Релігійний фактор у сучасній Україні

Людина і світ. – 2004. – №4. – С. 2-8.

Бюлетень „Релігія і суспільство”, підготовлено Центром гуманітарних і релігійних досліджень, журналом "Людина і світ", Українсько–Американським бюро захисту прав людини.

Петро ЯРОЦЬКИЙ

З початком XXI ст. церква та релігійні організації дедалі частіше почали заявляти про себе як про діяльних учасників суспільних процесів. Релігійний фактор посідає важливе місце в суспільно-політичному й духовно-культурному житті сучасної Європи, яка знаходиться на відповідальній стадії своєї трансформації, глобалізації і розширення на схід. Православна і протестантські церкви в Росії і Україні почали оприлюднювати свої соціальні вчення або більш-менш систематизовані доктрини, в яких чільне місце посідають проблеми політичної, соціальної, духовної і культурної трансформації суспільства.

Богословсько-філософською домінантою в оцінці розвитку суспільства є визначення пріоритетності складових парадигми "геоцентризм – антропоцентризм". Антропоцентризм має ключове значення у змістовому наповненні понятійно-категоріального апарату соціального вчення Католицької церкви, де домінують такі антропоцентричні й гуманістичні поняття, як "гідність людини", "розвиток", "солідарність", "субсидіарність", "органічна концепція суспільного життя", "суспільство вільної праці, підприємництва і співучасті", "якість життя" тощо.

Руська православна церква вважає антропоцентризм і геоцентризм, релігійний світогляд і секулярний гуманізм онтологічне несумісними, різнополюсними, протилежними поняттями, неприйнятними для духовно-релігійної традиції православ’я, громадянське суспільство — антиподом слов’яно-православної цивілізації, а євроінтеграцію та глобалізацію — "загрозою для істинно православної віри". Українська православна церква Московського патріархату беззастережно приймає основні засади богословської парадигми суспільно-політичних оцінок та орієнтацій РПЦ. Ставлення УПЦ Київського патріархату до політичних і духовних трансформацій в Європі й Україні, яке в основному не відрізняється від позицій РПЦ, викладено в доповіді Патріарха Філарета Помісному Собору УПЦ КП 9-10 січня 2001 p.

Протестантські церкви в Україні засновують своє сучасне світобачення, зокрема щодо ролі релігійного фактора в секулярному глобалізованому світі, на антропологічній парадигмі, надаючи пріоритетного значення громадянському суспільству, позаконфесійному облаштуванню українського суспільства, відокремленню церкви від держави і школи від церкви, свободі совісті.

Отже, щодо ролі релігії у контексті політичних і духовних трансформацій європейського й, зокрема, українського суспільства маємо різні рефлексії. Відображаючи православний консерватизм і протестантський реалізм, вони охоплюють широке коло соціальних, суспільно-політичних, культурологічних, правових, етичних проблем у контексті нація – церква, держава – церква, політика – церква, світське право – християнська етика, церква і проблеми євроінтеграції, глобалізації, секуляризації.

Нація — церква. Обґрунтовуючи осмислення парадигми нація — церква для побудови сучасної концепції нації, московські богослови черпають засадничі ідеї зі старозаповітного вчення про "богообраність ізраїльського народу". Біблійне визначення племінної і релігійної, етнічної і конфесійної, мовної і культової "спільності синів Ізраїля", об’єднаних у теократичне царство на чолі з Яхве, експлікується в синтезацію сучасної конфесійної і національної ідентичності — "православний народ". "Коли нація, громадянська або етнічна, є повністю або переважно моноконфесійною православною спільнотою, вона в певному сенсі може сприйматися як одна спільнота православного народу" [1, 111, § З]. Отже, в цьому етноконфесійному визначенні нації етновідтворюючою, по суті, є не стільки релігійна, скільки конфесійна домінанта. Якщо за такими критеріями визначати етноконфесійну ідентичність нації, то у країні чи її певному регіоні, компактно заселеному етноконфесійними спільнотами, може виникнути небезпечний поділ на ряд самодостатніх етноконфесійних самоідентифікацій: услід за "православним народом" — "католицький народ", "буддійський народ" (скажімо, Бурятія, Калмикія, Тува), "мусульманський народ" і т. п. Якщо йдеться про полінаціональні держави, якими є Росія і Україна, то така етноконфесійна ідентифікація загрожуватиме цілісності (або соборності) держави, національній і громадській безпеці, стимулюватиме етноконфесійний шовінізм з одного боку й сепаратистські тенденції окремих етносів — з другого,

Держава — церква. Руську православну церкву не влаштовує її конституційний статус "відокремленої від держави". Московська патріархія намагається задекларувати для Православної церкви (а отже, це стосується й УПЦ) сфери активного "соработничества" церкви і держави, а саме: науку, зокрема соціально-гуманітарні дослідження, культурну і творчу діяльність, освіту, морально-патріотичне виховання, міжнародні, міжетнічні та чимало інших важливих суспільно-політичних напрямів.

