Дві природи

Я ж білоусто мовлю: порятуй,
мій Господи. Опорятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам. Самого — сам.
(Василь Стус. «В мені уже народжується Бог…», 1970)

В західних школах (за всієї умовності їхнього протиставлення Сходу) маємо широкий спектр поглядів на це питання – ідея злого творця матеріального світу (деміурга) в сифіанському гностицизмі, маніхейське трактування добра і зла, як двох рівносильних космічних начал, відмова злу в власній онтологічній природі (privatio boni) Отцями Церкви, концепції «іншої сторони» (сітра ахра) та «лушпиння» (кліпот) у Кабалі.

Чому всемогутній і всеблагий Бог допускає існування зла? Ця фундаментальна теологічна проблема навряд чи має задовільне раціональне вирішення.

В китайській філософії питання добра і зла постає в прикладному ключі – співвідносно до природи людини як об’єкту управління. Конфуцій каже: «за своєю природою люди є однаковими, через [різну] практику вони віддаляються» (Аналекти 17.2). З цього Мен-цзи робить висновок про початкову добру натуру людини, яка може чинити аморально лише під впливом соціальних обставин. Ключем до управління є належна освіта, люди здатні самостійно ладнати між собою, ринок і торгівля мають бути вільними, податки низькими, державне регулювання обмеженим.

На противагу йому Сюнь-цзи вважає, що людська природа є злою, її рушії – прагнення особистої вигоди і насолод. Доброчесність і соціальне благо можливі лише через виправлення, свідому трансформацію людської поведінки з опорою на закон і ритуал. Цей підхід сповідує школа Фа (закон), на ідеях якої постала Китайська імперія. Закон має бути суворим, покарання – безжальним, людей слід тримати в покорі, контроль забезпечує дисциплінована бюрократична вертикаль.

В індійській парадигмі всі живі істоти постають сутнісно однаковими. Їхня Самість (атма) є променем / часткою Вселенської Душі (параматми). Атма є предвічно чистою (нітья нірмала) і не заплямовується навіть після «зчеплення» з матеріальним тілом. Інструменталізація тіла атмою здійснюється не безпосередньо, а через «інтерфейс» ментального комплексу (антахкарана), верхні щаблі якого переносяться в процесі реінкарнації. Досвід взаємодії з матерією, здобутий під час трансперсональної міграції, формує стійке умоналаштування, яке можна назвати добрим або лихим.

Шрі Крішна навчає, що «в цьому світі є два види живих істот – божественні (дайва) і демонічні (асура)» (Бгаґавад-ґіта 16.6).

Занурені в демонічну ментальність люди «не знають, що слід робити, а чого уникати, їм не притаманні ані чистота, ані належна поведінка, ані правда; вони кажуть, що Всесвіт є ілюзорним, ні на що не опирається, ніким не контролюється, не має першопричини, окрім жадання; дотримуючись таких поглядів, втративши душу, за браком розуму вони чинять жахливі справи, стають ворогами світу, загрожуючи йому руйнуванням» (Бгаґавад-ґіта 16.7-9). Істота, яка перебуває в лихому умонастрої, увійшовши в три брами пекла (хіть, гнів, жадоба) перероджується у все гірших асуричних лонах і не здатна досягнути Бога.

Людей божественної ментальності характеризують «безстрашність, самоочищення через пізнання і йоґу, благодійність, жертвоприношення, вивчення священних текстів, аскетизм, простота, ненасильство, правдивість, відсутність гніву, зречення, умиротвореність, відраза до вишукування вад, співчуття до всіх живих істот, свобода від пожадливості, спокій, скромність, рішучість, сила, прощення, стійкість, чистота, відсутність ворожості та зверхності» (Бгаґавад-ґіта 16.1-3).

Примітно, що слова «дайва», «дева» конотуються з поняттям божественності на більшості індоєвропейського простору (лат. Deus, литов. Dievas, англ. divine). Лише в релігійному вченні Заратустри спостерігаємо інверсію архаїчних елементів: деви – злі божества, Ахура (асура) Мазда – верховний бог (ймовірно, через перські запозичення злий дев присутній також в фольклорі окремих кавказьких народів).

Душа і Абсолют є трансцендентними, поза добром і злом, які, термінологією Е.Сведенборґа, можна спростити до полюсів альтруїзму та егоїзму. І боги, і асури походять від одного предка та виконують свою роль в світобудові, але Верховна Особа наділяє владою у Всесвіті девів, звільнення з лабет матеріальної енергії (маї) можливе лише з позиції добра.

