкви, яке потім використали для перебудови свого храму.
У 1657 році дрогобицький архітектор Григорій Тесля перебудував церкву і надав їй того вигляду, який зберігся до сьогодні. Церква стала тридільною, вона складається з вівтарної частини, квадратної центральної (людської) нави та бабинця. Храм увінчали трьома бароковими банями. З двох боків до центральної частини приєднані гранчасті бічні крилоси, завдяки яким церква в плані має хрестоподібний вигляд. Ззовні довкола нижньої частина храму розміщена широка арка-галерея на стовпах, яка продовжується хорами над бабинцем. На карнизах та стінах на другому ярусі бабинця збереглися елементи розписів.
Церква в церкві. Особливість Святоюрської церкви у тому, що там зберігся другий амвон – Введенська каплиця, розташована над бабинцем. На одному престолі не можна було відправляти третю денну службу, тому виникла потреба у побудові каплиці. По суті кожна така церква перетворювалася на дві церкви в одній, однак до сьогодні їх залишилися одиниці.
У верхній церкві частково зберігся іконостас ХV століття – царські ворота і обрамлення для ікон, також там можна побачити художні розписи. Але зараз там триває реставрація, тому майже увесь простір Введенської каплиці заставлений риштуваннями.
Внутрішнє убранство церкви. Справжньою перлиною храму є розписи XVII століття та іконостас, авторства дрогобицького маляра Стефана Поповича-Медицького. Іконостас липовий, різьблений та позолочений. Митець працював над ним 10 років – з 1659 до 1669 року. Потім розпочав роботу над стінними розписами, згодом оздобив верхню церкву.
Іконостас складається з цокольного ряду, основного намісного, празникового, пророчого та апостольського рядів. Для ікон використали сусальне золото вищого ґатунку.
У намісному ряду з правого боку від Золотих Воріт розміщена ікона Ісус Учитель, права крайня ікона – Святий Юрій, на честь якого названа церква. Зліва – Богородиця Одигітрія (з грецької «Дороговказ») рукою вказує на Ісуса Учителя. Зліва від неї є ікона Святої Трійці. Нижче йде цокольний ряд. Вище над намісним рядом – празниковий ряд, де зображено дванадцять основних свят в році.
Вище розташовано пророчий ряд, він складається з шести ікон. За правилами він має бути над апостольським рядом, але в цій церкві апостольський ряд розташований найвище. Все тому, що у ХV столітті там, де закінчувалася церква, було джерело, а у ХVІІ, коли перебудовували церкву, воно певно засохло і про нього зовсім забули. У другій половині ХVІІІ століття, коли церкву вже розписали, піднялася вода, тому церкву змушені були підняти на півтора ліктя догори, і щоб пророчий ряд не закривав настінні розписи над вівтарем, його перенесли нижче.
Наступний, найвищий ряд – апостольський. В апостольському ряду зліва від Ісуса Христа зображено святого Петра, який тримає ключ, дуже подібний на рідний ключ від цієї церкви.
Два нижні ряди, цокольний та намісний, було «відреставровано» у 60-х роках ХХ століття. Ікони наново помалювали – покрили фарбою, а різьблення іконостасу покрили поверх позолоти бронзою, яка з часом потемніла. Тож тепер реставратори мають вдосталь роботи, частину цієї «радянської реставрації» вже очистили.
Іконостас церкви св. Юра в Дрогобичі має високу художню цінність, там збереглася унікальна іконографія. За геометричною формою іконостас квадратний. Прямокутні форми ікон у цокольному та празниковому ряду контрастують з овальними рамами у пророчому ряду та з аркоподібними рамами намісного та апостольського рядів.
Неповторні настінні розписи. В Україні залишилось лише кілька дерев’яних храмів, в яких збереглися розписи, серед них церкви Чесного Хреста та Святого Юра у Дрогобичі. Розписи Святоюрської церкви датуються ХVІІ століттям. Вони суцільно вкривають стіни, яруси та склепіння бань. Малярі використовували натуральну фарбу, її основа – це яєчний жовток, висушені корінці рослин і дерев, кольорові глини і пігменти, освячена вода.
Кажуть що над іконостасом не має жодних розписів, бо це є «дорога догори», тому особливість цієї церкви полягає в тому, що стіна над іконостасом повністю розписана. Таке можна побачити тільки тут і у Воздвиженській церкві. З правого боку над апостольським рядом є три ряди настінних зображень, як катували апостолів за їхню віру в Ісуса Христа – св. апостол Петро догори ногами на хресті, св. апостол Андрій навхрест розп’ятий.
