Монастир у приінгульських степах

Колись, ще в дитинстві я вже бувала в цій живописній місцині, аж ось наприкінці літа знову мала нагоду відвідати неймовірної краси Свято-Михайлівський жіночий монастир в селі Пелагеївка на Миколаївщині. І тоді ж виникла ідея написати про цю величну сакральну пам’ятку, яку називають «перлиною степу».

Монастир розташувався на території Регіонального ландшафтного парку «Приінгульський», далеко від великих міст та доріг. Тож дістатися до нього досить непросто навіть власним авто, то що тоді говорити про рейсові автобуси.

Найзручніший спосіб дістатися сюди з Миколаєва – разом з паломниками на автобусі, який вирушає щонеділі о 7:00 від кафедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці.

Також можна доїхати з Одеси автобусом «Одеса-Кривий Ріг» до села Софіївка, їхати близько 4,5 години. Звідти до Пелагеївки є асфальтована і польова дороги. Асфальтована дорога значно довша і ям на ній більше, ніж на ґрунтовій. Тож краще обирати коротший шлях — при в’їзді в Софіївку біля млина повернути наліво. Не сподівайтеся побачити там вказівник, його вже давно немає. Далі – полями приблизно 8 км, подивитися там є на що. На півшляху до монастиря побачите інформаційну дошку ландшафтного парку – одного із семи природних чудес Миколаївщини, де серед балок і розливів річки Інгул є безліч рідкісних тварин і рослин, занесених до Червоної Книги України.

Гостюючи в родичів в місті Новий Буг, ми організували собі подорож до Свято-Михайлівського монастиря в село Пелагеївку. Їхали автомобілем, з Нового Бугу дісталися Софіївки, а далі найкоротшим шляхом – польовою дорогою. Ми зупинялися, милувалися природою, фотографували краєвиди.

Заходити в монастирський двір дівчатам та жінкам можна лише в довгих спідницях та хустках, ми про це знали, тому одягнулися відповідно.

Монахині були дуже заклопотані, бо саме готувалися до храмового свята. На жаль, не вдалося поспілкуватися з настоятельницею монастиря ігуменією Серафимою, але з її благословення одна з монахинь провела для нас невелику екскурсію, розказала історію цього місця та дозволила зайти до храму. Нам дуже пощастило, адже поки тривають реставраційні роботи відвідувачів туди не пускають.

Історія храму і села Пелагеївка нерозривно пов’язана між собою. Заснував це поселення багатий купець Ісидор Дурилін у 1875 році і назвав його в честь своєї дружини.

Через десяток років вже після трагічної смерті Пелагеї, її сини Андрій та Михайло розпочали будівництво церкви в пам’ять про свою матір.

Архітектора запросили з Німеччини, зараз ніхто достеменно не знає його ім’я. Він побудував храм на зразок собору Василія Блаженного у Москві. Також Пелагеївська церква подібна за архітектурою до храму Спаса на Крові в Санкт-Петербурзі. Поєднавши візантійське та російське зодчество, німецький архітектор створив найкрасивішу споруду такого типу на півдні України.

Початок будівництва датується 1896 роком. П’ять років у великих ямах гасили вапно для будови, а для міцності розчину додавали в нього перетерті кістки овець та кіз, велику кількість яєць та свинцевий порошок. Цеглу виготовляли із місцевої глини, а для фундаменту місцевий граніт з берегів Інгулу не використовували, бо він занадто крихкий, а привозили міцні гранітні брили зі скелястих берегів річки Громоклії.

Всі залізні елементи – огорожу, ворота, вікна, сходи до дзвіниці й на хори, 12 дзвонів, хрести, виготовили на металургійному заводі Михайла Дуриліна у Житомирі.

Храм будували протягом 8 років і освятили 19 серпня 1904 року в честь святого Архистатига Михаїла.

Церква має три престоли, названі в честь святих покровителів Пелагеї та її синів: головний на честь святого архистатига Михаїла, правий – мученика Андрія Стратилата, лівий – преподобної Пелагеї. Тож відзначають у храмі три престольні свята – 1 вересня Андрія Стратилата, 21 жовтня – преподобної Пелагеї та 21 листопада – святого архистратига Михаїла.

Центральний купол храму був оздоблений розписами ангелів та пророків, у правому куполі зображені святі євангелисти, в лівому – покровителі роду Дуриліних. До сьогодні збереглося лише зображення преподобної Пелагеї. Воно ще не реставроване, але в досить гарному стані. Усі інші розписи обсипалися від сильних вібрацій зернопульта, коли за часів радянської влади в церкві був склад для зерна.