Серед задекларованих для "співробітництва" церкви і держави сфер є такі, що можуть неминуче викликати конфесійну й національну напругу, навіть активний опір інших церков та релігійних організацій. Йдеться про намір РПЦ "протидіяти діяльності псевдорелігійних структур, які є небезпечними для особи і суспільства" [І, III, § З). Отже, Московська патріархія намагається виступати в ролі третейського судді й визначати "псевдорелігійні структури", до яких під виглядом "тоталітарних сект" можуть бути зараховані будь-які церкви (релігійні організації), чию діяльність РПЦ вважатиме "прозелітською", "іноземною", "підривною". В "Основах соціальної концепції РПЦ" піддається нищівній критиці свобода совісті, яку Московська патріархія вважає причиною "втрати суспільством релігійних цінностей, масової апостасії і фактичної індиферентності до справ Церкви, до перемоги над гріхом" [1,ІІІ,§6]. "Поява принципу свободи совісті, — уточнюється в цьому соборному документі, — є свідченням того, що в сучасному світі релігія зі "спільної справи" перетворюється на "приватну справу" людини. Саме цей принцип свідчить про розпад духовних цінностей, втрату спрямованості до спасіння у більшої частини суспільства, яка приймає принцип свободи совісті. Якщо спочатку держава виникла як інструмент утвердження в суспільстві божественного закону, то свобода совісті остаточно перетворює державу на виключно земний інститут, що не стримує себе релігійними зобов’язаннями" [1, III, § б].

Отже, Московська патріархія намагається перетворити нинішнє російське суспільство, у масі своїй безрелігійне, на виключно релігійно-православне, секулярну російську державу — на "співробітницю" Руської православної церкви — й водночас має намір визначати легітимність тих чи інших релігійних структур, щоб надавати або не надавати їм право функціонування на своїй "канонічній території". В "Основах соціальної концепції РПЦ" записано: "Держава, будуючи свої відносини з релігійними об’єднаннями, враховуватиме кількість їх послідовників, їхнє місце у формуванні історичного, культурного й духовного обличчя народу, їхню громадянську позицію" [l, III, § 6). Це не що інше, як повернення до епохи Миколи І, коли "пильноване православ’я" оголошувалось "єдиною істинною релігією", а такі поняття, як "свобода совісті", "рівність усіх релігій перед законом" були тавровані як "омана" і "єресь" [2, 24]. Ці імперсько-клерикальні настанови близькі нинішньому Московському патріархату, який очікує, що після духовного відродження російського суспільства "релігійно більш висока форма державного облаштування стане природною" [I, III, §7,8].

Тут ми підходимо до з’ясування протестантської рефлексії стосовно релігійного фактора в політичному й духовному житті суспільства. На реалізацію принципу свободи совісті та державно-церковних відносин майже всі протестантські церкви в Україні мають спільний погляд. Він полягає в тому, що жодна конфесія не повинна мати не тільки статусу державної, а й будь-якої пріоритетності у правовому полі суспільства. Вони негативно оцінюють демонстрування окремими представниками влади, особливо місцевої, прихильності до тієї чи іншої конфесії. Протестантські церкви наполягають на підконтрольності державної влади громадянському суспільству, яке повинно бути позаконфесійним і поважати свободу совісті та демократичні права і всіх громадян, і окремої особи. Разом з тим вони стурбовані зростаючою апатією українців до громадського життя, нерозумінням і часто недовірою до влади, яка, у свою чергу, подає реформи у вигляді неочікуваних "сюрпризів". Протестантські церкви вважають пріоритетним для себе завданням ініціювати моральну відповідальність громадян перед суспільством, спонукати людей об’єднуватися у громадські організації, зорієнтовані на доброчинні, соціальні, освітні, правозахисні цілі. Вони проти насильницького повалення будь-якої державної влади, навіть якщо вона аморальна і здійснює тотальний контроль над своїми громадянами. Протестанти вбачають особливу небезпеку в релігійному чи конфесійне зорієнтованому законодавстві, оскільки завжди, коли духовні керівники посилювали свої позиції або домагалися за допомогою державної влади виконання своїх програм, результат був трагічний. Вони вважають, що запровадження релігійно (навіть не конфесійне) зорієнтованих дисциплін до програм середньої і вищої школи суперечить Конституції України, в якій чітко визначено світський характер і держави і школи [3, 182-185].