Над апостольським рядом посередині у другому рядку зображено як апостол Лука пише ікону Діви Марії, і лівіше як хлопчик-помічник розтирає темперу в ступці. Існує версія, що маляр Стефан Попович-Медицький таким чином зобразив себе.
Зліва від іконостасу на боковій стіні над вікнами зображено сцену Страшного Суду. Наверху сидить Ісус Христос на хмаринці, нижче є Євангеліє, з двох боків від якої сидять апостоли. Певно Медицькому чимось не вгодили жінки, бо на його розписах до раю йдуть лише чоловіки, а жінки – до пекла. Між вікнами зображена Божа рука правосуддя, вона тримає терези. Одні важки тягне чорт, ангел не може тягнути, бо це було б несправедливо, тому він стріляє в чорта з лука.
Нижче на цій же стіні, за риштуваннями Стефан Попович-Медицький зобразив пекло – пащу «гієни огненної», в якій стоїть чорт, а в нього на колінах сидить Юда. Біля цього зображення в кутику біля віконечка змальовано три смертні гріхи для чоловіків – пияцтво, подружню зраду і содомський гріх.
На правій стіні над віконечком зберігся акафіст Діві Марії.
Продовжив оздоблювати церкву син Стефана Поповича-Медицького Іван. На хорах він зобразив дерево-родовід Діви Марії. Внизу сюжету пророк Єсей, який перший сповістив, що на землю зійде Месія. Цікаво, що художник зобразив дерево-родовід не у вигляді виноградної лози, як це традиційно буває, а у вигляді дуба, а на ньому рослини, характерні для цього регіону – тюльпани, ромашки, ожину та малину.
Розписи бабинця. Останнім розписали бабинець – у 1711 році, до того бо в громади не вистачало коштів на його оздоблення. Бабинець побудували у вигляді ковчега. Кажуть, що коли перевозили церкву з села Надіїв, це була її вівтарна частина. Автор розписів бабинцю невідомий, але це був маляр без художньої освіти.
Двоє дрогобиччан — бездітна пара Марія та Онуфрій — віддали свої заощадження на розпис бабинця. В подяку за їхню щедрість художник зобразив Марію Єгипетську і святого Онуфрія, і як їх Господь благословляє.
Марія Єгипетська була блудною жінкою в місті Олександрія. До неї у заклад прийшла група чоловіків, вони їхали в Константинополь на богослужіння. Марія поїхала з ними, але до церкви зайти не змогла, бо не пускали її гріхи. Коли вона стояла біля церкви, над нею з’явилася Матір Божа. Тоді Марія Єгипетська пішла в пустелю і провела там 48 років. За легендою, вона настільки випросила прощення в Бога, що коли молилася, підіймалася над землею.
Святий Онуфрій – перший чернець-пустельник, який пресвятив своє життя молитвам до Бога. Святий Онуфрій має довгу бороду, щоб прикрити свою наготу. Художник так майстерно зобразив святого Онуфрія, що де б ви не стояли в бабинці, його очі завжди «слідкують» за вами.
На стіні між бабинцем та центральною навою – великий сюжет «Покрова Богородиці», щоб кожен бачив, що ми є під її опікою. На шести клеймах зображено як Діва Марія через ангелів допомагає нужденним: ангели спускається до старих людей, до тих, що топляться, годують голодних, напоюють спраглих людей з глечика. Кілька клейм та інших сюжетів на стінах бабинцях залишились незавершеними, ймовірно через смерть художника.
Завершальний сюжет – «Адам та Єва», був також змальований з Марії та Онуфрія.
Також цю стіну прикрашає сертифікат, який засвідчує, що у 2013 році церкву Святого Юра зарахували до переліку об’єктів Світової спадщин ЮНЕСКО.
У бабинці є ікона Марії Сніжної ХVII століттям, пензля Стефана Поповича- Медицького, яку він написав на замовлення італійців, які в той період орендували солеварню. Ікону коронували,однак її історія має багато таємниць. Довший час її зберігали у фондах музею, 3 роки тому відреставрували і виставили у церкві.
Високохудожні розписи, які оздоблюють увесь внутрішній простір храму, від підлоги до склепінь, а також різьблений іконостас гармонійно об’єднуються в архітектурно-художню симфонію.
Дзвіницю церкви св. Юра побудували на початку ХVІІІ століття. Її неодноразово ремонтовали, але вона збереглася у своєму первісному вигляді. У її формах поєднано риси дерев’яної оборонної та храмової архітектури.
