Духівник концтабору блаженний Омелян зібрав у Римі друзів України
Письменники, волонтерка, дипломат та благодійниця отримали відзнаку духівника концтабору Омеляна Ковча
Оксану Забужко обнімали монахині, а Тімоті Снайдер та Ян Томбінский говорили між собою українською мовою (не з поваги до когось, бо вони були двоє, а просто їм подобалося).
Яна Зінкевич тонула в увазі та любові української діаспори, Бригітта Вебер, яка 27 років надсилає до України вантажі з гуманітарною допомогою, розказувала, що на останні свята вона відправила у своїй машині чотири тисячі Миколайчиків, які разом із одягом, їжею та ліками їхали до дітей Сходу. Священики, монахині, віряни Української греко-католицької церкви у великому приміщенні храму в Римі вітали лауреатів відзнаки Омеляна Ковча та спілкувалися.
Так закінчувався цей день у Римі, день сьомого цьогорічного нагородження лауреатів відзнакою священика Омеляна Ковча за жертовність та гуманізм.
За дві години перед тим у храмі УГКЦ в Римі відбулося це зворушливе та якесь по-своєму містичне дійство. Хоча навряд чи можна вважати містикою незриму присутність тут священномученика Омеляна, греко-католицького священика – єдину в світі людину, яка відмовилася вийти з концтабору Майданека, бо він хотів сповідати, причащати, відправляти у останню путь ув'язнених, і якого в УГКЦ прославили блаженним.
Цю відзнаку за жертовність та гуманізм Греко-католицька церква вручає або українцям, або людям, які багато зробили для України. Вона насправді не лише прославляє блаженного Омеляна, не лише є визнанням заслуг окремих людей. Вона – про те, як важливі доброта, співстраждання та жертовність. На цих урочистостях було сказано багато гарних слів, які, попри високість, не здавалися пафосними.
- Сьогоднішні лауреати – це збірний образ отця Омеляна, – сказав у привітанні голова комітету Омеляна Ковча Іван Васюник. – Він у поезії Оксани Забужко, у жертовності Яни Зінкевич, чий батальон Госпітальєри врятував життя майже трьох тисяч людей, він у щедрому серці Бригітти Вебер, у здатності нашого побратима дипломата Яна Томбінського бути другом українського народу в найважчі часи, у інтелектуальній чесності Тімоті Снайдера. Це прекрасна ініціатива – провести цьогорічне нагородження в Римі, бо як свідчив отець Омелян своїм життям любов до Бога, так і ми будемо свідчити цьому місту та миру, що в нашій країні війна, що це звірства та приниження, війна, розв'язана російською тиранією та агресією. І ми всі, наслідуючи апостола, дивлячись на приклад Омеляна Ковча, маємо не боятися, казати правду та робити добро.
Лауреати одне за одним вставали за відзнакою, грамотою та скульптуркою. Недовгий виступ ніби привідкривав сторінки України їхніми очима.
- На Майдані, під час Революції Гідності я задавав собі два запитання. Перше: що я можу зробити, як дипломат, щоб не допустити, аби всі ці люди стали жертвами геополітичних маніпуляцій, друге запитання: звідки береться сила людей, – розказав Ян Томбінський. – Приклад отця Омеляна є відповіддю на ці запитання. Бачити в кожної людині вічні цінності, незважаючи на те, якої вона національності, віросповідання. Отець Омелян показав, як він розуміє завдання, що ставив перед ним митрополит Шептицький, – щоб допомагати людям бачити Бога, приймати хрещення. Ми це не сприймаємо лише як адміністративний жест. У Перемишлянськім повіті – після того, як отець Омелян почав хрестити людей (відомо, що Омелян Ковч масово хрестив євреїв, щоб вберегти їх від страти німцями – авт.), з'явилася християнська спільнота. Мені було приємно прочитати, що, можливо, одним із тих, кого зберіг та поміг, був один із міністрів закордонних справ Польщі, який теж пройшов крізь гетто в Перемишлянах. Універсальні цінності, які проповідував отець Омелян – також зобов'зання чесного служіння. Так я розумів і свою службу держслужбовця.