Політика — церква. Ставлення до цієї проблеми УПЦ в юрисдикції Московського патріархату грунтується на постулатах "Основ соціальної концепції РПЦ". УПЦ Київського патріархату чітко сформульованої позиції у форматі соборно прийнятого документа чи соціально-політичної доктрини стосовно цієї парадигми не має.

Московський патріархат вважає участь церкви і її священнослужителів у політичній діяльності можливою й допустимою, "виходячи з потреб кожної окремої епохи, з урахуванням внутрішнього стану церковного організму та його становища в державі" [1, IV, § 2]. Водночас пересічні віруючі, тобто миряни, заохочуються до активної участі в політичних процесах, у "творенні" державного й політичного життя. Можливість участі священнослужителів, серед них і тих, що репрезентують канонічні церковні структури та церковне священноначалля, в "окремих заходах політичних організацій, а також церковне співробітництво з політичними партіями" вважаються корисними для церкви і держави [1, IV, § 4]. Звідси випливають стимули, що справляють вплив на творення масштабної інфраструктури політичного, державного, зрештою, бізнесового співробітництва РПЦ. Існування християнських (православних) складових більш широких політичних об’єднань сприймається Московською патріархією як позитивне явище; водночас робиться застереження, що всі політичні організації мають перебувати під егідою церкви, яка координуватиме їхні дії для реалізації своїх завдань у суспільно-політичній сфері.

Дещо відмінно ставляться до політичної діяльності українські протестантські церкви. Вони вважають, що сама Церква як сакральна установа не повинна брати участі в політичному житті, оскільки вона не може дозволити собі бути просякнутою "духом партійності, що роз’єднує суспільство". Церква має служити всьому суспільству, вважають адвентисти, і тому її священнослужителі не можуть брати участі в політичній боротьбі. Свідки Єгови сповідують нейтральність щодо політики, і тому члени цієї релігійної організації категорично відсторонюються від будь-яких громадських, політичних рухів і партій, хоча свої погляди на ті чи інші форми державного управління висловлюють: позитивні — на демократичні, негативні — на тоталітарні, диктаторські. Вони також критикують прояви клерикалізму, расизму, крайнього націоналізму, ксенофобії. Серед п’ятидесятників однозначного ставлення до суспільно-політичної діяльності немає: молодь налаштована прогресивно, вона мобільна в суспільно-політичній сфері, старше же покоління — консервативне й фанатичне. Саме на цьому грунті відбувається розшарування в церкві ХВЄ — п’ятидесятників в Україні.

І все ж серед значної частини протестантів, насамперед серед адвентистів і баптистів, утверджується переконання, що віруючі не повинні відмежовуватися від громадського життя, можуть брати участь у суспільно-політичній діяльності й таким чином приносити користь суспільству й державі [3, 188-189]. Втім, неучасть у будь-якій політичній діяльності — обов’язкова вимога до всіх штатних служителів церкви. Водночас адвентисти, наприклад, вважають, що як громадяни вони можуть полишати церковне служіння і займатися політичною діяльністю. Вони також допускають "наявність різних політичних переконань" серед своїх священнослужителів і парафіян, залишаючи за кожним віруючим "розумний вибір" політичних орієнтацій. Віруючих, які працюють у місцевих і центральних органах влади чи балотуються як кандидати на виборах, церква АСД не критикує й не осуджує. Вони мають право зберігати за собою не лише членство, а й служіння в помісній церкві [3, 192].

Отже, в українському протестантизмі відбуваються складні процеси, пов’язані з визначенням чіткої позиції щодо суспільного життя, соціально-політичних реалій сучасної України. Перевага Святого Письма над теологією, християнської етики — над філософськими й соціальними вченнями традиційно притаманна багатьом пізньопротестантським, зокрема євангельським, течіям. Через це вони переважно індиферентні до нерелігійної рефлексії і дуже вузько окреслюють коло своїх суспільних інтересів. Це значною мірою спричинилося до їх нелегального або напівлегального існування в умовах тоталітарної влади.

