Реконструкція (чи, швидше, реінкарнація) духовного світу Бандери показує дві гострих тенденції, що одвічно змагаються в межах ніби єдиного українського менталітету. Одна – зовнішня, традиційна, спокійна, ритуальна, тобто старша. Інша – молодша, гаряча, по-язичницькому народна й бурхлива, навіть єретична, що прагне одвічної боротьби за свободу.
(рецензія на: Петро Кралюк. Сильні та одинокі. – К.: Ярославів вал, 2011).
Очевидно, не тільки цей мотив спонукав відомого українського філософа та письменника Петра Кралюка написати про Степана Бандеру цілий роман. Утім, смертним людям – навіть найбільш видатним! – недоступна унікальність і винятковість, а тому одним із головних дійових осіб роману стає ще й князь Ярема Вишневецький – сильна та одинока історична паралель Степана Бандери. Чималу (а, зрештою, навіть визначальну) роль у сюжеті твору відіграють іще два українці, волею долі кинуті «по той бік барикад» – слідчий Валігурський та радянський агент Сташинський.
Серед багатьох новаторських моментів, які можна зустріти в романі, особливо виділяється питання про те, наскільки релігійним був Степан Бандера. Чи, радше, спроба реконструювати його духовний світ. Завдання, щиро кажучи, далеко не з простих. Адже досі навіть у наукових розвідках, присвячених біографії провідника ОУН, питанню релігійних уподобань Бандери часто відводять другий план, наголошуючи, передусім, на сентиментах національних. Утім, автор «Сильних та одиноких», про що свідчить текст роману, виходив із єдності релігійного й національного, притаманного українцям. Релігійного не в церковному чи конфесійному сенсі, а, власне, в духовному, екзистенційному. Недаремно в одному з нещодавніх інтерв’ю Петро Кралюк наголосив на тому, що Степан Бандера – один із «дієвих та містичних символів України». Що ж, власне, творилося в найщирішій бандерівській душі?
Уже на перших сторінках «Сильних та одиноких» Бандера постає як людина традиційного релігійного виховання. Пов’язаного, передусім, із батьком Андрієм – священником Греко-Католицької Церкви. Утім, вольовий душевний склад Степана висловлює внутрішній протест проти, очевидно, найбільш парадоксальної заповіді християнства: «Та хто живе за правилами біблійними... Якщо тебе б’ють у праву щоку, підстав ліву. Він не буде підставляти ні однієї, ні другої!» Більше того, в деяких міркуваннях арештанта Бандери, що опинився наодинці сам із собою, відчувається протест проти традиційного християнства. «Не противитися злому – значить толерувати зло», – доходить висновку Степан. Християнський Бог наче «змалів» для Бандери, а його божеством стає інше – ідея Нації. Фактично цитуючи кілька біографічних фрагментів, Петро Кралюк зображує Бандеру як людину, що відходить від традиційних християнських уявлень. Відходить від того, що в «офіційному» християнстві проголошується святим.
І попри все це Бандера залишається віруючим – «у вищу силу, яка стоїть і над ним, і над усіма... Яка допомагає людині, цій маленькій піщинці всесвіту, триматися, жити, бути. Без віри в ту вищу силу світ здавався йому холодним... і непотрібним». Степан відкидає типову обрядовість, вважає, що не дитяче релігійне виховання робить його віруючим. Герой наче народжується із вірою, зрощує її в своїй власні душі. Передусім – віру в незламність духу, яка дозволяє побороти навіть тілесну хворобливість. Певно, тому автор порівнює вправи, якими провідник ОУН привчав себе до мучеництва, із подвигами, описаними в «Житіях святих». Адже батько Андрій читав їх своєму сину замість казок. «Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти», – пише Степан Бандера в цитованій Петром Кралюком статті «З невичерпного джерела». Віра для Бандери, навіть релігія – це і є суть боротьба, адже «знищити тугу за Богом і шукання Божества» не можуть навіть найлютіші вороги людства.
Кожна сторінка «Сильних та одиноких» насичена символікою боротьби, фактично міфологічною мовою, звиклою для українського вуха, де чималу роль відіграє й релігійна лексика. Утім, сам автор, ставлячи на місце першої особи Бандеру, робить наче критичні відступи, показуючи всю неоднозначність та складність типових образних конструкцій. Оповідаючи про польську в’язницю «Святий Хрест», Бандера запитує: «Хіба Ісус Христос не був політичним злочинцем..? Доведеться тут, у «Святому Хресті», прийняти свій хрест».
Реконструкція (чи, швидше, реінкарнація) духовного світу Бандери показує дві гострих тенденції, що одвічно змагаються в межах ніби єдиного українського менталітету. Одна – зовнішня, традиційна, спокійна, ритуальна, тобто старша. Інша – молодша, гаряча, по-язичницькому народна й бурхлива, навіть єретична, що прагне одвічної боротьби за свободу. Степан Бандера віддав перевагу «молодій» релігійності, пронісши її крізь усе своє складне життя. Ну а яку релігійність оберуть сучасні молоді українці – покаже час...