Думка експерта: Кабмін знову хоче вести пряме керування релігійними процесами в країні
Людмила ФИЛИПОВИЧ, д-р філос. наук, зав. відділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ, Виконавчий директор Центру релігійної інформації та свободи Української асоціації релігієзнавців
Новина про створення Державного комітету України у справах національностей та релігії нікого особливо не здивувала. Взаємини між державою та Церквою в такій конфігурації вже існували, тому немає особливого драматизму у зміні формату «вічно живої» інституції. Свою історичну місію Держком у свій час виконав. То вже інша справа, чи пішло це на користь чи на шкоду Україні та віруючим.
Виходячи з цього, в суспільстві є як прихильники збереження державного органу управління в сфері релігії, так і його противники, при цьому аргументи як перших, так і других доволі переконливі. Дійсно, Постанова Кабміну від 8.11.2006 р. може розглядатися позитивно, оскільки свідчить про те, що влада занепокоєна станом міжрелігійних і державно-церковних відносин в Україні. Створений, а вірніше – реанімований, Комітет якраз й сприятиме покращенню ситуації. Хоча важко поки що говорити про його повноваження, оскільки це визначить спеціальне Положення не пізніше ніж за 2 місяці, зазначається у відповідній Постанові Кабміну. Але вже зараз зрозуміло: цим кроком Кабінет Міністрів України підтвердив своє бажання ввести, як те було за часів Л.Кучми, пряме керування релігійними та етнонаціональними процесами в країні.
Сильна управлінська структура потрібна при наявності проблем, які неможливо розв’язати в демократичний спосіб силами громадянського суспільства, коли всі суб’єкти посталого конфлікту не здатні самостійно вийти із ситуації протистояння, опозиції. Держава фактично визнає слабкість націо-релігійного середовища, демонструє недовіру до нього, проявляє сумніви щодо здатності останнього самостійно віднайти шляхи виходу з кризи. Саме тому намір держави виступити посередником у вирішенні перш за все міжправославних та й взагалі міжконфесійних протистоянь свідчить про перемогу етатистських настроїв і цінностей в суспільстві, про верховенство інтересів держави, а не особи чи їх асоціацій у формі Церкви.
Перші ластівки демократизації релігійного життя, що віднайшло відображення у створенні незалежних добровільних самокерованих міжцерковних об’єднань, нарад, товариств тощо, у зростанні авторитету церкви, уваги до її позиції в суспільстві можуть обернутися для України своєю протилежністю – відновленням старої, не зовсім демократичної моделі взаємин з державою. Хоча багато що залежатиме від повноважень Комітету та його голови, зокрема конфесійних чи церковних орієнтацій останнього. Але вже зараз можна передбачити, що традиційні Церкви можуть не хвилюватися: аванс, який вони мають від громадян України як історично вкорінені релігійні громади, ще довго буде для них тим захисним щитом, який убереже їх від можливих несподіванок державної ініціативи когось з кимось об’єднувати чи роз’єднувати, наполягати на дружбі, діалозі, вимагати підтримки курсу держави чи то на співробітництво з Росією, чи то з Європою або ж США. Традиційні Церкви мають досвід співіснування із тоталітарною державою, тому вони повернуться до практики лобіювання своїх інтересів через Держкомітет, відновлюючи негласну єрархію Церков в очах держави. Як складуться відносини держави із тими Церквами і релігіями, які ніколи не були в фаворі у держави і трималися лише завдяки проголошеному принципу свободи совісті й віросповідання, а також рівності всіх церков перед законом, завдяки невпинному контролю з боку правозахисних організацій і самих віруючих недомінантних Церков, спрогнозувати важко. Сподіваємося, що 15 років боротьби за збереження рівності всіх релігій, право вибору віросповідання кожним громадянином, досвід, набутий в непростих баталіях за свободу, в т.ч. й свободу совісті стануть тим гарантом, який утримує Україну в руслі демократичних процесів.