Нині в українському протестантизмі пробуджується інтерес до громадського життя. По суті, вже всі пізньопротестантські течії в Україні визнають необхідність "входження у світ". Водночас відбувається зіткнення різних тенденцій: традиційного відмежування від суспільства ("Не любіть світу і того, що у світі, бо той, хто любить світ, не має любові Божої") й активного входження у світ ("Не молю, щоб Ти їх із світу забрав...") Протестантські церкви дивляться на соціальний розвиток нинішнього українського суспільства з "християнським оптимізмом", приділяють увагу моральному й духовному пошуку та переосмисленню українцями себе як суспільства, що реформується. Процес визначення соціально-політичної моделі розвитку держави, підкреслюють адвентисти, має бути відкритим, скерованим на піднесення гідності людської особистості. Пріоритет надається створенню та функціонуванню дійових механізмів відкритого діалогу між державною владою і громадянами. Можна сподіватися, що віруючі протестантських церков у недалекій перспективі здивують українське суспільство своєю громадянською мобільністю й різними формами соціального, політичного та духовного входження в соціум.

Світське право — християнська етика. Ця парадигма в "Основах соціальної концепції РПЦ" нероздільна, взаємозалежна, взаємоексплікована. Оскільки систему права, створювану секулярним суспільством, Московська патріархія вважає такою, що "несе на собі відбиток обмеженості й недосконалості", то "досконале й ефективне право можливе лише в релігійному людському суспільстві". Як взірець для побудови такого суспільства подаються правові засади Мойсеевого законодавства, викладені у книзі "Вихід", 20-23, та в інших розділах П’ятикнижжя, зокрема у 5-й книзі — "Повторення законів". Отже, правові засади Мойсеєвого законодавства експлікуються на сучасне правове регулювання, щоб надати йому більшої дієвості у боротьбі з "руйнуванням суспільної моральності й секуляризацією суспільства" [1, IV, §3].

Критерієм правоздатності, правомірності, легітимності й водночас етичності та ефективності визнаються лише "Богом встановлені закони" і правові засади біблійної теократичної держави. На цій основі декларується "пріоритетність релігійного законовстановлення над світським", оскільки "християнське право принципово надсоціальне" [1, IV, § 5]. З цих позицій Православна церква категорично відкидає і принципово не сприймає "секуляризацію високих принципів невідчужуваних прав людини", "автономну свободу особи". Сучасні теорії природного, так званого "позитивного права", які є основою секуляризованого гуманістичного суспільства, піддаються критиці саме тому, що вони демократичні, а не теократичні, антропоцентричні, а не геоцентричні. Відповідно до цього робиться висновок: "У системі сучасного світського розуміння громадянських прав людина трактується не як образ Божий, а як самодостатній і самовладний суб’єкт. Однак поза Богом існує лише занепала людина" [І, IV, § 7].

Отже, провівши демаркаційну лінію між християнською етикою і світським правом, Московська патріархія декларує не лише пріоритетність першої над другим, а й цілковиту їхню несумісність, вищість старозаповітних теократичних настанов над національними демократичними законами.

Протестантські церкви більш гнучко підходять до цієї проблеми, оскільки вважають, що майбутнє України — в розвитку громадянського суспільства, і через це не протиставляють християнську етику світському праву. Протестантські кола вважають, що сьогодні, коли Україна переживає вирішальний період духовної і культурної трансформації, церква повинна допомогти суспільству "набути нового, творчого бачення" своєї перспективи, яке охоплює й законодавчу сферу [3, 208]. Цю проблему буде вирішено, коли гідність людської особистості укладатиметься в етичні норми, джерелом яких є християнська етика. Сучасне же світське право оцінюється як "законодавче закріплений мінімум етичних норм, необхідних для співіснування" [3, 208].

Підтримуючи становлення правової демократичної держави й розвиток громадянського суспільства, в якому "гармонізується єдність демократичного права, правотворчості, правосвідомості та правозастосування", українські протестантські церкви виступають за гарантування особистості основних прав у світській правосвідомості, проти абсолютної свободи держави і проти необмеженої свободи особистості, за політичний і світоглядний плюралізм у неконфесійному суспільстві, за рівність громадян у їхніх конфесійних волевиявленнях, на що свідомо не звертають уваги або й однозначно відкидають православні ідеологи "Основ соціальної концепції РПЦ".