Справжньою окрасою храму був німецький кахельний іконостас фірми «Meissen». Він теж майже зруйнувався від вібрацій зернопульту. Найкраще збереглася ліва частина іконостасу. Надія на його реставрацію слабшає з кожним роком. Монахиня розповіла, що за старим курсом долара їм необхідно було 1 млн. грн. на реставрацію. Такої суми в монастиря немає. Тож поки що в Дніпрі виготовили кіоти за зразком іконостасу.

Першими служителями у Свято-Михайлівському храмі стали священик Дмитро Бойченко та псаломщик Антон Лавренко. Також при церкві була приходська школа. Однак храм діяв не довго, всього 26 років – до 1930 року.

22 січня 1930 року червоні безбожники спалили близько 200 ікон з храму, викрали всі церковні цінності і осквернили родинну усипальницю Дуриліних під центральним вівтарем, де покоїлися Андрій, Михайло, Пелагея та будівельник Гончаренко. Викинули тіла зі склепу і забрали всі цінності – бронзові гроби, золотий меч і орден Михайла, золото. Кажуть, що тіла небіжчиків ще довго лежали під церквою, поки один місцевий чоловік Дмитро Іванович Остапенко не захоронив їх на сільському кладовищі. За це він став «ворогом народу» і загинув у таборах. Вже через десятки років його сховок знайшли і тепер останки Дуриліних зберігають в церкві у невеликому гробівцю.

Останню службу в храмі відслужив священик Семен Бражицький 19 серпня 1932 року. Вже через 2 роки місцеві комуністи зняли 11 церковних хрестів. За кожен хрест влада давала по 30 трудоднів як 30 серебряників Юді. 12-й хрест зняти не змогли. За радянського часу храм використовували як зерносховище. Миші, голуби, сирість завдали йому значної шкоди. До 90-х років храм, занедбаний та розграбований, стояв пусткою. У 1992 році церкву передали УПЦ (МП).

25 квітня 1994 року церква знову відкрилася для прихожан, а вже в липні цього року рішенням Священного Синоду було створено жіночий монастир. Монахиня розказала, що коли вони приїхали туди, в церкві не було нічого, крім підлоги та частини іконостасу. Не було навіть вікон, тож коли взимку служили, було так холодно, що чаша приставала до рук священика.

У 2004 році Пелагеївській церкві виповнилося 100 років. А через 2 роки храм відвідав нащадок купців Дуриліних Микола Георгієвич Дурилін, правнук Пелагеї, який лише на старості років дізнався про своє походження.

Хоч історія храму має сумні сторінки, але сьогодні він відроджується – до нього приїздять паломники і туристи, там діє літній табір для дітей. Подвір’я монастиря доглянуте, всюди цвітуть квіти, викладена бруківка, стоять лавки.

Храм поступово оновлюється. Увесь його внутрішній простір заставлений дерев’яними риштуваннями. Відремонтовано покрівлю, дзвіницю, привезено нові дзвони з Дніпра та Воронежа, відремонтовано огорожу, створено готель для паломників на 13 місць, келії для монахинь. У січні 2012 року освятили нову зимову церкву в честь Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Тож поки триває реставрація Свято-Михайлівського храму, богослужіння відбуваються в новому храмі. Там зберігаються монастирські святині – ікона Спасителя «Живописне Джерело», яка почала проявляти раніше невидимі деталі, ікона Божої Матері Володимирської (яка в Україні знана як Вишгородська), яка вже двічі мироточила, і мощівник з частинками мощів святих угодників Божих.

Сьогодні в монастирі живуть 17 сестер, вони дотримуються Почаївського уставу, моляться та працюють на пасіці, в саду, на городі, доглядають за тваринами.

Ми залишилися задоволені цією невеличкою мандрівкою, ще раз відкривши для себе такі близькі, але раніше не знані місцини. Вражені чудовою природою довкола монастиря, ми вирішили прогулятись заповідником та берегом річки Інгул. Свято-Михайлівський монастир – не єдина сакральна пам’ятка в цих степах, тож у майбутньому є ще багато планів, пов’язаних з цією місциною.

Використані джерела:

Свято-Михайловский Пелагеевский монастырь: путеводитель. — Миколаїв: Вид-во Ірини Гудим. - 64 с.

Свято-Михайловский Пелагеевкий монастырь

Заповедник в ингульской степи // Наталья Христова

Пелагеевкий Свято-Михайловский женский монастырь

Світлини автора