На цій підставі Мадгава, засновник школи Двайти, ділить всі душі на три категорії: ті що, можуть досягнути звільнення, приречені вічно перероджуватися в самсарі, призначені для пекельного існування. Інші течії індуїзму відкидають такий поділ, вважаючи, що звільнення може досягнути кожна душа. Втім, попри окремі виключення в писаннях, назагал не ясно як це можливо на практиці для істоти, що перебуває в демонічній ментальності. Інструменти її свідомості лише посилюють матеріальне закріпачення (Бгаґавад-ґіта 16.5).

Враховуючи обставини, за яких Шрі Крішна говорить про божественну і асуричну природи, можна припустити, що йдеться про застосування риторичного прийому (демонізація противника) аби вплинути на Арджуну, який відмовляється ставати до бою. Але цьому питанню присвячено цілий розділ Бгаґавад-ґіти, твердження є ведантично авторитетним.

Шрі Крішна заспокоює Арджуну: «не хвилюйся, сину Панду, ти народжений з божественними якостями». Отже, вибір Арджуни – не між добром і злом, а в глибині усвідомленні добра. Він має право не брати до рук зброю у вирішальній для його клану битві. Він може спротивитися безглуздим вбивствам і каліцтвам, відкинути боротьбу за владу, зневажити арійську честь і гонор роду, знехтувати гідністю дружини. Зрештою, Панду, батько Арджуни, свого часу зрікся царської влади на користь брата і пішов до лісу як аскет.

Але мова про дещо більше, ніж милосердя, владу чи честь. На кону битви – царство Гастінапура (міста слонів) – ідеалізованої держави, а значить і долі всіх її громадян.

На землі народжуються «ангели і демони», ця даність пронизує кордони, соціальні та етнічні групи. Держава існує щоб тримати ситуацію під контролем через диктат доброякісних цінностей (дгарми).

Цілком в дусі сократівських ідеалів «Політеї», мета держави – гарантувати владою прогрес особистості. В індійській теорії та практиці це завдання реалізовується через систему Варнашрами – чотирьох станових і чотирьох вікових щаблів, відголоском якої є сучасний кастовий уклад Індії. Органічне функціонування варнашрами уможливлює збалансоване досягнення ключових життєвих цілей – чуттєвого задоволення (кама), економічного добробуту (артха), морально-релігійних чеснот (дгарма) та звільнення від матеріальної обумовленості (мокша).

Щоб забезпечувати поступ в досягненні всіх чотирьох цілей державою мають керувати лідери божественної природи. Проте, асури руйнують систему зсередини, народжуючись в аристократичних та заможних родинах, добиваються права на владу. Це трапилося в випадку з кузенами Арджуни Кауравами, які законно заволоділи царством Гастінапура. Схожим чином, як демонічну узурпацію, описує Прокопій Кесарійський правління Юстиніана і Феодори («Таємна історія»).

Шрі Крішна, який раніше показав Арджуні Свою містичну Вселенську форму, тепер дає зрозуміти мету Своєї місії – діяти на благо людства, не давши демонам здобути владу над ним. Арджуна має вийти за межі обумовлених власним досвідом уявлень про добро і зло та діяти в вищих інтересах.

В самій битві на Курукшетрі не все виглядає чорно-білим. Через складні відносини лояльності на боці асуричних Кауравів б’ються воїни взірцевих чеснот, на допомогу Пандавам приходить могутній ракшас (демон) Ґатоткач.

Парадоксально, але навіть завершення великої війни Магабгарати і винищення асуричних династій лише відстрочує неминуче. Ця війна – лише пролог до сучасної Залізної епохи під демонічною п’ятою. То чи має сенс боротьба?

Шрі Крішна не лише ствердно відповідає на це питання, але й прояснює як її вести.

Для добрих людей всі довкола видаються добрими, для асуричних – егоїстичними і лихими. Добрі люди прив’язані до своєї моральності, злі намагаються перекрутити закон і поставити його на свою службу. Той хто керує мусить позбутися ілюзій.

Перед вирішальною битвою Магабгарати супротивні сторони встановили правила лицарської війни, але всі вони були порушені. Шрі Крішна навчає – коли противник ламає правило, ти теж більше не зв’язаний ним, і маєш відплатити тією ж монетою коли ворог найменше чекає.

І, за божественною вказівкою, Бгіма ставить крапку в важкій війні забороненим ударом булавою нижче пояса.