Культура — церква. Руська православна церква не визнає закономірним існування й розвиток секулярної, тобто світської, позацерковної культури. Закликаючи до "гармонійної співпраці" церкви і культури, Московська патріархія зобов’язує культуру бути "носієм благовістя", служити справі "оцерковлення людської творчості", "повернення до первісних релігійних джерел". По суті, це спроба клерикалізації культури. Якщо ж ідеться про основний регіон поширення православ’я (Україна, Білорусь, Росія), який Московська патріархія вважає своєю "канонічною територією", то це не що інше, як повернення культури цих народів до "православних джерел і стандартів". Фактично цю ідею було покладено в основу навчальної дисципліни "православна культура", запровадження якої у загальноосвітні школи Росії спільними зусиллями Московської патріархії і міністерства освіти РФ викликало вкрай негативну реакцію російської громадськості та майже всіх неправославних конфесій.

Католицька церква більш виважено, з позицій "аджорнаменто" ставиться до світської культури, обґрунтовуючи концепцію інкультурації, тобто взаємопроникнення, взаємозбагачення церкви і культури, філософії і теології, віри і розуму. Католицька церква визнає світську культуру як самодостатній, автономний феномен, як цінність сучасного секулярного світу, до котрої вона ставиться з повагою, бо за допомогою культури має відбуватися євангелізація церкви і світу, оскільки віра без культури – мертва [6, 68-70].

Протестантські конфесії в Україні не мають клерикальних претензій і не роблять спроб зупинити або повернути до середньовіччя ходу культурного розвитку людства. Вони визнають закономірними втрату культурою сакральної санкції і становлення секулярної, антропологічної, а не геоцентричної, клерикальної культури. Приміром, церква АСД в Україні, визнаючи суперечності між вірою і культурою, водночас декларує готовність бути "відкритою до нових тенденцій у розвитку культури в сучасному плюралістичному суспільстві". Навіть реалії "нової молодіжної культури", якій чужа традиційна модель буття, для цієї протестантської церкви є зрозумілими і прийнятними. Не розчиняючись у сучасній культурі, церква АСД рекомендує своїм священнослужителям "знайомитися з новими течіями в культурі, аби знаходити ефективні шляхи до свідомості сучасної людини" [3, 222]. На таких же позиціях щодо секулярного суспільства і світської культури стоять Свідки Єгови, в літературі яких знаходимо, по суті, широку панораму культур різних народів, доброзичливе ставлення до національних культур, зокрема до української [5, 513-520).

Протестантські конфесії не підтримують спроб деяких церков клерикалізувати культуру, насаджувати стандарти православної, католицької чи якоїсь іншої конфесійної культури. Визнаючи пріоритетність світської культури над клерикалізованою, вони вважають, що громадянське суспільство і церква погоджують характер і форми розвитку культури, не втручаючись у сферу функціонування одне одного й не нав’язуючи одне одному жодних культурних стандартів. Церква, діючи в незалежному від держави автономному полі, співпрацює з громадянським суспільством, щоб створювати відповідні умови для розвитку культури національних і релігійних меншин та запобігати будь-яким формам культурної дискримінації. Культура, підкреслюють українські протестантські авторитети, повинна не служити політичним, економічним чи релігійним інтересам будь-яких спільнот, а сприяти становленню кожної людської особистості [3, 224].

Отже, спостерігаємо чітке розмежування пріоритетів у парадигмі "церква - культура". Якщо Московський патріархат і підконтрольна йому УПЦ визнають право церкви протидіяти культурі, яка втрачає геоцентричні корені і стає антропологічною, секулярною, то з погляду протестантських церков "не можна допустити, щоб людина опинилася поза культурним розвитком суспільства, в якому вона живе, перестала відчувати свою відповідальність і солідарність з іншими людьми у творенні спільного блага. Інакше людина деградуватиме, а суспільство, в якому гідності особистості, її правам і культурному розвитку не приділяється необхідна увага, деформуватиметься" [3, 224].

Необхідно зазначити, що ставлення до світської, секуляризованої і тим більше національної культури з боку різних пізньопротестантських конфесій в Україні неоднозначне. Найбільш перейнятими проблемами культури можна вважати баптистів та адвентистів.

