Дух вільного страждання

Давньоруські святі Борис і Гліб у загалънохристиянському образі святості

Є, очевидно, дуже символічним те, що перші святі, канонізовані давньоруською Церквою — страстотерпці Борис і Гліб, стали глибоко шанованими і на християнському Сході, і на християнському Заході. Наприкінці XI ст. у святій Софії Константинопольській було встановлено ікону Бориса і Гліба. В Іспагасі зводять присвячений їм храм. Збереглося і проложне «Житіє» Бориса вірменською мовою (перекладене, найімовірніше, з грецької). Нарешті, в Чехії, у церкві Созавського монастиря братам присвячують бічний вівтар. Борис і Гліб — молодші сини князя Володимира — трагічно загинули 1015 р., у рік смерті свого великого батька. Вбивць підіслав їх старший брат Святополк, який змагався за великокняжий престол. Братів канонізували не пізніше 1072 p., і тоді ж їх мощі було урочисто перенесено до новозбудованого у Вишгороді храму. Борис і Гліб стали не лише першими, а й чи не найпопулярнішими давньоруськими святими.

День смерті Бориса — 24 липня — відносять до великих свят. Крім того, пам’ять Бориса та Гліба відзначалась 5 вересня — в день смерті Гліба, та 2 і 20 травня з нагоди урочистого перенесення їхніх мощей до новозбудованих храмів, що відбулось у 1072 та 1115 роках. Ушанування святих скоро вийшло за межі Київської Русі. Адже за загальним визнанням, подвиг святості, вчинений Борисом та Глібом, став одним з найзначніших внесків Русі-України у збірний, загальний для всієї християнської ойкумени образ святості.

Характерним є те, що, на відміну від більшості християнських святих, Борис і Гліб уславилися не стільки своїм життям, скільки своєю смертю.

Згідно з християнським світорозумінням, смерть — це кульмінація життя людини, що позначає перехід від земного життя до життя іншого, вічного. Тому особливої ваги набуває сам спосіб смерті, семіотика смерті, яка повинна стати підсумком земного життя, зрозумілим не лише Творцеві, а й людям, які залишаються жити і яким, власне, й адресується подвиг святості.

У чому ж полягає, з огляду на сказане, сенс святості Бориса і Гліба?

Вони обидва загинули мученицькою смертю. Але такої констатації явно замало для того, щоб збагнути суть подвигу, здійсненого Борисом і Глібом. Справді, святих мучеників знала й грецька Церква. Але грецькі святі гинули за віру, тоді як Борис і Гліб загинули в боротьбі не за віру, а за владу.

З другого боку, києво-руська історія знала чимало прикладів, коли під час князівських міжусобиць брат гине від руки брата. З вини святого Володимира, батька Бориса й Гліба, гине його брат Ярополк, який, у свою чергу, був винуватцем загибелі брата Олега. В тому ж таки 1015 p., коли від руки Святополка загинули Борис та Гліб, він вбив ще одного брата, Святослава. Але про канонізацію цих жертв міжусобиць навіть думки не виникало. Отже, не сам по собі трагічний наслідок міжусобиць у даному разі став причиною канонізацій.

Києво-руська свідомість акцентує увагу на певному парадоксальному аспекті загибелі братів. В історії Бориса й Гліба вражає навіть не сам по собі факт братовбивства: незвичайним було те, що брати неначе самі наражаються на смерть. Вони свідомо прагнуть «страсть въсприяти» від ворога, — і разом з тим ми не знайдемо в їхній поведінці тієї зневаги до світу земного, що притаманна, скажімо, монахові-аскету. Вони палко люблять життя — і йдуть назустріч своїй загибелі: «плакашеся съкрушенъмъ сърдцъмь», але разом з тим з «душею радостьною». Попри свою любов до життя, смерть для них — не зло невідворотне, а результат вільного вибору. Попри високу цінність життя земного, є цінності вищі, вірність яким зберігають Борис та Гліб. Смерть — страшна й небажана, але водночас це єдино можливий спосіб принесення себе в жертву Богові. Суттєво, що жертовний акт — а література борисоглібського циклу послідовно підкреслює подібність їхньої загибелі до традиційного акту жертвоприношення (Борис гине «яко овьна на снедь», віддана Богові; Гліба вбивають «яко ягня непорочьно и безлобиво») — здійснюється з волі самої жертви. Шлях мучеництва обирається заради свідомого прагнення побудувати власне життя за взірцем земного подвигу Христа. Добровільне страждання як наслідування Христа — ось той подвиг, що його здійснюють святі страстотерпці.

Давньоукраїнська ментальність виявляє тут себе у специфічному життєрозумінні, згідно з яким ідеалом вважалось не просто життя, спрямоване до пізнання вищої істини, вищого сенсу, а подвиг практичного втілення пізнаної істини. Попри всю повагу до слова пріоритет завжди віддавався дії, спрямованій на втілення істини, проголошеної словом. Тим-то поряд з подвигом мучеників в ім’я віри Христової вищим уважався героїчний шлях тих, хто будує власне життя за взірцем земного шляху Христа. Дух вільного страждання в ім’я любові до людей, в ім’я їхнього спасіння — в цьому вбачався сенс земного подвигу Христа, і взірцем любові людини до Бога виступає свідомий вибір мучеництва як наслідування Христа.

Подвиг страстотерпців розумівся як свідчення перемоги добра над злом, насильством і неволею. Хоч би яким могутнім здавалось насильство, хоч би якими слабкими здавалися порівняно з ним сили добра, — все-таки остаточна перемога буде саме за ними. Якщо опір злу за допомогою насильства множить зло у світі, то самопожертва перепиняє насильству шлях.

Самопожертва виявляється й засобом до подолання неволі, виходу з рабської покори й примусу до божественної свободи. Здавалося б, ніщо так не суперечить свободі, як смерть. Але парадоксальність подвигу Бориса та Гліба саме в тому й полягає, що, обираючи смерть, вони здобувають вищу свободу. Через смерть вони виборюють вічне життя. Прилучаючись через вільний вибір смерті до царства свободи, вони здійснюють духовний прорив до Бога, утверджуючи ідеал христоподібності як критерій святості.

Отже, еволюція поняття святості у Київській Русі позначена рухом від ідеалу апостолоподібності до ідеалу христоподібності. Логічним завершенням творення цього образу є духовний подвиг києво-печерських святих. Прагнення до цього ідеалу — один з визначальних чинників, що вирізняє українську ментальність. Заклик до «наслідування Христа» гучно лунає в українській культурі доби бароко. Всякому правдивому християнинові, повчав Петро Могила, «муки Христові не толко духовне, леч и тілесне потреба наслідувати».

Блажен, о блажен, хто
з перших пелен
Себе присвятив Христові...!

— проголошує в Пісні 1-й «Саду божественних пісень» Григорій Сковорода. А в Пісні 7-й, звертаючись до Христа, він благає:

Веди мене з собою,
в горню путь на хрест,
Радий жить над горою,
кину земну персть.
Смерть твоя — то життя,
Жовч — солодке пиття,
о Ісусе!...
Розпни моє тіло,
прибий на той хрест,
Хай зовні я не цілий,
внутрі ж бо воскрес…

Так ідеал, утверджений у XI ст. подвигом святості Бориса і Гліба, проростає крізь віки моральною настановою, що є однією з виразних рис духовної культури українського народу.

Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 38-40

Вілен ГОРСЬКИЙ,

доктор філософських наук, професор