Діяла церква до середини ХХ століття. Сьогодні вона функціонує як музей. Богослужіння там відбуваються 6 травня на свято Юрія, на другий день Великодня, на свято Трійці. Також у храмі беруть шлюб та хрестять дітей.
Дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста
Неподалік від церкви Святого Юра, на вулиці Зварицькій, розташована ще одна старовинна дерев’яна церква – храм Воздвиження Чесного Хреста. Святиня має велику мистецьку цінність як взірець давнього дерев’яного галицького зодчества, і є пам’яткою архітектури національного значення.
Історія святині. Воздвиженська церква приблизно на пів століття старша за свою сусідку церкву Святого Юра, побудовали її у ХV столітті. Храм на цьому місці згадується у документах 1496 року. Воздвиженська церква була парафіяльною церквою солеварів.
Існує версія, що вона неодноразово горіла під час татарських набігів. Згодом, у 1661 році дрогобиччани її відбудували, розширили та спорудили на емпорі над бабинцем каплицю св. Івана Хрестителя з виходом на відкриту зовнішню галерею. Таким чином церква стала двоверхою. Зліва від входу до храму є дерев’яні сходи до каплиці. В каплиці був живописний іконостас авторства маляра Стефана Поповича-Медицького. На жаль, іконостас не зберігся до сьогодні. Але збереглися настінні розписи у каплиці.
Храмові розписи. Інтер’єр церкви вражає суворою простотою та величчю водночас. Живопис датується різними періодами – східний об’єм церкви було розписано у 1613 році, центральний зруб – у 1736 році, а каплицю над бабинцем – у 1672 році, коштом Івана Кобриновича. А у 1735 р. було розписано стіну, що розділяє наву і вівтар.
На жаль, немає точних відомостей щодо авторства храмових розписів, але ймовірно вівтарну частину оздобив маляр Григорій у першій половині XVIІ століття. Варто зазначити, що збережені розписи у вівтарній частині – це особливість Воздвиженської церкви, адже, окрім храму святого Юра, цього ви не побачите в жодній іншій дерев’яній церкві в Галичині.
Над іконостасом збереглися розписи «Мученицькі смерті апостолів», а з іншого боку зображено, як апостол Лука пише ікону Діви Марії – сюжети, подібні як в церкві святого Юра. Портал вхідних дверей оздоблений розписами з ликами святих.
Іконостас чотириярусний, пірамідальний, різночасовий, за геометричною формою – квадратний. Виготовлений з липи, у різьбленні використані ренесансні мотиви. Іконостас складається з цокольного ряду, основного намісного, празникового та апостольського рядів.
Ймовірно, що іконостас створювали різні майстри. Намісний та празниковий ряди оздобив маляр Федько на початку XVII століття.
Верхній апостольський ряд розписав священик церкви святої Параскеви у Дрогобичі о. Петро Метельський, приблизно у 1780 році. Центральну ікону апостольського ряду написав о. Василь Глібкевич у середині XVIII століття.
Неподалік від церкви, ближче до дороги, у другій половині ХVІІ століття побудували дерев’яну храмову дзвіницю. Квадратна в плані, триярусна, висотою 25 метрів, під наметовим дахом, дзвіниця збереглася до наших часів, однак вона потребує негайної реставрації.
Церква Воздвиження Чесного Хреста разом із монументальною дзвіницею, що збудована у формах дерев’яних оборонних веж, утворює гармонійний ансамбль.
У середині ХХ століття богослужіння у храмі припинилися. Згодом його реставрували та перетворили на музейний об’єкт.
Церква розташована на території міської пожежної частини, але на подвір’я храму можуть зайти усі охочі. Однак потрапити до церкви не так просто. Хоч храм і є музеєм, він потребує реставрації, тому практично увесь час він зачинений. Туристи відвідують цю святиню не так часто, та й екскурсії там не проводять. Але все ж ця надзвичайно красива дерев’яна церква була і залишається окрасою Дрогобича. У Воздвиженській церкві проходить богослужіння на другий день Пасхи, на Юрія (6 травня) та на Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (27 вересня).
Гебрейські божниці
Юдейська історія Дрогобича є однією з найстаріших на Західній Україні. Як пише Володимир Левін, «Перша згадка про євреїв у Дрогобичі відноситься до 1404 року, коли банкір польського короля Ягелло єврей Волчко взяв у відкуп дрогобицькі соляні копальні. … Дрогобич є третім містом Червоної Русі після Львова та Любомиля, в якому згадується про присутність євреїв. Таким чином, єврейська громада Дрогобича є однією з найстаріших в регіоні».