Навіть Свідки Єгови вже засуджують будь-які прояви нігілізму щодо національної культури і з повагою ставляться до "розумної національної гордості" за свою батьківщину, свій народ, свою мову і культуру, виступаючи водночас проти клерикалізації культури, проявів расизму, національної обмеженості та національного екстремізму. П’ятидесятництво поки що залишається культурно русифікованим. Адвентисти вважають, що сучасне українське суспільство переживає гостру кризу культурної самоідентифікації і потребує духовного, культурного та національного самовизначення. Церква АСД, враховуючи складнощі і протиріччя, які виникають у процесі розвитку сучасного українського суспільства, звертає увагу на необхідність духовного й культурного діалогу церкви і суспільства, щоб досягти гармонії між динамічною "новою" культурою і традиціями попередніх поколінь, встановити "культурний баланс" між надбанням минулого й сучасними досягненнями культури. Саме в цьому яскраво проявляється протестантський реалізм, дисонуючий із православним консерватизмом.

Церква та проблеми євроінтеграції, глобалізації і секуляризму. Римо-Католицька церква послідовно виступає за розширення Європейського Союзу на схід, доводячи, що географічні кордони Європи збігаються з ареалом традиційного поширення християнства. Така позиція пов’язана як з місіонерською стратегією просування на схід, так і з політикою збереження в Європейському Союзі християнської домінанти. Водночас політику Католицької церкви, що має вагомий вплив на європейський політикум, можна розглядати і як вагомий ресурс підтримки євроінтеграційних устремлінь України.

Участь українських церков в обговоренні проблем об’єднаної Європи більш ніж скромна. Якщо глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар висловив готовність включитися в загальноєвропейський дискурс стосовно духовних основ європейської інтеграції, то процес європейської інтеграції не є предметом осмислення православних богословських кіл України. Участь УПЦ КП і УАПЦ у міжхристиянських дискусіях неможлива не тільки через невизнання їх іншими помісними православними церквами, а й Римо-Католицькою церквою та найвпливовішими екуменічними організаціями, зокрема Всесвітньою радою церков.

Вектор зовнішньої політики УПЦ нині скерований на встановлення міжправославних контактів з метою утвердження свого статусу як єдиної канонічної церкви в Україні. Неучасть УПЦ в обговоренні проблем євроінтеграції обумовлена як відсутністю власних структур на території Євросоюзу, так і її орієнтацією на канонічне і юридичне підпорядкування Московській патріархії. Отже, політика УПЦ стосовно Європейського Союзу тотожна політиці РПЦ.

Важливе значення з погляду євроінтеграції мають онтологічні засади нинішнього православ’я. У центр антропоцентричного Всесвіту поставлено "богоподібну Людину", а не "просто людину", "грішну людину", і саме в цьому Православна церква вбачає джерело кризи сучасної західної цивілізації. Московське православ’я не приймає католицької концепції "об’єднаної від Атлантики до Уралу християнської Європи", бо вважає її своєрідним ватиканським камуфляжем глобалізованої на західний кшталт Європи ("католицько-протестантської Європи"), яка загрожує російській національно-православній ідентичності і російській політичній доктрині "багатополярності світу". Європейському антропоцентризму, що розвинувся, на думку московських православних авторитетів, завдяки принципу свободи совісті, вони ж протиставляють геоцентричну традицію російського православ’я. Саме це спонукає солідаризуватися з Московською патріархією ті політичні сили, що декларують "багатополярність світу" і стоять на традиційних імперських позиціях, для яких наближення кордонів об’єднаної Європи до Росії небажане, а європейські ліберальні цінності несумісні з доктриною "православно-слов’янської цивілізації" з центром у "Третьому Римі" – Москві.

Отже, вибудовується геополітичне протистояння: європейський антропоцентричний гуманізм — і геоцентрична духовна традиція російського православ’я; глобалізована, уніфікована, об’єднана Європа — і національно-культурна, духовно-релігійна ідентичність слов’янських народів; міжнародні стандарти прав людини, європейська концепція свободи совісті — і російське народне православ’я та його державний статус "охоронюваної" релігії (тобто нова копія колишньої тріади: "православ’я, самодержавство, народність"). Саме на грунті такого протистояння "російськості – європейськості" солідаризуються клерикально екстремістські та імперсько-войовничі елементи.