- Історія як дисципліна починається з того, що ти розумієш точку зору іншого. Історія починається з перспективи іншої людини, розуміння іншого народу... Я краще зрозумів себе, вивчаючи долю України. І ця нагорода для мене велика честь, – сказав Тімоті Снайдер.
Коли у інвалідному візочку виїхала Яна Зінкевич, то вся церква вітала її стоячи.
- Я вже ніколи не зможу рятувати людей своїми руками (після ДТП Яна не може ходити), але я допомагаю руками інших людей. І я хотіла би, щоб ви розуміли, що війна не закінчилася. Вона дала і ще дасть людей без рук та ніг, з важкими психологічними та фізичними травмами, які відновляться, можливо, через десятиліття після конфлікту. Тому не забувайте про це, деколи подумайте, що можете зробити на рівні своєї спільноти, свого міста для них, – сказала Яна.
- Про Омеляна Ковча я чула з дитинства від свого батька, – розповіла Оксана Забужко (батько письменниці – відомий дисидент, був репресований). – Він був в іншій юдолі сліз – радянських таборах. У тому таборі греко-католицькі священики зорганізували щось на зразок підпільної школи, де читали лекції. Звідти він виніс історію про священика, пароха Майданека, який відмовився покидати його, бо буквально за руку переводив людей в інший світ. Я сприймала це на рівні апокрифу, а сьогодні я отримаю нагороду Омеляна Ковча, і, думаю, саме він заклав мені модель: яким має бути священик та якою має бути людина.
Бригітта Вебер виступала недовго, перелічила всіх друзів та партнерів в Україні, але сказала, що нічого не зробила б без своїх німецьких друзів, і несподівано додала: "Я вдячна вам. Але не знаю, чи хотіла би чути задуже багато подяк та восхвалянь, бо отримуючи їх на землі, ми можемо бути позбавлені небесної нагороди..."
Перед церемонією нагородження члени української делегації побували в іншому храмі – святого Варфоломія. Цей храм унікальний: він присвячений тим, хто помер, сповідуючи віру і в концтаборах, і за Христа уже в наш час. Присвячений учасникам місій, які несли віру на різні континенти, а також тим священикам, хто був убитий, наприклад, мафією за те, що намагалися створити рух підлітків, які борються з наркотиками. У цьому храмі зберігається ікона Омеляна Ковча та грудка попелу з Майданека (оскільки отця Омеляна разом з усіма було спалено, звідти привезли не мощі, а саме трохи попелу).
Тут був короткий молебень, який служив предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук.
Пізніше ввечері, вже на церемонії нагородження блаженнійший Святослав зачитав лист отця Омеляна до родини: "Я дякую Богові за Його доброту до мене. Це єдине місце, поза Раєм, де я хотів би бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас".
- Я часто задавав собі запитання – що це означає: я бачу Бога, – продовжив предстоятель. – Священномученик Омелян бачив Бога у кожній людині незалежно від віри, яка пройшла через страждання, і якій він вділив свого милосердя. Він показує, як можна почути голос Бога серед пекла на Землі – творити добро. А завтра (церемонія відбулася в переддень приходу до церкви Папи Франциска) нас почує весь світ. І ми будемо молитися, щоб виблагати у Бога мир для України.
У просторому приміщенні, яке прилягало до церкви, завершувалася вечірка. "Сестро, візьміть тірамісу, – каже одна монахиня іншій та припрошувала, – та то не солодке, це ж тірамісу"... Оксані Забужко якась дівчина-підліток читала свій вірш. А музиканти, які приїхали з України, грали варіацію щедрика. Нагорі в храмі готувалися зустріти наступного дня Папу Франциска. Українська делегація виходила, чекаючи на автобус.
Давно помітила, що заходи, присвячені саме вшануванню святих, майже завжди вдаються. Вони завжди правильні за настроєм, організацією. Вони нагадують, що в наш час, попри всі успіхи, попри модні не завжди гуманістичні тренди, попри абсолютизацію людиною свого соціального та майнового статусу – є щось, що залишається навіть, коли минають успіхи, статуси та багатство. Гуманізм та жертовність. Залишаються золоте серце, безсмертна душа та заступництво священномученика Омеляна Ковча
Лана Самохвалова