З тих часів, коли в Дрогобичі розпочалося промислове виробництво солі (XV ст.), а потім нафти (ХІХ ст.) і до початку Другої світової війни, в місті була величезна єврейська громада, яка об’єднувалася довкола декількох синагог.
Найбільша міська синагога не раз зазнавала руйнувань та пожеж. Однак щоразу її відбудовували. Будівництво Великої хоральної синагоги, яка збереглася до сьогодні, розпочалося у 1842 році і тривало понад два десятки років, до 1865 року. Побудована за зразком синагоги у місті Кесселі (Німеччина), ця божниця стала на той час найбільшою у всій Європі. До сьогодні вона залишається найбільшою синагогою у Західній Україні.
Побудова синагоги датується періодом найбільшого розквіту нафтової промисловості Дрогобича, в той же час майже половину мешканців міста становили гебреї.
Сумна сторінка в історії як цієї, так й інших синагог, розпочинається у 1939 році, коли радянська влада влаштувала у божниці конюшню, потім склад солі та магазин меблів. Тому не дивно, що будівля зазнала великих руйнувань. А далі був Голокост і фактичне знищення всіх юдеїв та їх божниць.
Повернули синагогу єврейській громаді міста лише у 1990-х роках, після здобуття Україною незалежності. Тривалий час будівля стояла пусткою, з 2013 року єврейська громада, коштами меценатів, розпочала відновлення божниці. Сьогодні повністю відреставровано фасад синагоги.
Хоральна синагога була далеко не єдиною єврейською божницею в місті. До Другої світової війни у Дрогобичі було близько 20-ти синагог та молитовних будинків, сьогодні їх залишилося лише вісім, однак навіть ті, що збереглися, не є діючими.
Більшість юдеїв Дрогобича були хасидами. Як пише В.Левін, вони гуртувалися довкола різних цадиків-праведників. «Послідовники кожного цадика зазвичай влаштовували окремі молитовні будинки, в яких створювалася особлива атмосфера однодумців: під час молитви використовувалися мелодії, властиві даному напрямку в хасидизмі, під час застіль розповідалися історії про чудеса цадиків, а коли цадик відвідував Дрогобич, то молився там разом зі своїми хасидами і ввечері в суботу влаштовував велике застілля». Так, у Дрогобичі були шановані цадики з Белза (один з найвідоміших хасидських центрів у світі) — їх молитовний будинок (клойз Нахума Гірша) був на вул. Підвальній, 3, а молитовний будинок самбірських цадиків був на вул. Шкільній. Про місце молитви комарнянських хасидів — не відомо.
За словами В.Левіна, тільки один значний хасидський цадик раббі Хаїм Меєр Ієхієл Шапіро (1864-1924) проживав в самому Дрогобичі і у нього був власний молитовний будинок (де він був — не відомо). У Дрогобичі оселилося кілька нащадків хасидських цадиків, іменованих серед євреїв «ейніклах», тобто онуки. Вони не очолювали окремих напрямків у хасидизмі і у них не було своїх послідовників, однак деякі з них мали власні молитовні будинки.
Проживали в Дрогобичі і прихильники юдейської реформації (Гаскали) або прогресивного юдаїзму. Їх найвідомішою синагогою була «Осей Хесед», що на розі вулиць Івана Мазепи та Шолом-Алейхема, побудована у 1909 році за кошти єврейської інтелігенції і купців.
Нині юдейська громада Дрогобича набагато менша, а тому багато з їх будинків або понищені, або використовуються за іншим призначенням.
Використані джерела:
- Віртуальний тур церквою Святого Юра
- Дрогобич – частина 2 (деревино-зодчеська) Святий Юр
- Дрогобич – частина 3 (костельно-монастирська)
- Дрогобич – столиця нафтової Галичини. Ч.2
- Дрогобич – сторінки історії // Світлана Рябко
- Стефан Медицький
- Унікальні розписи в дерев’яній церкві Святого Юра в Дрогобичі – фотоальбом
- Усі храми, релігійні установи та представництва (м. Дрогобича)
- Церква Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі (фото)
- Церква св. Юра в Дрогобичі – дерев’яний шедевр
- Церква Чесного Хреста в Дрогобичі
- Иосиф Гельстон Архитектурные особенности синагог Дрогобыча
- Володимир Левін Нотатки про синагоги Дрогобича