Ідеологія соціальної концепції Московської патріархії протиставляється ліберальній антропоцентричній системі цінностей європейського співтовариства, оскільки російська геоцентрична духовна традиція не сприймає антропоцентричного гуманізму європейців, вважаючи його чужим для себе світоглядом, який не можна вважати абсолютною й беззаперечно позитивною цінністю. Секуляризована Європа ототожнюється з негативними, з погляду московського православ’я, явищами — свободою совісті, антропоцентричним гуманізмом й аморальним глобалізмом.

Українська православна церква Київського патріархату поки що не має чітко відпрацьованої і соборно схваленої соціальної концепції. Можна лише послатися на деякі висловлювання патріарха Філарета на Помісному соборі 9-10 січня 2001 p. Його погляди на проблеми сучасного суспільства, місце й роль у ньому релігії позначені водночас і політичним реалізмом, і соціальним песимізмом. Характеризуючи сучасні тенденції розвитку людської цивілізації, патріарх Філарет акцептує увагу на тому, що XX століття завершилося секуляризацією суспільного життя, з якого релігію остаточно витіснено: "Релігія як світогляд та інститут остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Сучасне суспільство зорієнтоване насамперед на матеріальні цінності, а професійна діяльність не залежить від світогляду, релігійної віри, моральних устоїв".

Сучасний стан релігії в європейській цивілізації Філарет характеризує як кризовий, а європейську цивілізацію як таку, що сформувалася на засадах нехристиянського гуманізму й тому перестала бути християнською. Фактично цей висновок є прямою антитезою католицькій доктрині "європейської християнської цивілізації від Атлантики до Уралу".

Оскільки європейська цивілізація передала "питання віри і свободу совісті до сфери вільного волевиявлення громадян", то, на думку патріарха, в кінці другого тисячоліття це "призвело до політеїзму або до релігійного поліформізму, якого світ ще не знав" [4,105]. Отже, сьогодні, вважає Філарет, секулярна культура ставить на порядок денний не віру в істинного Бога, а мораль. "Християнського Бога, як вона гадає, вже немає, а християнська мораль є чомусь загальнолюдською. Сьогодні релігійна сфера включає в себе всі релігійні традиції і релігійний досвід. Це називається релігійним синкретизмом" [4, 105].

Патріарх Філарет звинувачує християнську європейську цивілізацію в тому, що "вона відкрила двері східним релігіям, викинувши з суспільного життя християнство", а зіткнення з іншими світовими релігіями виявило, що християнство програє "ісламській цивілізації".

Висновок патріарха Філарета про можливі наслідки глобалізації позначені біблійним есхатологізмом, апокаліптичним алармізмом, песимізмом: "Процес глобалізації зупинити неможливо, якщо невідомими нам шляхами сам Бог не зупинить його, як у свій час Він припинив будівництво Вавилонської вежі" [4, 111]. Отже, оцінки стану й тенденцій розвитку сучасної цивілізації у патріарха Філарета балансують на межі реального бачення світу і крайнього есхатологізму, який і спонукає його до соціального песимізму. Слід визнати, що порівняно з московським священноначаллям Філарет більш виважено й об’єктивно аналізує стан релігії і релігійності в сучасному світі й не намагається в дусі клерикального реваншу змінити статус УПЦ КП на статус державної церкви, яка посіла б домінуюче становище в українському суспільстві і на конфесійній карті України. Він засуджує імперські сили, які впродовж останніх 350 років нищили українську державність і руйнували Українську церкву. Загрозу українському православ’ю він бачить з боку Московської патріархії і тих "імперських сил, які не тільки мріють, а й діють з наміром відновити імперію у будь-якому вигляді" [4,114].

Використані джерела

1. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви // http://www.rusianorthodoxchurs.org.ru/s2000r.
2. Победоносцев К.П. Охраняемое православие // Московский сборник. — М., 1889.
3. Церковь христиан — Адвентистов седьмого дня. — К.: Джерело життя, 2003.
4. Православний церковний календар 2002 р. Видання Київської патріархії Української Православної Церкви.
5. ?wiadkowie Jehowy g?osiciele Krolewstwa Bo?ego. — Brooklyn, New York, U.S.A., 1995.
6. Віра і розум - двоє крил людського духу. Матеріали колоквіуму по енцикліці Папи Римського Івана Павла II "Віра і розум". — К.: Світ знань, 2001.